4-денна кругова поїздка по периметру озера Іссик-Куль добігала свого завершення. До майже повного кола залишалося проїхати невеликий південно-західний шматочок.

Мова не про мікрорайон Харкова, а повноцінне місто на північному заході Дніпропетровської області. П’ятихатки – значний залізничний вузол, який я цього року пристосував собі для пересадок по дорозі в Кривий Ріг. А раз через зміну графіку мав чекати свій поїзд майже три години. І використав їх для того, аби побачити, що там є далі вокзалу.

Сьогодні хочу розказати про іще один киргизький каньйон на південному березі озера Іссик-Куль. На відміну від попередніх ущелин, сюди не треба довго їхати в гори, бо знаходиться він майже на березі, кілометри за півтора від траси. І називається не складно та поетично, як більшість ущелин, а просто і ясно – Казка. Казка, і нічого зайвого.

Якось Надія фон Мекк взяла і сказала своєму чоловіку Карлу (залізничному магнату, цукрозаводчику та підприємцю): «Ти що, хочеш щоб твої дурні поїзди у мене під вікнами гуділи?»

А може, й не казала саме «дурні», це я вже від себе приписав.

А може, і взагалі такого не було?

Але так чи інакше, та дійсно в Браїлові, де мешкали фон Мекки, залізниці немає, вона проходить кілометри за три від містечка. А вузлова станція так взагалі була організована ще далі, в заштатній (на той момент) Жмеринці.

І ось так вийшло, що все помінялось місцями. Тепер усі дороги ведуть в Жмеринку, а в сусідній Браїлів можна потрапити, якщо по дорозі до неї повернути не туди.

Браїлів зараз має статус смт (хоча більше схожий на звичайне село), але набір пам’яток тут пристойний. Я б навіть назвав його одним із місць, які на Вінниччині треба побачити обов’язково, а сам тільки от недавно вибрався, можливо, якраз тому, що добиратись не надто зручно.

Продовжуємо подорож південним берегом Іссик-Куля, і на черзі заключна із трьох ущелин, які ми бачили на власні очі. Вона несхожа на дві попередні, окрім того, тут була можливість піднятися в гори, на найвищу висоту за всю поїздку – близько 3900 метрів над рівнем моря. Це настільки високо, що на той момент там досі лежав сніг, а було, на секундочку, 31 травня. І звісно, найвище побачене місце справило одне з найсильніших вражень від Киргизстану.

Це одне з небагатьох місць провінційної Вінниччини, відоме серед мешканців інших областей, і куди ті мешканці найчастіше їдуть (окрім самої Вінниці з фонтаном). Вся справа у місцевих мінеральних водах, насичених радоном. На їх базі виросло кілька санаторіїв, де можна підлатати опорно-руховий апарат, кровоносну та нервову системи.

Ну а замково-палацовий комплекс робить Хмільник ще й туристично привабливим.

Друга ущелина південного берега Іссик-Куля, в яку ми заїхали, має назву Чон-Кизил-Суу. Вона утворена однойменною річечкою.

Про містечко Крижопіль, напевно, хоч раз у житті чули всі, а когось, можливо, туди навіть посилали. Тим не менш, дійсно бачили його одиниці, та й просто небагато хто знає, хоча б де він знаходиться. Щоб виправити цю несправедливість, відправляємось дивитись загадковий Крижопіль, райцентр на півдні Вінницької області, і сусіднє до нього село Городківка.

Саме в Городківку я спершу й поїхав, з неї і почнемо, щоб не порушувати хронологію. Як чекав автобус, було навіть сонячно, поки трусили до села, з північного заходу зібралась така конкретна й насичена синя хмара. Ну а поки я опинився на місці, вона остаточно переформувалась у страшну чорну жесть, яка недвозначно натякала, «біжи, глупєц!».

Киргизький обласний центр Каракол, про який я писав раніше, є своєрідними воротами до ущелин південного узбережжя озера Іссик-Куль. Ці ущелини абсолютно несхожі між собою і більшість із них можна сміливо відносити до найгарніших місць у країні. Сьогодні ми відправляємось у першу з них, яка називається Джети-Огуз.

За 140 кілометрів на південь від Вінниці причаїлося невелике смт Піщанка – один з найменших та найвіддаленіших райцентрів області. А також найбільш таємничих.

Якщо жити у Вінниці, про існування більшості навколишніх містечок так чи інакше почуєш. В одному є якась цікава пам’ятка, у другому родичі колеги живуть, в третьому знайомі були проїздом… тільки не про Піщанку. Здається, про її існування навіть на самій Вінниччині мало хто знає і з моменту заснування в далекому 1734 році там більше нічого цікавого не відбувалося. А отже, і дивитись немає на що.

Але звісно ж, це не так.