Зранку 1 травня цього року (вихідного дня, але холодного й дощового) я вирушив у мандри півднем Вінницької області. Добиратись сюди із Вінниці незручно. До цікавих точок їхати 3-4 години, якщо вночі – не виспишся, вдень – не встигнеш нічого побачити. Тому хотілось за раз побувати у як можна більшій кількості місць, щоб потім зайвий раз не повертатися.

Опорною точкою у цій поїздці для мене виступала Вапнярка – основний залізничний вузол півдня області. З неї вранішньої (а також вечірньої) і почнемо прогулянку.

Типово для вузлових містечок, Вапнярка виникла одночасно з прокладанням залізниці, а саме у 1870 році. Тільки на відміну від Жмеринки і Козятина, двох інших транспортних важковаговиків, вона не є ні містом, ні навіть райцентром (входить до Томашпільського району). Також якщо козятинській і жмеринський вокзали відносяться до найгарніших в Україні, тутешній двірець в архітектурному плані вкрай убогий.

«А ещё мир прекрасен потому, что можно путешествовать.»

М. Пржевальський

На вечір третього дня наша група дісталася міста Каракол – четвертого за величиною в Киргизії (70 тис.) і за сумісництвом центру Іссик-Кульської області.

Відвідуючи на півдня-день Київ, час від часу продовжую відкривати для себе його околиці. Цього разу настала черга Бучі; якось давно сюди збирався, тому навіть байдуже, що на весь день обіцяли дощ.

Як відомо, Кривий Ріг вважається найдовшим містом Європи, і проїхати його з півночі на південь – задача не з легких. Причому це стосується як автомобільного транспорту, так і залізниці. Основна залізнична лінія проходить майже через усе місто і поїзди дальнього слідування витрачають на неї близько години, ще й зупиняються на двох основних міських вокзалах.

Північна частина цієї лінії (якою я катаюсь дуже часто – до станції «Рокувата») проходить переважно через села Криворізького району, а місто при цьому добре видно зі сторони. Фотографувати з поїзда толком не встигнеш, зате можна відмітити на навігаторі панорамні точки і запам’ятати, де над колією є стежка – щоб потім повторити цей маршрут на велосипеді.

Що я і зробив на одні квітневі вихідні, поділивши всю дистанцію на дві невеличкі вилазки. Отже, в цій замітці не буде якихось природних чи архітектурних пам’яток, а просто панорами великого, промислового, а для когось рідного міста.

Історично так склалося, що південний (тепліший) берег озера Іссик-Куль переважно дикий, а майже вся туристична інфраструктура зосереджена на північному, ближчому до киргизької столиці.

Головним курортним центром на цій стороні є 10-тисячне місто Чолпон-Ата – «Венера-батько». У киргизькій мові назва цієї планети не має чіткої статевої належності, тому ось так.

Долинська – іще одне місто, побачене на пересадках і завдяки пересадкам, адже це – найбільший транспортний вузол півдня Кіровоградської області. Так сталося, що навесні у мене тут вийшло дві стиковки по пару годин, з різницею у півмісяця. І то навіть добре, бо місто виявилось цікавішим, ніж я очікував, та вимагало часу для огляду явно більше запланованого.

А для фанатів залізниць – узагалі обов’язкове до відвідування.

За 53 км на південь від Кропивницького причаїлось одне з найцікавіших міст Кіровоградської області. Цілісно збережена історична архітектура Бобринця здатна переносити в минуле, а над долиною Сугоклії, яка перетинає місто навпіл, є на що помилуватися любителям панорамних видів.

Доїхати до Бобринця просто, він знаходиться на трасі убік Миколаєва. За містом є і залізнична станція, але пасажирський рух на ній представлений усього двома парами приміських поїздів.

Одна з дуже небагатьох архітектурних пам’яток, які можна знайти в Киргизстані, – вежа городища Бурана. Це в Чуйській області, на 12 км південніше міста Токмак.

Уже четвертий рік поспіль мені вдається відкривати для себе щось нове й цікаве у Кіровоградській області (у якій до того не був узагалі). Парадоксально, що цей регіон знаходиться в самісінькому центрі України, але всі дороги його ніби оминають. У тому числі, туристичні маршрути.

А між тим, тут є на що подивитись, і в плані архітектурних принад, і природних. Сьогодні – про другий варіант, а саме про заповідне урочище Каскади в Маловисківському районі.

Навряд чи хто колись приїде в Помічну цілеспрямовано з туристичними цілями, а от проїздом – цілком можливо. Це невелике містечко на 9 тис. чоловік навіть не райцентр (відноситься до Добровеличківського району), але при тому є одним з найбільших залізничних вузлів Кіровоградської області. І коли випала нагода, то чому б не познайомитися з ним поближче.