На півдні Тернопільської області сховалось маловідоме містечко, районний центр Заліщики. Багато українців навіть не чули про нього, хоча воно було дуже відоме в минулому. Місто розкинулося на меандрі Дністра і омивається його водою з трьох сторін. З цих же сторін воно прикрите пагорбами, які захищають його від вітрів, таким чином, на фоні прохолодної західної України тут набагато м’якший, «середземноморський» клімат.

Єдина вигода, яку зараз має місто зі свого унікального становища, полягає в більш ранньому дозріванні фруктів і баштану, хоча порівняно недавно Заліщики були «Польською Рів’єрою», великим туристичним центром. Зараз ті часи залишились історією, яку я детальніше опишу нижче, але у будь-якому випадку не можна обійти стороною одне з найкрасивіших місць України.

Для розігріву почнемо екскурсію з сусіднього села Добровляни, яке злилось з містом з північного сходу. Заліщики, яким більше 600 років, виникли як висілки Добровлян. Магдебурзьке право отримали у 1766 році.

Поїзд прийшов досить рано, Дністер ще дрімає в туманній імлі, як і село. Моя поява викликала справжній фурор серед місцевих собак.

[ Заліщики ]

Свого часу, ще коли я жив у Криму, періодично читав ЖЖ одного севастопольця, який активно мандрує півостровом і не тільки, позичав у нього цікаві ідеї для подорожей. Це я до того, що чувак цілком реальний, цілком кримський і вцілому аполітичний.

На днях він виклав замітку про дупу на місцевих автостанціях (я вже зустрічав цю інформацію раніше і не маю тепер підстав їй не вірити).

Якщо вам лінь переходити, суть така: окупанти встановили нове програмне забезпечення для продажу квитків, яке тупить до непристойності дико. Внаслідок цього продаж одного квитка триває хвилин 5, у черзі можна ненароком простояти пару годин, а самі черги сягнули космічних масштабів і починаються часто аж на вулиці.

І ось яка новина з’являється в той же час на одному з найбільш проросійських пропагандистських рупорів. Особливо раджу посмакувати останню фразу.

 

P.S. Автор не знає, скільки насправді зараз туристів у Криму, бо не бачив того особисто. Якщо цікаво, пошукайте самі, веб-камер зараз удосталь.

Довго й нудно збирався виразити свої враження про відвідування Кам'янець-Подільського і Хотина, та все не було часу, а нині щось взагалі перехотілось. Зрештою, заміток і фоток про них і так є до біса. То ж обмежусь лише фотографіями нічного міста. Технікою зовнішнього освітлення будівель тут оволоділи на досить похвальному рівні. Тож далі - ніяких коментарів, лише застиглі миті прекрасної нічної казки.

На шестой день Недели ненависти, после шествий, речей, криков, пения, лозунгов, транспарантов, фильмов, восковых чучел, барабанной дроби, визга труб, маршевого топота, лязга танковых гусениц, рева эскадрилий и орудийной пальбы, при заключительных судорогах всеобщего оргазма, когда ненависть дошла до такого кипения, что попадись толпе те две тысячи евразийских военных преступников, которых предстояло публично повесить в последний день мероприятий, их непременно растерзали бы, — в этот самый день было объявлено, что Океания с Евразией не воюет. Война идет с Остазией. Евразия — союзник.

Ни о какой перемене, естественно, и речи не было. Просто стало известно — вдруг и всюду разом, — что враг — Остазия, а не Евразия. Когда это произошло, Уинстон как раз участвовал в демонстрации на одной из центральных площадей Лондона. Был уже вечер, мертвенный свет прожекторов падал на белые лица и алые знамена. На площади стояло несколько тысяч человек, среди них — примерно тысяча школьников, одной группой, в форме разведчиков. С затянутой кумачом трибуны выступал оратор из внутренней партии — тощий человечек с необычайно длинными руками и большой лысой головой, на которой развевались отдельные мягкие прядки волос. Корчась от ненависти, карлик одной рукой душил за шейку микрофон, а другая, громадная на костлявом запястье, угрожающе загребала воздух над головой. Металлический голос из репродукторов гремел о бесконечных зверствах, бойнях, выселениях целых народов, грабежах, насилиях, пытках военнопленных, бомбардировках мирного населения, пропагандистских вымыслах, наглых агрессиях, нарушенных договорах. Слушая его, через минуту не поверить, а через две не взбеситься было почти невозможно. То и дело ярость в толпе перекипала через край, и голос оратора тонул в зверском реве, вырывавшемся из тысячи глоток. Свирепее всех кричали школьники. Речь продолжалась уже минут двадцать, как вдруг на трибуну взбежал курьер и подсунул оратору бумажку. Тот развернул ее и прочел, не переставая говорить. Ничто не изменилось ни в голосе его, ни в повадке, ни в содержании речи, но имена вдруг стали иными. Без всяких слов по толпе прокатилась волна понимания. Воюем с Остазией! В следующий миг возникла гигантская суматоха. Все плакаты и транспаранты на площади были неправильные! На половине из них совсем не те лица! Вредительство! Работа голдстейновских агентов! Была бурная интерлюдия: со стен сдирали плакаты, рвали в клочья и топтали транспаранты. Разведчики показывали чудеса ловкости, карабкаясь по крышам и срезая лозунги, трепетавшие между дымоходами. Через две-три минуты все было кончено. Оратор, еще державший за горло микрофон, продолжал речь без заминки, сутулясь и загребая воздух. Еще минута — и толпа вновь разразилась первобытными криками злобы. Ненависть продолжалась как ни в чем не бывало — только предмет стал другим.

Задним числом Уинстон поразился тому, как оратор сменил линию буквально на полуфразе, не только не запнувшись, но даже не нарушив синтаксиса. (…) Едва кончилась демонстрация, он пошел в министерство правды, хотя время было — без чего-то двадцать три. Все сотрудники министерства поступили так же. Распоряжения явиться на службу, которые уже неслись из телекранов, были излишни.

Океания воюет с Остазией: Океания всегда воевала с Остазией. Большая часть всей политической литературы последних пяти лет устарела. Всякого рода сообщения и документы, книги, газеты, брошюры, фильмы, фонограммы, фотографии — все это следовало молниеносно уточнить. Хотя указания на этот счет не было, стало известно, что руководители решили уничтожить в течение недели всякое упоминание о войне с Евразией и союзе с Остазией.

Джордж Оруэлл «1984»

 

Нижче – скріни свиномразійських ЗМІ стосовно атаки на Мар’їнку.

До:

 

Після:

 

Не було ніякої атаки на Мар’їнку і спроби прориву на Курахове. Навпаки, це ЗСУ напали першими. Нічого із зображеного на перших трьох скрінах ніколи не існувало насправді, а якщо ви в цьому сумніваєтесь, то ви продались госдепу і Абамці за банани.

 

Нове й незнайоме місце, але здається, що я бував тут раніше. Штучне світло, яке насправді зовсім неяскраве, сліпить очі і не дає зосередитись. До всього, ще й надто гучно грає музика (насправді, десь на фоні ледь чутно співає Океан Ельзи). Я тут уперше і всоте одночасно.

Мене переслідує дежавю од того, чого ніколи не було насправді, і в той же час було – в моїх мріях. Здається, тоді це мало велике значення.

Настільки велике, що займало собою увесь простір думок, забирало сни, перекриваючи їх яскравими і моторошними фантазіями. Змушувало буквально лазити по стінам од безсилля і рвати ці стіни голими руками. Одсунуло на другий план усе сутнє й важливе – це коли навіть смерть здається чимось незначущим, не кажучи вже про честь, гідність і банальний інстинкт самозбереження.

То було настільки давно, що вже встигло покритись маревом забуття. На зміну старим переживанням прийшли нові думки і проблеми, які витіснили все те на звалище пам’яті, що інший раз дивно й думати, що воно могло мати хоч якесь значення. Що у місці, де я бував сотні разів, доводилось довго й напружено думати, щоб згадати, чому воно видається знайомим.

Мрія прийшла, та сама, тільки коли її вже давно не чекали, пошарпана, дрябла, з несвіжим запахом і широкою беззубою посмішкою старої повії. Гнилими зубами вона безуспішно намагалась роздерти старі рани, і за її поглядом то, напевно, мало бути схоже на поцілунки. Від неї хотілось звільнитись, тому після закінчення просторою виглядала навіть задушлива вечірня вулиця, над якою зловісно звісили свої геніталії-кондиціонери будинки, обплели павутинням товсті дроти і скрізь купами снували люди, тягаючи приковані до ніг важкі темні гирі або одне одного.

І водночас важко було не зрадіти тому всьому, не вірити, що щось сталось, бо нічого не сталось насправді; чудес не буває, і стара повія вже ніколи не стане юною красунею, та й взагалі безглуздо чути голос Бога, коли то просто грім.

Але, ідучи далі, я тягну за собою нову й важку темну гирю. Бо коли все скінчилось і стало нагадувати собою видиво, що могло тільки примаритись, стало ясно, що краще ця мрія буде живою. Хоч така, вона все одно додасть кольорів однотонній суцільній тиші, яка була до того, і буде надалі і завжди.

Уже неодноразово доводилось чути/читати, що в Козятині немає нічого цікавого, крім вокзалу. Ну і нехай, подумав я і вирушив туди в день, коли за прогнозами обіцяли дощ – хоч не буде чого втрачати. Дощ таки не пішов, і це добре, бо в місті знайшлось що подивитись. Власне кажучи, тільки сам по собі вокзал вартий, щоб туди поїхати.

[ Читати і дивитись далі ]

Продовжуємо гуляти Вінницею, розглядаючи місцеві наскальні малюнки. У самому центрі біля Макдоналдсу поселилось ціле підводне царство.

[ Читати і дивитись далі ]

В основному графіті у більшості своїй не представляють ніякої художньої цінності, являючи собою незрозумілі написи різного ступеню примітивності, але й серед них трапляються справжні шедеври чи просто оригінальні малюнки. На такі випадки я згоден поступитись у своїй нуднуватій заскорузлості і визнати, що вони дійсно прикрашають стіни, а не навпаки.

Тим більше, схоже, Вінниця не обділена талановитими вуличними художниками.

Тим більше, 4 роки тому тут проходив проект «Арт-інтервенція», деякі творіння якого дожили до наших днів.

Отже, що мені вдалось надибати, поки погода не сприяла більш продуктивним подорожам. Починаємо з найближчого району, Вишеньки, і прогулюючись нею, надибуємо ось такі під’їзди

[ Читати і дивитись далі ]