Про замки й не тільки

Моя зацікавленість усякими фортифікаційними спорудами з'явилася дуже давно, певно, коли я вперше побачив вежу Костянтина у Феодосії, яка так вдало вмістилася недалеко від вокзалу. Було мені років чи то 6, чи то 8, інстаграмів тоді не існувало, щоб звіритись зараз. Пізніше я таки встиг облазити всю фортифікацію Феодосії, як і багатьох інших замків по Україні та за кордоном. Були там і зразково-показові твердині у відмінному стані, і відверті руїни, од яких майже нічого не лишилося. Якщо вікно можливостей для мандрів з часом звузиться ще більше, можливо, я від нудьги систематизую їх та перерахую. Але не зараз, поки ще виникає можливість поповнити ці майбутні списки шляхом живого відвідування.

Безпечних напрямків зараз і так небагато, та й там не приходиться повністю відчувати себе у безпеці. Мій шлях почався із Луцька, чий замок я вже бачив (не тільки на 200 гривнях, а й наживо), але візит до такого красеня не гріх повторити.

Цікаво, що у мирному січні-2018 підсвітки не було взагалі, а от зараз він сяє, як би натякаючи, що калібри з шахедами пішли слідом за воєнним корабльом.

Як і до самого міста, яке подобається мені безмежно, але буваю я там незаслужено мало, переважно через його незручне розташування. Мій перший візит у Луцьк прийшовся на зиму, тому було цікаво побачити його заново у квітучому квітневому вбранні. Зокрема парк ім. Лесі Українки, який я вважаю одним із найгарніших в Україні через оці чарівні розливи прямо на його галявинах.

Як і в багатьох інших областях, вода в річках піднялася в цілому. Стир вийшов із берегів і подарував чудові кадри паводка, але забрав можливість прогулянки понад річкою із протилежної відносно центру сторони.

Узагалі я із задоволенням як пройшовся знайомими місцями, так і відкрив для себе щось нове. Наприклад, музей сучасного мистецтва на північно-західній околиці. Мистецтво те дуже своєрідне, зайде далеко не все і не кожному, але точно нікого не залишить байдужим.

З Луцька недалеко і зручно добиратися до Олики, і от тутешній замок я побачив уже без варіантів вперше.

Як і решту пам'яток, яких непристойно багато для селища на 3 тисячі мешканців. Сліди могутнього минулого тісно переплелися з сучасним флером запустіння на периферії, але поки що Олиці вдається балансувати на цій грані й не скотитися у повний депресняк. Той факт, що у замку поки не повноцінний музей, але вже не психіатрична лікарня, непогано цьому сприяє.

Наступною опорною точкою після Луцька став Львів. Як і в попередні рази, бродив я там дуже багато, але дуже безтолково, так що вкотре навряд зможу систематизувати свої враження у щось путнє й описати хоча б якусь грань цього безмежно багатогранного міста.

Також в інший час я навряд би розщедрився на готельний номер із панорамним видом на проспект Свободи та центр, але в ситуації, коли кожна така поїздка може виявитися останньою, гуляєш теж як в останнє. Ну і чого у цього міста точно не відбереш, це дуже широкого спектра варіантів як побухати: смачно, різноманітно, і час від часу в гівно. Не тільки тому, що це якось непомітно стало майже незмінним елементом моїх відпусток, а і…

…щоб сцикливо дозволити собі забути про людей в окопах і власні шанси туди потрапити; про Умань, Павлоград, Херсон і решту, які стали вже в такий щільний ряд, що я не знаю, як це вивезти всім нам не тільки зараз, а і в тому далекому прекрасному «потім» – здається, відчуття сорому за можливість насолоджуватися життям, поки то все коїться, не залишить повністю вже ніколи.

Найбільш популярною (і найкращою за станом) на Львівщині є трійка замків Підгірці – Олесько – Золочів, і от в жодному з них я якраз не був. Усе відкладав на потім, бо куди вони дінуться, аж поки настали саме такі часи, що й вибору нема. Спершу був Підгорецький замок.

У міру занедбаний, але все одно чарівний. Він іде в нерозривній парі з костьолом св. Йосипа, не менш захопливим. Але оскільки стоять вони один навпроти одного, щось на фото буде в тіні. Окрім загальновідомих цікавинок, у селі є дуже ефектне старе кладовище.

Щоб не отримати перенасичення емоціями та перевтому для ніг, Олесько залишили на другий день. Тутешній красень:

Цей замок має куди кращий стан, особливо всередині. Музейна експозиція достойна іноземних аналогів. На жаль, цікавинок у такому стані у нас одиниці, особливо в провінції.

У самому селі ще більше пам'яток, ніж у Підгірцях. Старий монастир, костьол, руїни синагоги, старий цвинтар знову ж таки.

Специфіка воєнного стану не дала мені зібрати цей пазл за один приїзд. Золочівський замок нині зачинений і відкривається лише за попередніми домовленостями для груп від 10 осіб. Приклеїтись до групи якраз не проблема, але відвідини тільки замку – це неповні враження, якщо проігнорувати місто навколо нього, як і навпаки. Нехай залишається на примарне післявоєнне майбутнє.

Іншою специфікою часу є можливість поїхати на захід, а отримати гарячі путівки на схід. У мене склалося враження, що в деяких районах Львівщини ситуація не надто приємна (навіть якщо то все вкиди, особисто перевіряти не хотілося). Тому з додаткових варіантів замість одного давно омріяного палацу я обрав більш спокійний напрямок з Унівською лаврою. Якоюсь мірою це теж повноцінна старовинна фортеця, заодно закрив гештальт по лаврах України взагалі – тепер бачив їх усі чотири.

Рівнинна частина Львівської області не багата на видатні природні цікавинки, але одну таки знайшли. Причому недалеко, в межах львівської окружної дороги. Мова про Чортові (Чатові) скелі між селом Лисиничі та містом Винники.

Лісопарк навколо скель атмосферний і сам по собі. Ну а ще в цьому році мені чомусь почали показуватися для фото лісові миші.

На цьому можна було б закінчувати, але… який же звіт без хоч одного котика? Ось вам львівський лев:

Я вдячний за компанію у цій не надто простій відпустці своїй дружині. Без неї я навряд би зважився на таку авантюру зараз, а якби зважився, то не факт, що вцілів би. Більш імовірно, до цього часу я не вцілів би без неї взагалі.

Про більшість із перелічених місць я писатиму детально, але повільно й нескоро. Часу зараз немає, та й поки не видно, щоб цей рік подарував більше матеріалів для заміток. А так принаймні деякий час у цьому майже мертвому блозі підтримуватиметься хоч якась видимість життя. Звісно при умові, що у мене й далі буде можливість займатися такими несуттєвими для нашого часу речами.

Коментарі

Logic_man

18.05.23, 19:15

GalinaKiev

28.05.23, 19:22

Дякую! Це чудово!

visnyk

38.05.23, 21:50Відповідь на 2 від GalinaKiev

nasinynka

48.05.23, 23:49

Чудовий звіт! І таки суттєвий для цього, сповненого негативом, часу. Здоров'я та успіхів у подальших мандрах!

59.05.23, 13:08Відповідь на 4 від nasinynka

спасибі. негативу поки забагато, на жаль.

Каре

69.05.23, 15:40

Дякую, друже, visnyk! Так не вистачає зараз таких простих позитивних емоцій. Чудові написи, неймовірно гарні фото!

79.05.23, 22:30Відповідь на 6 від Каре

і вам дякую за відгук

Nech sa paci

810.05.23, 01:42

Спасибі.

Дружина — це добре. Дуже добре. Я ще не знайшов (чи мене не знайшли).

Інколи думаю, навіщо шукати якусь одну пам'ятку в забитому селі, якщо у Львові цих пам'яток... Ну інколи думаю... Якращ пройшовся гул стріт в'ю трохи по центру (краще так, аніж ніяк).

910.05.23, 11:03Відповідь на 8 від Nech sa paci

У селах свій особливий шарм. У Львові, стоячи суцільною чергою, вони навіть не сприймаються.

1010.05.23, 13:36Відповідь на 9 від visnyk

Походив віртуально Львовом... Якщо чесно — сприймаються. Ще й як сприймаються. Навіть якийсь звичайний собі львівський будинок із центру заслуговує на увагу й мав би "фурор" десь на півдні України, заради нього туди б їхали туристи. Вже не кажу про основні об'єкти Львова.

Єдине, що важко сприймати, — це те, що все там стоїть кучно й половина найцікавіших споруд із 1–3 боків приліплені до якоїсь іншої будівлі, а не стоять окремо, як у тих же селах. Іще незвично виглядає асиметрія більшості визначних об'єктів, коли все якось наваляно до купи, збоку стирчить якийсь фронтончик...

Популярні приколи

відео

visnyk

Про замки й не тільки

Останні статті

Коментарі