Славутич. Фенікс зони відчуження

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Однією із основних проблем, спричинених катастрофою на ЧАЕС, була необхідність розселення людей із земель, що в один момент стали непридатними для проживання – лише у Прип’яті постійно мешкало майже 50 тисяч, значна частина яких продовжувала працювати на станції після аварії. Совок уже дихав на ладан, але востаннє піднатужився й народив з нуля місто, яке так і лишилося наймолодшим в Україні за датою заснування.

1. До того ж, у його будівництві брало участь одразу 8 союзних республік: Україна, росія, три балтійські і три закавказькі. Фактично, тоді вони востаннє всі були по один бік барикад. Кожна зайнята країна зводила квартали із власним національним колоритом, завдяки чому місто вийшло дійсно цікавим, незважаючи на свій юний вік.

2. Із автобуса я вистрибнув на кільці біля лікарні, то одразу до неї і пішов, знаючи, що там побачу монументальну мозаїку на фасаді. У Славутичі немає міського транспорту, що логічно при компактних розмірах міста, але до лікарні на краю, здається, з протилежного кінця добиратися не всім легко.

3. Близько до неї постала церква, зрозуміло що сучасна.

Здавалось би, місто атомників мало бути атеїстичним по духу, але ні. І жебраки свої при храмі прижилися (якраз підтягувалися до вечірньої служби), причому тут це не кволі бабці, а цілком здорові з виду мужики. Такі, що їм замість подаянь хотілось би порадити піти пошукати роботу (це якщо уміти швидко бігати).

4. Дерев’яна капличка у дворі:

А тепер про головну фішку Славутича – його планування. Місто вийшло дуже продуманим, воно складається із компактних кварталів, кожен із яких містить багатоповерхівки, котеджі та дитсадок. Промзона винесена за межі житлової частини, як і годиться.

Крім «інтернаціонального» центру в підсумку вийшло 12 кварталів, половину яких осилили Україна (Київський та Чернігівський) і росія (Московський, Білгородський, Добринінський, Ленінградський, пізніше перейменований на Невський). Майже по всіх ясно, яке місто було відповідальне за будівництво, крім Добринінського, який хз що таке. Також багато хто виділяє 13-й квартал, Печерський – буквально три багатоповерхівки на північно-східній околиці.

5. Їх усі я свідомо проігнорував, маючи недостатньо часу. Хоча між собою вони відрізняються, для аматора зі сторони це все ж найперше звичайні пострадянські спальники, які мають бути цікаві лише затятим урбаністам. Для прикладу, шматочок Білгородського кварталу:

6. А от породжені маленькими республіками будинки навіть у вигляді банальних спальних районів виглядають для нас екзотично. Почнемо їх огляд із «балтійських», а конкретно з Вільнюського, що розташований на півночі Славутича, по інший бік проспекту Дружби Народів відносно Білгородського. Місто будувалося в бору і по можливості дерева збережені. Це ж кайф, коли такий двір:

7. Котедж Вільнюського кварталу:

8. Литовські коти. Котів у місті взагалі багато, не дивно, що воно мені припало до душі.

9. Південніше Вільнюського починається Ризький квартал.

10. Їх котеджі мені сподобалися найбільше:

11. Кілька іменованих вулиць у Славутичі є, але загалом адреси такі:

12. Це не парк, а майже все місто таке зелене.

13. Ну і логічно, що третій із кварталів зветься Талліннським. Не знаю, наскільки серії цих будинків відповідають прототипам у реальних містах, але загалом атмосфера правдоподібна. Аскетично та затишно.

14. Малоповерхова забудова:

15. Та котеджі, які тут повністю дерев’яні, тому чи не найбільш видовищні (та пишуть, через це вони найгірші для проживання).

16.

17. Замикається квартал рестораном Старий Таллінн.

17a. Із цікавим вказівником. Навіть до Бога напрямок є smile

18. Центральна частина Славутича майже типова пізньорадянська. Це палац дитячої та юнацької творчості, якщо не помиляюся:

19.

20. Виділяється торговий комплекс «Дніпро», який завдяки годинниковій вежі у місті віком 35 років може правити за ратушу. Поруч із ним є універсам «Мінськ», а от Мінського кварталу нема. Взагалі дивно, чому у такому всесоюзному будівництві Білорусь взяла участь суто символічно, можливо, бо мала багато власних проблем після аварії.

21. Білий ангел – один із символів міста:

22. Навпроти нього на межі головної площі і парку стоїть меморіал Героям Чорнобиля, розташування якого в тому місці мені здалося дуже символічним. Безумовно, це головний пам’ятник Славутича, якому тут і годиться стояти, в той же час він так прикритий деревами, що чужинцю у поспіху його можна й не помітити. І це правильно, адже найперше то пам’ять про горе самих містян, і стороннім сунути в неї свої носи не потрібно.

23. Після скорочення потужностей і зрештою зупинки ЧАЕС Славутич зіштовхнувся з проблемою втрати робочих місць. На станції досі працює близько 3 тис. містян, але це відверто мало. Багатьом атомникам довелося різко перекваліфіковуватися або їхати геть – зараз тут мешкає офіційно 24,8 тис. чоловік, але фактично може бути в районі 20. На додачу, багато хто має проблеми зі здоров’ям, пов’язані з радіацією. Тим не менш, Славутич виглядає дуже круто, виділяється оптимістичними для України показниками народжуваності і процентом неповнолітніх, яких тут ледь не третина. У вихідний у центрі повно молоді, проходила якась фотосесія. Інстаграмні лавочки і полуничний раф у меню кав’ярні точно ніяк не в’яжуться з репутацією міста, що народилося завдяки величезній трагедії.

Також не забуваємо, що Славутич – ще й адміністративний казус. Споріднений із Прип’яттю та ЧАЕС, він відноситься до Київської області, будучи її анклавом у Чернігівській. Але положення все ж бере своє, місто має невдале розташування осторонь великих доріг і нині куди більше залежне саме від Чернігова. Тим більше, у 2020 р. воно втратило статус обласного значення і разом із зоною відчуження тепер відноситься до Вишгородського району. А із Вишгородом у нього спільного приблизно ніхрена.

Ще у центрі знаходиться краєзнавчий музей (і це те місце, де він мав би бути особливо цікавим), але у вихідні не працює.

24. Тому із площі пішов дивитися закавказькі квартали, починаючи із Тбіліського:

25. На додачу до більшої кількості колоритних деталей, кожен із них має своє панно.

26. Грузинські котеджі здалися найбільш безликими, та й найбільше постраждали від сайдингу.

27. Бакинський квартал.

28. Дитячий садок.

29. Деталі котеджу:

30. Азербайджанський коте.

31. Їхнє панно сховано просто в одному із дворів.

32. Найцікавішим за загальним визнанням вийшов Єреванський квартал. Це дитсадок:

33.

34. Кожна республіка привозила на будівництво свої будматеріали, тому очікувано «вірменські» будинки вкриті рожевим туфом.

35. А кіт не здивуюся якщо ворогує із «бакинцем» із сусіднього двору.

36. Тут дуже вдало продумані і втілені деталі. Навіть звірі на дитячому майданчику канонічно вірменські:

37. Давид Сасунський, герой вірменського епосу:

38. Декор на стіні багатоповерхівки:

39. У дворах навіть є мангали! Пишуть, що три, я бачив один.

40. Просто нагадування, що цей затишок і спокій може бути не назавжди:

41. Прохід у двір:

42. Скульптура.

43. Вірменські котеджі також відчутно зіпсовані сайдингом, утеплювачами і пластиковими вікнами. А от малоповерхові будинки, що дивляться на Чернігівську вулицю, дуже сподобалися:

44.

45. Вірменське панно:

46. Узагалі там ціла стела, яку краще показати в деталях. Здається, між кавказцями при будівництві було негласне змагання, у кого вийде більше колориту.

47.

48. Через дорогу від Єреванського кварталу знаходиться кафе «Вогні Баку» (чого не можна уявити у справжній Вірменії), яке виявилося не бутафорією, а справді закладом національної кухні, що утримується азербайджанцями. Господар при мені навіть встиг вступити в гарячу перепалку з відвідувачами щодо свіжості чебуреків, що тільки підсилювало атмосферу. За чебуреки не знаю, а плов у них смачний.

49. Уже в сутінках прогулявся парком.

50. Він примітний кількома скульптурами. Ті, що зображують людей, всі голі.

51. Це хлопець саджає дуба, а ви про що подумали?

52. Привокзальний п’ятачок запам’ятався недобудованим готелем і якоюсь більшою запущеністю, ніж усе місто.

53. Автовокзал явно більший, ніж потрібно, тому частково його приміщення віддані кому попало. А ще всередині розкішний вітраж:

54. Я ж пішов на вокзал, де дочекався на електричку до Чернігова. Так закінчився той день і мандрівка до Славутича. На місці якось не акцентував увагу на тому, що вихід на другу платформу був зачинений, а вже потім подумав, що саме звідти мають відправлятися поїзди, яких немає у розкладі, – на станцію Семиходи у Чорнобилі. Навіть якщо проскочити тут, то зайців радісно прийме охорона на Семиходах. Правда, у деякі тури в зону відчуження цим поїздом можна поїхати цілком легально. Попри закриття ЧАЕС, Славутич досі сильно залежить від неї, хоча з часом цей зв’язок втрачатиметься все сильніше, і місту так чи інакше доведеться переродитися у щось інше. Я думаю, вони впораються.