Любеч. За всіма лісами

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Колись це було велике торгове місто, де вирувало життя, потужна фортеця прикривала з півночі Київ, а князі з’їжджалися сюди на наради, що вирішували долю всієї Русі. Але удари кочівників в 12-13 ст., спочатку половців, потім монголо-татар, вибили Любеч із головних ролей, він занепав і більше не зміг відновитися. У майбутньому йому не дісталося ні Магдебурзького права, ні хоча би статусу райцентру – в СРСР його приписали до Ріпкинського району (чи багато чули про такий взагалі?), з 2020 року приєднаного до Чернігівського.

1. Нині княже місто являє собою тихе смт на 2,1 тис. мешканців на березі Дніпра поруч із білоруським кордоном. Із Чернігова я їхав у Любеч через Славутич, за яким дорога робиться відверто поганою, а місцевість – малолюдною, чому сприяло відселення декількох сіл внаслідок аварії на ЧАЕС. Особливо запам’яталася придорожня Редьківка, що дивиться на трасу майже суцільними рядами покинутих та почорнілих дерев’яних хат. Згідно з Вікі, там мешкає всього сім чоловік, хоча, пам’ятається, виходило й заходило в автобус більше – можливо, використовують садиби як дачі (а в тутешній говірці чути немало із білоруської мови). Останні 10 кілометрів до Любеча сіл немає взагалі, лише нескінченні ліси навкруги.

2. Логічно, що автостанція у такому місці взагалі зачинена, але хоча би розклад могли вивісити. Єдиним його джерелом є водії заїжджих маршруток. Специфіка подібних містечок часто така, що до найближчого рейсу занадто мало часу, а до наступного навпаки забагато. Обхід Любеча – це кілометрів сім, які мені довелося вмістити в годину, інакше наступного автобуса мав чекати взагалі чи не до вечора. У підсумку іноді довелося долати цю відстань натурально пробіжками, хоча для загального уявлення фотографій наробив достатньо.

3. Селище повільно уходить, але восени естетика відмирання виглядає дуже красиво:

4. Спершу пішов до дальньої Антонієвої печери, чи не головної пам’ятки Любеча. Захована вона на південній околиці, стежка проходить через ярок, надзвичайно мальовничий саме в ту пору.

6. Нагору мені взагалі непотрібно було, але не втримався не заглянути на такі сходи до сонця:

7. Близько 982 року в Любечі народився Антоній Печерський, якому судилося стати співзасновником Києво-Печерської лаври, монастиря на Болдиних горах у Чернігові та фактичним родоначальником чернецтва на Русі. До Києва він дійшов лише в 1013 році, а до того вирив собі печеру для молитов ось тут:

8. Зрозуміло, що цегляний фасад з’явився у значно пізніші віки, але під ним ховається справжня протоцерква початку 11 століття.

10. Виявилася відчиненою, хоч поруч нікого й не було.

11.

12. Звідти погнав у центр, до якого пристойна відстань. Хай і маленькі за населенням, типово такі селища займають добрячу територію.

13.

14.

15. Певно, якщо ці знімки побачать мешканці Любеча, то звинувать мене у тому, що фотографував лише тлін та розруху.

16. Хоча для своїх розмірів та положення, виглядає він достойно, видно, що туристи його не оминають, та й історична спадщина підтримується в міру можливостей. На початку 18 ст. селище належало Полуботку (тому самому), в спадок від якого вціліла кам’яниця – досить рідкісний нині типаж серед збережених цивільних споруд Лівобережжя. Нещодавно відреставрована:

17. Останніми власниками Любеча до совітів були Милорадовичі, уламки садиби яких зосереджені навколо кам’яниці. Пустку північніше парку я прийняв за спотворений палац, а це усього-то конюшні:

18.

19. Будинок культури виріс на місці палацу, ймовірно:

20. А такі види відкриваються з-перед цього всього. Як завжди, панство знало де будуватися, щоб було чим порадувати око.

21.

22. Поруч знаходиться ближня Антонієва печера, засипана в радянські часи і недавно відновлена. З’явилася вона в кінці 19 ст. (мабуть, суто для потреб маєтку, щоб не ходити так далеко до дальньої).

23. Фасад також чудово вписаний у рельєф. Була зачинена, хоч то й самісінький центр.

24. Ще одна знакова для містечка точка – Замкова гора, де знаходився дитинець княжого Любеча.

25. Ну а нині це просто пагорб з центровою скульптурою Нестора Літописця та лицями князів, що зібралися тут у 1097 році, аби фактично поділити Русь на окремі феодальні володіння.

26. Знову ж таки з краєвидами. Що погано саме восени, це дуже низький рівень води у Дніпрі. Судячи з усього, звідти я бачив не основне русло, а тільки стариці.

27. Одразу за Дніпром починається Білорусь, і ліси на горизонті – уже закордон:

28. Хати Любеча під горою:

29.

30. Сусідній пагорб, на якому колись було язичницьке капище.

31. До колишньої садиби Милорадовичів прилягає парк, і нині це чи не найбільш приємне місце в селищі. З масою скульптур із відсилками до його славного минулого, як от юному князю Ігорю з його регентом князем Олегом.

32. Цього пана не впізнав, буду вдячний за підказки.

33. Головну паркову алею відкривають Добриня Микитич та Малуша з маленьким Володимиром (обоє ніби як народилися в Любечі).

34. Шалені кольори жовтня та воїнський обеліск:

35. Рівно навпроти парку стоїть Спасо-Преображенський собор (1811-17). Єдиний вцілілий храм древнього Любеча, якому за збігом обставин пощастило вижити в якості складу. За більшовицької окупації містечко втратило цілий розсип самобутніх дерев’яних церков та Антоніїв монастир. Ну що поробиш, зате пломбір був смачний.

36.

37. У сусідньому сірому будинку квартирується музей «Древній Любеч», навіть відкритий у суботу, але часу на нього вже не лишалося зовсім.

38. І без того останній кілометр до автовокзалу довелося долати бігом. Сам тепер не згадаю, як у такому темпі зробив ще кілька фото. Споруда із раритетним гербом СРСР: