Яблуниця та її перевал

2. Після поповнення стратегічного запасу наркоти у вигляді трав’яних та ягідних чаїв на зиму пішов запланованою дорогою. Спочатку з неї нічого не видно, все перекривають дерева, котеджі й бази відпочинку.

3. По мірі підйому стає цікавіше. Де немає електричних дротів, пейзажі такі, що й не вгадаєш, яке зараз століття.

4.

5. Стає видно північну, курортно-пафосну частину Яблуниці, а може, то вже й Поляниця.

6. На розслабоні повернув не туди і махнув непотрібних півкілометра у напрямку Лазещини. Зате якби не заблукав, не побачив би цілі поля мухоморів. У Карпатах вони просто-таки канонічно красиві, наче іграшки.

7.

8. Але треба було вертатись на правильну дорогу. Проходить вона строго по кордону, так що коли по ній іти до Вороненко, зліва буде Івано-Франківська область, а справа – Закарпатська. І цю трасу міжобласного рівня до походу я уявляв дещо кращою, ніж вона є по факту:

9. Завдяки необхідності час від часу обходити це болото лісом надибав ще трохи грибів.

10.

11. Закарпаття з цієї дороги за лісом не видно, а от Прикарпаття, то будь ласка:

12. Основною пізнаваною домінантою пейзажів є уже знайомий своїми обрисами із прогулянок по Ясінях Хом’як (1542 м). Лівіше від нього видніється хребет Синяк.

13.

14. Ще пару мухоморів, після чого вони приїлись (не в буквальному сенсі), і більше їх не знімав.

15. Ти – не ти, коли голодний

16. Звання найгарнішого мухомору року віддаю ось цьому:

17. Так поступово вийшов на гору Вороненко (960 м), принаймні на maps.me вона так позначена, хоча ніякої явної вершини на місцевості немає. До того ж, ще дорогою до неї непомітно для себе пройшов Яблуницю (1006 м), найвищу точку хребта, тобто до цієї уже спускався згори вниз. Але види звідти гарні:

18.

19. Спуск у село займає 126 вертикальних метрів (і десь стільки ж назад), і я все ж подолав спокусу обійти його верхом та пішов униз, про що ні разу не пошкодував. Відірване від цивілізації, це невеличке за гірськими мірками сільце (400 з чимось мешканців) виглядає неймовірно мальовниче:

20. Дороги тримають марку. Особливо весело, коли вони під значним кутом.

21. На тлі прикритої хмарами Вороненки видно сонячну Ворохту, до якої фактично рукою подати.

22. Але того разу це селище зі своїми віадуками в мої плани не входило, тож гуляв по ньому поки що тільки з допомогою ультразуму.

23.

24. Засніжені високі хребти. Із цієї місцини десь має бути видно і Говерлу з Петросом, та найпевніше, вони були вкриті хмарами. Хоча я такий фрукт, що міг подивитися на них і не помітити.

25. Досить поширена карпатська фішка – дорога одночасно є руслом гірського струмочка:

26. Проходить вона під залізницею. Так-так, через цей край світу неочікувано прокладена робоча залізнична гілка. І станція в селі є, і навіть діючий історичний двірець під справжньою черепицею. Правда, спиняється на ньому тільки регіональний гуцуловоз, а швидкі поїзди пролітають без зупинки.

27. Звідти почався підйом назад на узвишшя, у супроводі неодмінних краєвидів.

28.

29.

30. Другою після вокзалу пам’яткою села, звісно ж, є дерев’яна церква.

31.

32. Розташована на одному з найвищих пагорбів Вороненки, тому варто не забувати озиратись на красу позаду.

33. Ще трохи Ворохти:

34.

35. Церква Найсвятішого Серця Христового, був певен, старовинна, але в інтернеті пишуть, що 2005 року. Тим не менш, гуцульська стилістика чудово збережена. Стоїть на висоті 960 метрів і явно має входити у якісь там хіт-паради найбільш високогірних храмів України.

36. Потопав далі.

37. Ці засніжені гори під низькими хмарами навіюють мені щось дуже скандинавське своїм виглядом:

38. Світловий стовп цікаво пробився крізь заслін.

39. Прощаюся з Вороненко.

40.

41. Хом’як трохи просвітлів. А взагалі це хаотичне бродіння хмар дарувало досить цікаве освітлення часом.

42. Дорога до Яблуниці майже весь час вниз, що вже було доречно.

43. Повз моторошний придорожній хрест.

44. Коняки побилися. Момент бійки зняти не встиг, зате по фото одразу видно, хто вийшов із сутички переможцем.

45. Зайшов у Яблуницю. Це вже цивілізація і крупне поселення на 2 тис. мешканців, але його віддалені вулички не менш колоритні, ніж у Вороненко.

46.

47. Дуже контрастно на їх тлі виглядає частина села на іншій стороні відносно траси, північній. Там починається дорога на Буковель, близькість якого буквально відчутна по туристичній забудові.

48. Яблуниця має кілька архітектурних пам’яток, перша – храм Успіння Пресвятої Богородиці (1895), в принципі найгірша річ, яку я бачив за всі п’ять днів поїздки. Цікаво, як зветься психічний розлад, коли хочеться все позолотити? І чому він такий розповсюджений саме серед церковників? Чи може, їх циган-перевертень покусав?

49. Над дорогою стоїть дерев’яна школа початку 20 ст., тільки виконує зараз уже якусь іншу роль.

50. А от робочих кафе при дорозі у Яблуниці не знайшлося, довелось підійматися в туристичну північну частину. Цю п’яну курку знайшов і сфотографував уже ситим, тому не пригадаю, чи працює колиба біля неї.

51. Трапилась вона мені тільки тому, що пішов на край села у напрямку Татарова. На околиці збереглась друга дерев’яна церква (Успіння Божої Матері, також 1895), яку реставрували люди із прямими руками і без психічних порушень.

52. Також пощастило зазирнути всередину.

53. На диво, прогнози погоди були як ніколи точними, після обіду відчутно похмарилось, і скоро почався дощ, як і обіцяли. Що не мало особливого значення, бо я вже добігав до зупинки, ловити автобус назад у Ясіня. Також то був єдиний день, коли включив трекер у телефоні, тож тепер можу похвалитись, що 20 кілометрів по горам відмотав у досить пристойному темпі.