Осіння позолота Золотонощини

2. Транзитом із Черкас через довжелезний міст над водосховищем, над яким так гарно сходило осіннє сонце, через саму Золотоношу та кілька сіл, включаючи одне з дуже оригінальною назвою Деньги, приїхав у Драбівці, першу точку на маршруті. Пасторальне:

3. Драбівці примітні тим, що тут збереглися дві дерев’яні церкви 18 століття – на Лівобережжі таким мало хто може похвалитися. Правда, одна церква… втекла. Інша, Троїцька (1794, але часто пишуть 1765) на місці. Ну як на місці, вона теж кілька разів «переїжджала», востаннє на початку 20 ст.

4. Для Наддніпрянщини церква досить незвична. Останню капітальну реставрацію проводили львів’яни у 1988-90 роках, тоді ж їй надали форму, максимально наближену до первісної. А от ґонтове покриття храмів для регіону нехарактерне, через що відчувається, ніби приїхав кудись під Дрогобич, а не Золотоношу.

5. Але споруда чудова, навіть попри недоречну кам’яну ризницю.

6. І ось це також, як нагадування, що ґонт в принципі недовговічний.

Друга церква, Миколаївська, потихеньку розвалювалась, поки її не розібрали і не перевезли у скансен в Стецівці Чигиринського району. Її також бачив, за півтора роки до цього.

7. А ще запам’яталося неймовірне небо:

8.

9. Та хмари шпаків.

10. Із Драбівців почалапав шість кілометрів у сусідню Скориківку. Та що там ті 6 км дурному псу, що втік із всесвітнього карантину… Поки я лише на Черкащині зустрічав хати під соломою в «природніх» умовах, але всі вони відверто доживають.

11. Села розтягнулися уздовж маленької річки Золотоношки, на якій перед Скориківкою загатили непропорційно великий ставок, що під осінь помітно позеленів.

12. Кукурудзяний варіант прапору:

13. Дорога у Скориківку.

14. Щось древнє, арочне й забуте.

15. Скориківка має свій дерев’яний храм (1908-11), освячений на честь св. Миколая.

16. Якщо церква у Драбівцях нагадує про Львівщину, то дерев’яний декор цієї навіює спогади про чернігівські околиці.

17. Народні умільці добре постарались хоч якось виділити її у період, коли церкви мали будуватися за шаблоном. На мій погляд, одна з найгарніших єпархіалок.

18. Також пощастило, що сонце було саме з цього боку, бо з іншого поставлено риштування, на якому працював храмовий служитель. У дворі грався хлопчик, який очевидно одразу ж доніс про чужинця-шпигуна, бо служитель мене помітив. Але я встиг відійти далеко, чим, мабуть, врятувався від прослуховування чергової лекції про те, що не можна просто так взяти і сфотографувати церкву.

19. Братська могила у природній позолоті.

20. Маленька мозаїка на школі чи будинку культури.

21. На краю села – соковиті осінні пейзажі:

22.

23.

24. Над дорогою, що виводить із Скориківки на основну трасу, дерева утворили цікаву арку.

25. Особливо гарну з протилежного боку:

Третє і останнє із запланованих сіл зветься Бакаївка, це вже фактично північна околиця Золотоноші, одразу за окружною дорогою. Хоч і близько, добиратися незручно, автобусів немає, залишається пройтися чотири кілометри з копійками із центру міста.

26. Атмосфера уже відверто осіння:

27.

28. Приватний сектор північних околиць Золотоноші інколи переривається неординарними ландшафтами:

29. На підході до окружної уже видно собор монастиря:

30. …та його скит, що стоїть відокремлено на іншому краю села.

31. Саме туди я спершу і відправився, та на мене чекав облом: все закрито на карантин. Ця частина обителі зведена буквально кілька років тому. Храм Іоанна Богослова виконаний у дусі давньоруських церков. Але подивитися його на той момент було можливо тільки фрагментарно над високим парканом.

32. Сама Бакаївка виглядає досить безрадісно. 200 з чимось мешканців, діючий психдиспансер, таке собі загалом.

33. В урочищі в заплаві Золотоношки росте рідкісний шафран сітчастий, але за ним треба їхати навесні. Сама річка після посушливого літа також не у найкращій формі.

34. Цілі зарості такої дивної рослини:

35.

36. До монастиря дійшов уже суто про всякий випадок. За його межами знаходиться кладовище, що вражає аскетичністю та гармонійністю.

37. Монастир зветься Красногірським, слово «красний» у назві означає «красивий», а от з «гірським» вони якось перехвалили, місцевість там майже рівнинна. Це досить давня святиня, що веде свою історію з кінця 16 ст. У 1790 році його перетворили з чоловічого на жіночий, яким він є і понині з перервами у роки радянських гонінь.

38. Як і очікувалось, також зачинений на карантин.

39. Зате тут паркани куди скромніші, і можна хоча би з одного ракурсу роздивитися Спасо-Преображенський собор (1771) – чудове творіння архітектора Івана Григорович-Барського у стилі пізнього козацького бароко.

40. Решта обителі, включаючи передній фасад собору та «теплу» церкву 19 століття, залишається закритою для сторонніх до кращих часів, ну а мені пора вертатися у Золотоношу. Наступного разу розкажу про це місто, що виявилось на диво симпатичним та затишним.