Стецівка. Таємничий скансен в умираючому селі-музеї

Добирався до села пішки із сусідньої Орібти – автобуси нечасто радують ці місця своєю появою. Але якщо і пощастить під’їхати, то від зупинки до власне музею ще чалапати вглиб села більше 4 км! Достатньо пройшовши ще до того, намагався зрізати шлях і зрештою заблукав (а ви думали, з навігатором заблукати неможливо? Х-ха!)

Тому щоб зрештою дістатись села, довелось форсувати навпростець лісосмугу. Зате там уже помітно оживала й розквітала весна. Не скажу точно, що це за квіти… Словом, владою, даною мені цим блогом, оголошую їх першоцвітами, а там підправлю, раптом що.

І також не побачив би хату під солом’яною стріхою на одній із крайніх вуличок. Ні, це ще не музей, а просто хата на своєму місці, де народилась у якійсь зовсім інакшій реальності, а тепер, на жаль, помирає.

Як і сарайчик поруч:

Характерні для Стецівки віконниці.

Але ще більше характерна розруха. Навіть не пригадаю села з такою концентрацією заброшок, складається враження, що кожна четверта оселя нежива.

І саме серед них найбільше таких автентичних українських глиняних хаток з дерев’яним декором. Їх уже відучились бачити ніде, окрім етнографічних музеїв, а вони досі є просто так у забутих селах, хоч із кожним роком все менше. Цілий світ, що уходить назавжди.

Вражає і динаміка населення Стецівки. 1897 рік – 4724 чол., 1972 р. – 2763, 2007 р. – 1347! Недивно, що село величезне за площею, але і спустошене.

Деінде від хат залишились тільки каркаси.

Сараї, у тому числі під соломою (очеретом?):

До музею є вказівники, аби взагалі не забути, куди йдеш.

Аж раптом по ліву руку нагорі замаячили вітряки, хоча це ще точно не воно. Але піднятись глянути було варто.

Як виявилось, на цьому місці планувався унікальний музей млинарства, що підпорядковується історико-культурному заповіднику «Чигирин».

Розташована між заплавою Дніпра і Холодним Яром Стецівка – узагалі вітряне місце, тому один з млинів тут і стояв від початку. Мені здається, ось цей:

По сусідству до нього підвезли іще два і… на цьому все засохло. Традиційно для нас, закінчились гроші. Планувалось, що тут буде 14 вітряків та водяний млин. По факту маємо три закриті вітряка з обламаними крилами – у більшості типових популярних скансенів і того ситуація краще. Не кажучи вже про те, як добратись – до «музею млинарства» навіть дороги толком немає…

А природа прокидається:

Мені ж залишався фінальний ривок на край села, і ось нарешті Козацький хутір:

Як і музей млинарства, він залишився недобудованим через недостатнє фінансування. Охорона є, але туристів немає, і моїй появі під вечір (та ще й пішки) добряче здивувались.

На узвишші над основною частиною скансена є ще один вітряк, також закритий і без крил.

Саме від нього найкращі панорами усього музею.

Зліва – господарські споруди, далі – скромний набір хаток і церква.

А взагалі тут гарно, навіть у міжсезоння.

Якщо хатки – сучасні копії, то церква справжня. Миколаївський храм кінця 18 ст. перевезли із села Драбівці Золотоніського району. Що цікаво, у Драбівцях залишилась ще одна старовинна дерев’яна церква, тому туди теж би колись заглянути…

Цей же храм перетворився на окрасу стецівських пагорбів.

Із цілим легіоном солдатиків-охоронців.

Дошки ще пронумеровані:

Хати крили спочатку соломою, що виявилось не так-то просто: підходящої високої пшениці вже не вирощують, довелось самим. Потім перейшли на очерет.

На господарській частині, як це часто буває, тримають худобу.

Козячий релакс – вичісування реп’яхів:

Багато тут ще недоробленого чи замороженого.

Охоронці казали, що може й цапнути, але мені його котєйшество все ж дозволило себе погладити

Після такого забігу на Чигирин уже не залишалось ні часу, ні сил. (Не кажучи вже про Суботів… а ще й Холодний Яр близько…) Насичені історією прекрасні місця, у які хочеться і треба повертатись.