Андрушівка та її околиці

Село, що до 1946 року називалось Халаїмгородок, а ще раніше – Великі Жерделі, може похвалитись еклектичним костьолом, настільки чудним, що заради нього дійсно варто пертись в отаку лісову глибочінь.

Храм святої Клари з’явився у 1910-13 роках завдяки тодішнім власникам села, Івановським. Себто, культовою спорудою він побув відносно недовго.

У 1935 році костьол закрили, приміщення віддали сільському клубу. В інші роки тут була колгоспна комора і палац піонерів, усі релігійні артефакти понищені. Служіння відновлювались лише ненадовго підчас нацистської окупації.

Але головне, що хоча б сама будівля уціліла. Вона правда бомбезна, з кожної сторони виглядає по-різному й незвично.

У 1989 році храм повернули громаді, яка провела реставрацію і відновила богослужіння. Зараз усередині все чинно і акуратно. Можна тільки уявити, скількох зусиль це вартувало у такій забутій місцині.

Костьол стоїть на березі ставу.

У дворі, окрім традиційної скульптури Богоматері, є два пам’ятні знаки.

Над водою.

Як і водиться в таких селах, природа навколо дуже мальовнича.

Ну а тепер перемістимось у саму Андрушівку зокрема і в колишню імперію Терещенків взагалі.

Якщо вам раптом здалося, що всі палаци на наших землях належали полякам, росіянам чи кому завгодно, а українці у них тільки прислужували, то забуті фактично Терещенки – як бальзам на душу. Рід козацького походження, крупні промисловці, філантропи, меценати, поціновувачі мистецтва і т. д. і т. п.

Основоположником Терещенків-підприємців був Артем Якович (1794-1873), який досяг успіху у різних сферах комерції, але особливо йому дались цукрові заводи. Він же і викупив у 1843 році андрушівський палац у Станіслава Бержинського.

Син Артема, Микола (Нікола) (1819-1903) і примножив статок родини, і перебудував палац у стилі французького ренесансу.

Під час жовтневого перевороту маєток був розграбований будьоновцями. Вони ж хотіли його і підірвати при відступі, але андрушівці переконали їх, що їм потрібна будівля для школи.

Школа тут і нині, що підтримує палац у більш-менш пристойному стані, хоча капітальна реставрація йому б не завадила.

Усередині із минулої розкоші подивитись майже немає чого. Туристам показують дві класні кімнати, у яких дивом збереглась оригінальна ліпнина на стелях.

І також дивом – стіл Терещенків.

Оригінальні сходи. Зверніть увагу, що підпорок немає, бо то по факту мармурові брили, вмуровані в стіну.

Природно, що навкруги палацу був розбитий парк, який і крізь десятиліття запустіння не втратив своєї мальовничості.

Збереглись і інші артефакти минулої епохи, як-то сарайчик з контрфорсами.

А от від цукрового заводу мало що лишилось. Як у нас повелось, про нього нагадує лише височезна труба.

Прогуляємось парком.

Збудована завдяки Терещенкам церква не пережила 1920-ті роки. Нова на її місці виросла уже за Незалежності.

Пам’ятник Ніколі Артемовичу, підозрюю, також новий. Розкидало по світу Терещенків (в основному, кажуть, вони у Франції), і нема кому відновити колишні блиск і велич андрушівського маєтку.

Куди більш вражаючий палац залишили вони по собі у сусідньому Червоному. На жаль, він геть занедбаний.

Неоготичного красеня збудовано у першій половині 19 ст. Як і андрушівський, Терещенки купили його у польської родини – Грохольських, і володіли ним до 1917 року. Ну а далі все як звичайно. Спочатку тут був дитячий притулок, вихованці якого улаштували пожежу, що знищила всі інтер’єри.

До кінця 20 ст. у палаці квартирувалось ПТУ. І варто було йому звідси виїхати, як почалась швидка руйнація і грабунок усього, що ще можна було винести.

Всередині – жах.

Це у господарів був свій невеличкий театр.

Інтер’єрів майже не збереглось, та й дивитись нема як із-за небезпеки обвалу або вже фізично відсутніх перекриттів.

Вежа над флігелем по той бік паркану.

Палац обов’язково треба обійти з усіх сторін, щоб оцінити його вражаючу величину та майстерність архітектурної думки.

Зараз він разом з прилеглою територією належить жіночому монастирю, що залишає суперечливі враження. Коштів на утримання цієї громадини у монахинь майже немає, хоча з однієї сторони вони якось втулили металопластикові вікна, які тут дещо не в тему.

На відміну від андрушівського, тутешній цукровий завод виглядає цілком благополучно.

І остання точка, у яку ми перенесемось сьогодні – село Старий Солотвин, це вже Бердичівський район.

То уже майже цивілізація, десь за кілометр від траси між Бердичевом і Житомиром. У село їдуть, щоб подивитись на романтичний будиночок на острові.

Його збудували як місце для відпочинку рибалок та мисливців у 1985 році. Хоча рибалкам сучасним він, мабуть, тільки заважає із-за напливу туристів.

Навколишня природа дуже гарна.

У селі є дерев’яна Христовоздвиженська церква 1885 року. Хоча її вершечок видно ще від острівця, топати туди метрів 800 і туристи, що їдуть пофоткатись на тлі рибальського будиночка, рідко до неї заходять. Я ж, скориставшись затяжною масовою фотосесією, пробігся углиб села – і церкву подивився, ще й усіх місцевих собак розколошкав…