Гродно похмуре

Туди я завернув узагалі із-за церкви та костьолу-каплиці. До каплиці по росі не пішов, далеко було, а церква – ось вона, Свято-Марфинська, 1848 року.

А так, то – величезний некрополь, католицький і православний поруч, де поховано багацько аристократії та військових чинів переважно 19 ст.

Звідти вирушив до Старого мосту, щоб перейти на інший берег Немана.

На тій стороні звертає на себе увагу костьол Діви Марії Ангельської при діючому францисканському монастирі.

Узагалі лівий берег не може похвалитись великою кількістю цікавинок, хіба окрім видів на правий, де знаходиться центр (але вони будуть у другій, «сонячній» частині). А поки прогуляємось Червонопартизанською вулицею, де є інша екзотика – страрі дерев’яні будиночки.

Ось ці двоє, напевно, найгарніші.

Трапляються навіть двоповерхові багатоквартирні.

Вертаюсь на правий берег, там гродненські зАмки. По дорозі є монастир із церквою Різдва, але такий собі. За деревами його майже не видно, при спробі зайти всередину мене неввічливо і ні разу не по-християнськи виперли.

Пожежна каланча – один із символів міста.

Тепер пробіжимось по замкам, яких у місті аж два, розташовані вони поруч. Спочатку Новий.

Хоча на перший погляд він нагадує якийсь радянський будинок культури

Будувався у 1734-51 роках як королівська резиденція. У 1793 році тут відбулась остання сесія сейму Речі Посполитої. У роки Другої Світової погорів і був відбудований радянськими архітекторами із їх своєрідним баченням прекрасного.

А от в’їзні колони зі скульптурами збереглись у первозданному виді.

У приміщеннях обох замків квартирується один історичний музей, величезний і, за відгуками, досить банальний. До того ж ціни за вхід, а особливо за фото, здались мені космічно високими, і я обмежився відвідинами виставки мінералів.

Види на Неман від Нового замку. Велична, повноводна і живописна річка додає особливого шарму і без того красивому місту.

Пройдемо до Старого замку від якого збереглась, головним чином, в’їздна брама.

Кам’яний замок (раніше тут були спочатку земляні оборонні вали, потім дерев’яне укріплення) звів у 1398 році князь литовський Вітовт.

Всередині зберігся палац короля Стефана Баторія, в ньому і знаходиться музей.

За додаткову плату можна подивитись руїни Нижньої церкви 12 ст. (а поки працівники музею розбирались, чому там відкрито й де охорона, і фотографувати).

Білоруську мову у Білорусі можна знайти не так вже й часто. Правда ж, усе з ходу зрозуміло?

Від Нового замку видно Новий міст на Немані.

Далі є чудова синагога у мавританському стилі. Відреставрована зовсім недавно, в часи німецької окупації використовувалась як місце збору євреїв перед висилкою у концтабори і на страти, потім побувала складом та художньою майстернею.

Живописною дорогою пройдемо до наступного старовинного храму.

Колозька церква була зведена, за одними даними, князями Борисом і Глібом Всеволодковичами у середині 12 ст. на честь їх святих покровителів. За іншими – дітьми князів у 1180-ті роки. Так чи інакше, пам’яток домонгольського періоду на землях східних слов’ян негусто.

Голі стіни церкви дають у повній мірі оцінити її унікальність: поміж звичайної цегли зашиті різнокольорові відполіровані камені й керамічні плитки. Також у стінах вмуровані порожні глечики, що покращувало акустику.

Серед існуючих храмів, цей не має архітектурних аналогів. Можливо, Нижня церква була чимось подібним.

Час нещадно пройшовся по святині, хтозна коли втрачені куполи. Із-за розташування на крутому березі річки і зсувів у другій половині 19 ст. обвалилась південна стіна. Відбудували її уже з дерева.

Від узвишшя коло храму відкриваються гарні види ледь не у всі сторони. Пожежна каланча і фарний костьол.

Замки і Старий міст.

Лівий берег.

Величезний парк на північ від церкви, як водиться у Білорусі, вилизаний до блиску.

Через парк переходжу у район Новий Світ. Так у різних містах часто називались польські колонії, збудовані у 20-30-ті роки минулого століття. Вони складаються в основному з дерев’яних будиночків у закопанському стилі або у стилі польського функціоналізму.

Звідси теж іноді проглядає центр.

Ось такі функціоналістські будинки колись були дуже поширені, а зараз їх лишилось зовсім мало.

Дерев’яні хатки не мають жодного охоронного статусу, і з ними відбувається те ж, що і у нас загалом: їх уродують прибудовами і пластиковими вікнами, обшивають вагонкою чи тупо зносять.

Новий Світ включає в себе вулиці Бєлінського, 17 вересня, Реймонта, Міцкевича. Понад останньою протікає живописний струмок.

Не знаючи того, сфоткав навіть військову частину (і не спалився). Ну а чом вона така приваблива?

Окрім дерев’яних, район має купу гарнющих чи просто цікавих особняків-кам’яниць.

Ось на цій при реставрації якось переборщили з гламуром.

Досить часті і характерні будинки з дерева, що тримаються у цегляних бічних стінах.

Найпівнічніша точка міста, якої я дістався – колишній присілок Станіславове, нині це вулиця Терешкової. Тут збереглась резиденція останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського, збудована у 1770 році у стилі пізнього бароко. Другий поверх доліпили у радянські часи, зараз це просто корпус місцевого універу.

Хоча зовні резиденція одна з найкраще збережених, на мене чомусь не справила особливого враження.

Тому починаю пробиратись у сторону центру. У Гродно діє єдина у Білорусі лютеранська кірха. Збудована у 1912 році, хоча історія общини у місті набагато давніша. При кірсі було кладовище, знищене у радянські часи, а її саму переробили під архів.

Хоча церкву повернули вірним ще у 1995, реставрація завершилась тільки минулого року.

Навколо кірхи теж є декілька старовинних будинків:

Далі на мене чекав чудовий історичний центр Гродно, одночасно з тим нарешті почало розпогоджуватись. Далі буде.