Бучач

Починати роздивлятись місто можна від самісінького автовокзалу, але, так як у мене все не як у людей, для мене знайомство з ним почалось з північної сторони, куди я прийшов пішки із сусіднього Рукомиша. Це передмістя – колишнє село Нагірянка, поглинуте Бучачем. Тут знаходиться один з найбільш атмосферних храмів міста, Святого Архистратига Михаїла 1910 року. Будучи на околиці, він нечасто потрапляє в поле зору туристів.

Зусібіч церква обросла нагірянським кладовищем. Кладена з темного каменю, вона неймовірно пасує цьому моторошному місцю із збудованих з такого ж матеріалу склепів та інших надгробків, потемнілих од часу.

За цвинтарем починається вулиця Торгова, яка й досі відповідає своїй назві. Власне, вона вся являє собою страхітливий стихійний ринок, що потопає в галасі й хаосі, і де можна купити, здається все – від живих курчат до холодильників. Через це жахіття ще якось умудряються проїжджати машини.

Витерпіти ґвалт Торгової все ж варто, бо з неї відкриваються класні види на центр міста. Вежа ратуші і Успенський костел на передньому плані, а на горизонті ще дві новобудовані церкви. Як водиться на Галичині, тут у них нестачі немає.

Монастир Василіан 18 ст. Центральною спорудою композиції є барокова Воздвиженська церква, оточена келіями – куди більш лаконічними, але старішими за віком.

І замкові руїни звідси теж проглядають.

Торгова закінчується великим кіркутом, чи не єдиним, що нагадує зараз про колись численну єврейську громаду міста.

Зрештою, звідси ще кількадесят метрів до автовокзалу, за яким треба перейти міст через Стрипу і побачити одну з робіт обіцяного скульптора – Йоганна Пінзеля.

Наш схильний до метафор народ назвав його галицьким Мікеланджело. Втім, ви, мабуть, і не чули про цього геніального майстра, ім’я якого забуте і тільки зараз починає потихеньку знову звучати. Біографічні дані про Пінзеля майже відсутні, навіть те, звідки він прийшов до Бучача чи хоча б якої був національності.

Так чи інакше, він опинився тут, на глухій окраїні Речі Посполитої, де найнявся до тодішнього власника міста, Миколи Василя Потоцького. Плідно співпрацював з архітектором Бернардом Меретином, і їхні спільні творіння вийшли далеко за межі одного містечка – у Львів, Городенку, Гвіздець, Монастириська…

Скульптури Майстра були переважно релігійні – найпопулярнішої і досить заїждженої на той час тематики. Тим не менш, він вдихнув у цей напрям нове життя. Неймовірно пристрасні, експресивні й виразні роботи дали поштовх для зародження нової школи скульпторів – Львівської, та і самі по собі є унікальним історичним надбанням. Звісно, велика частина їх не пережила важкі потрясіння 20 ст. Чого варте використання у радянські часи дерев’яних скульптур костелу Городенки у якості дров.

Ось і статуя святого Яна Непомука, яка простояла два століття і кілька війн, у 1947 році була повалена звичайним комуняцьким трактором. Лише за 60 років скульптор Роман Вільгушинський зробив точну копію, яку ми можемо зараз бачити. Голова оригінального святого зберігається в історичному музеї міста.

Від скульптури перейдемо ще двічі звивисту Стрипу, аби пройти до монастиря. За другим містком, пішохідним, оглянемо вишуканий будинок культури, колишню читальню, збудовану з ініціативи української «Просвіти» в 1905 році.

А двері-то які…

Дорогою мені траплялись і інші цікаві будинки. Гімназія ім. В. Гнатюка 1890-х років.

Дитяча поліклініка(?).

Природа.

Нарешті, монастир зблизька.

Закритий у радянські часи, він поступово приходив у запустіння, але з 1991 року відреставрований. Зараз є діючим, усі споруди використовуються за призначенням.

Інтер’єр.

Вид у сторону ратуші понад річковою долиною.

Ратушу я взагалі-то залишив на десерт, але один факт про неї доцільно розказати зараз. Вищезгаданий Микола Потоцький, окрім доброчинності, мав і масу негативних бзіків. Наприклад, заборонив своєму архітектору, Меретину, одружуватись, доки той не породить ратушу, гарнішу за львівську. А коли її врешті закінчили, вражений заздрістю до майстрів-будівельників Потоцький наказав закрити їх у вежі, мовляв, самі виберуться.

Будівельники, а їх було троє, виготовили собі крила і спробували таким чином урятуватись. Двоє загинули, а третій, на ім’я Федір, долетів до гори по той бік Стрипи. З тих пір гора має трохи незвичну назву Федір. На ній знаходиться чи не найстаріше кладовище Бучача.

Воно вражає великою кількістю як різноманітних склепів…

Усипальниця Потоцьких.

…так і просто масою різноманітних скульптур (і то ще я фактично просто по краю пройшовся).

Згори видно і замок, і Стрипу і ще один старовинний будинок перед нею. Спустимося до нього.

Зараз це музична школа, а так-то дуже гарненька вілла 1840 року.

Далі на черзі – костел Успіння Пресвятої Богородиці. Ззовні він наче нічого особливого не представляє.

Але варто потрапити всередину… (куди я вскочив чисто випадково, перетнувшись з організованою екскурсією).

Ось вони – емоційні і живі творіння, кожен зі своєю яскравою індивідуальністю і неповторним виразом обличчя.

Щоправда, є припущення, що частину скульптур виконали учні чи послідовники Пінзеля, а не він сам.

Ворота костелу.

Ну а далі вузькими вуличками продираємося до замку. Вид на монастир.

Замок уперше згадується за часів родини Бучацьких у 1373 році. Створений для захисту від татар і турок, неодноразово руйнувався й відбудовувався. Найбільшого свого розквіту досяг на початку 17 ст. за Стефана Потоцького – тоді протягом багатьох років його не могли взяти ні османи, ні козаки Хмельницького.

У 1672 році його таки захопило військо султана Магомета IV за підтримки козаків Петра Дорошенка. Тут, у Бучачі, між турками і поляками було укладено ганебний для останніх мир, тому бойові дії продовжились і через 10 років Річ Посполита повернула місто.

Замок відбудували, але його зірка усе одно вже згасала. У 19 ст. самі Потоцькі дозволили розтягувати на будматеріал твердиню, що остаточно втратила своє значення.

Єдина вціліла вежа.

А це стіна палацу.

Ще там багато живописних руїн, рудих котиків і гігантських равликів (а також легенди – про привиди, скарби і підземні ходи, який же замок без них обійдеться).

І звісно ж, чи не найкращі види на місто.

Ледь не всі пам’ятки Бучача в одній панорамі.

Від замку пройдемо на південь міста. Тут є ще кілька церков, але не історичних, а нових.

Але цікавить нас тут не архітектура, а ботанічна пам’ятка – 600-річна липа. Отой самий бучацький мир підписали наче як саме під нею. Ну, у нас люблять у всьому символізм і гіперболи, тому факт підписання саме у цій точці залишимо на совість тих, хто так стверджує. А от вік дерева цілком можна підтвердити науково.

Є у ній щось спільне з глибоко старими людьми. Грузна і вкрита наростами, вона зберегла життя лише в одній гілці, та і та йде врівень землі, а не догори. Все одно, це вражаюча і чудова природна пам’ятка. Видно, що про неї піклуються.

Заплутаними вуличками потихеньку вертаюсь у сторону центру. Дороги знову виводять мене угору, відкриваючи нові ракурси уже бачених цікавинок. Ось ще раз монастир.

Ратуша й Покровська церква.

На цьому узвишші, на стику вулиць Хмельницького і Підгаєцької, є ще одна скульптура роботи Пінзеля – Божої Матері. Її доля повністю аналогічна долі статуї Яна Непомука – і датою та обставинами знищення, і прізвищами людей, що відтворили та поставили її на місце.

Тут же, поруч, - Миколаївська церква 1610 року, найстаріший збережений храм міста. Як на мене, паскудно відреставрована, про поважний вік її ніщо не говорить.

Ну а тепер спустимось до ратуші, історію якої я вже описав вище. Гордість міста, але у якійсь мірі і ганьба – реставрацію мали закінчити ще у 2010 році, але віз і нині там вона досі у риштуванні.

Двоповерхову споруду вінчає вежа, загальна висота – 35 метрів. Колись, за рахунок 18-метрового шпиля були всі 53, але він перестав існувати після великої пожежі 1865 року.

Як постраждали тоді і скульптури Пінзеля. Із 14 початкових на наш час залишилось 9, та і то в неабиякому стані.

Під ратушею – пам’ятник Майстру від вдячних містян.

Галицькою вулицею, багатою на цікаву дореволюційну забудову, вкотре вертаюсь до автовокзалу, цього разу уже остаточно.

Остання на той день церква, Покровська, ще одне спільне творіння Меретина-Пінзеля, також втратило всю свою автентичність. Можливо, там всередині можна знайти ще кілька геніальних непересічних скульптур, але на той момент вона була закритою.

Що ще хотілось би сказати хорошого, але залишилось за кадром? Люди! На диво привітні, вони щиро цікавились, звідки і що привело мене в їх місто, питали враження, радили куди піти. Така звичайна загалом людяність і доброта у наш час, на жаль, - велика рідкість…