Коло Мийки

Головна окраса містечка – Бернардинський монастир і костел XVIII ст. Збудований у бароковому стилі. В радянський час слугував складом цементу, елеватором, лікарнею, музичною школою, бібліотекою! В 1992 році повернутий римо-католицькій громаді. Сучасний стан так собі.

Хто бачив на фото чи в реальності вінницький Свято-Преображенський собор, зараз відчує невеличке дежавю.

Cтатуя на передньому плані – очевидно, Св. Антоній Падуанський, покровитель костелу і Гвіздця вцілому. В об’яві на вході, окрім закликів допомогти врятувати храм,  йшлося щось якраз про можливе надання коштів від общини з Падуї. Як звично, у нас відродження будь-чого можливо хіба що грішми іноземців та зусиллями волонтерів, але ніяк не з допомогою держави.

Трохи поодаль – цікава православна церква 1850 року.

Як виявилось, у Гвіздці ще було б що подивитись, та автобуси тут не балують своєю частотою (та ще й долають нещасті 18 кілометрів до райцентра цілу вічність).

На диво, у Коломиї досить пристойний автовокзал. Зазвичай ці споруди в українських містах вражають своєю казковою убогістю.

Не знаю, хто встановлював ці вказівники, але пам’ятник собі ці люди точно заслужили.

Такі орієнтири – велике діло для туриста, що вперше опинився в місті. І для автомобілістів – за моїм враженням, в Коломиї доріг з одностороннім рухом навіть більше за нормальних – справжнє пекло для водіїв.

Православна церква Благовіщення Пресвятої Діви – пам’ятка 1587 року, збудована в гуцульському стилі.

За церквою починається кладовище (так вже повелось останнім часом у моїх поїздках зранку лазити кладовищами). Тут знаходиться небачена мною раніше величезна кількість склепів. Найбільш сурові коломийчани набили на табличках свої імена й дати народження ще за життя, уже не сумніваючись, що рано чи пізно поляжуть навіки в цих похмурих тісних дольменах.

Є й просто цікаві пам’ятники.

Спускаюсь до Прута, який омиває місто з заходу і півдня. На берегах – незрозумілі мені кладки з гальки. На відміну від Чернівців, тут річка тиха і абсолютно прозора.

Хоча місцями утворює глибокі й швидкі рукави.

Понад річкою спускаюсь у бік парку ім. Шевченка. Береги тут дикі і малолюдні. Крізь бур’яни проглядає плиткова алея.

Алея йде уздовж усіх двох кілометрів берега, що я пройшов над річкою, а можливо, іще далі. Підозрюю, колись це була гарна набережна, нині безнадійно просрана, і виправдань цій недбалості я не бачу.

Паралельно річці – продовгувате Шевченківське озеро з невеликим острівком.

Під острівком тусять лебеді.

Приручив місцеве жабеня.

За озером починається Шевченківський таки ж парк, запущений до стану непролазних хащів, тому від нього одразу беру курс на центр. По карті тут має бути церква християн Віри Євангельської, але більше схоже просто на старовинний житловий будинок.

Церква Святого Архістратига Михаїла.

Якраз має початись служба, всередині повно людей.

Взагалі Коломия видалась мені надзвичайно релігійною, усі церкви, собори і костьоли усіх конфесій недільного ранку були забиті по зав’язку, іноді люди стояли навіть знадвору. А самих храмів тут стільки, що ледь не половину їх довелось убрати із фотозвіту, бо був би він нескінченним.

Серце Коломиї – міська ратуша.

Церква Святого Йосафата. Як і попередній храм, греко-католицька.

Затишні центральні вулички.

Будівля того самого музею писанки, яку напевно багато хто бачив уже як мінімум на фото. Знімків зсередини не буде, бо я зажав 50 гривень за право фотозйомки фарбованих яєць. Поїдьте краще подивіться на власні очі, воно того варте.

А в цій будівлі знаходиться музей Гуцульщини та Покуття.

Всередині – зразки одягу, інструментів, знаряддя, зброї, виробів з дерева, картин, музичних інструментів та інших елементів багатої гуцульської культури.

В одній з кімнат відтворено інтер’єр покутянської хати.

Стародавні книжки.

Окремо варто виділити картину-триптих: залежно з якої сторони до неї підійти, можна побачити Лесю Українку, Шевченка чи Франка.

Велика, на всю стіну, колоритна фотографія, яку я вже начебто десь бачив.

Вертаюсь на свіже повітря і продовжую милуватись місцевими вуличками.

Вид на будівлю музею з іншої сторони.

Катедральний собор Преображення Господнього, також УГКЦ.

Музична школа.

Будинок дитячої та юнацької творчості.

Костел Святого Ігнатія Лойоли (такий собі святий, як на мене. На додачу до релігійних коломийчан, сусідка по купе по дорозі назад старанно читала автобіографію Лойоли).

В центрі є ще один парк і ще одне озеро, також з островом. Тут все набагато цивілізованіше, ніж в Шевченківському парку, на острів веде місток, всюди відпочивають люди.

Церква Святого Миколая, це вже ближче до північного виїзду на Івано-Франківськ.

Коломия поповнює список міст, де я зовсім не очікував побачити багатоквартирні новобудови. А їх тут ще й немало.

Будинок громадських організацій, пам’ятка 1895 року.

В музей історії міста я взагалі-то не збирався йти, але підкупила ціна квитка – усього 5 гривень. З-поміж усіх музеїв цей найбільш скромно виглядає (якщо виражатись дипломатично), з такими цінами воно й не дивно. Правда, якраз в час мого відвідування одна з смотрителів старанно й довго щось втирала англійською іноземному відвідувачу. Підозрюю, з нього вони злупили побільше п’яти гривень, хе-хе.

Старовинні гроші.

Пожежна каска початку XX століття передає привіт усім, кому скрізь ввижаються фашистські символи.

Як і в Заліщиках, тут ледь не на кожному кутку каплички. Я відібрав три найбільш симпатичні.

Скорботний пам’ятник без розпізнавальних знаків.

Житловий будинок.

«Коли ви вмирали, вам дзвони не грали
Ніхто не заплакав за вами…

Перехожий, зупинись! Тут, в цьому будинку, протягом десятиліття (1942-1952) була пересильна в’язниця, де відбували арешт, катування і страти твої краяни – борці за волю України, невинні жертви нацистсько-більшовистських тоталітарних режимів.

Кровопивці, вовки ненаситні
Тут вершили кривавий шабаш
За полеглих, замучених вбитих…
Тихо серцем промов «Отче наш…»»

Ну і на прощання – мотивуюча табличка над касами вокзалу. Якби ж то у нас скрізь була така сфера обслуговування…:)