Тато вчить мене читати
Я читаю, тільки матом
І оці слова в кімнаті
На стіні буду писати.

Як прийде з роботи мати
Стіни будуть мити з татом
Буду їм я помагати,
Щоб науку пам`ятати.

 

Казки розповідають нам про минулі часи. Просто ми багато чого не знаємо.

Ось, наприклад, казочка про Машу та ведмедя – хто зараз знає, що існувало плем`я людей, котрі називали себе ведмедями. Це були грамотні люди, відуни, вони багато знали про природу, про сили, що нею керують. З такого погляду – дуже повчальна і пристойна казка. До речі, часто старі люди цього племені жили самі в лісі, були "лєсіми" людьми. Про лєших чули? Так само можна про більшість "нечисті" познаходити. Ось, наприклад, біс – в племені бєсів шаман завжди був рудим, а ритуальний танець шамана був настільки вражаючим, що ми досі його згадуєм: біситься. Далі – чорт тут уже цікавіше. Російське "черта"(риска), думаю, знайоме. Як багато письмових знаків складаються з рисок? Думаю, ЧЕРТА і РИСка підкажуть про вихідця із Піднебесної – китайця.

 

P.S.: Думки лише мої і на наукову цінність не претендують.

   Наш світ – це речі, якими ми себе оточуємо. Змалечку оточують нас брязкальця, коровки-свинки-півники, машинки, ляльки. Граючись, дитина навчається. І, здавалося б, все саме так і має бути, але всяка медаль має дві сторони. Якщо більш детальніше глянути, іграшки не лише навчають, але і привчають. Привчають заміщати наші потреби речами. І не завжди тими, які нам дійсно потрібні.

   Людина, як розплату за інтелект, народжується недорозвиненою, це вже не новина. Новонароджена дитина сильно залежить від своїх батьків, це теж факт, але устрій життя привносить до нього деякі корекції. Для початку, ми не залізні – нам треба поїсти, справити нужду, спати, в кінці кінців. Також соціальні потреби – спілкування, робота, відпочинок. І от дитина, що плаче за її потреб, отримує пустушку - річ, яка не потрібна, але завдяки рефлексам, дає відчуття спокою. Торохтілки-пищалки – це компенсує голос мами-тата, не в кращу сторону, але так. Замість живої собачки – пластикова, замість людини – лялька. Розказали казочку – і підсунули вже замість ляльки-людини ляльку-тварину - "для розвитку образного мислення". І звідки тоді беруться розповіді про всяку нечисть?.. Так і живем – замість людини – лялька, нема ляльки – тваринка, нема потрібної тваринки – називаєм кубик її іменем і граємо. Хочемо пограти з людиною, а граємось з кубиком, розвиваючи правила заміщення все далі і далі… Підростаючи, ми забуваємо, що хотіли грати з людиною,- люди стають нам не потрібними. Чогось хочеться – а чого саме вже не знаєш, тут і починається гонитва за новими "кубиками". Шмотки, техніка, квартири, підприємства – це все ті самі "кубики, на ім`я…". Тільки коли людина надовго залишається сам на сам із собою, вона починає відчувати безцільність гонитви. Відчувати, але не розуміти. Зазвичай, вже пізно, і згадати, що ми хотіли, майже неможливо.

 

Написав для сина.

Далматинець

 

Рано-вранці, хлопчик Толя

на заняття йшов у школу

та зустрів він Далматинця,

що довкола метушився.

 

Лютим звіром гавкав пес

Толя крикнув:" Згинь, балбес".

Пес за ласку те прийняв,

поруч з хлопцем почвалав.

 

Раптом звір кота уздрів

та й погнав його у двір.

Там біда для Далматинця:

він з півнями зачепився.

 

Оточили його півні,

але пес був їм не рівня -

під ногами прокотився,-

півень з іншим ізчепився.

 

Півні б`ються і тріпочуть,

відступитися не хочуть;

ґвалт стоїть на все подвір`я,

пес сидить і ловить пір`я.

 

На свою біду котяра

виглянув із-за кошари,

песик вмить його уздрів -

дуже він любив котів.

 

Не біда, що кіт завбільшки,

як той пес, ба, більший трішки...

Песик радісно дзявкоче,

налякати кота хоче.

 

Кіт був гордий, вигнув спину,

зашипів на вражу псину...

але потім ізлякався

і до дерева помчався.

 

Далматинець кота гнав

та й індиків налякав.

Розлетілись ті індики,

наче вибух був великий.

 

Гуси тут загелготіли,

я не знаю, що хотіли.

Песик зразу до гусей -

щоб підтримать гамір цей.

 

Та нарвався не на тих:

стали гуси пса скубти.

Зойкнув він, як лиш умів,

та й сховавсь до бур`янів.

 

Та сидів там пес недовго -

вже за мить цікава морда

на подвір`я визирала,

свої справи оглядала.

 

Півні, гуси, кіт, індики...

кавардак стояв великий

і сусідка, баба Ганна,

псу виказувала "шану".

 

Далматинець, оцінивши,

що зробив, і вдовольнившись,

почвалав тихенько в школу

доганяти свого Толю.

 

Після всіх отих пригод

песик вигляд мав ще той...

Шерсть стирчить, із реп`яхів

мав прикраси біля брів,

 

збоку, ззаду, на хвості

весь обвішавсь, чим лиш міг;

ще й стирчали дві пір`їни

із-за вух - такий ось псина.

 

Хоча ростом був малий,

проте дуже бойовий,

був до шкоди він завзятий

Далматинець, пес кудлатий.

 

 ТБ дістало! Ніякого культурного відпочинку! сама мудотня...Піду в монастир...

Від самого народження, граючись,  ми пізнаємо світ. Іграшки допомагають нам досліджувати оточення. Самою широкою нивою для цих досліджень являються навколишні люди. Ми взнаємо, що якщо підняти крик – одразу з`явиться хтось із батьків, щоб зробити нам зручно. Пізніше, коли навчимося тримати руками, дізнаємось, що якщо когось вдарити брязкальцем по голові – то всім буде смішно; а якщо чимось важчим по нозі – він стане смішно танцювати. Далі ми взнаємо, що люди діляться на три групи: баби-діди, які з нами сюсюкаються; мами-тата, які щось від нас вимагають і діти, з якими можна було б весело провести час, якби не перші дві категорії. Ми вчимося гратися цими іграшками. Для бабів-дідів можна повередувати – їм це подобається. З татом і мамою цей номер вже не проходить. Якщо взяти татів гаманець  і повирізати з папірців дядів-тьоть, то доведеться деякий час їсти стоячи, а спати на животі – бо сідниці  болітимуть. Якщо маминою косметикою намалювати на шпалерах мистецький шедевр – ефект буде приблизно такий самий. Якщо малюєш казна-що на папері, що тобі дали "на, не плутайся під ногами" – тебе гладять по голові; якщо написав слово "мама" на пописаному папірчику з робочого столу – знов проблема із сідницями. Десь в цей час ми помічаємо несправедливість – у нього(неї) є така іграшка, якої я не маю; хлопчикам дають машинки та пістолети і гонять гратись десь, дівчаткам дають ляльок, посуд і пропонують погратись "у куточку". Але ж ми теж хочемо тим гратись! Ось так починається нова гра "Я кращий, бо в мене…".Якщо хочеш погратися чиєюсь іграшкою, доводиться віддавати свою. Але ж це моя іграшка! я її не віддам! хіба що зламається, чи надоїсть. І коли проясняться відносини одностатевої гри, тоді починається гра між хлопчиками та дівчатками: сховайся-знайди. Правила гри прості: хлопчики шукають дівчаток, дівчатка приховують щось важливе для себе від хлопчиків, за умови зіткнення обох груп відбувається масове нищення іграшок. Також з`являється нова гра: можна не тільки гратися іграшками, а й розбирати їх, як то: мотати кишки, сидіти в печінках, ставати поперек горла, гризти мозги, та тому подібне. І ось з такими навиками ми вступаємо в доросле життя. Хлопці добираються до ляльок(дівчаток), дівчатка отримують хлопчиків з їхніми машинками та пістолетами(…) і це при тому, що правил гри сховайся-знайди ніхто не відміняв! То ж, зазвичай, все закінчується грою "розбери іграшку". Деяке перемир`я наступає, коли з`являється дитина. Дівчатка отримують нову ляльку, хлопчики можуть втекти до машинок. Але живуть же разом. Тому, практично, плетіння макраме з кишок не припиняється. Все це притихає, коли на горизонті починає проглядатись шлях у вічність. Тоді, в очікуванні погребіння, з`являється нова гра: перемивання кісточок. Ось так, граючись, ми проживаємо своє життя. І гра ця, за доброю, старою традицією, передається з покоління в покоління.