Емма Андієвська

Вадим Оліфіренко
ОСМИСЛЕННЯ “НЕВИМОВНОГО НЕБУТТЯ”

У місті Сталіно 19 березня 1931 року народилася відома сучасна українська письменниця і художниця Емма Андієвська . Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід. Про цей факт вона писала: “Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать — коротко перед тим знищили батька. Він не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби його винаходи не дістались німцям. Мама — учитель-біолог, з українського козацького роду, але зросійщена. Так от мама на мигах упросила німецького солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися...”
Спочатку Емма Андієвська мешкала в Німеччині, згодом у Франції, а потім в Америці. Пізніше знову повернулася до Німеччини, зараз живе у м. Мюнхені. Вона авторка численних поетичних книг, збірок прозових творів. Головні з них: “Поезія” (1951 р.); “Народження ідола” (1958 р.); “Риба і розмір” (1961 р.); “Кути опостінь” (1962 г.); “Первні” (1964 р.); “Базар” і “Пісні без тексту” (1968 р.); “Наука про землю” (1975 р).; “Кав'ярня” (1983 р,); “Спокуси святого Антонія” (1985 р.); “Вігілії” (1987 р.); “Архітектурні ансамблі” (1988 р.); проза: “Подорож” (новели, 1955 р.); “Тигри” й “Джалапіта” (1962 р.); “Герострати” (1970 р.); “Роман про добру людину” (1973 р.); “Роман про людське призначення” (1982 р.) та ін.
Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років. Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й французького поета Артюра Рембо, відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.
Е.Андієвська не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображалась у формах самої дійсності. Цей відхід від традицій засвідчують інтерпретатори віршів Андієвської. Так, один з них, Т. Возняк, пише: “Поезія Андієвської для української мови є креативною (такою, що творить нові слова — прим. О. В.). А тому я б не обмежував її поезію до “передавання станів душі», «відзеркалення... реальності” — причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір... щось її вирізнює з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше це не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись”.
А ось думка літературного критика Л. Тарнашинської: “Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова. Надто творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує читачеві прийняти правила її поетичної «гри»: спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за своєрідними “законами” її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантастичні. Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм; несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм, вони синтетично ускладнені, алогічні. Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень “втиснути” в слово, “видобути” з цього більший пучок асоціативних “іскр”.
Дійсно, поетичне слово Андієвської не звичайне, не таке, до якого звикла більшість читачів, вихованих на програмних творах. Та не треба лякатись. Треба читати саме Еммине слово. “Мені цікаво писати до такої публіки, як я сама, — зізнавалася поетеса в інтерв'ю для “Літературної України”, — мені хочеться сказати якісь несказані речі, витягнути їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що несе у світ поет, загалом творча особистість, зрештою сприймається і ширшими верствами людей. А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового... Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії”.
Складними для розуміння і сприймання є і прозові твори Емми Андієвської, зокрема “Роман про добру людину”, в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в якому автор переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори переміщених осіб, а точніше в табір, де чекають рішення репатріаційної комісії, в яку входять представники СРСР, сотні українців, закинутих виром другої світової війни за межі рідної землі. Нещодавно фашисти знущались над ними у концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від “своїх”, енкаведистів, які пролізли в комісії і прагнуть якомога більше табірників відправити на розправу до Радянського Союзу.
У такій напруженій до краю ситуації прозаїк зображує своїх героїв, яким треба зробити вибір: повернутись на батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутись до неї на можуть. І для дітей, і для дорослих щира любов до рідного краю — то єдина мета життя й утіха. Вона стає засобом перевірки вартості людини у критичних ситуаціях. У незвичайній обстановці пізнається душа людини, вартісні орієнтири її життя.
Незвичайною є й малярська майстерність Е.Андієвської. Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі побачили її акварелі в Мюнхені в 1956 р., потім в Нью-Йорку в 1989 р., де Емма ілюструвала свої збірки “Архітектурні ансамблі” та “Знаки”. В анотації до виставки, яка розгорнулась навесні 1994 р. у Києві, наводилась така оцінка її творчості з німецької газети “Зюддойче цайтунг”: “Емма Андієвська не лише відома на Заході як художниця з даром оригінального творчого мислення, її малярство комунікативне, довірливо налаштоване до людей. Органічний світ Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід європейського малярства: сила експресіоністів, поезія Шагала. Те малярство інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм — енерготворчий струмінь її творчості”.
Отже, з небуття, з хаосу підсвідомості виростає незвичайний погляд на дійсність — іноді добру, іноді лиху, але добро у світі, за думкою Андієвської, завжди повинно перемагати. Саме це ми бачимо в її художніх творах різних жанрів.

ВІРШІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

БЕЗ ШКІРИ - НА ВІТРІ

(цикл)
* * *
Пустеля - колоратура
З ацитиленовим кар`єром смерти.
Щораз розпеченіші кола
Нескінченної повивальні.
На щаблях прискореного розпаду
Самі бані, куби
Й паралелепіпеди.
Всесвіт - відірваний гудзик,
Що знову - в сміттярку хаосу.
Ні прихистку, ні слова,
Ні калюжі питної води.
Світанок. Вечір. Світанок.
* * *
Твій подих фіалково-свинцевий.
Твій подих ніжний і молочно-перлистий.
Ти визначив початок і кінець,
Тільки людина - сама невизначенність.
* * *
Навіть далеких нащадків пустили за вітром.
Всі джерела, краєвиди й пам`ять,
Єдину годувальницю людства.
Самі світові домовини.
Але дух сіє далеко плакучіші зерна
І в осередді розпаду.
Чорнобиль, пустеля, чорнобиль.
* * *
Вся країна - трупарня,
Де ще живі мерці
Виголошують промови
Про нешкідливість опромінення,
Школярі, яким жити лише кілька днів,
Влаштовують велосипедні перегони
Землею, що дихає смертю.
* * *
Жодних рік не вистачає на голосіння.
Жодних океанів на біль та розпуку.
Боже, за що так тяжко караєш?
Цілий народ отак у домовину,
Як голод у тридцять третьому.
Ніхто не голосить, ніхто не плаче.
Готують нову трупарню.

ХВИЛЯ
(сонет)
Забуте ворухнулося і, як джміль,—
І раптом диво—ланцюги розкуто.
З доби, що—в пил, запущена ракета.
Вогнями—на все небо—серця мол.
Єдина мить, і світловий намул
Ледачу плоть— в всевиддя перекотить.
Життя, що досі— в затінку за кадром.
Наблизилося краєвидом з мальв,—
І несполучне — на всі боки—єдність.
Свідомість,— щораз глибша і всеїдніш,—
Ворушить пальцями — й на вогник—плутанину,
Що— на межі площин перетинання,
Де зовнішнє згортається в клубок.—
Галактику у грудях й голуби.

ВІТРИ АЗІЇ
Колони з базальту. Фасади палаців
На перехресті. Й вітри,
Які супроводжують кочовиків,
Що випалюють культури
Правом сильного.
Циклопічні мури, вкриті зображенням
Богині плодючості
Як віє вітер
В колонах, серцях, пам`яті!
Ніколи нічому не вчаться
Ні народи, ні одиниці.
Єдиний Ти, Невимовний,
Що пануєш
Від віддиху до віддиху.
Золотий кухоль з левами і гієнами
Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
Котять колісниці від сходу дл заходу,
Щоб прокласти мармуровий хідник
Там, де гінці з найвіддаленіших
Закутин імперії
Мінятимуть коней й супроводжуватимуть
Колони з написами нових законів,
Як найм`якшу міру покарання
Для приборкання племен.
Всі ці народи
Забирає пустеля.
І загублена під згарищами
Алябастрова ваза
Розповідає тільки
Про мале й проминальне
Й не скаже нічого про вітер,
Що віяв від рана до пізна,
Змітаючи століття
Слідом та попелом
Жертовного стегна,
Що було
Живим смолоскипом до предків
Які стояли
Ще по той бік порогу.
Гробниці з зображеннями полювань
І полонених з відтятими правицями.
Спадок загиблих,
Що зводять мури прийдешнього.
Едикти на ріки, переправи й на пам`ять.
Як голосять жінки над глиною,
Що була містом, вівтарем та прихистком.
Лишилося тільки Твоє спотворене ім`я,
Що межує з пустелею та неминучістю.
Червоний попіл переходів,
Де вартові з туркусовими бородами.
Бляха в поглядах, бляха в харчах,
Бляха в віруваннях.
Ніщо не рятує людину,
Що отаборилася в вітрі.
Тільки тиші верблюжий горб.
Тільки пустелі піщані очі.
Людське життя - непотрібніше,
ніж старе сідло,
Пожбурене в порох грабіжником.
Де є пасовища і криниці
З прохолодною водою.
Десь є міра, число і невмируще серце.
Але тут тільки полудень,
Вапняки й проминальність.
І пісня, як череп,
Над випаленим суходолом.

РОЗТЯЖНІ КРАЄВИДИ
В кронах дерев — ледь — легіт-дріботун —
Гойдає порцелянові тарелі.
І цербери і гідри повмирали,
Й — на місці пащ — сторч — марлеві бинти.
Блакиті ненадкришений бетон
Виструнчується в напрямі берилу.
На інших закрутах — колись — дендролог — Пилок, що — мить, як капіляр буття.

Та скрізь — нові процеси захмеління.
Й смичок, що — брили із каменоломні, —
Сам — будівничий, ваговоз, музика, —
Жовтки, — світів недогарки, — із ока, —
В єдиний вир, — і вічність шкандиба,
Все оглядаючись на — струхлу в крик — добу.

ВІДХИЛЕННЯ

З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець
Щоб перебути поштовхи озону,
Що — сквапно — в переміщеннях підземних —
Гробницю, яку — досі ще — раби.

Все зупинилося, а пам'ять вигріба
Доріжки, що — жорства, газон, лоша і замок, Початок літа, де наклались зими, Рулони скла, що — в надрах ще — вербу.

Як — світла поклади — усі судини,
Дарма що дійсність — небуття судомить,
На зламах унедійснюючи форми, —
Змінився власник — й наличка, що — фірму.
Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь.
Гравець єдиний — дух — без правил гри?

ЗМІНА МІСЦЯ
Як зирить смерть, середньовічна краля,
З кутка, — то наближаючись повільно,
(а з нею й гості, — ті, яких не звали),
То — знов — набік, хоч серце й склало крила
І пробує — з загат і вирів — кролем. Від світу лиш флюоресцентне воло, Яке — дебіл-(за нитку — з гиком) велет, Що волю їсть, привуджену макрелю.
Й звук, — сколопендра нескінченна, — пильно Шукає свічки в пам'яті копальнях, Аби — в дорогу — й отвір у крайнебо,
Що продукує всепалющі німби,
Заки — на ніч — у ліжку — крамарчук —
Свідомість, — перелякане курча.

КОЛЕСО, ЩО ПЕРЕХОДИТЬ У СПІРАЛЬ
Поміж тополь — до обрію — паркет,
Що — рештки сині — в стільники осині.
Буття зайшло у фазу провисання
У невимовне, що — з глибин, як скат.
Свідомість, яку — розпад — в глухий кут,
Знов — щільність — крізь зіжмакане підсоння, З котрого ще — подекуди — парсуни
Провідників крилатих, що — блакить
Й качан галактики — від кукурудзи
Кутастих зерен, щоб — бар'єр маразму,
Й матерію, що — ледь із глини — стегна, —

В спіраль оновлень, -й породілля стогне
Де — просто в серце
Який — в базальтах - зір — палеозавр,-залишив сльозу.

Картини_Емми Андієвської

Коментарі

qazse

131.05.11, 12:52

Ну и какая она украинка?

українець3

29.06.11, 21:28Відповідь на 1 від qazse

А ви ж громадяни України......і притому....ненавидите її

39.06.11, 22:25Відповідь на 2 від українець3

А ви ж громадяни України......і притому....ненавидите її
Почему я её ненавижу да мне без разницы,но украинкой я её не считаю ,живя всю жизнь за границей и всем доказывать свою патриотичность ,это по вашему правильно.

49.06.11, 22:28Відповідь на 3 від qazse

А жити в Україні і боротися за Росію - патріотично?

59.06.11, 22:29Відповідь на 4 від українець3

А жити в Україні і боротися за Росію - патріотично?
Это как?

69.06.11, 22:34Відповідь на 5 від qazse

Те, чим займаються деякі громадяни України, які принципово проти України, доводячи, що її ніколи не було, мови її немає, культури - також + лозунги : "Дайош рускій язик", "Крим - руская зємля", "Одєсса - рускій город", "Нєт украінізаціі" (це в Україні - українізіція, а повинна бути русифікація?) і т.ін.

79.06.11, 22:41Відповідь на 6 від українець3

Разговор не о том,кто и что говорит,тема заметки о Эмме,и такие поступки как :. Так от мама на мигах упросила німецького солдата і той дозволив ....,я считаю предательством.

810.06.11, 19:46Відповідь на 7 від qazse

Тікати, жінці з дітьми, від переслідування каннібалів, що вже вбили чоловіка і вбивали своїх же громадян - зрада??????
Що ж ти за звір такий?

911.06.11, 10:50Відповідь на 8 від українець3

Я зверь? это её мать зверей упрашивала с собой взять,её земляков в лагеря гнали.расстреливали,в шахты бросали и просто так немцы её не взяли б,такую честь нужно было заслужить.а как?????????????подумайте.

1011.06.11, 13:47Відповідь на 9 від qazse

Земляків не тільки німецькі звірі вбивали. Совєцькі звірі у Донецьку, в 1941 році під час наступу 41 000 своїх земляків перестріляли, щоб ворогу не дісталися, серед них - ешелон на станції Сталіно з пораненими бійцями однієї з шахтарських дивізій. Чим ті розстріляні, таку "честь" заслужили. Чи свої карателі завжди праві, бо свої???

Оліфіренко

Емма Андієвська

Останні статті

Коментарі