Про трьох поетів Із берегів однієї степової донецької річки

Перш за все пригадаємо славетного поета-романтика зі Слов‘янська Михайла Петренка, вірш якого “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” став перлиною усної народної творчості, а спадщина Миколи Чернявського із села Шахова-Олекесіївка (тепер село Октябрське) Добропільського району, де він народився і провів свої перші дитячі роки, посіла почесне місце в українській літературі. Третій поет з-над Торця – Юрій Доценко, народився і черпає натхнення й досі зі свого селища під Краматорськом Малотаранівки.

Михайло Петренко

Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін, як з‘ясували місцеві краєзнавці Саме там, за рішенням сходу міщан Слов’янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу, батькові майбутнього письменника Миколі Петренку, тоді ще не одруженому, було відведено три десятини землі. Цей куточок опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович...Сьогодні ця місцевість входить до селища Черевківка.

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати у цивільному відомстві. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Поетична спадщина поета належить до романтичної поезії, позначеної медитативними рисами. Рідний край, Слов’янщина стали назавжди в його душі улюбленим шматочком землі. Про рідне місто та річку Торець поет писав з палкою синівською любов’ю: 

Слов‘янськ, Слов‘янськ, як гарно ти 

По річці Тору, по рівнині

Квіти пахучі по долині,

І так красуєшся собі!

Та не тільки пишна природа рідного міста хвилювала серце Михайла Петренка, до самого серця він переймався народними піснями, які виконували дівчата рідного міста.

Вершиною медитативної лірики поета став його вірш “Дивлюсь я на небо…”. Він бентежить наші душі, як і серця наших пращурів, уже протягом багатьох десятиліть.

Микола Федорович Чернявський з’явився на світ на березі Казенного Торця майже через півсотні літ після народження Михайла Петренка.

Письменник писав про своє народження так: “Перед Різдвом 1867 року, 22 грудня під солом’яною стріхою, в селі Торській Олексіївці (або Шаховій ) Бахмутського повіту, побачив світ божий. У сім’ї молодого диякона, четвертою дитиною було вписане моє ім’я в книгу буття.

…Охрестили, дали ім’я Микола й 24 грудня, на Святвечір, коли по селу лунали співи колядників, святкували мої перші іменини…

Водою з річки Торця (колишній Тор) була наповнена купіль моя…” (Т.V, C.109). Але через кілька років сім’я Чернявських переїздить з річки Торець в інший край Донеччини, на річку Донець, до села Новобожедарівки (тепер Луганська область).

Донецький степ його річки Торець і Донець стали ототожнюватись в уяві вразливої дитини, а пізнішу у творчості відомого письменника як символи рідного краю, батьківщини. У 20-х роках минулого століття Микола Федорович писав про ці символи, про степову річечку: 

“По степу тече річка. Вона ледве точить по кам’яних перекатах свої тихі води, то розливається по долинах у широкі , задумані плеса, немов замислюючись над тим, чи йти далі, чи залишитись тут.

Є в неї свої мілизни й свої глибини. Є в неї береги непривітні, спустошені, і є луги й луки принадні, і де б вона не текла, якими б пустирями не проходила, усюди і скрізь  над нею світить сонце, і світить, і гріє, і дає життя їй і тому, що є в ній.

– Ей, річко, відрадо степовая! Звідки ти взялася і куди прямуєш?

– Узялася я з землі-матері всеплодющої. Наплакали мене їй хмари-кочівниці, небесами плинучи. А йду я до моря синього, до глибин його неміряних(T.V, С.105).

Так мила серцю поета степова річка увійшла у творчий світ митця як образ, як конкретна реалія життя і провідний символ його поетики. В одному зі своїх віршів про рідну землю, про степ, поет писав з синівською любов’ю:

В степу блукаю я,

І вільно серце б‘ється,

Душа ж оновлена моя 

І плаче і сміється.

Знайомі все краї

І рідні все картини

За вас, степи-поля мої,

Рідніш нема країни! (“В степу блукаю я…“, 1889). 

Юрій Доценко народився у селі Малотаранівці, що поблизу Краматорська. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Служив в армії, працював у школах вчителем рідної мови і літератури, нині – на журналістській роботі. 

Перша збірка віршів “Літо чебрецеве” побачила світ у видавництві “Донбас” 1984 року, другу – “Дерев мотив глибинний” – видало творче об’єднання “Лад” у 1995 році, третю – “Золотий апостроф” – 1998 року видав у Донецьку Український культурологічний центр, одна з наступних поетичних книг письменника “Вереснева паморозь“ вийшла 2007 року в Донецьку.

Благословляючи третю збірку віршів Ю.Доценка, у передмові до “Золотого апострофа”, відомий поет Григорій Кривда написав: “Його слово правдиве, щире, співуче... Хай хоч за 10 років прибуде ще один український Соколов, Талалай, Орач, які, на жаль, покинули суху донецьку землю. Хай, кажу, прибуде і не відбуде з Донеччини Юрій Доценко, мій молодший побратим і чудовий ПОЕТ!”

Слово Юрія Доцента йде від серця, від пережитого й осмисленого. Тому поетові найчастіше вдається пейзажна лірика, ліричні картини-мініатюри справжнього чуття.

Юрій – лауреат обласних літературних премій імені Володимира Сосюри та Григорія Кривди. Він Член Національної Спілки письменників України. 

Крім поетичної творчості, Юрій Доценко використовує своє перо письменника і журналіста у статтях про авторів художнього слова, які близькі своїм художнім словом до нього, це – М. Петренко, А. Мироненко, А. Овсієнко, В. Сосюра, С. Божко, О.Орач та ін. 

Поетичне слово Юрія Доценка лунає щиро по-українськи, продовжуючи славні літературні традиції старої поетичної української школи та народжуючи нове світобачення вже незалежної України, яка прямує до щасливої долі у колі інших світових держав.

Образи донецьких річок часто присутні у поетичних творах донецького митця, та своїй рідній річці, на якій він народився, Торцю, він надає особливого значення і душевного звучання. У вірші “Рідна річка” поет так оцінює роль цієї ріки у плинному потоці донецьких річок:

Розквітає із брості піон,

Хлібна нива зростає із зерен.

Не розправив би пліч тихий Дон, 

Без Торця , що нехай і – Казенний.

І Азовське, і Чорне моря,

Світовий океан, цілий Всесвіт

Уже завтра змілішають, як

Древній Тор свої висушить весла.

Рідна річка, в твоїх берегах

Я лиш непримітна краплина,

Котра вірність тобі зберіга,

У стрімкому не гублячись плині.

Отже, три поети нашої Донеччини, що виростали на берегах однієї донецької річки, кожен по-своєму, з властивостями, притаманними їхньому поетичному слову, звертались до образу річки Торець, що несе свої тихоплинні, нешвидкі води серединою нашого степового краю. Кожен наш донецький земляк знайде у творах наших письменників близькі серцю образи рідного краю, нашої малої степової вітчизни.

Щоб бути об‘єктивним, додам, що названими трьома поетами не вичерпується літературна історія Торця. На його берегах народилися і творили й інші поети і прозаїки, що поповнили літературу рідного краю й українську літературу взагалі своїм променистим словом.

На берегах Торця протікав життєвий і творчий шлях відомого українського прозаїка Степана Васильченка. На початку минулого століття він вчителював у шахтарському селищі Щербинівка на річці Кривий Торець (тепер поруч з містом Дзержинськом).

На берегах Казенного Торця протікала педагогічна діяльність філософа і публіциста, правозахисника Олекси Тихого. Він працював учителем і заступником директора в Кіндратівській загальноосвітній школі у селищі Кіндратівка поблизу Дружківки.

На Харківщині, у Барвінківському районі у селищі Новоіванівка Веселівської сільради, на берегах Сухого Торця, народився поет Анатолій Таран, який продовжує творити своє художнє слово на берегах Казенного Торця в Краматорську.

У Слов’янську своє творче натхнення одержали дві українські письменниці – Наталія Кащук і Тетяна Щегельська, яка обрала своїм літературним псевдонімом прізвище Торецька.

У селі Прелесному на Сухому Торці народився український поет, товариш Василя Стуса

Володимир Міщенко. 

Отже, літературна історія донецьких Торців розвивається далі, чекаючи на свого дослідника. 

Оліфіренко Вадим Володимирович, кандидат педагогічних наук, член Національної Спілки письменників України