Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, що відзначається у четверту суботу листопада, LikБез вважає необхідним привернути увагу журналістів та всіх небайдужих до важливої теми візуалізації трагедії Голодомору та її коректного і правдивого представлення.

Спочатку кілька загальних тез для характеристики проблеми.

Зазвичай ілюстраціями до інформаційних повідомлень, науково-популярних та наукових статей, а також фільмів про Голодомор слугують кілька типів візуальних джерел (“картинок”). Назвемо найголовніші. Це:

• документальні фотографії;
• різноманітні архівні матеріали;
• сторінки тогочасних українських газет із повідомленнями про “чорні дошки” та інформацією про (не)виконання планів хлібозаготівель та ін.;
• сторінки тогочасних закордонних газет та журналів із повідомленнями про голод в Україні;
• мистецькі твори (створені як очевидцями, так і сучасними митцями);
• меморіальні місця (пам’ятники та пам’ятні знаки);
• нарешті, це фотографії сучасних заходів із вшанування пам’яті жертв Голодомору як в Україні, так і закордоном.

Тобто варіантів, що саме обрати для візуального ряду, достатньо.

Та найчастіше використовуються документальні фотографії. Адже саме світлини, що фіксують момент трагедії, найсильніше впливають на читача / глядача. Хіба може залишити когось байдужим знімка розпухлої від голоду дитини у лахміттях чи фото помираючих від голоду?! Звісно, що ні.

Крім того, ці фото виконують також роль неабиякого аргументу, заперечувати який не виходить. Вже самим фактом свого існування вони промовляють: “Це було, було! Дивіться!”

Але.

Але якщо серед наведених у публікаціях зображень виявляються неправдиві фото (байдуже – через незнання, помилку чи злий намір) і це стає відомим, то і довіра до інших наведених джерел однозначно пропадає, а висловлені судження переходять до категорії сумнівних чи навіть сфальшованих.

Поговорімо про це докладніше.

Так склалось, що документальних фотографій, що зафіксували б жертв Голодомору 1932–1933 рр., збереглось небагато. Це і зрозуміло. Влада, здійснюючи терор голодом, всіляко намагалась приховати свої злочини. Кореспонденти до голодуючих та вимираючих сіл не допускались. У населення (особливо у селян) на руках фотоапаратів практично не було. Ті кілька фотографій, що на сьогодні чітко атрибутовані, були зроблені іноземними спеціалістами, які у той час працювали в радянській Україні, і таємно вивезені закордон.

Між тим у публікаціях, у фільмах, а часом навіть у музейних експозиціях та на документальних архівних виставках бачимо численні фотографії начебто жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Деякі з цих світлин “кочують” з однієї статті до іншої та вже перетворились на “візитівку” Голодомору.

Питання: Чи всі вони справді були зроблені саме в Україні та саме в цей час?

Відповідь категорична: Ні!

На жаль, дуже часто для ілюстрування жахів Голодомору в Україні 1932–1933 рр. помилково використовують фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

Весною 1921 р. у кількох районах Росії, а саме у Поволжі та на Північному Кавказі, через страшну посуху та неврожай розпочався голод. Масовий голод охопив також Південь України, проте звідти продовжували вивозити хліб до Росії, посилаючись на те, що в Україні, начебто, не голод, а просто неврожай.

Після довгого замовчування трагедії лише у серпні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся по міжнародну допомогу. В Кремлі очікували, що європейські уряди нададуть Росії кредит у 10 млн. фунтів стерлінгів. Однак в Європі виникли підозри щодо імовірних зловживань та майбутнього нецільового використання коштів радянським урядом, і у кредиті було відмовлено. Зрештою, після тривалих нарад і консультацій допомога була надана, але на умовах роботи в Росії спеціальної комісії та визнання більшовиками боргів царської Росії.

Згаданою спеціальною комісією став Міжнародний комітет допомоги голодуючим у Росії. Ця організація, створена в Європі під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста, об’єднала більш ніж три десятки доброчинних та релігійно-доброчинних товариств. Очолив комітет визначний полярний дослідник та громадський діяч норвежець Фрітьоф Нансен, тому ця гуманітарна структура отримала неофіційну назву “місія Нансена”.

Восени 1921 р. Нансен приїхав до Росії та у листопаді-грудні 1921 р. відвідав охоплені голодом райони, зокрема Поволжя та Північний Кавказ. Звідти він привіз кілька десятків негативів на склі та фотографій, що були зроблені співробітниками місії. Для широкого розповсюдження Нансен відібрав 63 зображення голодуючих та тіл тих, хто помер від голоду. Фотографії широко розійшлись Європою та Америкою. Вони неодноразово друкувались у пресі та окремо у вигляді листівок для збирання коштів для голодуючих в Росії, пізніше – також як ілюстративні додатки до численних книг про життя та діяльність Ф. Нансена.

Нині ці фотографії знаходяться у вільному доступі на сайті Національної бібліотеки Норвегії у фотоархіві Ф.Нансена.

Вважаємо, що нині публікація фотографій, зроблених у Поволжі у 1921–1922 рр., як фотографій Голодомору в Україні 1932–1933 рр. є шкідливою та цілковито неприпустимою. Така – свідома чи несвідома – підміна веде до знецінювання інформації щодо українського Голодомору-геноциду та підважує правдивість інших свідчень, дає підстави звинувачувати дослідників у фальсифікації Голодомору.

Легковажити достовірністю поданих ілюстративних матеріалів не варто.

Аби уникнути подальших тиражувань неправдивої інформації, наводимо ті фотографії 1921 р. із відповідними підписами, що найчастіше помилково використовуються як ілюстрації Голодомору. Підписи мають гіперлінки, що відсилають на сайт Національної бібліотеки Норвегії.

Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років!

Це фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

.

Родина, що помирає на березі річки Волги. Осінь 1921 р.

Семирічний хлопчик, знайдений на вокзалі у Самарі. Він помирає від голоду та виснаження. Осінь 1921 р.

Голодуюча семирічна дівчинка із роздутим животом через довге голодування та вживання трави у їжу. Бугуруслан, осінь 1921 р.

Інше фото із тією ж дівчинкою. Голодуюча родина. Бугуруслан, осінь 1921 р.

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, знайдених та звезених на кладовище впродовж двох днів. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, перед похованням у братській могилі. Одяг із дітей зняли для подальшого використання. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

Тіла дітей, які померли від голоду. Місто Марксштадт (нині – м. Маркс Саратовської області Російської Федерації), грудень 1921 р.

Листівка із фото голодуючих хлопчиків, зроблена співробітниками місії Нансена. Листівка була випущена у 1922 р. у Женеві для збирання коштів для допомоги голодуючим у Росії.

У кримському селищі Роздольне вже півсторіччя живе Теодозія Кобилянська, яка допомагала Українській повстанській армії. У молодості її зловили з записками від повстанців, почали катувати та відправили до табору.

Знаєте, хто на фото? Українська підпільниця Ольга Ференчак, яка легалізувалась аж у 1992 році. Ні, це не помилка і не очепятка - в 1992 році! Після того, як на початку 50-х Ольга втратила всі зв'язки з побратимами, вона проживала нелегально у своєї рідної сестри Марії ось у цій хаті, що на другому фото, в селі Вишнів Рогатинського району на Івано-Франківщині. Допомагала тій поратися по хаті, шити одежу на замовлення односельчан, але іти здаватися радянській владі вперто не бажала.

Найдавніший - калюський ідол.

У Музеї старожитностей Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зібрано унікальну колекцію слов’янських ідолів, знайдених в придністровських краях. Пристанище цих древніх кам’яних божеств - у внутрішньому дворику колишнього торгового дому, будинку вірменського єпископа. Таке собі сусідство схожих за віком, за статтю, за красою і своєю магічною суттю уособлень древніх вірувань. Мабуть, колись саме так на ще не зниклих святилищах, вони велично несли свою сторожу, дивились на схід сонця і допомагали всім, хто приносив до них свої молитви.

Нині в кожному з них – багатовікова таємниця древніх знань і вірувань. І своя магічна сила. Кажуть, такою колекцією міг би гордитися будь-який музей Європи.

«Унікальність цієї колекції в тому, що тут зібрані саме слов’янські ідоли ІІ –ІІV століття, - завідувач сектору музею старожитностей Кам'янець-подільського державного історичного музею-запоідника, науковий співробітник археологічної служби Петро Болтанюк. – Кожен з них є частинкою тієї культури, про яку ми так мало знаємо. А відтак можемо прослідкувати, як змінювався світогляд та вірування наших предків. Ймовірно, це був період зміни релігії у слов’ян, про що й свідчить така велика кількість появи кам’яних божеств”.

Таємниці древніх

В селі Ставчани древнє капище знайшли прямісінько на господарстві. Чоловік, котрий саме зібрався будувати хату, знайшов присипану землею кам’яну скульптуру… На щастя, не пустив ідола на матеріал для забудови, а викликав археологів. Пізніше у відділі старожитностей учені відтворили ставчанське капище точнісінько таким, яким воно було знайдене.

У Ставчанах капище було знайдене прямісінько на господарстві.

«Коли розкопали вогнища, знайшли збіжжя, битий посуд, - розповідає Петро Болтанюк. – Можна припустити, що традиція бити посуд «на щастя» тягнеться ще з тих часів. Ще знайшли кістки тварин. Тому можу запевнити, що людське жертвоприношення у слов’ян не практикувалося. Саме тут і знайшли двох кам’яних ідолів, яких датують ІІ-V століттям. Це якраз період черняхівської культури. Іон Винокур, який їх досліджував, вважав, що один з цих ідолів - бог сонця Хорс. Про це свідчать викарбувані на скульптурі знаки сонця та вужа. Вуж у слов’ян, до речі, вважався священною твариною. Його навіть не можна було виганяти з будинку, бо це могло б накликати біду на увесь рід. Інша скульптура має шолом, чудово проглядаються риси обличчя, навіть борода. В руках ідол тримає ріг достатку. Ми припускаємо, що це слов’янський бог Святовид-Род чи Дажбог. Є згадки, що восени, коли святкували його дні, жрець наповнював ріг медом і ставив його біля такої скульптури. Це була своєрідна жертва врожаю».

У руках ідол тримає ріг достатку.

А ще на скульптурі Дажбога учені знайшли зображення білого коня. Можливо, він символізує сонце, яке рухається зі сходу на захід? Є тут і зображення дитячої п’яді. Можливо, вона пов’язана з обрядом ініціації хлопчиків. Щоправда, з часом зображення на камені-піскову, з якого колись витесали бога, все більше стираються, але нині їх ще видно досить добре.

Найдавніший в колекції – калюський ідол. Його було знайдено ще наприкінці ХІХ століття і з того часу десь понад пів століття він зберігався в давньому сховищі музею. Аж поки його не встановили у внутрішньому дворику відділу старожитностей. Він також нагадує Святовида-Рода, хоча обличчя й немає. Воно відбите, залишилась лишень борода. В одній бог тримає ріг достатку, а в іншій – коржа.

Найдавніший з колекції - калюський ідол.

«Спочатку цього коржа майже не помічали, - пригадує дослідник. – Але в 2005 році ми робили нічні зйомки і відверто здивувалися: найкраще цього коржа помітно в місячному сяйві! У слов’ян існував цікавий звичай, пов’язаний якраз з коржем. На святкування днів урожаю вони пекли величезну паляницю, діаметром в людський зріст. За нею ставав жрець і питав у людей чи вони його бачать. Якщо його за коржем не помічали, звісно ж, вважалося, що рік люди проживуть у достатку».

Юрковецького ідола, який тулиться поруч, знайшли на Чемеровеччині в 1972 році. Передня частина божества фактично стесана, тому сама символіка, за якою б можна було ідентифікувати ідола, відсутня. Але шолом та суворі обличчя, які добре збереглися, ученим нагадали Перуна - бога грому та війни.

Науковці припускають, що це Перун.

Ще трьох величних богів до пантеону привезли з села Іванківці, що в Новоушицькому районі. Археологи вважають, що саме там, на берегах Дністра, був своєрідний релігійних центр древніх слов’ян. Приблизно у 1950 році до інституту археології надійшло лист від сільчанина, в якому той розповідав про трьох ідолів, знайдених біля села. Це було своєрідне капище, жертовник, присвячений трьом головним богам: Велесу, богу підземного царства та покровителю худоби, Триглаву та Перуну.

Велес, Триглав та Перун (зліва на право), знайдені в Іванківцях.

«Велеса можна впізнати за кам’яною пов’язкою довкола чола. Схожу, з білої тканини, слов’яни йому пов’язували на свята, - показує пан Болтанюк. – Це найвище за своїм зростом божество. Триглав має три обличчя – бога весни Яровіта, бога літа – Поривіта і бога осені - Руєвіта. У слов’ян це бог родючості. Чому немає зими? Бо це час, коли земля відпочиває, вкрита снігом, отже немає обличчя. А ось третє божество – знову ж таки Перун. Цікаво поглянути на його руки. Вони перехрещені. Права – йде до серця, ліва – до живота, в якій він тримає щось подібне до меча».

Велеса можна впізнати за пов'язкою довкола чола.

Саме на кам’яній скульптурі Перуна чудово видно кілька рунних знаків у вигляді тризуба. Петро Болтанюк каже, що тризуб у слов’ян був символом сокола, як помирає у вогні, а потім відновлюється.

Цікаво, що Триглава свого часу забрали до Чернівецького музею. Звідти він кочував ще по багатьох, аж поки не потрапив до «своїх» на відтворене Іванковецьке святилище.

Богиня-мати не хотіла покидати капища…

Передостаннім до дворику примандрував Пижівський ідол. Кажуть, божество вперто не хотіло покидати ранньослов’янське святилище: то техніка ламалася, то погода підводила, то ще якісь чудасії відбувалися…

Цю майже чотириметрову кам’яну скульптуру пов'язують зі скіфським часом.

Півкола нагадують про давній звичай: коли жінки молилися богам - вони ламали браслети.

«Ми гадаємо, що це богиня Рожениця, - розповідає пан Петро. – Ось тут добре видно два викарбувані ромби: як богиня-мати і богиня-донька. Є щось схоже на зображення грудей та жіночого лона. Півколо нагадує про давній звичай: коли жінки молилися богам, вони ламали браслети, відкриваючи своєрідні ворота між всесильними та людиною».

Останнім встановили в пантеоні давньоруських богів суржинецького ідола. Знайдений він був неподалік річки Тернавка ще у 70-х роках минулого століття. І лише позаторік під час археологічної експедиції ідола перевезли до музею.

Суржинецький ідол "примандрував" до Кам'янця-Подільського два роки тому.

Копію відомого Збручанського ідола у музеї встановили задля цікавості відвідувачів. Адже саме тут, вважає археолог, добре поєднується слов’янський світогляд: світ богів, світ людей та підземного царства, тобто неба, землі та підземелля.

Це єдина у музеї копія - збручанський ідол, решта - оригінали.

Петро Болтанюк зізнається, що на Поділлі є ще багато ідолів, які поки не потрапили до музею. «Усьому свій час, - каже археолог. – Головне, щоб люди не знищили». Наразі на Подністров’ї учені виділяють три центри, де найчастіше знаходять древні кам’яні божества – це Новоушиччина, Заліщицький район та Надзбруччя (Городоччина і Чемеровеччина). Тож яким будуть наступні знахідки і які таємниці древніх слов’ян вони привідкриють – лише справа часу.

Джерело https://ye.ua/istiriya/36461_Unikalna_starovina__v_Kam_yanci_Podilskomu_zibrano_kolekciyi_drevnih_slov_yanskih_idoliv.html