Дуже б хотів, аби народ, який нав’язливо називає нас братнім,..

  ... мав бодай часточку наших жахливих недоліків. Таких як непокора, скепсис до держави, зневага до власть імущих, анархічний стьоб щодо правил. І багато чого вакханально-розгнузданого, що так лякає сонних росіян, що змирилися на жаб’яче поквакування в концтаборі путінізму.
     Цивілізаційний морок сконцентрувався на одній восьмій площі Землі. Глибина мого співчуття до цього народу співмірна з глибиною його страхів перед свободою. Там немає підгрунтя для бодай міліметрових зрушень у бік цивілізації, демократії, правосвідомості та інших абстракцій, які пересічна російська людина назве другорядною хирнею. У путінсько-феодальному помісті цілодобово звучить гімн государю, який про всіх дбає. І русскіє люді знаходять у цьому гІмні свою буцімто велич. Це щось клінічне.
     Росіяни ніколи не зможуть підім’яти Государство під себе. З найвищого трону вони ніколи нікого не скинуть. У цьому є щось мега-трагічне – коли народ Достоєвського перетворюється у глядача Кісєльова. Регрес великих народів неабияк зворушує саме тим, що є дуже наочним і повчальним. Росіяни, маючи видатну історичну генеалогію, поповнюють список фіаскових народів – після еллінів, єгиптян, римлян, шумерів, ассирійців. Зараз вони власну неміч конвертують у злість до тих, хто насмілився подолати сон розуму.
     Я кажу це тому, що мав довгу розмову з російським інтелігентом. Між нами - прірва. Вони свій вибір зробили. І я навіть тішуся, що є нев'їзним у їхнє гетто.
(Остап Дроздов, вiдомий письменник i журналiст медіа-холдингу ZIK)