Навздогін замітці Портнікова

елеканал «Еспресо-tv» вчинив правильно, показавши зборище в Харкові, організоване Партією регіонів і тамтешньою владою. Усе, що відбувалося під прапором конференції первинних організацій ПР, дуже нагадувало події в цьому самому місті в 1917-1918 роках, коли місцевий сепаратистський центр став ширмою для російського більшовицького вторгнення до України. Стилістика практично повторювала форум у Сєверодонецьку в період помаранчевої революції. Лунали ті самі заклики до федералізації, до «єдності» з відомою іноземною державою, плач за Радянським Союзом,  випліскувалася ненависть до Заходу,  публіку нацьковували на решту України, закликаючи формувати загони для «визволення країни від окупантів», під якими розуміли українців, яким не подобається нинішня влада і які не сприймають комуно-імперських ідеалів. Очолювали видовище харківські ватажки Добкін і Кернес, асистували нардепи Царьов і Александровська. Із новацій можна назвати лише «антифашистську» істерію.

І тут варто згадати попередження Вінстона Черчилля про те, що фашисти майбутнього обов'язково стануть називати себе «антифашистами». Цілком у дусі того, що відбувалося, була й символіка: п'ятикутні радянські зірки, російсько-імперські Георгіївські стрічки й ніяких синьо-жовтих кольорів і тризубів. Цікаво, що якщо в республіках балтії антинаціональні Інтерфронти виникли ще наприкінці 80-х - початку 90 х років минулого століття, то в Харкові цим розродилися на 23-му році незалежності України, оголосивши про створення організації «Український фронт». Слово «український» тут явно має провокаційно-пропагандистський сенс, як слово «молдовський» у назві сепаратистського анклаву в Придністров'ї - «Придністровська Молдовська (?) Республіка». Закінчилося дійство закликом вирушити на київський Майдан і розібратися з тими, хто там стоїть. Не забули публічно запевнити В.Януковича в повазі й любові. Важко було позбавитися враження, що керівні фігуранти отримали якийсь серйозний сигнал. От тільки звідки: з Києва чи іншої столиці?

КОЛОНІЯ ЄВРОПИ

Не хочеться аналізувати весь пропагандистський «посил», що лився з трибуни на масовку. Але все-таки не можна не відреагувати на страшилки нардепа Царьова, мовляв, у разі підписання Угоди з Європейським Союзом Україна «стане колонією Європи». Отже, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія тощо - колонії Європи? Чому ж з цих нещасних, експлуатованих європейськими колонізаторами країн ніхто не тікає до вільної й процвітаючої Білорусі або до дуже комфортної для життя демократичної, правової Росії? Зате зворотний процес очевидний: у Лондоні за останні роки сконцентрувалося до півмільйона росіян, які жартома називають британську столицю Лондонградом, збільшуються російські общини в Празі, Варшаві, Берліні, Парижі, Брюсселі й т.ін.

Ну а поки «справжні патріоти України» (як вони себе рекомендували) Царьов, Добкін, Александровська й Кернес звільнятимуть країну від «окупантів» українців...

ТРИВОГИ МАЙДАНУ

На каналі ТВі у програмі «Сьогодні про головне» обговорювали питання, поставлене перед опозицією лідерами «Правого сектору» й «афганців». До речі, в Харкові предводитель добкінсько-кернесівських ветеранів Афганістану заявив, що ті «афганці», які стоять на Майдані, - неправильні. А питання ось яке: чи треба розширити коло парламентерів від Майдану за рахунок включення до їхнього складу представників «Правого сектору» й «афганців»? Олександр Турчинов одразу виступив проти. Зрозуміло, навіщо йому суспільний контроль? Але річ у тім, що народ не довіряє не лише владі, а й опозиції, яка постійно все програє, що стає дедалі підозрілішим. Майдан побоюється, що парламентські опозиціонери його здадуть на переговорах, тому й хоче контролювати цю публіку. Парламентські діячі не керують Майданом, а лише виступають посередниками між народом і владою. Для того, щоб керувати, в них дуже невражаюча «кредитна історія». Багато що в їхніх діях громадськості як мінімум не зрозуміло. Наприклад, скасування під приводом лютих морозів громадське віче в неділю 2 лютого. Нардеп Олег Ляшко, підтримавши ідею розширення кола парламентерів, порівняв нинішню ситуацію в Україні з Латинською Америкою 60-х, 80-х років XX століття, з її диктаторами, «ескадронами смерті» й системним насильством. Ляшко виступив з цілою низкою серйозних звинувачень на адресу глави держави, міністра МВС Захарченка, сказавши, що методи кримінального Донбасу 1990-х років переносяться нині на всю Україну. Народний депутат дав нинішній владі таке визначення: «це військово-кримінальна диктатура, що поставила себе поза законом вбивствами й викраданнями людей». На його думку, Україна вже перебуває в стані громадянської війни, а закони, нещодавно ухвалені Верховною Радою, - це лише імітація згоди. Як переконаний нардеп, нормалізувати ситуацію в країні можна лише повернувшись до Конституції в редакції 2004 року, сформувавши нову парламентську більшість, звільнивши шефа МВС, провівши дострокові вибори президента й парламенту та сформувавши уряд народної довіри.

АВТОРИТАРНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Російські телеканали із захватом обговорювали українські справи. На каналі RTVI такий собі Андрій Фефелов, редактор інтернет-панелі «День», виголошував звичайнісіньку імперську маячню про Україну, повчав, що і як слід українцям робити. Зокрема, пропонував державною мовою у нас оголосити «суржик», оскільки, мовляв, чимало людей ним розмовляють. У РФ багато від сантехніка до академіка висловлюється за допомогою ненормативної лексики, але поки не доводилося чути про її державну легалізацію. У кожній країні крім літературної мови існує ще й просторіччя: кокні, арго, сленг, піджин-інглиш і т.ін., яке не може вводитися в офіційне використання. Крім того, Фефелов заявив, що за його даними (це звідки, цікаво?), В.Ф. Янукович за 15 млрд доларів пообіцяв нібито Путіну передати Крим Росії. Дивлячись на таких суб'єктів, як пан Фефелов, важко мати добрі почуття до його країни.

Не залишилися осторонь Перший російський і РТР. Ведучий РТР Володимир Соловйов дав слово відомим нам діячам, нардепові від регіоналів Царьову й Бузині. Останній, зокрема, дуже переживав з приводу слабкості російського флоту в Криму й вимагав посилення. Повідомляв росіян, що молиться про крах Майдану, на що Соловйов суворо зауважив: «Бога взивай, а сам рук докладай!» Вірнопідданий малорос миттєво відрапортував: «Так і робимо! Може, ще й Москву врятуємо!» Словом, суцільна вакханалія «братської дружби».

А скільки дали настійливих порад Україні! Люди, які з 1994 року не можуть захистити власну країну від перманентної етнічної й регіональної війни, з неабиякою легкістю розв'язували проблеми України, часто демонструючи повну необізнаність щодо українських реалій. Але скільки карикатурної пихи, порочної багатозначності й імперської величі в спілкуванні з «нижчою расою»...

Дехто з російських фігурантів, звично тавруючи Захід, навіть опустився до образливих обговорень зовнішності пані Кетрін Ештон. І ось це все багато років демагогічно називали «дружбою». Друзів у цій країні в нас дуже мало. Звісно, приємно, що в Москві купка людей з організації «Народна воля» виходить на вулицю з транспарантом, на якому написано українською «Воля народам! Воля людині» (між іншим - гасло ОУН-УПА), коли в тій же Москві створюється громадський комітет солідарності з Майданом. Але як висловлювався вождь пролетаріату: «Вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу», як і народ від них.

Авжеж, навряд чи можна судити про країну й націю через авторитарне телебачення, утім, це те, чим духовно живлять населення, виховуючи в ньому цілком певні якості.

У цьому ж стилі авторитарного телебачення працює й канал «Інтер» в Україні. У програмі «Подробиці» він розповів про «масовий рух» киян за ліквідацію Майдану й показав жалюгідну купку людей (не більш як 20 осіб), що стояли на київській Бессарабці. Їхній предводитель, такий собі Іван Проценко, як і учасники зборів Добкіна - Царьова - Кернеса - Александровської в Харкові, прикрасив себе російсько-імперською Георгіївською стрічкою. Що ж, дякуємо за відвертість, щоб одразу було видно, звідки ноги ростуть у цієї «громадськості»...

Розповідаючи про європейську конференцію в Мюнхені, «Інтер» солідаризувався з виступами російського міністра закордонних справ Лаврова. Добре вже те, що «Інтер» не грає в об'єктивність, а однозначно діє як рупор офіційної пропаганди. Отже, тут ілюзій бути не може.

У цьому контексті з «Інтером» може посперечатися лише Перший національний, де в усяких «Політтеатрах» примітивно зубоскалять з лідерів опозиції. Утім нічого нового в цьому немає, телеканали просто підтверджують свою давно сформовану репутацію. Їм жодна диктатура не страшна, оскільки навряд чи щось змінить у їхній редакційній політиці. Утім з тією аудиторією, що збиралася в Харкові, неможлива інша позиція. А «Інтер» і Перший національний на сьогодні визначилися зі своєю публікою.