Важка розмова – «груз 200»

Важка розмова – «груз 200»

         Гадаю, вже нікому не потрібно розшифровувати цю військову абревіатуру. За два роки антитерористичної операції чи не кожного свідомого українця торкнулась біль втрати. Бо так ми створені. З умінням співчувати та переживати скорботу  разом з родинами загиблих героїв. Та, разом з тим, останні два роки показали цілу низку проблем у системі транспортування та організації віддання останньої шани героям, що пожертвували своїм життям заради свободи України.

-         Ми неодноразово стикались із тим, що до нас звертаються рідні і близькі бійців, які загинули на Донбасі, - розповіла закарпатська волонтер та громадській діяч Власта Негря. – Проблеми у всіх схожі – доставка тіла додому та організація поховання. Ми намагаємось допомагати родинам всім чим можемо. Але… Це проблема загальнодержавного масштабу. І вирішувати її потрібно не в межах області чи військової частини. А хоча б на рівні Міністерства оборони України.

Отже, про все по порядку. Згідно з чинним законодавством, у випадку загибелі військовослужбовця, основними, так би мовити, «гравцями і виконавцями» є три великі організації - командування частини, військовий комісаріат та органи самоврядування регіону, в якому буде похований воїн. Таким чином частина відповідає за транспортування та доставку тіла, військовий комісаріат за організацію воєнного ритуалу поховання та оформлення документів для родини загиблого, а місцева влада бере на себе пошук місця на цвинтарі, організацію громадської панахиди та надання соціального пакету для родини. Ніби все логічно, чітко і ясно. Та українці вже звикли жити у світі, в якому написані на папері закони часто-густо відрізняються від суворих реалій буття. Відслідкуємо, так би мовити, всю низку проблем із «грузом 200».

         Першим, до кого ми звернулись по коментар, став військовий медик Дмитро Перегняк, який знаходиться зараз на передових позиціях оборони держави. У телефонній розмові він розповів, що після загибелі військовослужбовця, його тіло транспортують до найближчого моргу. Там відбуваються всі дії, пов’язані з встановленням обставин загибелі та причин смерті. Іншими словами, кожна смерть українця в зоні АТО це ще одна кримінальна стаття проти тих, хто втягнув нашу державу в цю неоголошену гібридну війну. Тут, власне, і починається перша ж проблема.

-         Для загалу я поясню, що, скажімо, коли ведеться обстріл чи бойове зіткнення з підрозділами ворога, крім загиблих є ще і поранені, - зазначив медик. – Тому санітарною машиною я буду евакуювати в першу чергу того, кого ще можна врятувати. До безпечної лікарні, як правило, 30-40 кілометрів розбитими шляхами. І не факт, що в той самий день мені вдасться повернутись назад за загиблими. Адже «кремлівський військторг», напевно, часто проводить розпродажі боєприпасів та техніки. І обстріли наших позицій можуть бути як тривалими, так і дуже частими. Буває так, що тіло в морг потрапляє після кількох днів із моменту загибелі.

 Про правдивість слів польового медика свідчать факти затяжних боїв за Донецький аеропорт, Дебальцеве та інші населені пункти Донбасу. Звичайно, медики до яких привозять наших бійців, роблять все можливе аби зберегти тіло в найкращому стані. Та тут постає інша проблема – дорога додому. Справа в тому, що незважаючи на те, що де-факто в нашій державі іде війна, юридично ж ми не можемо назвати її такою. Адже цього лише і чекають кремлівські провокатори, аби розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Під прикриттям того, що нібито наша держава першою оголосила війну. По суті, всі військові частини України працюють за законами мирного часу. А, згідно з цим законом, за транспортування тіла загиблого військовослужбовця додому відповідає власне командир частини. За законами мирного часу, коли частина знаходиться в пункті постійної дислокації, це не викликає суттєвих проблем. Та що робити, коли основна частина особового складу виконує бойове завдання за півтори тисячі кілометрів від свого дому?

Роз’яснити стан справ ми попросили виконуючого обов’язки командира 128 окремої гірсько-піхотної бригади, підполковника Івана Стахіва.

-         По «двухсотим» питання залишається відкритим, - розпочав розмову офіцер. – Справа в тому, що наказом Міністра оборони України визначається порядок проведення всіх дій. Але… Він практично не забезпечений. Тому питанням доставки тіл з моргу до домівки займаються волонтери, органи місцевого самоврядування. Все вирішується на особистих зв’язках чи дзвінках. Звичайно, частина може організувати довезення тіла військовим «Уралом». Та порівняйте характеристики цієї машини. Нехай ця вантажівка буде їхати з максимально допустимою швидкістю для неї, то вона зможе подолати шлях з Донбасу до Закарпаття майже за тиждень. Потрібно врахувати, ще й те, що водію потрібно відпочивати та харчуватись в дорозі.  Уявіть, що буде з тілом за весь час перевезення, скажімо, влітку коли температура повітря досягає 25-30 градусів?

Під час ведення активних бойових дій в 2014 році доставку тіл організовували літаками. Та і тут, скажімо, у Закарпаття є проблема. Справа в тому, що аеродром розташовано дуже близько від кордону. І літаки, які сідають чи злітають, розвертаються у повітряному просторі сусідньої держави. А це значно ускладнює всю процедуру. Тому найближче, куди може прилетіти «чорний тюльпан», це Львів. Та й звідти потрібно якось доставити тіло. Тому військові і родини загиблих «ідуть на поклін» до приватних перевізників.

         Та доставка тіла це лише частина проблеми. Далі починається наступний аспект – організація документів та власне ритуалу поховання. Згідно з наказами, салютну групу, оркестр та почесну варту має забезпечити начальник військового гарнізону. Та через огульне знищення військових частин за роки незалежності України знайти десяток солдат, які могли б зробити залп з автоматів, а також військовий оркестр - просто глобальна проблема. Причому, навіть у великих містах. То що казати тоді про села і районі центри? От і виходить, що часто-густо поховання відбуваються або без дотримання військових ритуалів, або ці самі ритуали виконуються так жалюгідно і непримітно, що краще б їх і не було. На думку військових, врятувати ситуацію можна. Адже поховання воїна є частиною загальнодержавного військово-патріотичного виховання. За словами більшості моїх співрозмовників, вже визріло питання про створення єдиної для всієї України ритуальної команди. До неї мали б бути включені кілька автобусів із кондиціонерами, щоб зберігати тіло під час дальніх перевезень. А також спеціально відібрані і підготовлені військовослужбовці. Для них має бути пошита відповідна форма, видана зброя тощо. Сам військовий ритуал має бути прописаний і виконуватись до найменших дрібниць. Чітко і гарно. Щоб було зрозуміло, що держава дійсно віддає шану своєму захиснику. До речі, більшість військових навіть висловили побажання ввести штат ритуальної команди замість явно роздутої в Генеральному штабі ЗСУ кількості офіцерів по роботі з особовим складом (так себе зараз називають колишні замполіти). Але поки достеменно невідомо не тільки те, хто має забезпечити загиблого військового одностроєм, але й те, яку труну і за який кошт потрібно купити.

         Дещо краще зараз налагоджена справа з оформленням всіх потрібних документів. Про це нам розповів заступник Закарпатського обласного військового комісаріату полковник Петро Марко.

-         Зараз Закарпаття нараховує 77 загиблих, - розповів офіцер. – З них 67 це представники Збройних Сил України, 5 – прикордонники, 5 – добровольці. Ми розуміємо біль втрати родин. Тому намагаємось у стислі терміни підготувати всі необхідні документи. Так само, як і потім виробляємо всі необхідні папери для надання пільг чи отримання соціального пакету. Єдине, про що ми просимо родини загиблих – це відразу звертатись до нас.

Підсумовуючи, можна сказати, що важка розмова про «груз 200» має мати своє логічне завершення. І, я сподіваюсь, що під час реформування ЗСУ так і трапиться. Адже бути військовим у наш час означає бути готовим до самопожертви на благо всієї Батьківщини. І якщо трапиться найважче, родина загиблого героя має бачити, що його шанують і ним пишаються.

Підполковник Тарас Грень.