Audiatur et altera pars!




Відома латинська приказка говорить «Audiatur et altera pars» («Нехай буде вислухана й інша сторона»). Цими словами висловлюється принцип, згідно з яким об'єктивним судовим розглядом може вважатися лише той, в якому обидві сторони могли висловитися. Дослівно це вираз можна перекласти також як «вислухай другу частину» або ж «дослухай до кінця».


Секретар РНБО Олексій Данілов на прес-конференції за результатами засідання РНБО в Краматорську 30 липня повідомив, що Рада національної безпеки та оборони наступного засідання заслухає главу Держекоінспекції «про забруднення навколишнього середовища водоканалами, які перебувають у комунальній власності», а також, що водоканали є одним з великих забруднювачів навколишнього середовища.

У 2020 році підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства було відведено 1,6 млрд куб. м стічних вод, 95% з яких пройшли через очисні споруди. Це колосальний об’єм стоків, від якості очистки яких залежить екологічна ситуація в нашій країні та наше з вами здоров’я. Причому зазначені цифри стосуються перед усім міст, більше 95% сіл в Україні – не каналізовано. А тепер згадаємо ще раз, що всі очисні споруди в Україні були збудовані 50-70 років тому. Ефективний строк їх експлуатації – 50 років.

Більше того, стоки тоді були іншими, не було такої кількості хімії. Зараз із розвитком суспільства та технологій в каналізацію потрапляє те, про що раніше було важко уявити. Візьмемо лише одні миючі засоби, більшість з яких в нашій країні продаються на основі фосфатів, що створює дуже велику проблему в плані очистки стоків. Раніше для миття посуду використовували звичайний гірчичний порошок. Який, до речі, і зараз прекрасно відмиває посуд, при цьому не створюючи загрози для навколишнього середовища.

Побутовий споживач, про якого ми згадали, це лише крапля в морі. Є малі і великі підприємства, які генерують масу надзабруднених стоків: мийки автомобілів, заправки, ресторани, великі комплекси по приготуванню їжі, виробництва з використанням шкідливих речовин тощо.

 

Damnant, quod non intellgunt

Засуджують, тому що не розуміють

 

Та коли очисним станціям закидають забруднення навколишнього середовища, треба розуміти – не станції аерації генерують об’єм стоків, а наші міста, в яких недотримано вимог законодавства щодо якості скидів в каналізацію, або більше – наявності локальних очисних споруд. Очисні станції – це «нирки» наших населених пунктів, які очищують ці стоки, і цім ниркам зараз вже важко впоратися з наростаючим навантаженням та погіршенням складу стічних вод.


Absque argento omnia vana 

Без грошей всі зусилля марні.


Вже мабуть забулося, тому треба нагадати, що  ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА  цільова програма "Питна вода України" на 2006-2020 роки, яка доречи передбачала і реконструкцію, і будівництво очисних споруд,  була виконана менш ніж  на 10%. Вартість виконання заходів тієї програми передбачало (після коригування у 2011 році) 9 мрлд. грн. Легко порахувати скільки галузь недоотримала з урахуванням старіння обладнання та мереж за цей час, а також з урахуванням інфляційних процесів.  Ми катастрофічно відстаємо – основні засоби виробництва водоканалів старіють швидше ніж суспільство в цілому і водоканали зокрема їх відновлюють!

Хоча треба віддати належне: нещодавно ВРУ прийняла нову п’ятирічну програму «Питна вода України», загальне фінансування якої передбачає майже 30 млрд.грн. Але за таких тенденцій, які споглядали останні роки, щось є сумніви щодо стабільного фінансування заходів з усіх передбачених джерел.

 Інших чинних програм фінансової підтримки галузі немає. До того ж,  тарифи на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення щонайменше у 3 рази нижчі від європейських за тих же самих витратних складових, окрім заробітної платні працівникам підприємств, яка відповідає українським реаліям. Електрична енергія – вартість майже така, як в Європі, матеріали і обладнання - практично все закордонне, відповідно, і вартість. Податки - все пропорційно. А от складова «Інвестиційна програма», що і має забезпечувати оновлення основних засобів, більш ніж втричі менша. В Україні ця складова становить лише 8% тарифу, в той час як в інших країнах – від 30 до 60% тарифних коштів. Окрім цього, до оновлення на модернізацію значних інфраструктурних об'єктів залучаються ще й додаткові інвестиції. Для порівняння, Німеччина щороку інвестує в реконструкцію підприємств галузі близько 7 млрд євро, США – близько 120 млрд доларів.

 

Facle dictu, difficle factu
Легко говорити, важко робити.

 На жаль, зараз модернізацією очисних станцій можуть похвалитися одиниці міст. Реконструйовані каналізаційні очисні споруди (КОС) без ліній обробки осаду в Івано-Франківську, Кременчуці, Запоріжжі, частково Чернігів. Триває реконструкція у Львові та Миколаєві. Планується реконструкція КОС в Житомирі та Тернополі.

Але переважна більшість станцій продовжує працювати на застарілому обладнанні з застарілими технологіями по простій причині  - немає фінансування. Ті самі інвестиційні програми, про які казали вище,  є мізерними порівняно з масштабами необхідних робіт.

Прийшов час, коли "ниркам" потрібна допомога. І допомогти має кожен: починаючи від громадянина і закінчуючи державою. Фінансувати відповідні проекти, крім водоканалів, мають міські бюджети, державний бюджет та міжнародні фінансові організації на певних умовах.

Також потрібно звернути особливу увагу на внутрішнього інвестора. Він мусить бути впевненим, що інвестиції повернуться. Механізмом може стати стимулююче утворення тарифів - так зване RAB-регулювання. Це дозволить внутрішнім інвесторам вкладати кошти, маючи реальні гарантії їх повернення.

Але в першу чергу до вирішення ситуації має долучитися саме держава. Зокрема, потрібно завершити розробку і ухвалити проект закону "Про водовідведення в Україні". З урахуванням цього закону необхідно прийняти програму фінансування реконструкції каналізаційних мереж та об’єктів очистки стічних вод. Та головне - забезпечити її стабільне фінансування!

Допоки суспільство і держава не зрозуміють, що питання захисту навколишнього середовища потрібно було вирішувати ще вчора, ми будемо все частіше чути, як у нас все погано - у водоймах купатися ризиковано, воду пити небезпечно, продукти, вирощені на забрудненій землі  їсти шкідливо!

Досить говорити, пора діяти!

Неминуче майбутнє - Київський столичний регіон

 

Сьогодні тільки ледачий не говорить про реформи в цілому і у тому числі про адміністративну реформу, яка передбачає укрупнення адміністративно-територіальних одиниць. А простіше сказати - об'єднання громад у більші утворення. Київщина. Процес, як завжди в українській традиції, відданий на відкуп балакунам, яким в принципі все одно яким буде результат: головне процес, а в нім головне це ПР-кампанія.

Ті пропозиції, які сьогодні лунають від окремих міських голів тільки як самопіаром не назвеш. Об’єднання з прилеглими населеними пунктами логічне та й лежить на поверхні.  Однак, треба мислити масштабніше. Не кажу про доцільність  або недоцільність укрупнення громад,  навіть підтверджу, що це неодмінно. Але ми стоїмо перед більш важливим вибором, а точніше – викликом сьогодення.

Ні для кого не секрет, що зараз досить не просто вирішуються спільні питання на стику інтересів двох сусідніх суб'єктів - Києва і Київської області.  Навіть при  ухваленні простих управлінських рішень традиційними методами адміністративного управління виникає конфлікт інтересів. Та якщо реформування будемо реалізовувати через принципи простого об’єднання тільки громад Київщини та за ідеологією «з ким простіше домовитись», або «в кого нерозподіленої землі побільше», нічого путнього з цього не вийде.

Нагальні питання (наприклад: поводження  з твердими побутовими відходами та пов’язані з цим екологічні програми захисту довкілля), або  питання перспективного розвитку (наприклад: єдина транспортна система для вирішення проблеми щоденної маятникової міграції декілька сотень тисяч людей) не будуть вирішені, оскільки існуючий конфлікт інтересів між столицею і укрупненими містами-супутниками залишиться.

Два роки тому автор цього тексту писав в статті «Погляд в неминуче майбутнє – Київська агломерація» (агломерація - від лат. agglomeratio — приєднання) про необхідність спільного вирішення проблем співіснування столиці та міст-супутників. Тоді, в умовах діючого законодавства, яке ускладнювало процес об’єднання громад, пропонувалося вирішення складних питань об’єднання через систему  спільного планування: середньострокових і довгострокових прогнозів соціально-економічного розвитку, спільних галузевих і територіальних цільових комплексних програм у цілому в Київському регіоні.

Однак сьогодні, коли законодавство зазнало змін на краще, за містечковими інтересами окремих голів міських рад, волаючих про ефемерне об’єднання, треба не забути про головне: яким чином забезпечити розвиток у довгостроковій перспективі, скажімо років на тридцять, п’ятдесят, міст-супутників при неминучому зростанні негативного тиску на них великого міста в екологічній, соціальній, економічній сфері тощо. 

Стратегія подальшого розвитку громад прилеглих до Києва територій не може бути реалізованою без урахування сталих інтеграційних процесів між столицею і містами-супутниками, де-факто пов'язаних спільною інфраструктурою, міграцією населення, проблемами екології, тобто тому об'єктивному процесу, який склався  незалежно від волі керівників існуючих територіальних одиниць.  

Тому, час потребує створення Київського (столичного) регіону, як єдиної адміністративно-територіальної одиниці,  вже де-юре. Сьогодні склалися усі передумови до агломерування території, що знаходиться в зоні впливу Києва. Існує нагальна потреба у планувальній організації приміських територій для подальшого містобудівного та соціально-економічного розвитку, розвитку рекреаційних зон, транспортно-комунікаційних зв’язків тощо, щоб зупинити негативні впливи.  Окремо треба додати, що зазначене не суперечить Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад».

Звісно, що просування такого об’єднання треба робити прозоро і зрозуміло для всіх суб’єктів для уникнення спротиву та соціального конфлікту. Разом з цим зрозуміло, що буде шалений супротив окремих особистостей - голів міських рад, депутатів, які не зацікавлені такому русі. Будуть проводити купу круглих столів, конференцій, виїзних нарад з єдиною метою збереження власного адмінресурсу і пошуку себе любимого в майбутніх системах управління. Але процеси об’єднання та створення Київської агломерації також неминучий, такий шлях пройшли практично всі великі мегаполіси розвинутих і нерозвинутих країн. Тому, треба дивиться у майбутнє і якщо хочемо жити та працювати в умовах сталого розвитку, якщо прагнемо забезпечити комфортне та небезпечне життя  майбутнім поколінням, маємо забути містечкові інтереси і   вже сьогодні зробити свій правильний вибір.  

 Але головне - має буди державницьке мислення та справжня політична воля перш за все керівників територіальних одиниць.

 

 

Вишгород. Вибір 2014: немає право на помилку!

А може бути стіни Ієрихону пали просто тому,

що в місті занадто сильно дули у фанфари.

Станіслав Єжи Лец

польський письменник-гуморист

Зараз мене часто запитують точку зору  про міського голову Вишгорода Віктора Олександровича Решетняка,  звісно, через його балотування до Верховної Ради України. У мене вона достатньо однозначна, спробую її обґрунтувати саме на прикладах та коментарях до них.

Ми разом пропрацювали два роки. Були перші швидкі успіхи – відновлення освітлення центральної частині міста сучасними лампами із встановленням двухтарифних лічильників, з якими навіть менше сплачувати стали при збільшені освітлених територій. Потім, перша відновлена зона відпочинку біли стели Визволителям міста, і купи сміття кожних ранок, а мер: «Вони (малось на увазі несумлінні особи) смітять, а ми маємо прибирати» - сподобалась ця фраза, добре пам’ятаю.  Далі, зробили проїзд від вул. Симоненка до Шкільної по трикутнику хащів та будівельного сміття: зараз тут чудовий сквер. Й наша спільна радість коли ввели в експлуатацію тренувальне поле стадіону «Енергетик» з роздягальними для команд - малювалися плани його подальшого розвитку. Була  відчутна підтримка мера у допомозі яхт-клубам на водосховищі: і поштові адреси надали рішеннями виконкому, інвентаризацію майна допомогли зробити. У комунальне господарство вперше було залучено державні кошти на ремонт декількох будинків та ліфтів. І наша гордість – Перший маршрут автобусу, який зразу полюбили містяни. Ще, тоді Водоканал майже погасив заборгованість перед Київводоканалом. І врешті решт, надбання того часу - початок розробки Генерального плану Вишгорода - з усіма необхідними вимогами до розвитку сучасного міста, що знаходиться історичних пагорбах, вздовж Дніпра і водосховища: від скверів, рекреаційних зон і спортивних майданчиків, через промислове та житлове будівництво, до розвинутої соціальної інфраструктури. Тоді, з метою створення нових робочих місць, основними напрямами розвитку міста, які закладалися до Генплану, були історичний та спортивний туризм, ділові (офісні) центри, розвиток нової промислової зони. 

Але минули ті часи і змінилася людина, змінилася його точка зору на розвиток міста, мабуть, тому що змінилися пріоритети.  Важко сказати чому так сталось, але сталось. Дехто може сказати, що в мене якась особиста образа. Можу запевнити - ні.

Найбільші зміни відбулися саме за останню каденцію. Чому? «Правильна робота» перед депутатськими виборами в 2010 році, коли в майже кожному партійному списку були «свої люди».   У результаті – безумовна більшість в раді і роби, що хочеш. У наслідок чого отримали повне ігнорування затвердженого Генерального плану й вакханалію в забудові міста, без урахувань потреб громади в житлово-комунальній  та соціальній інфраструктурі.

Спочатку хочу висловити свою думку з приводу опублікованих досягнень (Інформаційна листівка №1 від 1 жовтня 2014 р.) Віктора Олександровича за період 2006 – 2014 роки. 

На першому місці (мабуть, за важливістю) названа модернізація спортивного комплексу. Як я вже викладав вище, дійсно колись будували плани розвитку спортивного центру. Навіть фахівця від спорту з міста Славутич запросили. Що маємо зараз? Майно стадіону, у розріз інтересів громади, передано в оренду для перебудови в тренувальну базу Федерації футболу України. Їх обіцянки побудувати стадіон за школою № 3 залишаться обіцянками тому, що юридично питання не може бути врегульовано. А стадіон уже не наш... Далі. Руйнується яхт-клуб «Енергетик», територію якого роздали 32-ом «садівникам», і вже є посягання на територію Палацу дітей та юнацтва. Питання: так де ж «сприяння розвитку фізичної культури і спорту»?

Далі. Модернізація системи водопостачання. Ну, по-перше, до приймання Вишгородводоканалу в далекому 2001 році  в комунальну власність мер не має відношення. По-друге, у системі нічого не змінилося «на краще», а навпаки  - змінилося на гірше: відсутність розвитку та модернізації потужностей на тлі критичного зростання кількості споживачів за останні роки. Звідсіля проблеми з водопостачанням майже у всій верхній частині міста. І в решті решт, постійно зростаючий борг перед Київводоканалом. На сьогодні майже 3,9 мільйони гривень. Тільки за останній рік майже мільйон приросту. Завтра ж можуть забрати за борги (а може так і передбачається?)! Де «на краще»?

Про охорону здоров’я в частині особистої участі мера за останні роки.  Мені здається, що це маніпулювання фактами. За закупівлю обладнання в лікарню треба  дякувати  головному лікарю та районній раді. А от автомобіль швидкої допомоги дійсно подарував місту (і відповідно лікарні) за перспективу розвитку відносин один із забудовників ще в 2007 році.

Що стосується модернізації (?) культурного життя, знаю точно: «Коралі» були, є й будуть – культурне життя завжди у Вишгороді було на достатньо високому рівні. А от оновлення дитячих садочків - це не досягнення, це обов’язок, і збільшення фінансування з 2,6 млн. (у 2006 році) до 5,4 (у 2009 році, якесь дивне порівняння) відбулося за рахунок зростання вартості товарів, послуг та зарплат. Крім того, зі зростанням кількості збудованого житла відбулося зростання кількості мешканців міста з малими дітьми, відповідно, збільшились черги до закладів (рахунок уже на роки)  і при цьому жодного збудованого садочку.

Автор цих слів ще на початку  2013 року писав про це на шпальтах газети Вишгород і на форумі міста http://vforum.com.ua/novosti/ostan-i-r-k-mozhna-vazhati-nevdalim-dlja-rozvitku-m-sta.html. 

З кінця 2010 року активізувалися процеси з непрозорого розподілу земельних ділянок під будівництва як багатоповерхового, так і індивідуального, а з 2011 року ще й з порушенням вимог Генплану Вишгорода. Декілька прикладів.

Так відбулася передача в приватну власність «обслуговуючому кооперативу» спортивного майданчика по вул. Київська для будівництва багатоповерхового будинку.  Звертали увагу громадськості і на цю проблему (https://www.facebook.com/photo.php?fbid=691409617591476&set=a.119105371488573.16673.100001673311724&type=1&theater). Коли виносили проект рішення частина депутатів виступили проти. Але міський голова переконував, що спортивний майданчик буде відновлено, нібито місця більш ніж достатньо. Переконав! Більшість депутатів підтримало. Не переконали лише тих, хто був проти саме забудови за рахунок втрати єдиної в цій окрузі спортмайданчика.   Та ось бачимо реалізацію: спортивного майданчику немає. Обдурені не тільки депутати, але й мешканці прилеглих будинків, які теж повірили Віктору Олександровичу.

Ще одне одіозне рішення:  відведення земельної ділянки для побудови житлово-офісного комплексу на території прилеглої до базару. Нову територію для ринку не визначили, а будівництво триває, хоча обіцяв Віктор Олександрович зробити все навпаки: спочатку міський ринок, а потім будинки.

От зі свіженького. Рішенням міської ради від 27 грудня 2013 року під забудову передали 4 ділянки в лісі. Раніше вони належали Києво-Святошинському лісопарковому господарству, а були виділені за стандартною схемою, що діє і в Києві, і на Київщині – на підставних осіб, про що свідчить миттєвий перепродаж двох з них. http://kiev.pravda.com.ua/columns/53ff13ffaf9a3/.

Далі. Частина депутатів звертали увагу на проблемність будівництва соціального житла за лікарнею – це перетворення міста у великий гуртожиток: житло будується без «зайвого навантаження» на забудовника, без урахування потреб розвитку іншої інфраструктури міста: ліжко-місця в лікарні, місця в дитсадочках та школах, потужності комунальних підприємств, що забезпечують життєдіяльність міста, інженерні мережі, тощо. А будують не один будиночок...

Давайте згадаємо славнозвісне «громадське обговорення» (30 грудня 2013 року (?)) з  намаганням вирішити питання щодо забудови земельної ділянки, розташованої на розі вул. П. Калнишевського та алеї С. Поташника в м. Вишгороді, комплексом громадських споруд із житловими та торгівельними приміщеннями. Замовник  детального плану території - Вишгородська міська рада. Це була тільки спроба й, дякуючи відомим подіям, вона провалилась. Тоді виступили проти не тільки пересічні мешканці, які були обурені зухвалістю представників міськвиконкому, а й фахівці: розробник Генплану – головний архітектор проекту  В. Колодова, директор Вишгородського історико-культурного заповідника І. Пироженко,  архітектор  І. Лісник, а також інші, у тому числі автор цього тексту Д.Новицький. 

А чого варті системні, вже згадані вище, дії з руйнації яхт-клубів «Енергетик» і Палацу дітей та юнацтва?! Доречи, які зараз ще тривають. Черговий крок - «проштовхнути» рішення про відведення земельної ділянки під Вишгородський комунальний яхт-клуб. Нібито нічого: комунальний, для громади, дітей тощо. Але, по-перше, раніше вкрадену таким самим чином ділянку в Громадського яхт-клубу «Енергетик» вже роздали під 32-і садових ділянки. По-друге, зазначеним проектом хочуть забрати в незаконний спосіб частину території Київського палацу дітей та юнацтва. І в врешті, по-третє. Навіть на територію, яку «залишили» для Палацу, не можливо буде потрапити, тому що дороги за цим самим проектом рішення туди не має бути. Себто, було б включено режим віджимання із залишку території. http://vforum.com.ua/novosti/perspektivi-rozvitku-vishgoroda-u-n-kudi.html, а також https://www.facebook.com/photo.php?fbid=735858869813217&set=a.119105371488573.16673.100001673311724&type=1&theater.

Ще один показовий приклад. Ноу-хау у відведенні земельної ділянки: «примусове» підписання акту права власності на земельну ділянку по вул. Набережна на користь юридичної особи за рішеннями суду, яке не тільки не було оскаржене в подальшому, а й розглядалося судом за листом виконкому без участі його представника.

Тут мабуть доречно поставити акцент та звернути увагу на маніпулювання із цільовим призначенням територій, що відводяться для будівництва. Часто-густо таке цільове призначення не відповідає затвердженому Генеральному плану Вишгорода, як, доречи, було в ситуації будівництва біля ринку.

Але повертаємось до будівництва по вул. Набережна. Де мали б бути громадські центри та під центри обслуговування будується житлова багатоповерхівка.  Але лякає не це. Лякає те, що у Генплані, затвердженому у 2011 році, ця територія обліковується за вище названим цільовим призначенням: громадські центри.., а на тій схемі, яку називають генпланом у Вишгороді  - вже передбачена багатоповерхова житлова забудова. А це вже підробка документів. Хто, коли, яким чином? Треба окремо з’ясовувати.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що сьогодні Вишгород виглядає чудово: благоустрій, прибрано, культурні та спортивні події. Місто стає популярним для проживання, як затишне і комфортне. Збільшуються кількість новобудов, населення. А що буде завтра?

Треба зрозуміти, що переліченими вище як діями, так бездіяльністю Віктора Олександровича, місто дуже швидко перетвориться спальний район на кшталт Троєщини (без образ до жителів) з усіма інфраструктурними та соціальними проблемами. Мешканці новобудов споживатимуть комунальні та соціальні послуги у Вишгороді, сплачуючи податки за місцем роботи, у Києві. А створення нових робочих місць саме в нашому місті досі не вирішується - вже багато років будуються виключно житлові об’єкти, як швидкоокупні та більш прибуткові. Тобто, більшість рішень, які приймались в сфері стратегічного розвитку міста, будівництва, використання земельних ресурсів направлені не на інтереси громади.

Та мабуть головне, на відміну від сенсу слогану передвиборчої кампанії «Жити і працювати для людей!», інтереси мешканців міста у Віктора Олександровича далеко позаду власних. Тому точно усвідомлюю за кого не буду голосувати. Бажаю й вам не помилитися.


 Дмитро Новицький, 

депутат Вишгородської

міської ради.


Росія: неоголошена війна цивілізації.

"Ні для кого не секрет, що історія Росії - це історія воєн,

які вела північна імперія заради “приростання“

своїх ”земель” від Балтики до Тихого океану.

Зауважимо, що “приростивши” черговий шмат землі,

Росія не ощасливлювала - навпаки, приносила його 

мешканцям злидні, пияцтво, безкультур’я, невігластво. 

Віталій АБЛІЦОВ

“СЛОВО ПРОСВІТИ” 2014 р.


1950-1953 роки, Корея. З початком війни з СРСР були спрямовані військові і цивільні інструктори. З ескалацією конфлікту у важких боях взяли участь декілька сотень радянських пілотів бойових літаків і фахівців ППО.


1962 рік, Карибський басейн. Потужне угрупування радянських військ влаштувалося під боком у США, на Кубі. Окрім танків, артилерії і літаків, росіяни у рамках операції під кодовою назвою "Анадир" прихопили з собою ракети з ядерними боєголовками.

1966-1972 роки, В'єтнам. У країну з Союзу прибутку сотні пілотів винищувачів, операторів РЛС і комплексів ПЗРК.  Радянські військові бази залишалися у В'єтнамі до кінця дев'яностих років.

1956 рік.  Угорська революція -  озброєне повстання проти прорадянського режиму народної республіки в Угорщині, пригнічене радянськими військами. Всього в операції "Вихор" брали участь 15 танкових, механізованих, стрілецьких і авіадивізій, 7-а і 31-а повітрянодесантні дивізії, залізнична бригада загальною чисельністю більше 60 тисяч чоловік. На їх озброєнні було понад 3000 танків, в основному сучасні Т- 54. Саме тоді соціалісти у всьому світі дійшли висновку, що у СРСР проблеми не лише із-за Сталіна.


   

Серпень 1968 року. Вторгнення радянських військ в Чехословаччину - остання крапля для багатьох колишніх прибічників СРСР.


1977 рік, Індія. Під час чергового конфлікту між Індією і Пакистаном радянські ракетні катери взяли участь в наступі на пакистанський порт Карачі.

1977-1992 роки, Північний Йомен. СРСР підтримали один з протидіючих кланів і забезпечивши йому перемогу. В результаті радянські бойові кораблі отримали можливість базуватися в портах Північного Йомену аж до об'єднання його з Південним.

1975-1989 роки, Мозамбік. В ході військових дій  з військами ЮАР радянські військові брали участь в плануванні бойових операцій.

1979-1990 роки, Нікарагуа. За допомогою посланців СРСР були створені інфраструктура і збройні сили цієї країни.  Офіцери не лише навчали нікарагуанських військових, але і планували операції проти "контрас".

1979-1989 роки, Ефіопія. Вагомий внесок у будівництво цивільних об'єктів і підготовку ефіопської армії внесли радянські фахівці. Крім того, наші радники брали участь у бойових діях, які вела Ефіопія проти Сомалі і Еритреї. На острові Сокотра була створена велика база радянських ВМС.



1979-1989 роки, Афганістан. Початок десятирічної війни : радянські спецпідрозділи узяли штурмом палац Аміну,  під час штурму Амін був убитий.  У грудні 1979 - введення радянських військ в Афганістан, з березня 1980 розпочалося ведення активних бойових дій, у тому числі широкомасштабних. Впродовж дев'яти років війни були убиті або покалічені більше 2,7 мільйонів афганців. Втрати СРСР - 15 031 людина.


1983 -1984 роки. Сірія. При введенні радянських частин ППО , військовослужбовцям було наказано забути про військові звання і військову форму. Увесь контингент прибув до країни таємно під виглядом туристів.

 


1980-2001 роки, Ірак. Саддам Хусейн звернувся по допомогу до радянської (російської) сторони і отримав велику кількість бойової техніки.

1980-1991 роки, Ангола. Для підтримки цієї колишньої португальської колонії СРСР направив немало військових і цивільних радників. Крім того, бойові кораблі узяли під контроль порти Анголи, а повітряні перевезення в країні в основному здійснювалися радянськими літаками.


1999-2006 років, Косово. Російські десантники вчинили стрімкий кидок в Косово і захопили стратегічний аеродром в Приштині.


2008 рік. Грузія. Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об'єкти.



2014 рік. Україна. Інтервенція розпочата Російською Федерацією в Україні з метою встановлення контролю над територією Кримського півострову. Парламентська асамблея ОБСЄ визнала «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам». Наступним етапом стала війна на сході України, офіційно відома як АТО, коли українські військові активно залучились до протистояння з російськими маріонетковими терористичними групами ЛНР та ДНР та російськими військами.

Строительство Киевской ГЭС. Как это было на самом деле

  • 11.06.14, 16:33

Там где сейчас Киевское море была обычная пойма. Много песка, немного кустарника, населенных пунктов может 2-3. Мы видели карту 1880 года Украины с разрешением в 1 см - 1 верста. Глядя сверху на нее там где счас море было обычное белое пятно, которое сразу бросалось в глаза.

Общий вид села севера Киевской области 1950-1960 г.г.

Возможно так выглядели всем известные Сорокошичи в середине прошлого столетия. По рассказам наших знакомых егерей, село перевозили военные. Избы перекатывали на бревнах. Как это возможно - я например, не понимаю. Но новообразованное село Тужар - это перенесенные Сорокошичи. И в нем новостроек из кирпича единицы ! Например там где счас УООРовская база ЭкоДнепро - там сохранились остатки панского дома, а позже школы.

А вот как выглядела Припять в те времена. Это были исключительно песчаные берега с очень редкой растительностью.

Река Припять в районе г. Чернобыля Киевской обл.


 

Вид на реку Припять в районе села Лель Чернобыльского р-на Киевской области.

Как видно из фото экосистема после создания Киевского водохранилища сильно изменилась. Сейчас мы наблюдаем все буйную растительность.

Панорама правого берега Днепра- места сооружения Киевской ГЭС На переднем плане - участники экспедиции №35 Всесоюзного института "Гидроэнергопроект" им. С.Я. Жука. 

Дальше, о том как строилась сама ГЕС мы разместили фото в порядке сьемки. Те комментарии которые под ними, это наши или те, что были в архивных описаниях.

31 января 1961 г. Общий вид жилых домов в которых живут строители.


На левом склоне сейчас стоит Киевская ГАЭС.


 Перекрытие русла Днепра во время строительства Киевской ГЭС.

Днепр пустили по обводному каналу ...


 

25 мая 1962 г. Митинг строителей Киевской ГЭС, посвященный закладке первого бетона.

Общий вид строительства Киевской ГЭС. 

Видна уже первая конструкция Киевской ГЭС.

Важный момент. Затопление котлована будущей ГЭС.

Панорама затопления котлована Киевской ГЭС.

Затопленный котлован.

Строительство здания Киевской ГЭС.

 

Общий вид строительства ГЭС.

 

Первый секретарь ЦК КПУ Шелест П.Ю. Перерезает ленточку во время открытия судоплавного канала Киевской ГЭС.

Первые суда в новом шлюзе 1964 г. !

 

10 сентября 1964 г. Теплоход "Тарас Шевченко" одним из первых проходит по новому судоходному шлюзу Киевской ГЭС.

 

Массовое движение кораблей через шлюз Киевской ГЭС.

Ну и на дессерт смотрим видео. Качество звука конечно не очень, это оцифровка старой 35 мм. пленки. Мы не делали отдельными кусками, а сделали целую нарезку из нескольких документальных фильмов

По материалам сайта: http://serg.rybalka.com/blog/view/2046/



Демократия по-старокиевски: неугодных мэров топили в Днепре

Выборы остались позади, и как на верхней ступени власти в Украине, 

так и на уровне Киевской мэрии предстоит "перезагрузка".

 

 Но история смены президентов у нас довольно короткая - буквально все события еще живы в памяти читателей. А вот любопытные примеры обновления городских властей встречались и в давние времена.

 Почище Майдана

 Начиная с XV века жизнью мещан и купцов в Киеве управлял магистрат, сформированный на основе старинного Магдебургского права. Глава магистрата - войт - получал неплохое жалование натуральными продуктами и обладал серьезным влиянием на городские дела, хотя должен был выполнять распоряжения воеводы, поставленного от польско-литовских хозяев тогдашнего Киева.

 Видный украинский историк Владимир Антонович в своем исследовании "Паны Ходыки" показал, как зажиточное мещанское семейство Ходыков систематически прибирало к рукам должность войта в течение XVI-XVII столетий. Это было не так-то просто; сильным оппонентом оказался клан мещан Балык, которые время от времени высаживали Ходыков из мэрского кресла. Однако те возвращались снова и снова, для чего не стеснялись всячески угождать воеводам. В конце концов это привело к их краху вполне в духе нынешнего Майдана. В 1620-х годах войт Федор Ходыка в интересах польской власти всячески благоволил распространению унии, и народ не стерпел. Мещане, поддержанные казаками, подняли бунт. Лично для войта он кончился трагически. Федора Ходыку даже не просто сместили или выгнали, а бросили в Днепр - по словам хрониста, "воду пить"…

 Позже младший сын неудачливого мэра, Андрей Ходыка, тоже пробился в войты и был утвержден на этом посту польским королем. Но на дворе были уже 1640-е годы. Вскоре разгорелась Хмельниччина, так что Андрей, опасаясь участи отца, вынужден был поспешно покинуть кресло войта в здании магистрата на Подоле, скрыться с глаз и сидеть тише воды ниже травы. В конце концов в 1649-м ему пришлось подписать официальную бумагу о том, что он отрекается от должности и признает незаконными все распоряжения, сделанные им на протяжении недолгого руководства городом.

 Штраф за неубранные трупы

 Городская дума времен капитализма, о которой мы недавно рассказывали читателям "КП" в Украине", представляла лишь небольшую долю населения, однако после Февральской революции были выработаны новые, демократические правила. Состоявшиеся выборы принесли успех левым силам; мэром стал Евгений Рябцов, представитель партии эсеров.

 Но на фоне бурных событий Гражданской войны значение выборных властей падало. А после установления советской власти в 1918 году (путем артиллерийского обстрела жилых кварталов и кровавого террора) мэрии было дано предписание вообще не встревать в дела военно-политические и заниматься только хозяйством. Над ними поставили куратора - комиссара по гражданским делам Григория Чудновского.

Чудновский быстро начал демонстрировать Городской думе, кто главнее. Так, в феврале 1918-го он высказал свое "фе" по поводу того, что на улицах Киева валяются трупы. Комиссар велел мэрии в течение 24 часов навести в этом деле порядок, грозя в противном случае оштрафовать на 100 тысяч рублей лично городского голову. "Отцы города", однако, позволили себе возмутиться. В их резолюции, посланной товарищу Чудновскому, значилось, что приказ большевика "и по существу и по форме является грубым нарушением автономных прав самоуправления, которому никто, кроме думы, не имеет права приказывать и представителям которого никто не имеет права грозить штрафами".

 То был едва ли не последний в Киеве случай столь смелого обхождения демократического органа с большевистским комиссаром. В 1919 году после нескольких месяцев перерыва большевики опять пришли сюда, созвали свой Совет, и одним из его первых постановлений оказался роспуск старой Городской думы. А в дальнейшем полномочия мэрии надолго прибрали к рукам рабоче-крестьянские органы, направляемые партийным руководством.

 Сначала повышение, потом бездна

 Заметным персонажем советской истории Украины был Панас Любченко. Смолоду он состоял в революционных украинских партиях, а в 1920-м записался в большевики. Его активная борьба за пролетарское дело принесла Панасу Петровичу весомые должности. В 1920-е годы он руководил Киевским горисполкомом и окружным исполкомом.

 Как раз в те времена Киев успешно залечивал раны после Гражданской войны, здесь разворачивалось новое строительство. В 10-ю годовщину Октябрьской революции, 7 ноября 1927 года, состоялась закладка здания железнодорожного вокзала (того самого, который доныне служит киевлянам и гостям города). Прибывший на торжественный митинг Панас Любченко не ограничился простой укладкой кирпича или капсулы. Обрядившись в "робу", он, собственноручно орудуя канатным приспособлением копра, вбил в фундамент вокзала первую сваю. Естественно, предисполкома не преминул обратиться к киевлянам с речью.

 Буквально через месяц нашим землякам пришлось проститься с Любченко: его отправили в тогдашнюю столицу республики Харьков на более высокий пост. Поднимаясь со ступени на ступень, он достиг должности председателя Совнаркома Украины и с этим портфелем вернулся в Киев, когда столицу перенесли сюда. Однако новое пребывание в городе на Днепре не принесло счастья. В 1937 году, в разгар сталинских репрессий против руководства Украины, премьер покончил с собой... 

Выступление Панаса Любченко на закладке Киевского вокзала. Фото: автор

КСТАТИ

Смещен ко Дню Киева

 Своеобразная коллизия сложилась перед Днем Киева в 1996 году. В то время руководителем города был Леонид Косаковский, назначенный глава горадминистрации и выбранный голосованием киевлян председатель Киевсовета (этой должности позже дали название "городской голова"). Одной из инициатив Леонида Григорьевича было воссоздание на историческом месте памятника княгине Ольге. Ко Дню Киева 1996 года при его содействии были завершены все работы, осталось только открыть монумент. Но накануне праздника президент Леонид Кучма сместил своего тезку с поста градоначальника, передав его обязанности заместителю - Александру Омельченко. Согласно неписаным номенклатурным законам, в сценарий церемонии открытия возрожденного памятника внесли изменение, и вместо Косаковского выступал уже Омельченко... Мало того, имя инициатора вообще сочли нежелательным на монументе. С памятной таблички, укрепленной на оборотной стороне пьедестала, буквально в последнюю ночь удалили фамилии Леонида Косаковского и его заместителья по гуманитарным вопросам Галины Артюх, также снятой с должности. До сих пор на этой табличке остаются пустые места, которые мало кто замечает.

Памятная табличка на пьедестале памятника княгине Ольге.


Михаил КАЛЬНИЦКИЙ,

специально для

«Комсомольская правда в Украине»


Що краще управління з центру, або все-таки децентралізація?

Зараз реанімували підзабуту за останні роки тему децентралізації влади. Знову виникає питання - що краще управління з центру, як зараз, або все-таки децентралізація? А все просто.

Демократія у класичному вигляді, на відміну від того, як трактується останнім часом нашими політиками, а точніше – демонструється їх реальними справами, передбачає досить високу роль в управлінні державою органів місцевого самоврядування. Практично усі країни з розвиненою демократією питання, пов’язані з життям функціонуванням муніципальних утворень, передані на рівень виконавчих органів адміністративних одиниць. Звичайно, в кожній країні перелік повноважень, які передані на місця, різний. Точніше навіть сказати не «передані» на місця, а законодавчо «залишені» на місцях. У цьому є принципова різниця, пов’язана з тим, що не центр формує свої всеосяжні повноваження з подальшим делегуванням вниз, а центру законодавчо поставлено завдання вирішувати питання, які невластиві або навіть нездійсненні для вирішення на місцевому рівні, – оборону, внутрішню і зовнішню безпеку, контроль за дотриманням законів. Мабуть, все. Інші питання повністю вирішуються виключно на місцях.

І тут потрібно чітко розуміти, що недостатньо наділити повноваженнями орган місцевого самоврядування. Закріплені повноваження необхідно підкріпити фінансовим апаратом. Для цього податкова система держави має бути побудована за принципом від низу до верху і крапка. Тобто місцеві податки і збори мають бути повною мірою забезпечувати фінансування залишених повноважень місцевого органу. Відповідно і бюджет держави матиме абсолютно іншу структуру. У зведеному бюджеті держави доля органів місцевого самоврядування має бути не менше 50-60 %. У деяких країнах цей показник заходить за 70%. А у нас – 11-16%. Ось тут, як на мене, і є одна з основних проблем  розвитку демократичного суспільства в Україні.

А тепер давайте усе це спроектуємо на рівень життя, і стане зрозуміло, що живемо догори ногами (м’яко кажучи). І це вигідно, не всім, правда, але обраним точно. У них принцип простий: «Скільки у держави не кради – все одно свого не повернеш!». Вони ж і збудували систему нібито контролю над державними коштами і їх ефективним використанням, а насправді контроль над фінансовими потоками, які, спрямувавши у потрібне русло, вже працюють на них. Система проста і назва йому – Державний бюджет.

Гроші йдуть від низу до верху (це ще нічого). Далі починається довгий процес затвердження Бюджету, а простіше «дерибан» на рівні розробника (Кабмін) і законодавця (Верховна Рада). Поясню: черги прохачів з «низів» топчуть килимові доріжки в спробах випросити фінансування і знайти ефективного лобіста. Тут у хід йдуть УСІ можливі способи переконання і чиновників, і депутатів заради однієї мети – бути прописаним рядком у Бюджеті.

Після прийняття Бюджету (починається рух вниз)  «дерибан» триває, але вже на іншому рівні. Спочатку обласні депутати «додеребанять» – принцип той же; потім районні і вже потім кошти надходять (добре якщо в листопаді, тому що до 31 грудня відзвітувати потрібно) в місто (село) – «нате працюєте над виконанням поставлених завдань».

А тепер давайте і дамо відповідь на питання що краще: управління з центру, як зараз, або все-таки децентралізація?

Это перепост открытого письма Юрия Гейко Валентину Юмашеву.

  • 05.04.14, 07:32
Кто ещё не читал- читать.
4 фев, 2011 в 22:01

Это перепост открытого письма Юрия Гейко Валентину Юмашеву. Никогда так не писал, но сейчас напишу: Я готов подписаться под каждым словом...


ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО



Валентину Юмашеву,
бывшему капитану «Алого паруса» «Комсомольской правды»

от Юрия Гейко,
бывшего члена редколлегии «Комсомольской правды», редактора отдела литературы и искусств.



Здравствуй, Валя!

Не удивляйся - я писал тебе это письмо много лет. Писал мысленно, дома, на работе, за рулем. Писал, перебирая в уме сотни, тысячи слов. И вдруг, после декабрьских событий на Манеже, сел, да написал за одну ночь. Видно, организм понял, что тянуть уже невозможно.

Почему я пишу тебе?
Мы с тобой бок о бок «прожурналистили» в "Комсомолке" порядочно лет. Потом наши пути разошлись, тебя судьба вознесла к небесам власти, а я остался журналистом.

Но ты меня не жалей - я счастлив, Валя. Я по-настоящему счастлив, чего и тебе искренне желаю.

Хоть ты и моложе меня на девять лет, но и твоя, и моя жизни сейчас вышли на финишную прямую, много прожито и пережито, много передумано.

Многое понято.

И поскольку я всегда испытывал к тебе самые нежные и искренние чувства (ты наверняка чувствовал это), я не могу молчать на краю пропасти для страны, нашей с тобой страны, Валя, любимой страны, которую твоя команда туда толкает.

А решил я обратиться к тебе знаешь, почему?

Потому, что никто, кроме меня, этого ТАК не сделает. Значит, это мой долг: я, как честный человек, не берущий взяток, не живущий на «откаты», «распилы» и доходы с сомнительных операций, я, как ЧЕСТНЫЙ журналист, не занимающийся «джинсой», просто как гражданин, я ОБЯЗАН это написать.

Может быть, это письмо станет моим лучшим журналистским произведением. Может, именно ради него я и родился? Кто знает...

Помнишь, в «Комсомолке» не было слово «статья», все наши, даже самые серьезные творения назывались «заметками». Как странно устроена жизнь: думали ли мы с тобой в восьмидесятые, носясь со своими заметками по шестому этажу, что почти через тридцать лет моей главной «заметкой» будет письмо тебе?

Я решил написать это тебе, так как ты один из главных творцов сегодняшней России и потому несешь за нее ответственность.

Я знаю, что ты умный, хотя бы потому, что не особо светишься в гламуре и почти не даешь интервью - думаю потому, что свою вину в самой глубине души ты наверняка осознаешь. И тебе иногда бывает страшно. Я угадал?

Скажи, сегодняшнюю отчаянную российскую ситуацию ты «мониторишь»? Ты ощущаешь грядущую опасность, ты создал себе и семье «запасной аэродром» за границей, как многие твои подельники?

Но, Валя, а Россия - как же?..

Ты фактически руководил страной где-то с 1994-го по 2001-й годы, ты со своей командой создавал сегодняшних олигархов, не изготовивших и не придумавших ни единого гвоздя, живущих только на недрах, перепродажах, транспортировках, распилах и откатах.

Вы придумали досрочную отставку Ельцина перед новым веком, чтобы гарантированно передать власть СВОЕМУ «преемнику», вы редактировали позорный указ его января 2000 года «О гарантиях семье» и именно вы его возвели на престол Российский. Ты, твоя нынешняя жена, Березовский. Немного, говорят, помог Чубайс.

Валя, я не знаю, поймешь ты меня или нет - боюсь, что теперь уже не поймешь: власть и большие деньги сильно меняют людей. (Да, Валя, судя по твоему боевому интервью в «МК» к юбилею Ельцина, ты сильно изменился и вряд ли понимаешь, знаешь, чувствуешь, что в стране зреет социальный взрыв.)

Но я пишу тебе не для того, чтобы твою команду и тебя обличить. Обличать надоело. Я пишу только потому, что никто, кроме тебя, Валя, не может ситуацию изменить. В окружении Путина я не вижу людей, которые бы это приближение к пропасти чувствовали - их всех обманывает ВЦИОМ и, наверное, ФСБ.

Ты, мне кажется, - можешь. Даже сейчас. И именно сейчас это жизненно необходимо! Иначе - катастрофа.
Но - по порядку.

Необходимое отступление.
Жил-был в «Комсомолке» хороший мальчик и журналист - Валентин Юмашев. Капитан популярной рубрики газеты «Алый парус». Главный редактор Селезнев Геннадий Николаевич его почему-то не очень любил, и оказался Валентин руководителем отдела в «Огоньке».
И вдруг - заявка западной телекомпании, то ли БиБиСи, то ли еще какой -на сценарий об опальном и попранном Ельцине. Куда она могла в то время прийти?
Всего три издания тогда рвали из рук, потому что они больше всех писали правды: помнишь? «Советская Россия» Чикина, «Московские новости» Полторанина и «Огонек» Коротича.
Но г-н Коротич метался между СССР и США, а потому заявка пришла к его тогдашнему заму - Льву Гущину. Лева не журналист, а комсомольский функционер, спустил ее тебе, Валентин, человеку пишущему.

И ты ее начал добросовестно реализовывать. То есть - позвонил Ельцину, который тогда ездил на троллейбусе в районную поликлинику, и ты написал не только сценарий, но и первую книгу о будущем президенте: «Исповедь на заданную тему».
И вот она лежит передо мной - тощенькая брошюрка на почти туалетной бумаге с наимельчайшим шрифтом - зато первый тираж полмиллиона!

Кто, Валя, издал ее? На чьи деньги? И кто за день до выборов Ельцина пустил по всем телеэкранам твой фильм о нем?

Все это было сделано на деньги г-на Березовского.

А почему ты именно к нему обратился в знаковый для страны час? Да потому, что г-н Березовский ДО ТОГО спонсировал твой «Огонек». У этого «дьявола во плоти», которого я тоже лично неплохо знаю, - нюх на всё, на чём можно заработать не только деньги, но и влияние.

И после этого он стал «ногой открывать все кремлевские двери»


* * *


- Юра, а почему ты мне руки не подашь?
Это меня спросил ты, Валя, 25 мая 2000 года, около одиннадцати вечера. В ресторане «Золотой» почившей ныне гостиницы «Россия». Мы там праздновали 75-летие «Комсомолки». Присутствуют все - Селезнев, Игнатенко,- как много власть имущих прошло через нашу газету! Там весь вечер не было только тебя.
Я стою с бокалом «Мартини» у самого входа в зал и вдруг, когда уже празднество подходит к концу, кто-то легонько, сзади, стучит меня по плечу: оборачиваюсь - это ты! Помнишь?
Мы слегка обнялись, и ты задал сходу этот вопрос:
- Почему ты мне руки не подашь?»
Я в первое мгновение обалдел - руководитель страны передо мной! Пусть прежний Валька, знакомый много лет по шестому этажу, по общей казенной даче, пусть не сильно изменившийся Юмашев, но все-таки уже восемь лет находящийся на российском Олимпе.
Твой вопрос меня ошеломил, потому что я не помнил, что где-то, кому-то говорил такие слова. И я ответил что-то типа: «Да ладно тебе, ерунда какая, с чего ты это?»
Но ты, очень серьезно на меня глядя, упрямо повторил вопрос:
- Нет, скажи - почему ты мне руки не подашь?»
И тут я вспомнил, когда, где и по какому поводу я такие слова сказал. Вспомнил даже - кому. Ты помнишь, что я тогда ответил:
- Ладно, скажу. Во-первых, ты читал статью о себе в «Комсомолке» - «Незнакомый Юмашев»?
- Читал, нормальная статья.
- А мы, когда написали ее с Кучкиной, решили, все-таки, показать тебе. И с неимоверными усилиями дошли всего лишь до третьего твоего то ли секретаря, то ли помощника. Ты был недосягаем, как бог на Олимпе. И вот тогда я на какой-то тусовке, в-сердцах, сказал: «Увижу Юмашева, руки не подам», а тебе, конечно, передали.
- Юр, но меня не было тогда в России.
- Это смешно, Валь.
- Ну, хорошо, а что - во-вторых?
- А причем здесь - во-вторых?
- Ты сказал: «во-первых», значит, должно быть и «во-вторых».
- Хорошо, скажу, - сказал я, расслабленный «Мартини»: - До тебя Березовский был только «Логовазом». А после тебя стал «Аэрофлотом», «Сибнефтью», алюминием - зачем ты привел его в Кремль?
Твой ответ меня ошарашил - ты отступил на полшага и спросил:
- А как тебе... Путин?
И я мгновенно - тогда! - понял по твоей прорвавшейся искренности, по вспыхнувшим глазам: Путин - твое творение.
Я пробормотал в ответ что-то такое: мол, вроде, ничего пока мужик, но время покажет...
И ты исчез.

А до меня только потом дошло, почему такая наша встреча произошла. Я вспомнил, Валя, что я всегда перед Геннадием Селезневым, нашим главным редактором, который тебя почему-то терпеть не мог и гнобил, - я всегда тебя перед ним защищал. Я даже иногда на редколлегиях зачитывал строки из твоих статей.
Я считал тебя, в отличие от многих, хорошим журналистом, но главное - человеком с нежной, тонкой душой. И ты этого не мог не чувствовать.
И потому тебя наверняка заело, что где-то, кому-то Гейко сказал: «Увижу Юмашева - руки не подам».
С той минуты прошло одиннадцать лет.

Необходимое отступление:
В статье «Незнакомый Юмашев», напечатанной в «КП» в ноябре 1998 года, (http://www.avtolikbez.ru/?an=publpage&uid=32.. которую нам с Ольгой Кучкиной, как старожилам газеты, лучше других знавших тебя, поручил написать тогдашний главный редактор «Комсомолки» Валерий Симонов, мы вспоминали, каким был ты, наш Валька - тогдашний фактический правитель страны. Напомню:
Ее главная мысль:
- Валентин, высоко вознес тебя случай - сознаешь ли ты, сколь велика ответственность?
- Валентин, как же ваша команда может управлять страной, если вы с одним своим домом на Осенней не смогли разобраться?

Процитирую:
«Ранней весной 94-го они, профессионалы, веселой гурьбой вселялись в этот знаменитый дом: Ельцин, Черномырдин, Гайдар, Шахрай, Коржаков, Грачев, Барсуков, Тарпищев, Суханов, Юмашев. Квартиры друг напротив друга, друг над другом, друг под другом. Где теперь друзья?
Даже в этой малой детали, как в капле воды, все и отразилось. Какой профессионализм? Неужели не было ясно, что до смерти другом никто никому не останется, что в политике происходят и должны происходить смены и перемены?»

Последние слова, Валя, я тогда написал другие, но редактор их исправил. Они были такие:
«Неужели не было ясно, что в политике друзей не бывает, потому что их придется и сдавать, и предавать, и продавать?»

Валя, у меня нет претензий к Путину. А уж тем более к Медведеву. Потому что они - добросовестные продолжатели дела, начатого вами: Ельциным, тобой, вашей командой.

А ИМЕННО - НАБИВАНИЕ КАРМАНОВ, РАЗГРАБЛЕНИЕ РОССИИ И ПРЕВРАЩЕНИЕ ЕЁ В ГИГАНТСКИЙ ГОНДУРАС.

Если они такой цели не ставят, а просто таким представляют себе капитализм и рыночные отношения, то они - профнепригодны.

Твоя ошибка, твоей команды ошибка, Валя, в том, что никто из вас не смог просчитать того, что ни в подполковничьих кагэбэшных мозгах, ни тем более, в мозгах этого смешного в своих «пыжиниях» и потугах «юриста», не могло родиться осознание единственно правильного дальнейшего пути России: да, власть, да, жесткая, какая и нужна России, но только без воровства, без ограбления страны и нации. Без тех ужасающих бедности, коррупции, продажности, беззакония, до которых за двадцать лет доведена страна.

Почему в населении вызревает все большая тоска по Сталину? Потому что в стране был порядок, была ответственность чиновников и неотвратимость их наказания за дело. Не было воровства. Да и из последующих правителей НИКТО не стал миллиардером.

Ваша ошибка в том, что вы выбирали «преемника», исходя из ваших личных, шкурных интересов, из возможности обогащаться в безопасности, а вовсе не из интересов государства, народа.

Если бы вы при поисках «преемника» руководствовались интересами страны и ее народа, то президентом вы обязаны были выбрать ЛИЧНОСТЬ!

Для руководства Россией вы обязаны были выбрать ГОСУДАРСТВЕННОГО ЧЕЛОВЕКА. Потому что лидерами стран становятся именно личности, прошедшие огни и воды жизненных взлетов и падений.

А еще лучше - тюрьмы предыдущих авторитарных режимов.

Личности, умеющие думать, анализировать, предвидеть, разбираться в людях и еще - разговаривать с людьми, находить горячие слова. Личности, умеющие сострадать, чувствовать чужое горе, любить.

Да и просто - президент великой страны не может не быть хотя бы просто интересным человеком!

А что ты нам нашел, Валя? Подполковника?! И, вероятно, подполковника не без грехов? Для того, чтобы был управляем?

Я понимаю, что выбрать личность вы никак не могли. Потому что личность для вас опасна - она неуправляема настолько, чтобы вам чувствовать себя многие годы в безопасности. Даже, если бы на нее имелся какой-либо компромат. Потому что компромат для личности не смертелен - она его перевесит.

Правда, сейчас Путин уже другой - заматерел, набрался опыта. Но, судя по его самоуверенности и искренней веры в свою безгрешность за 10 лет царствования, он так и остался подполковником.

А что ОН нам нашел?! Что из себя представляет ЕГО не преемник, а «замещатель», Валя? Что он порой несет!?! Его же кроме, как клоуном, не называют. Что за карикатурный человечек? Над ним, Валя, над Россией весь мир смеется.

* * *
Борис Ельцин, Валентин Борисович, твой «крестный отец», взлетел на вершину власти только потому, что пошел против ненавидимой всеми системы.

Ходорковский, какой бы приговор ему ни вынесли и какие бы прошлые преступления на нем не висели, даже мертвый он останется для страны почти святым, потому что принял муки от ненавидимой всеми власти.

Шевчук, сказавший всего пару неуклюжих, но честных фраз в лицо Путину, уже предлагается людьми в президенты.

Знаете ли вы там, наверху, как вас всех внизу ненавидят?

Или отобранный, восторженный «народ» во время «ходок» в него президента и премьера застит им и вам глаза?

Или «аристократы» «михалковы» и иже с ними деятели искусства, счастливые от приближенности к «телу», поют вам в уши другие, восторженные песни?
Так тут все просто: их доходы, Валя, от власти зависят. И результаты не заставляют себя ждать - два самых дорогих фильма последних лет сняли режиссеры одного семейства.

А Андрей Макаревич, бунтарь и рокер в прошлом, - благочинно переговорив с премьером о собачках (на той же встрече, где был и Шевчук), а потом еще и приняв в своем клубе-ресторане президента, предложен в состав директоров главного телелжеца страны. Он, рокер, бунтарь в прошлом, уже по куршавелям ездит! Какое позорище!..

Догадываешься ли ты, Валентин, за что вас ненавидят?

За то, что 14 % населения России живет на сумму менее 3400 р. в месяц. Эта градация называется «крайняя нищета».
За то, что 30 % россиян находятся в градации «нищета», это - от 3400 до 7400 рублей в месяц.
И за то, что 40 % россиян находятся в категории «бедность»: от 7400 до 17000 рублей?
И это - ОФИЦИАЛЬНАЯ СТАТИСТИКА! Ты меня понимаешь?..

Сложи проценты, Валя. Сложите их вместе с Абрамовичем или с Путиным, или с твоим родственником Дерипаской. Вам не страшно?

А то, что публикуют ваши статисты: "средняя зарплата по стране 20 тысяч" - это абрамовичи с дерипасками, сложенные с бомжами и поделенные на население страны: средняя температура по больнице.

Вы в эти цифры верите?

Деньги, зарплаты, квартиры, дома, подворья, хозяйства этих 85% населения России стали вашими и вашей команды состояниями, банковскими счетами, недвижимостью.

И не только вашими: ваших родственников, близких и дальних; ваших друзей и знакомых, их родственников, друзей и знакомых; депутатов, сенаторов, министров, губернаторов, их замов; генералов и полковников ФСБ, МВД, их родственников, близких и дальних.

Промышленность России развалена, Валя, - вся. Сельское хозяйство тоже. Армия на ладан дышит и яро ненавидит своего министра. Добивается до дебильного школьное образование, недавно - лучшее в мире. В ВУЗах курсовые и дипломные скачиваются из интернета, а перед сессией студенты собирают деньги на взятки преподавателям.

Силовики срослись с бандитами: ФСБ, милиция, суды, прокуратура, налоговая, наркоконтроль, мэрии, да и просто чиновники всех уровней - все продажно, куда не ткни везде гниль, взятки, откаты, распилы и беззаконие.

Девиз всех, имеющих власть, один: «Обогащайся!»

И они обогащаются пропорционально степени своей власти.

Коррупция начинается сверху, Валя, от первых лиц государства. Если они честны, то коррупция либо умирает, либо честных убивает.

Но с той могучей поддержкой нации, которая неизбежна, если борьба с коррупцией начнется на деле, а не на словах, у честных ее правителей есть все шансы навести в стране порядок. Но где они, честные правители, Валя?

Вы отобрали у нас возможность влиять на ситуацию в стране: ликвидировали порог явки на выборы, графу «против всех», выборы региональных властителей, вы беззастенчиво фальсифицируете любые выборы в свою пользу, вы прибавили своим президентам-протеже два года к сроку, а депутатам-миллиардерам год.

Вы даете обогатиться и руководителям главных СМИ, сделав их тем самым лояльными, подцензурными. А свободные и честные вы душите. И вам не выжить без введения цензуры в Интернете (которая уже есть).

Неужели вы всерьез думаете, что в эпоху Интернета и цифровых коммуникаций вы сможете обманывать миллионы?
Оболванить значительную их часть - да. Обмануть остальных - нет.




* * *


На вопрос: «Хотели бы вы эмигрировать из России?» еще лет 15-17 назад отвечали: «да» около 18-20 процентов опрошенных. Сегодня - около 75. Догадываешься, почему?

Отчего все обеспеченные и талантливые не ручейками - РЕКОЙ рванули за границу или отправляют туда своих детей?

Оттого, что все видят, понимают: «тандем» не свалить, он обеспечил себе власть как минимум до 2024 года (или пока цена на нефть не рухнет ещё раз).

А потому сейчас впереди - безнадега и делать в этой стране нечего.

Невиданное пьянство, наркомания, «приморские партизаны» - догадываешься, Валя, отчего? От безнадеги.

На Манеже бунтовали не националисты и не фашисты. А те, которым надоел беспредел, жадность и вседозволенность власти. Им по 18-20, это поколение не заткнуть, не запугать. Вам с ним не справиться.

Они не хотят жить в стране, которая, по сути ВСЯ «кущевская»: абсолютно беззаконная.

Это «низы» отвечают беспределом на беспредел «верхов». И будут отвечать еще с большим размахом.

И вы там, наверху, верите, что такая ваша власть устоит?

Верите. Верите, но побаиваетесь.

Это видно по тому, что вы против нас готовите полицию. Что армии пообещали достойную зарплату.

По тому, что в нее, регулярную армию (!), а не только в войска МВД, стали поступать слезоточивые газы, водометы, резиновые «демократизаторы»-дубинки и подобная «усмирительная» техника.

Перепугавшись Египтом, власть стала лихорадочно задабривать армию, пока обещаниями: «уже в следующем году лейтенант будет получать 50 тысяч рублей». Власть поняла, что лояльность к ней армии залог подавления масс.

Не поможет, Валя. В России это не пройдет. Так и скажи своим. Наш народ тихий, смирный и беспредельно терпимый, его за это можно не уважать или даже ненавидеть.

Но он такой потому, что многими столетиями был и «заточен» на справедливого царя, запуган. Он даже бунтовал не против царя, а ЗА него. Против бояр.

Когда ваша власть рухнет (а рано или поздно это произойдет), и на вашу команду станут заводить уголовные дела, не все из вас смогут отсидеться за границей, далеко не все. Даже, если успеют улететь к своим недвижимостям и счетам.

Повторю: я не для того тебе пишу, чтобы обличать - надоело.
Мне очень больно делать больно тебе, Валя - я же знаю твою сострадающую душу. Я помню тебя переживающим, чувствительным.

Я потому пишу, что у меня три сына, два внука, и я хочу, чтобы и они, и их потомки жили в России. В моей любимой России.

Я считаю, что выход из ситуации есть, Валя. Но я боюсь, что власть его не видит - она в тупике, который дорого может всем нам обойтись.

Я обозначу этот выход одной фразой: революция.

Но - сверху. Изучите опыт создателя сингапурского чуда Ли Куан Ю и вы поймете, что даже погрязший в коррупции Путин мог бы в конечном счете стать не очередным проклятием России, а ее спасителем.

Только для этого нужны еще и мозги. Осознание. И раскаяние.

Революция снизу - не дай Бог!!!

Дарю тебе и национальную идею, мощную национальную идею, которая объединит сто сорок миллионов россиян (за вычетом нескольких десятков тысяч нажравшихся):

БОРЬБА С КОРРУПЦИЕЙ - НАСТОЯЩАЯ.

Через год - выборы, ты меня понимаешь?..

Позволь, процитирую кусочек из ненапечатанной в 2003 году (!) моей же статьи «Моя версия Путина» (http://www.avtolikbez.ru/?an=publpage&uid=10..

«...А дело в том, по-моему, что ВВП как тот Свифтовский Гулливер только к концу своего первого срока стал «шевелиться и от веревочек и колышков «семьи» освобождаться» - чуть-чуть. А вся братия, разжиревшая на «семейной кормушке», через вскормленные ею СМИ, в колокола забила: «Диктатура, мол, грядет!» (Это по поводу посадки Ходорковского - Ю.Г.)
Диктатор не диктатор, а очень жесткий и умный правитель России нужен позарез, как воздух. Который не сопьется, не забронзовеет, не продастся и не проворуется, как практически все его предшественники...
И все-таки, мне кажется, есть основания полагать, что до сих пор неизвестный нам Владимир Путин достаточно умен для того, чтобы понять - его президентство будет иметь всего два исхода: либо он станет очередным проклятием России, либо - великим человеком, с которого начнется ее возрождение. Выбор за ним».

Валя, я не имею желания тебя унизить, скомпрометировать - это крик моей души, который я сдержать не могу. НЕ ИМЕЮ ПРАВА.

Будет желание - позвони. Может и встретимся, поговорим.

Хотелось бы, очень хотелось бы подать тебе руку.

Юрий Гейко,
журналист.

ЕСЛИ ЕСТЬ У КОГО ИНТЕРНЕТ-РЕСУРСЫ ПО РАСПОСТРАНЕНИЮ ЭТОЙ СТАТЬИ - СВЯТОЕ ДЕЛО ЭТО СДЕЛАТЬ.

Операція "Механічний апельсин"

У 2008 році в інтернет-виданні "Російський журнал", який заснував кремлівський політтехнолог Гліб Павловський, було опублікувано статтю "Операція "Механічний апельсин" українофобського політолога Ігоря Джадана. Автор детально описує план захоплення України до самої столиці. Можна б сприймати цей матеріал як плід запаленої фантазії російського фашиста, проте не можна не помітити, що початок описуваної операції, згідно якої першим окуповується Крим, у багатьох деталях співпадає з реальністю. Треба звернути увагу, що вже тоді путінській армії запропоновано покладатися на проросійськи налагоджених жителів південного сходу України. Втім, тут важливо відмітити, що жителі цих регіонів у більшості своїй сьогодні не хочуть міняти країну, що прагне до демократії, на диктаторську державу. Також неврахована позиція кримських татар, яка сьогодні цілком однозначна по відношенню до подій.

Далі мовою оригіналу.



Операция "Механический апельсин"

Хочешь мира?

Игорь Джадан

 Всем известное выражение "Хочешь мира, готовься к войне!" давно устарело и больше не отражает всей глубины человеческого опыта и нашего понимания ситуации. Ведь поскольку состояние "мир" может быть "схвачено" и отрефлексировано только как отсутствие войны, без войны невозможен и мир. Отсюда первую фразу выражения можно смело опустить, оставив вторую: "готовься к войне". Добавив только: "и к миру тоже!" Общество должно быть готово ко всему и смело идти навстречу как войне, так и миру. Кому-нибудь этот вывод может показаться слишком смелым и чересчур философским для рядовой статьи в интернете. Но ведь что ни говори, в российском обществе политическая публицистика заняла именно то социальное место, которое у древних греков было отведено философии.

 Переполох и смятение, вызванные серией утечек и прямых заявлений высшего руководства России по поводу судьбы Украины в случае продолжения втягивания страны в НАТО, показывают, что Кремль на правильном пути. Одной из реакций, напомним, стало заявление бывшего министра иностранных дел и по совместительству лидера небезызвестного "Руха" Тарасюка, который предложил выдвинуть территориальные претензии к России. Какая удача, теперь России даже " казус белли" выдумывать не надо!

 Конечно, уже невозможно запудрить мозги россиянам запоздалыми ссылками на "международное право" и на то, что " Украина, как суверенное государство, вольна решать, в какие союзы ее вступать". Действенность этих заклинаний осталась в прошлом, в докосовском, доиракском мире. Получив натовскую "крышу", захватившие контроль над страной русофобские силы неизбежно предпримут дальнейшие шаги против молчаливого русского большинства страны. Ведь если Украина будет в НАТО, вероятная цена силового вмешательства для России станет гораздо выше. Соответственно, оцениваемая со стороны вероятность вмешательства Москвы в поддержку русского населения снизится, а уверенность "оранжевых" в своей безнаказанности вырастет. Этнические чистки русских на Украине станут неизбежными с момента, когда "оранжевые" почувствуют, что Запад связан соответствующей статьей Атлантического договора, предписывающей автоматическое вмешательство на стороне страны - члена НАТО. Украинское общество давно готовят к таким чисткам. Таким образом, может оказаться, что в сложившейся ситуации превентивное вмешательство будет не только более эффективным, но и обойдется гораздо дешевле.

 И все же в таком серьезном деле, как креация истории, некоторый скептицизм никогда не помешает. Обладает ли Россия необходимыми инструментами вмешательства, чтобы предотвратить вхождение Украины в НАТО, или, по крайней мере, предотвратить попадание под натовские штыки той части исторической Руси, где проживает оставшееся верным русской культуре и русской истории большинство? Вопросы возникают, прежде всего, к потенциалу российских вооруженных сил, к способности их командования спланировать в случае чего необходимую операцию и провести ее в жизнь. Что вообще может представлять собой операция по освобождению Украины и каковы шансы на ее успех?

 Тут могут быть варианты. В зависимости от развития политической среды сценарий силового вмешательства может идти тремя основными путями. При наиболее ограниченном варианте российские вооруженные силы могут занять только Крымский полуостров. Такой сценарий вероятен, если руководство Украины продолжит нарушать статьи Большого Договора в части, касающейся базирования Черноморского флота. В таком случае, заявив о необходимости усилить охрану объектов, Россия проводит десантную операцию силами морской пехоты по занятию ключевых элементов инфраструктуры Крыма: аэродромов, портов, дорожных узлов. Украинские части в Крыму прямой атаке не подвергаются, если только не оказывают сопротивление. Вследствие колебаний киевского руководства серьезное сопротивление при данном сценарии исключено. Единственной сухопутной силой, сопротивление которой ожидаемо, является элитный украинский отдельный батальон морской пехоты войск Береговой обороны Украины, расквартированный в Феодосии. Этим, впрочем, и ограничиваются силы морской пехоты этого государства. Еще возможны отдельные перестрелки на море и редкая стрельба по российским военным самолетам.

 Киев также не будет бросать на "освобождение" полуострова войска, оголяя другие направления. Ведь в Крыму киевская власть никогда не пользовалась даже малейшей поддержкой и всегда удерживалась голой административной силой. Крым для Украины - скорее, головная боль, от которой "оранжевые" поспешили бы избавиться, если бы только могли сделать это, не потеряв лица и параллельно закрепив свой контроль над остальной частью Украины. В этом случае конфликт из силовой стадии быстро перейдет в стадию политической борьбы в международных институтах.

 В дальнейшем совершенно предсказуема положительная реакция русского большинства Крымской автономии, а также быстрая переориентация местных элит, которой "оранжевая" власть их Киева никак не сможет противодействовать. Если Россия не выведет свои войска по каким-либо политическим причинам, референдум о независимости Крымской республики, и дальнейшее, вероятно через несколько лет, образование союза Крыма с Россией или даже вхождение в состав России, вполне возможен, если к тому времени Москва решит такой шаг оправданным с точки зрения политической логики.

Бело-голубая Русь

 При более широком варианте зоной вмешательства становится весь юго-восток Украины, включая Крым, причерноморские территории (Новороссия), Донбасс, Харьков, Днепропетровск. Это так называемые "бело-голубые", русскоязычные территории, население которых устойчиво голосует против русофобских партий. Этническая самоидентификация части населения тут до конца пока не определена, однако практически все население без исключения относится к России положительно. Здесь же сосредоточена основная промышленность Украины, тесно интегрированная с российской промышленностью, особенно в сфере ВПК: все украинское ракетостроение, заводы по производству турбин для АЭС, кораблей и авиации.

  Закрепление Россией этой территории за собой в качестве дружественного государственного образования или даже путем непосредственного вхождения в состав России может иметь ряд важных плюсов. Во-первых, как уже было сказано, дружественное культурно и генетически русское население, проживающее на исторических российских территориях. С этим населением исключены проблемы культурной или религиозной несовместимости, какие можно себе представить в случае присоединения, например, Абхазии. Это население не обладает никакой устойчивой идентификацией, кроме русской, и в случае воссоединения с Россией будет полностью растворено.

 Во-вторых - высокий образовательный уровень населения юго-востока Украины, его способность и желание встраиваться в создаваемые Россией кластеры новой экономики. Также трудовые ресурсы юго-востока Украины традиционно обладают повышенной мобильностью, поскольку население само состоит из мигрантов из разных областей России. Подключение в той или иной форме к русскому цивилизационному проекту еще 15-20 миллионов этнических русских позволит укрепить ядро российской цивилизации. Это вообще существенно подкрепило бы претензии русского мира на свою самость, поскольку одним из главных контраргументов является ограниченность демографических ресурсов. Объединение этих ресурсов в один кулак, хотя бы и не в одном государстве, но в братском союзе, значительно укрепило бы и статус самой России. Оглядываясь на англосаксов, можно легко догадаться, насколько труднее было бы положение США в мире, не обладай эта страна практически гарантированным союзничеством таких стран, как Великобритания, Канада и Австралия.

 Впрочем, по сравнению с более ограниченным сценарием и сопротивление украинских русофобов будет более ожесточенным. Ведь "оранжевая" Украина в этом случае потеряет примерно половину территории и населения, две трети промышленности, выход к морю. Если теперь киевские элиты тешат себя иллюзиями того, что в будущем Украина может претендовать на роль одного из крупнейших европейских игроков, то в случае потери русскоязычных областей эти амбиции уже не будут иметь никакого, даже самого фантастического, основания.

На данной территории расквартированы немалые силы украинской армии, общая численность сухопутных войск которой насчитывает до 80 тысяч человек. Российским частям и формированиям русскоязычной милиции в данном случае могут противостоять три танковые бригады, одна из которых расположена под Харьковом, а другие могут быть выдвинуты из районов Чернигова и Кривого Рога. Учитывая страх перед наступлением на Киев, украинская армия, скорее всего, не сможет выставить для отражения российского наступления более пяти механизированных бригад.

 Та же участь постигнет и аэромобильные части Украины: они будут подтянуты к столице вместо того, чтобы участвовать в боевых действиях. Речь идет о следующих частях: 25-я отдельная Днепропетровская воздушно-десантная бригада, 95-я отдельная аэромобильная бригада (Житомир), 80-й отдельный аэромобильный полк (Львов). 79-я отдельная аэромобильная бригада (Николаев), скорее всего, не успеет отступить и будет окружена в месте своей дислокации. Три полка армейской авиации Украины не смогут оказать серьезного сопротивления действиям 16-й Воздушной армии ВВС РФ (Кубинка), а также приданным для усиления ударной группировки отдельным истребительным авиаполкам 5-й (Урал) и 6-й (Североморск) армий ВВС и ПВО.

 

Операция может начаться с разгрома украинского флота ударами с воздуха и противокорабельными ракетами и захвата мест его базирования в Одессе, Очакове, Черноморском, Новоозерном, Николаеве, Евпатории и Феодосии силами 810-го отдельного полка, 882-го отдельного десантно-штурмового батальона и 382-го отдельного батальона морской пехоты Черноморского флота, при поддержке переброшенных по воздуху с Тихоокеанского флота четырех полков 55-й дивизии морской пехоты (Владивосток). Отдельный танковый батальон морской пехоты Черноморского флота разумно было бы переправить из Новороссийска на одесский плацдарм для развития успеха сил пехотных десантов.

 Однако невозможно ограничить подобную операцию высадкой воздушного и морского десанта. Россия может привлечь к операции силы ВДВ и морской пехоты. Но если украинские танковые и механизированные части по каким-то причинам окажут сопротивление, операция может неоправданно затянуться. Поэтому было бы логичным, если бы действия десантов на первом этапе были поддержаны ударом тяжелыми сухопутными частями силами до танковой дивизии на приморском направлении с выходом к устью Днепра. А после форсирования реки частью имеющихся сил - с отсечением украинской 79-й отдельной аэромобильной бригады от сухопутной группировки УА, расположенной севернее - в районе Кривого Рога и Белой Церкви. Окончательно целью движения моторизованных и танковых частей является выход к границам Приднестровской республики у Первомайска.

 Залогом быстроты и малых потерь здесь служит эффективная разведка, которую при желании нетрудно организовать, учитывая дружественный характер местного населения. В частности, слишком активная переброска частей УА на юг, если бы таковая началась, создала бы угрозу форсирования Днепра, и в таком случае становится крайне рекомендованным упреждающий воздушный удар по взлетно-посадочным полосам аэродромов Херсона, Одессы и Николаева. К размягчению украинской ПВО в таком случае пришлось бы привлекать самолеты тактической авиации Черноморского флота с противорадиолокационными ракетами.

 Севернее, в районе Харькова и Днепропетровска, действия десанта логично поддержать частями Московского военного округа. Здесь главной задачей является быстрый охват городов и окружение разрозненных частей украинской армии, которые, будучи сформированными в основном из русскоязычных, вероятнее всего, не окажут серьезного сопротивления, если потеряют сухопутную связь с центром. Вообще, главные бои с сохранившими верность Киеву "оранжевыми" частями ожидаются в районе Одессы и Николаева, поскольку для украинских атлантистов и их хозяев наиболее ценным приобретением является выход к Черному морю.

 На этом участке театра военных действий можно ждать и появления союзных "добровольческих" или даже регулярных частей таких стран атлантического блока, как Польша и Румыния. В этом случае можно было бы говорить об эскалации конфликта. Впрочем, России есть чем ответить на подобную эскалацию: формально не провоцируя НАТО на прямое вмешательство ударами по территории натовских стран, Россия может начать действия против судов этих стран в Черном и Балтийском морях, например, задерживая и интернируя их "до выяснения всех обстоятельств". Такие действия не имели бы прямой военной ценности, однако они показали бы решимость России и еще больше напугали бы такие страны, как Германия и Франция. Опасаясь быть в какой-то момент помимо их воли замешанными в прямой конфликт с Россией, последние потребовали бы прекратить вмешательство, а в наиболее благоприятном случае мог бы произойти и прямой раскол НАТО, от которого Россия выиграла бы еще больше.

 

 Впрочем, исходя из потребностей и возможностей российской экономики, России не стоит затягивать разрешение конфликта. В отличие от США в Ираке и Афганистане, Россия вполне способна разрешить его победоносно, не втягиваясь в изнурительную, многолетнюю борьбу с этнически чуждым населением.

Возвращение "матери городов"

 Третий вариант развития событий предполагает, в дополнение к занятию юго-востока, установление контроля над Киевом и центральными областями. Реализация такого сценария, естественно, потребует более высокую цену, однако она имеет свои преимущества: Россия возвращает себе контроль над старейшим центром русской духовности и государственности. Ясно, что такой сценарий станет вероятен только в случае, если подрастет общая амбициозность российской элиты, которая на данный момент остается относительно невысокой по сравнению с возможностями ракет.

 В тот момент, когда противная сторона поймет, что целью наступления является Киев, наверняка все верные "оранжевому" руководству силы будут отведены к столице и в случае чего все основные бои развернутся на ее подступах. В этом случае возможна крайняя радикализация действий с обеих сторон. Целью сухопутных мобильных соединений и воздушных армий в таком случае станет поскорее отрезать Киев от коммуникаций, связывающих город с западными областями, чтобы не допустить наводнения города танкоопасной живой силой в лице западноукраинского ополчения и затягивания городских боев. В районе Киева и севернее сопротивление могут оказать части 8-го армейского корпуса Украины, и особенно 1-я отдельная гвардейская танковая бригада, ранее заслужившая внимание "оранжевого" руководства.

Демонстрационный воздушный ядерный удар в стратосфере в районе южной части Припятских болот, произведенный ночью, чрезвычайно помог бы в этом случае. Он не нанес бы существенного ущерба, если не считать выведение из строя линий электропередач и электрических приборов в радиусе 100 км. Но зато он был бы виден в ненавидящем "москалей" Львове и даже в Польше. Он сразу отрезвил бы горячие головы, ясно продемонстрировав нешуточную решимость Кремля.

 Впрочем, политические издержки такой демонстрации некоторым могут показаться неприемлемыми. В последнем случае быстрая мобилизация добровольцев из числа русской молодежи юго-востока могла бы стать эффективной заменой ядерному оружию. Появившись в районе столицы, такие формирования навели бы порядок гораздо быстрее российской армии, которой оставалось бы поддерживать высокомотивированную пехоту своим высокоточным оружием.

 В качестве дополнительной меры можно предположить атаки с воздуха на транспортные узлы и районы концентрации неприятеля к западу от Киева с применением кассетных боеприпасов, боеприпасов объемного взрыва и белого фосфора. Не следует оставлять без дела и артиллеристов: из предместий Киева реактивные системы залпового огня способны контролировать территорию в радиусе 90 км. Ориентируясь на данные разведки беспилотных летающих аппаратов, они способны без помощи авиации сорвать подход вражеских подкреплений к городу.

 Особое место в операции займет молниеносный захват Киевской Лавры и удержание ее до прибытия основных сил. Части спецназначения, предназначенные для этой операции, должны быть готовыми некоторое время действовать в полном окружении. По мере очистки столицы от остатков "оранжевых" Москва сможет сосредоточиться на дипломатическом фронте, где и ожидаются главные "бои". Они ожидают быть нелегкими, однако в итоге международное положение Москвы только укрепилось бы, поскольку многим сомневающимся стало бы ясно, что с Россией лучше дружить, чем враждовать.

 Конечно, в особо упорствующих в своем недружелюбии столицах наступил бы период некоторого шока, однако когда температура отношений и без того вблизи абсолютного нуля, ей просто некуда ниже упасть. Ведь из-за глобализации сильнейшие мировые государства теперь зависят от России в не меньшей степени, чем Россия от них. В краткосрочной перспективе Россия надежно застрахована от прямого нападения наличием стратегических ядерных сил. Что касается более далеких перспектив, то они зависят скорее не от поведения России, а от способности ее руководства создать условия для удержания стратегической стабильности. Никакое "хорошее" поведение России не гарантирует ее от враждебных действий, когда американцы посчитают создание своего противоракетного щита завершенным. Ну а до тех пор Россия имеет все основания быть сама себе судья в ключевых вопросах.

 21.04.08 14:58

http://www.russ.ru/pole/Operaciya-Mehanicheskij-apel-sin


Знамените Межигір’я

Знамените Межигір’я!

Колись тут, десь верст на 18–20 вище за Київ по Дніпру, був один з найславетніших монастирів української землі. Попередником його вважається обитель біля Вишгорода ще домонгольської доби, з кам’яним Спаським храмом ХІІ ст. За часів Батия її зруйнували, а потім ченці опанували Межигірське урочище та спорудили там церкву понад Дніпром. У XVII столітті тут уже був чималий комплекс Спасо-Преображенського монастиря. Не раз він страждав від пожеж, але незмінно відроджувався – насамперед завдяки тому, що до нього були вельми прихильними українські козаки. Гетьмани, ще від Богдана Хмельницького, сприяли обителі значними пожертвами, а Січ Запорізька вважала Межигірський Спас своїм військовим монастирем (іноді його називали «Запорізькою Лаврою»). Саме звідси призначали священиків на Січ. Тут-таки лікували покалічених січовиків, а старі, знесилені козаки на схилі років знаходили тут притулок.

Коли ж не стало Січі – припинив існування й монастир. Катерина ІІ у 1786 році закрила його, перетворивши на казенний шпиталь. Наступного року цариця була у Києві та схотіла помилуватися мальовничою обителлю. Але нога її сюди не ступила, бо якраз напередодні цього блюзнірського візиту, вночі, Межигір’я раптово згоріло!

Кам’яні будівлі усе ж вдалося відновити після пожежі. Проте вже не для монастиря, бо на терені Межигір’я вирішили створити фаянсову фабрику (неподалік виявили чималі поклади високоякісної білої глини – каоліну). У першій половині ХІХ століття ця фабрика була доволі потужною, її вироби користувалися широкою відомістю.

У ці часи сюди навідувався Тарас Шевченко, котрий згадував «Межигірський Спас» у своїх творах. Залишився його малюнок олівцем 1843 року:


Ми бачимо тут соборний Спасо-Преображенський храм (у центрі), зведений ще у 1670–80-х роках, а також церкву Петра і Павла та дзвіницю, що їх було збудовано у 1772–74 роках коштом Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Січі. 

Згодом фабрика занепала, і вже у 1860-х роках уперше розглядали питання про продаж Межигір’я у приватну власність. Православна громадська думка вельми цим обурювалася – насамперед з огляду на те, що за таких обставин фабрика на святому місці може (ач, який жах!) перейти під оруду підприємців-євреїв. Утім, у наступні роки вдалося відновити тут чернецьке життя. Спочатку, з 1886 року, патронат над Межигір’ям здійснював чоловічий Свято-Троїцький (Іонинський) монастир, а у 1894-му тут було влаштовано жіночу обитель, підпорядковану Києво-Покровському монастиреві.

Від цього часу лишилося чимало поштівок, на яких зображено краєвиди Межигір’я.

Загальний вигляд:

 

Монастирські будівлі:

 

Тут у центрі бачимо, зокрема, класицистичний портик колишнього «братського корпусу» – наслідок реконструкції, що її здійснював на терені Межигірського комплексу у 1810-х роках, після чергової пожежі, відомий архітектор Іван Кедрін.

Святість та багата історична пам’ять цього місця разом з чудовою природою та мальовничими краєвидами сприяла численним відвідуванням. Чимало киян користувалися тут дачними приміщеннями, що їх надавав у оренду монастир. Для зручності сполучення у Межигір’ї діяла пароплавна пристань.


А на цій поштівці бачимо (праворуч) трійку заможних панів, які, мабуть, нещодавно прибули сюди на відпочинок.

Вони позують на тлі межигірських будівель – але ж добре розуміють, що вони тут не хазяї, а лише гості.

...У радянські роки обитель, як водилося, було ліквідовано. Натомість спробували відновити традиції керамічного виробництва. У 1923 році тут було засновано художньо-керамічний технікум (з 1930-го – інститут), в якому працювали провідні майстри ужиткового мистецтва. Мистецтвознавець Федір Ернст відзначив, що цей заклад «своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР».

Комплекс у ті роки в основному зберігав попередній вигляд, про що свідчить поштівка межі 1920–30-х років:


На звороті написано: «Околиці Києва. Межигір’я. Загальний вигляд учбового керамічного комбінату». Як бачимо, цей «комбінат» не заважав монастирським будівлям лишатися неушкодженими. Той-таки Ф.Ернст у 1930 році зауважив: «Вважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати Державний Культурно-Історичний Заповідник».

Проте, у буквальному сенсі, «не так сталося, як гадалося». Коли Київ у 1934-му зробили столицею республіки, переведеним сюди з Харкова урядовцям упала в око чудова місцина. Невдовзі старовинний комплекс перестав існувати. На його місці було влаштовано урядову резиденцію. Незважаючи ні на які горбачовські перебудови, ні на яку демократію, ні на яку незалежність, місце козацької святині досі залишається за високим парканом, під охороною, в руках купки можновладців. Навколо цієї загадкової території останніми роками поширювалися всілякі чутки, плітки; сенсаційні публікації упевнили частину читачів у тому, що десь там, у підвалах, досі переховується пресловута бібліотека Ярослава Мудрого!..

Разом з цим, ще за часи існування Межигірського комплексу про нього багато писали у солідних книжках – від Андрія Муравйова і Івана Фундуклея до Костя Шероцького та Федора Ернста. Нині історії Межигір’я теж присвячено чимало досліджень; у 2007 році вийшла книжка «Вишгород. Межигір’я» (автори І.Черняков, І.Пироженко). Збереглося доволі зображень та креслень межигірських будівель.


За матеріалами: http://mik-kiev.livejournal.com/54951.html

Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна