Люди як люди...

  • 22.04.16, 00:22
Верба красна розцвітає 
Навіщо Христос вигнав із Храму торгашів і чому «Слава!» враз змінилася на «Розіпни!»?
Марія ОСТЕРСЬКА   

Вербове гілля — «Богові на славу, а нам, людям, на вжиток».

Люди в усі віки залишаються людьми. За тиждень до Пасхи, у суботу, люди були в захваті від чуда: Христос воскресив Лазаря. У неділю вони готувалися гідно зустріти величну особу, що напевне зробить їх щасливими. Вони шаленіли від намальованої у власній уяві картини земного ладу з достатком і всілякими гараздами, який мав би встановити отакий могутній цар. «Ото заживемо!» — мріяли чоловіки і жінки, йдучи до єрусалимських воріт із пальмовими гілками... Та назустріч їм простував скромно вбраний усміхнений чоловік. І не на білому коні — атрибуті влади царя земного, а на ослі — символі впокорення матеріального і царювання духовного. Він їхав до Святого міста, аби традиційно відзначити Пасху: юдеї з усіх усюд мали відзначати її саме в Єрусалимі. Можливо, жінки й чоловіки були здивовані його простотою, а десь і розчаровані. Але, як і планували, загукали гуртом: «Осанна!», тобто «Слава!», і стали кидати на дорогу пальмове віття. Утім за кілька днів вони ж волали до Понтія Пилата: «Розіпни!»... І лише після Воскресіння стався «переворот у свідомості» — люди, навіть Його учні, помалу стали відкривати для себе задум Божий.

Утім це ще не все, що сталося у Вербну неділю. Було ще й вигнання торгашів із Храму. Саме те, що робить громаду дійсно вільною духом і готовою до надбання добробуту. Євангеліст Матвій так описує Вхід Господній до Єрусалима: «І коли він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий?» Народ же казав: «Це пророк, Ісус із Назарета в Галилеї.» Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували у храмі; перевернув столи міняйлів й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників». І підійшли до нього в храмі сліпі та кульгаві, і він зцілив їх...».

Урочистий в’їзд Ісуса в Єрусалим описаний в усіх чотирьох Євангеліях. Це означає, що їй надають особливого значення. Вербною неділею розпочинається Страсний тиждень. Здавна на це свято церковна процесія є урочистішою, ніж звично. В Єрусалимі вже у IV ст. патріарх сідав на ослицю і в’їжджав на ній на Оливну гору, оточений віруючими. На Заході звичай освячення пальм введено в літургію аж в ХІ столітті. Багатьма мовами світу неділя перед Пасхою називається Пальмовою. Однак на слов’янських територіях, де пальми не ростуть, натомість найраніше розцвітають верби, стали святити їх гілки. Звідси: білоруське Вербніца, болгарське Цветніца, сербське Цвети, словацьке Квітна неділя. В Україні народні назви — Вербна неділя (Квітна, Шуткова, Баськова, Пальмова неділя, Неділя ваїй).

На утрені віряни тримають під час служби вербові гілки із запаленими свічками: як «знамення перемоги». Це означає, що вони готові зустріти Господа, який невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті. Ці гілки священик святить, тобто благословляє. «Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам’яткою про давню історичну подію, а з іншого — нашими кроками разом із Христом до жертви, якою сьогодні є Служба Божа. Проголошуючи Христа Царем, ми тим самим погоджуємося з тим, що наша дорога до Отця завжди пролягає через хрест», — пояснюють богослови.

В Україні під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. «Був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви, — писав Олекса Воропай у своїй книзі «Звичаї українського народу». — Так, у Харкові у Квітну неділю учні разом iз вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіюму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської».

Колись господарі, повертаючися з церкви зi свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на березі річки, на городі чи на вулиці по кілька гілок: «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Хлопці й дівчата билися свяченою вербою коло церкви і дорогою додому, примовляючи:

«Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!»

Європейське Сомалі. Продовження.

  • 20.04.16, 00:30

Марш на Молдову

Относительной нудности украинской повестки в кремлевских СМИ есть два объяснения, и оба не так уж и оптимистичны. Первое — скоры парламентские выборы в России. Второе — скоры президентские выборы в Молдове. Одна странная реплика на сайте «России 24»  указывает на то, что в ближайшее время российские пропагандисты будут заняты в соседней с нами стране. И дело не только в том, что пишет в этом комментарии фашиствующий Александр Проханов, а еще и в том, что пишет он это собственно после посещения Молдовы.

«Сейчас в Молдове весна, - начинается его текст. - Божественная, ослепительная. Изумрудные прозрачные леса, вдоль дороги цветут персики, абрикосы. Эти волнистые голубые холмы, на которых до горизонта виноградные лозы наливаются красным соком. И, кажется, что эта весна бесконечна. И не верится, что над Молдовой нависла незримая темная туча.

В этих городах, в этих селениях, среди этих полей идет жестокая схватка. Соседняя Румыния стремится всосать в себя Молдову. Румынский моллюск обволакивает Молдову, размягчает ее, хочет вобрать ее в свое чрево и поглотить. Работают множество некоммерческих организаций, которые спонсируются румынами, Евросоюзом, Америкой. И эти организации устанавливают свои нормы идеологических представлений, спонсируют процесс, ведут агитацию, наводняют органы власти Молдовы своими клевретами, своими проповедниками. Пять тысяч молодых молдаван каждый год отправляются в Румынию и учатся в университетах и вузах. Органы власти, правительство и президент делают все, чтобы, как можно скорее, Молдова ушла в Румынию, вместе с Румынией стала членом Евросоюза, а потом и НАТО».

«Неужели, в самом деле, у нас на глазах исчезает с карты мира страна Молдова? Неужели и впрямь молдаване поверят, что нет такого государства Молдова, а только часть Румынии? Неужели они поверят, что нет молдавского языка, лишь румынский язык, и нет молдаван как народа.

Этим представлениям дается мощный отпор. В Молдове поднимается патриотическое движение. Маленькие организации, спортивные союзы, политические партии, творческие объединения выступают за сохранение молдавского государства».

«Мы приехали с моими друзьями из Изборского клуба в Молдову, — рассказывает Проханов. — Сразу с самолета мы попали на теоретическую конференцию, которая была посвящена общей теме под названием «Проект Молдова». Общественные деятели, историки, философы, владыки из соседних монастырей, представители спецслужб, силовики, писатели, философы и политики обсуждали эту тему, какой быть Молдове. Само государство, как считают политологи и политики, патриотического направления, само государство Молдова должно быть создано на федеративной основе. Будущее – федерация. В эту федерацию должна войти Гагаузия. Я был на удивительно патриотическом митинге в Гагаузии, когда по селам, городам, сквозь цветущие сады шли огромные колонны гагаузов с флагами, с оркестром. И мне было сладко находиться среди этих мужественных людей, для которых Гагаузия священна. Которые отстояли суверенность Гагаузии, которые теперь отстаивают суверенность Молдовы в целом. И которые так любят Россию, так дорожат недавним прошлым, когда все мы были вместе в одной большой советской семье».

«Россия медленно, неуклонно формулирует свои национальные интересы в этом районе. Здесь, в Молдове, проходит дуга кордона, который запад проводит от Балтики до Черного моря, стремясь отсечь Россию от Европы и замкнуть ее, закупорить ее. Молдова не должна стать той пробкой, тем тромбом, которым закупоривается эта часть кордона», — заключает автор текста.

Британская разведка и Google Translate

Что же касается выборов российских, то наблюдать за связанной с ними информационной кампанией на кремлевском телевидении — сплошной инфотейнмент. Наслаждайтесь — в Украине вы такого не увидите.

«В сюжете, показанном по «России 1», утверждается, что за деятельностью Алексея Навального стоит глава фонда Hermitage Capital Уильям Браудер, который, в свою очередь, представляет британские и американские спецслужбы, — пересказывает «Медуза» всполошивший российское медиапространство сюжет. — Весь рассказ построен на неких донесениях агентов ЦРУ и британской разведки. Совсем вкратце история такова: в 1986 году ЦРУ начала секретную операцию «Дрожь» по изменению политики в Восточной Европе и СССР; агенты продолжили работать над ней и после распада Советского Союза. В 1995-м британская разведка (почему британская, если это операция ЦРУ, в сюжете не уточняется) завербовала Уильяма Браудера, который в том же году основал свой фонд. Он действовал под кодовым именем Соломон (связь Соломона и Браудера никак не объясняется). В 2006 году Браудер вступил в переписку с Навальным и завербовал того под псевдонимом Freedom (Свобода). Это именно Браудер, по мнению телеканала «Россия 1», посоветовал Навальному создать Союз миноритарных акционеров, и он же уговорил его вести кампанию в поддержку «списка Магнитского». На эти цели Навальному выделили сначала 100 миллионов рублей (семь миллионов прошли через Московскую Хельсинкскую группу), а потом еще 300 тысяч долларов».

«В сюжете говорится, что документы появились благодаря перевороту на Украине и Сергею Соколову, бывшему начальнику охраны Бориса Березовского (сейчас он возглавляет охранное агентство, которое, по его словам, занимается сбором информации). Соколов рассказывает, что из «страны непуганных идиотов» «в то время» вывезли порядка 60 серверов. Других пояснений в сюжете нет. «Медузе» Соколов заявил, что ему еще Борис Березовский рекомендовал для переписки использовать украинские серверы, поэтому глава охранного агентства знал, что там могут храниться секретные документы. По словам Соколова, через знакомых в Службе безопасности Украины ему удалось достать почтовые серверы нескольких компаний, в том числе РБК-Украина. У каких украинских компаний были изъяты серверы, Соколов рассказать отказался. В указанный им период времени (с сентября по декабрь 2014 года), когда из страны якобы были вывезены серверы, в СМИ сообщалось только об изъятии серверов в украинской газете «Вести». Про изъятие серверов у РБК-Украина сведений нет».

Перечисляя на самом деле бесчисленные странности этого пропагандистского изделия, «Медуза» отмечает, что «в сюжете несколько раз цитируется переписка Уильяма Браудера с Алексеем Навальным, но как минимум два раза там перепутаны даты. 3 марта 2006 года, как говорится в сюжете, Навальный интересуется, что ему хочет предложить Браудер. Но следующая реплика Браудера — ответ на вопрос Навального — почему-то датирована 27 февраля. То же самое с сообщениями про Сергея Магнитского. В ноябре 2008 года Браудер пишет Навальному, что Магнитский арестован. Навальный отвечает ему из 2006 года». Также «в сюжете сотрудники ВГТРК пытаются взять комментарий у Алексея Навального возле офиса Фонда борьбы с коррупцией в московском бизнес-центре «Омега-плаза». При этом титры на экране говорят, что дело происходит в Киеве». «Впоследствии сюжет на сайте «Вестей» был отредактирован. Киев превратился в Москву, были исправлены отдельные даты в переписке; тем не менее, некоторые ошибки остались. Изначальная версия передачи доступна на YouTube».

«В декабре 2015 года генпрокурор Чайка заявил, что заказчиком расследования Навального о генпрокуроре является Вильям Браудер, — комментирует уже «Новая газета». — Надо было соответствовать: и вот не прошло и четырех месяцев после этого заявления, как Дмитрий Киселев анонсировал в «Вестях недели» эпическое расследование некоего Евгения Попова о том, что Навальный таки работает на Браудера. Тексты эти, конечно, гениальны, особенно в части английского. I contacted Tom Firestone from the regarding FCPA, — пишет Навальному носитель английского языка Билл Браудер. Не знаете, что такое from the regarding? И Браудер не знает, но я подскажу: это гуглоперевод русского «в отношении». I can offer my advice if that is any value, — пишет Браудер. (Правильно — of any value), постоянно путает this и that, пролетает с артиклями и вообще знает английский не хуже Мутко».

«Дальше — больше. Оказывается, это Браудер и Навальный убили Магнитского с помощью своих «доверенных лиц в пенитенциарной системе». Об этом свидетельствует донесение от «20 сентября 2009 года. Директору Центральной разведки». (Центральная разведка — это гениально даже в переводе. У кого Центральная разведка? Наверное, у Бильдербергского клуба.) Тут, разумеется, встает во весь рост ужасный вопрос: оказывается, российская пенитенциарная система переполнена агентами Браудера, Навального и таинственной Центральной разведки?! Они даже могут организовать в тюрьме смерть Магнитского! Где же эти агенты? Почему они еще не сидят? Почему мы не слышим об уголовных делах против них?»

«Беззащитность российской пенитенциарной системы перед агентами Навального, видимо, равняется беззащитности российской налоговой системы перед Магнитским, который, гад, крал у нее миллиарды даже после своей смерти. Отдельно доставляет то, что аццкий план этого страшного убийства предложен агентом ЦРУ Валери Плейм в 2009-м, о чем она собственноручно и подписалась в рапорте. Валери Плейм действительно была агентом ЦРУ, и имя ее выплеснулось на страницы газет по случаю скандала, в результате которого она уволилась в 2004 (по другим данным, в 2006) году. Чувствуется, что авторы документов умели пользоваться Google, но в ограниченных масштабах: CIA agent они еще умели в поисковой строке задать, но прочесть содержание вывалившихся текстов было выше их интеллектуальных возможностей. Как говорил в подобном случае матрос Дыбенко, «я омериканского языка не знаю». Но и это еще не все. Оказывается, что весь этот треш с агентами, убивающими прямо в российской тюрьме по заданию Навального и Браудера Магнитского, — это еще только цветочки. А сам Навальный — давно завербован «секретной разведывательной службой» (не спрашивайте, что это такое) «в рамках специальной операции «Quake» (чувствуется любовь авторов документа к одноименной компьютерной игре) по подрыву действующего конституционного строя в Российской Федерации».

«Переписка агентов вышеуказанной службы об этой наисекретнейшей операции, попавшая в руки недремлющего Попова, составлена все на том же мутко-английском, — продолжает корреспондент «Новой». — Within held events under the general code name «THE QUAKE», — пишет один агент другому. А другой откликается: All Magnitsky’s current government controlled media have taken an active defensive position backed by Russian law enforcement agencies. Не спрашивайте меня, как это перевести. Я пас».

«Вопрос на засыпку: как все эти бесценные документы «Центральной разведки» и «Секретных разведывательных служб», которые на плохом английском, но в ярком и красочном стиле «протоколов сионских мудрецов», описывают всемирный заговор против России, — оказались в Москве? Неужто хакер Хелл взломал серверы ЦРУ? Неужто ольгинские ломанули МИ-6? Ну что вы. Оказывается, в Москву это попало, цитирую, «благодаря вооруженному перевороту на Украине и бывшему главе Службы безопасности Бориса Березовского Сергею Соколову». «Это было место непуганых идиотов, простите за выражение, где можно было размещать почтовые сервера. Рекомендовали это кураторы ЦРУ, которые вели проект. Мы вывезли около 60 серверов, на которых собрано огромное количество переписки и документов», — заявил Сергей Соколов».

«Уes! Если вы не знали: Украина времен президента Януковича — это как раз то место, где хранят свою секретную отчетность МИ-6, МИ-5, Пентагон, ЦРУ, МОССАД и Бильдербергский клуб, который состоит, как известно, из зеленых человечков с Сириуса, чьи просвечивающие лучи вызвали Майдан. Так уж получилось, что восхитительная история про Навального, нанятого Браудером, чтобы убить Магнитского, и агентов МИ-6, которые хранили свою переписку на серверах в Украине, — грянула аккурат тогда, когда выяснилось, что вся российская экономика — и госбанки, и олигархи — существует, видимо, затем, чтобы переводить сотни миллионов долларов на офшорные счета», — напомнили в «Новой газете».

Обзор подготовила Софья Петровская, «ОстроВ»

Європейське Сомалі. Продовження.

  • 20.04.16, 00:20

Марш на Молдову

Относительной нудности украинской повестки в кремлевских СМИ есть два объяснения, и оба не так уж и оптимистичны. Первое — скоры парламентские выборы в России. Второе — скоры президентские выборы в Молдове. Одна странная реплика на сайте «России 24»  указывает на то, что в ближайшее время российские пропагандисты будут заняты в соседней с нами стране. И дело не только в том, что пишет в этом комментарии фашиствующий Александр Проханов, а еще и в том, что пишет он это собственно после посещения Молдовы.

«Сейчас в Молдове весна, - начинается его текст. - Божественная, ослепительная. Изумрудные прозрачные леса, вдоль дороги цветут персики, абрикосы. Эти волнистые голубые холмы, на которых до горизонта виноградные лозы наливаются красным соком. И, кажется, что эта весна бесконечна. И не верится, что над Молдовой нависла незримая темная туча.

В этих городах, в этих селениях, среди этих полей идет жестокая схватка. Соседняя Румыния стремится всосать в себя Молдову. Румынский моллюск обволакивает Молдову, размягчает ее, хочет вобрать ее в свое чрево и поглотить. Работают множество некоммерческих организаций, которые спонсируются румынами, Евросоюзом, Америкой. И эти организации устанавливают свои нормы идеологических представлений, спонсируют процесс, ведут агитацию, наводняют органы власти Молдовы своими клевретами, своими проповедниками. Пять тысяч молодых молдаван каждый год отправляются в Румынию и учатся в университетах и вузах. Органы власти, правительство и президент делают все, чтобы, как можно скорее, Молдова ушла в Румынию, вместе с Румынией стала членом Евросоюза, а потом и НАТО».

«Неужели, в самом деле, у нас на глазах исчезает с карты мира страна Молдова? Неужели и впрямь молдаване поверят, что нет такого государства Молдова, а только часть Румынии? Неужели они поверят, что нет молдавского языка, лишь румынский язык, и нет молдаван как народа.

Этим представлениям дается мощный отпор. В Молдове поднимается патриотическое движение. Маленькие организации, спортивные союзы, политические партии, творческие объединения выступают за сохранение молдавского государства».

«Мы приехали с моими друзьями из Изборского клуба в Молдову, — рассказывает Проханов. — Сразу с самолета мы попали на теоретическую конференцию, которая была посвящена общей теме под названием «Проект Молдова». Общественные деятели, историки, философы, владыки из соседних монастырей, представители спецслужб, силовики, писатели, философы и политики обсуждали эту тему, какой быть Молдове. Само государство, как считают политологи и политики, патриотического направления, само государство Молдова должно быть создано на федеративной основе. Будущее – федерация. В эту федерацию должна войти Гагаузия. Я был на удивительно патриотическом митинге в Гагаузии, когда по селам, городам, сквозь цветущие сады шли огромные колонны гагаузов с флагами, с оркестром. И мне было сладко находиться среди этих мужественных людей, для которых Гагаузия священна. Которые отстояли суверенность Гагаузии, которые теперь отстаивают суверенность Молдовы в целом. И которые так любят Россию, так дорожат недавним прошлым, когда все мы были вместе в одной большой советской семье».

«Россия медленно, неуклонно формулирует свои национальные интересы в этом районе. Здесь, в Молдове, проходит дуга кордона, который запад проводит от Балтики до Черного моря, стремясь отсечь Россию от Европы и замкнуть ее, закупорить ее. Молдова не должна стать той пробкой, тем тромбом, которым закупоривается эта часть кордона», — заключает автор текста.

Британская разведка и Google Translate

Что же касается выборов российских, то наблюдать за связанной с ними информационной кампанией на кремлевском телевидении — сплошной инфотейнмент. Наслаждайтесь — в Украине вы такого не увидите.

«В сюжете, показанном по «России 1», утверждается, что за деятельностью Алексея Навального стоит глава фонда Hermitage Capital Уильям Браудер, который, в свою очередь, представляет британские и американские спецслужбы, — пересказывает «Медуза» всполошивший российское медиапространство сюжет. — Весь рассказ построен на неких донесениях агентов ЦРУ и британской разведки. Совсем вкратце история такова: в 1986 году ЦРУ начала секретную операцию «Дрожь» по изменению политики в Восточной Европе и СССР; агенты продолжили работать над ней и после распада Советского Союза. В 1995-м британская разведка (почему британская, если это операция ЦРУ, в сюжете не уточняется) завербовала Уильяма Браудера, который в том же году основал свой фонд. Он действовал под кодовым именем Соломон (связь Соломона и Браудера никак не объясняется). В 2006 году Браудер вступил в переписку с Навальным и завербовал того под псевдонимом Freedom (Свобода). Это именно Браудер, по мнению телеканала «Россия 1», посоветовал Навальному создать Союз миноритарных акционеров, и он же уговорил его вести кампанию в поддержку «списка Магнитского». На эти цели Навальному выделили сначала 100 миллионов рублей (семь миллионов прошли через Московскую Хельсинкскую группу), а потом еще 300 тысяч долларов».

«В сюжете говорится, что документы появились благодаря перевороту на Украине и Сергею Соколову, бывшему начальнику охраны Бориса Березовского (сейчас он возглавляет охранное агентство, которое, по его словам, занимается сбором информации). Соколов рассказывает, что из «страны непуганных идиотов» «в то время» вывезли порядка 60 серверов. Других пояснений в сюжете нет. «Медузе» Соколов заявил, что ему еще Борис Березовский рекомендовал для переписки использовать украинские серверы, поэтому глава охранного агентства знал, что там могут храниться секретные документы. По словам Соколова, через знакомых в Службе безопасности Украины ему удалось достать почтовые серверы нескольких компаний, в том числе РБК-Украина. У каких украинских компаний были изъяты серверы, Соколов рассказать отказался. В указанный им период времени (с сентября по декабрь 2014 года), когда из страны якобы были вывезены серверы, в СМИ сообщалось только об изъятии серверов в украинской газете «Вести». Про изъятие серверов у РБК-Украина сведений нет».

Перечисляя на самом деле бесчисленные странности этого пропагандистского изделия, «Медуза» отмечает, что «в сюжете несколько раз цитируется переписка Уильяма Браудера с Алексеем Навальным, но как минимум два раза там перепутаны даты. 3 марта 2006 года, как говорится в сюжете, Навальный интересуется, что ему хочет предложить Браудер. Но следующая реплика Браудера — ответ на вопрос Навального — почему-то датирована 27 февраля. То же самое с сообщениями про Сергея Магнитского. В ноябре 2008 года Браудер пишет Навальному, что Магнитский арестован. Навальный отвечает ему из 2006 года». Также «в сюжете сотрудники ВГТРК пытаются взять комментарий у Алексея Навального возле офиса Фонда борьбы с коррупцией в московском бизнес-центре «Омега-плаза». При этом титры на экране говорят, что дело происходит в Киеве». «Впоследствии сюжет на сайте «Вестей» был отредактирован. Киев превратился в Москву, были исправлены отдельные даты в переписке; тем не менее, некоторые ошибки остались. Изначальная версия передачи доступна на YouTube».

«В декабре 2015 года генпрокурор Чайка заявил, что заказчиком расследования Навального о генпрокуроре является Вильям Браудер, — комментирует уже «Новая газета». — Надо было соответствовать: и вот не прошло и четырех месяцев после этого заявления, как Дмитрий Киселев анонсировал в «Вестях недели» эпическое расследование некоего Евгения Попова о том, что Навальный таки работает на Браудера. Тексты эти, конечно, гениальны, особенно в части английского. I contacted Tom Firestone from the regarding FCPA, — пишет Навальному носитель английского языка Билл Браудер. Не знаете, что такое from the regarding? И Браудер не знает, но я подскажу: это гуглоперевод русского «в отношении». I can offer my advice if that is any value, — пишет Браудер. (Правильно — of any value), постоянно путает this и that, пролетает с артиклями и вообще знает английский не хуже Мутко».

«Дальше — больше. Оказывается, это Браудер и Навальный убили Магнитского с помощью своих «доверенных лиц в пенитенциарной системе». Об этом свидетельствует донесение от «20 сентября 2009 года. Директору Центральной разведки». (Центральная разведка — это гениально даже в переводе. У кого Центральная разведка? Наверное, у Бильдербергского клуба.) Тут, разумеется, встает во весь рост ужасный вопрос: оказывается, российская пенитенциарная система переполнена агентами Браудера, Навального и таинственной Центральной разведки?! Они даже могут организовать в тюрьме смерть Магнитского! Где же эти агенты? Почему они еще не сидят? Почему мы не слышим об уголовных делах против них?»

«Беззащитность российской пенитенциарной системы перед агентами Навального, видимо, равняется беззащитности российской налоговой системы перед Магнитским, который, гад, крал у нее миллиарды даже после своей смерти. Отдельно доставляет то, что аццкий план этого страшного убийства предложен агентом ЦРУ Валери Плейм в 2009-м, о чем она собственноручно и подписалась в рапорте. Валери Плейм действительно была агентом ЦРУ, и имя ее выплеснулось на страницы газет по случаю скандала, в результате которого она уволилась в 2004 (по другим данным, в 2006) году. Чувствуется, что авторы документов умели пользоваться Google, но в ограниченных масштабах: CIA agent они еще умели в поисковой строке задать, но прочесть содержание вывалившихся текстов было выше их интеллектуальных возможностей. Как говорил в подобном случае матрос Дыбенко, «я омериканского языка не знаю». Но и это еще не все. Оказывается, что весь этот треш с агентами, убивающими прямо в российской тюрьме по заданию Навального и Браудера Магнитского, — это еще только цветочки. А сам Навальный — давно завербован «секретной разведывательной службой» (не спрашивайте, что это такое) «в рамках специальной операции «Quake» (чувствуется любовь авторов документа к одноименной компьютерной игре) по подрыву действующего конституционного строя в Российской Федерации».

«Переписка агентов вышеуказанной службы об этой наисекретнейшей операции, попавшая в руки недремлющего Попова, составлена все на том же мутко-английском, — продолжает корреспондент «Новой». — Within held events under the general code name «THE QUAKE», — пишет один агент другому. А другой откликается: All Magnitsky’s current government controlled media have taken an active defensive position backed by Russian law enforcement agencies. Не спрашивайте меня, как это перевести. Я пас».

«Вопрос на засыпку: как все эти бесценные документы «Центральной разведки» и «Секретных разведывательных служб», которые на плохом английском, но в ярком и красочном стиле «протоколов сионских мудрецов», описывают всемирный заговор против России, — оказались в Москве? Неужто хакер Хелл взломал серверы ЦРУ? Неужто ольгинские ломанули МИ-6? Ну что вы. Оказывается, в Москву это попало, цитирую, «благодаря вооруженному перевороту на Украине и бывшему главе Службы безопасности Бориса Березовского Сергею Соколову». «Это было место непуганых идиотов, простите за выражение, где можно было размещать почтовые сервера. Рекомендовали это кураторы ЦРУ, которые вели проект. Мы вывезли около 60 серверов, на которых собрано огромное количество переписки и документов», — заявил Сергей Соколов».

«Уes! Если вы не знали: Украина времен президента Януковича — это как раз то место, где хранят свою секретную отчетность МИ-6, МИ-5, Пентагон, ЦРУ, МОССАД и Бильдербергский клуб, который состоит, как известно, из зеленых человечков с Сириуса, чьи просвечивающие лучи вызвали Майдан. Так уж получилось, что восхитительная история про Навального, нанятого Браудером, чтобы убить Магнитского, и агентов МИ-6, которые хранили свою переписку на серверах в Украине, — грянула аккурат тогда, когда выяснилось, что вся российская экономика — и госбанки, и олигархи — существует, видимо, затем, чтобы переводить сотни миллионов долларов на офшорные счета», — напомнили в «Новой газете».

Обзор подготовила Софья Петровская, «ОстроВ»

Європейське Сомалі.

  • 20.04.16, 00:12
Донбасс будут мучить. Территория обречена на деградацию. Этакое европейское Сомали". Российские СМИ об Украине18.04.2016 16:10. Просмотрено 8435 раз. За сегодня — 3 раз.



Немецкие журналисты, радовавшиеся трудностям российской пропаганды в связи с назначением еврея премьер-министром «фашистской» Украины, просто плохо понимали, с чем имеют дело. Российское телевидение и прокремлевская пресса всю неделю с жаром рассказывали, как американцы формируют новый украинский кабмин, разочаровавшись в старом. Но что действительно интересно — персону Владимира Гройсмана в РФ комментировали со сдержанной симпатией. Возможно, потому, что вся ненависть — совершенно иррациональная, но явно очень сильная — досталась на прошедшей неделе именно уходящему Арсению Яценюку.

«Возможное назначение на пост премьер-министра Украины спикера Верховной Рады Владимира Гройсмана не будет негативным для российско-украинских отношений, считает глава комитета по международным делам Госдумы Алексей Пушков, — писало РИА «Новости». — «Вряд ли Гройсман выйдет за пределы той общей политической логики, которая господствует сейчас в Киеве. Но в целом, мне кажется, что эта замена с точки зрения перспектив российско-украинских отношений, во всяком случае, не негативная», — сказал он на пресс-конференции в МИА «Россия сегодня». «Мне кажется, эта замена будет либо нейтральной с точки зрения отношений между Киевом и Москвой, либо, скажем, снимет некоторые раздражающие моменты, ту целенаправленную линию на разрыв всех и всяческих связей, которую проводил премьер Яценюк», — добавил Пушков». «Он напомнил, что Гройсман не замечен в очень жестких антироссийских высказываниях. «Это будет технически-прагматический премьер, который постарается не действовать в логике Яценюка», — полагает Пушков. В то же время он высказал мнение о том, что Гройсман вряд ли будет самостоятельной политической фигурой. «Ожидать от Гройсмана какой-то самостоятельной позиции, самостоятельной роли в политике не приходится», — подчеркнул российский парламентарий, добавив, что «Гройсман – человек, близкий к Порошенко».

В то же время давно взбесившиеся прокремлевские «Известия»  продолжали старый пропагандистский тренд. Как отмечалось в их статье, «эксперт Международного института гуманитарно-политических исследований Владимир Брутер полагает, что Гройсмана может ожидать большое политическое будущее, и он может рассчитывать на поддержку США. «Судьба правительства будет зависеть от того, насколько Гройсману будет удаваться стать центром влияния. Ему нужно опустить Порошенко и поднять себя, — говорит Брутер. — В правительстве несколько групп, и ему надо заставлять их работать на себя. Если же правительство постоянно будет растаскиваться группами влияния и даже в мелочах будет противостоять ему, то оно долго не продержится». Эксперт также считает, что Гройсман может рассчитывать на поддержку из-за рубежа. «У Гройсмана огромные амбиции, есть своя партия, если у него будет что-то получаться, он будет сильно приветствоваться американцами, которые хотят найти приемлемую внутриукраинскую фигуру, — поясняет Брутер. — Они сдали Яценюка, потому что понимали, что его ресурс закончился. У них нет иллюзий и насчет Порошенко. Они не верят, что его удастся «перезапустить».

«Относительно курса нового кабинета собеседник «Известий» сказал, что особых изменений ждать не приходится. «Украинское правительство станет менее идеологическим, будет меньше антироссийской риторики, но в целом коалиция не поменялась и правительство осталось прежним по направленности», — говорит эксперт. Брутер сомневается, что Украине удастся быстро добиться прогресса в плане продвижения по пути европейской интеграции или борьбы с коррупцией. «Нельзя интегрировать Украину в европейскую экономику. Европейская экономика не может интегрировать даже Болгарию, Румынию и в значительной степени Польшу, — считает Владимир Брутер. — Что касается коррупции, то как можно людей, которые являются основой политико-экономической системы, лишить доступа к этой системе? Деолигархизация Украины будет означать ликвидацию всех оставшихся скреп. Не случайно Яценюк активно сотрудничал с Ахметовым и Коломойским».

«Демократия на Украине более развита и устойчива, чем в России». Но…

Вдумчивый анализ сложившейся в Украине ситуации опубликовал на сайте РБК  старший научный сотрудник Института Брукингса (США) Сергей Алексашенко. Как писал он, «демократия на Украине гораздо более развита и устойчива, чем в России: достаточно сказать, что нынешний президент страны является пятым по счету за 25 лет, а два его предшественника не смогли избраться на второй срок. Но при этом в стране нет устоявшихся политических партий, различающихся между собой идеологически. Основные различия между партиями связаны с личностями их лидеров. Зачастую партии (или электоральные блоки) создаются непосредственно перед выборами и исчезают вскоре после них. В результате значительная часть кандидатских списков в любой партии состоит из друзей, знакомых или спонсоров их лидеров, которых ничто другое не объединяет и которых в значительной мере не заботят интересы избирателей, ведь никто не может гарантировать, что на следующих выборах ты снова попадешь в список кандидатов. Создать в таких условиях устойчивую и дисциплинированную политическую коалицию, которая необходима для существования правительства, — вещь непростая».

«Так же как и в России, главными препятствиями на пути реформ на Украине являются политические факторы, - отмечал Алексашенко, и дальше перечислял их. Так, по мнению аналитика, «после победы Евромайдана к власти пришли политики, которые занимали различные должности во власти на протяжении последних 10–15 лет, которые были активно вовлечены в формальные и неформальные политические и бизнес-договоренности, для которых решительные реформы не являются ни modus vivendi, ни modus operandi. В противоположность этому в нынешней властной структуре крайне невелико представительство «новых» политиков, выступавших двигателем протестного движения, которое привело к смене политического режима».

К тому же «на протяжении многих лет украинские олигархи играли важную роль внутри страны, поддерживая тех или иных политиков. При этом богатство большинства из них возникло и опирается на получаемых правах на управление государственными компаниями, на бесплатное использование государственных активов. В ситуации, когда проведение реформ требует слома старых конструкций такого рода, сопротивление олигархов возрастает, а основным инструментом давления становятся СМИ — основные телевизионные каналы на Украине принадлежат олигархам».

«В биполярной политической конструкции «президент — премьер» каждый участник больше смотрел за тем, чтобы его оппонент не усилился, нежели был занят проведением реформ, которые не добавляют политической популярности и могут привести к уходу с политической сцены уже в следующем электоральном цикле, — писал дальше Алексашенко. — Политическая ревность в отношениях между Порошенко и Яценюком привела к тому, что ни один из них не только не стал лидером реформ, но и не был готов способствовать появлению такого человека в структуре власти».

По его же убеждению, «переход Украины от коррумпированной неэффективной экономической модели времен Януковича к проевропейской в качестве обязательного условия требует установления верховенства права, борьбы с коррупцией, серьезнейшей трансформации судебной и правоохранительной систем. Если этого не будет сделано, то даже самые успешные социально-экономические реформы в других направлениях не смогут создать надежный фундамент для устойчивого развития страны. Главным и, возможно, единственным человеком, от которого зависит скорость этих реформ, является президент Порошенко, которому Конституция дает для этого все необходимые полномочия. Хотя процесс этих реформ начался, их скорость крайне невелика. Борьба с коррупцией не затрагивает верхние эшелоны власти, сохранение во главе прокуратуры людей, не готовых к тому, чтобы защищать власть закона, а не интересы отдельных политиков, — все это объясняется неготовностью президента Порошенко к решительному разрыву с прошлым. И именно это является сегодня главным тормозом украинских реформ».

Сергей Алексашенко подчеркивал, что «2016 год станет решающим в определении судьбы Украины как минимум на ближайшее десятилетие. В этом году государству предстоит пройти через период жесткой бюджетной консолидации и сократить дефицит бюджета с 15 до 4% ВВП. В значительной мере это будет достигаться за счет населения, которому предстоит приспособиться к резко выросшим ценам на газ и снизившемуся уровню жизни. Если в течение этого года украинские власти не смогут запустить полномасштабные реформы, то украинская экономика не сможет начать быстрый рост, и, следовательно, население не сможет получить позитивные результаты реформ (повышение уровня жизни) до следующих президентских и парламентских выборов, которые должны состояться в 2019 году. На этом фоне доверие граждан к нынешнему поколению политиков и к реформам будет серьезно подорвано, что может обернуться ростом влияния популистских политиков и возвратом Украины к старой коррумпированно-рентно-олигархической политической системе. После чего страна имеет все шансы свалиться в долгосрочную стагнацию».

«Будучи на Украине, беседуя с местными политиками и экспертами, я много раз слышал сетования на то, что «премьер не реформатор», что его окружение смогло навязать ему свои интересы, защищать которые было проще, чем заниматься реформированием экономики. Уход Яценюка позволит быстро понять, насколько все это было правдой. Я не знаю имени нового украинского премьера и тем более состава нового кабинета министров, но, пользуясь историческими аналогиями, могу сравнить политический маневр президента Порошенко с тем, что в ноябре 1991-го сделал Борис Ельцин, взявший всю ответственность за реформы на себя. Тогда, четверть века назад, первый российский президент сделал тот шаг, который превратил российскую экономику в рыночную: он либерализовал цены и тем самым запустил рыночный механизм восстановления экономического равновесия. Сегодня украинскому президенту предстоит решить, какое место в истории он хочет занять — политика, сделавшего решительный шаг вперед, или политика, который предпочел синицу в руках, имея все шансы ухватить журавля», - говорилось в статье, опубликованной незадолго до назначения главой правительства в Украине близкого соратника президента Порошенко.

Проект провалился

Несмотря на накал обстановки на востоке Украины, риторика кремлевских СМИ не говорит о приближении новой активной фазы боевых действий с участием «отпускников» на танках из «военторга». «Газета.ru» даже констатирует, что из обихода российских телеканалов полностью ушло слово «Новороссия». Правда, донецкая и луганская «республики» остались.

«Близкий к Кремлю источник, работавший по украинскому направлению в политике, говорит, что термин на государственном ТВ попал под запрет из-за подготовки к минскому соглашению и отказу администрации президента от проекта единой Новороссии, — пишет «Газета.ru». — Вместо этого российское руководство сделало ставку на самопровозглашенные ДНР и ЛНР. Другой источник оговаривается, что отказ от проекта Новороссии не означает передачу российской границы с ЛДНР под контроль Киева и полное сворачивание республик».

«Термин «Новороссия» стал забываться после заморозки проекта парламента Новороссии бывшего депутата Рады «регионала» Олега Царева, уточняет бывший командир ополчения Олег Мельников, — поясняют в издании. — По его словам, само республиканское руководство давно перестало отождествлять свои регионы с Новороссией. «Сначала территорию Новороссии отождествляли с несколькими восточными регионами Украины: Харьковом, Днепропетровском, Николаевом и так далее. Тогда была возможность присоединения к Новороссии больших территорий, и термин использовался в качестве объединяющей идеи. А сейчас все остановились на той территории, что есть, пытаются с ней разобраться и построить две жизнеспособные автономии. Появились внутренние парламенты, им невыгодно продвигать термин «Новороссия» как общий, но выгоднее, чтобы звучало ДНР и ЛНР», — рассуждает Мельников. Он считает, что в этом есть логика с точки зрения властей самопровозглашенных республик, поскольку Донецк и Луганск сильно отличаются в системах управления. «Общий бренд Новороссии остался на медалях и орденских книжках (да и там ставится печать ДНР или ЛНР), на отдельных блокпостах и знаках отличия добровольцев из России. Ни на одном из официальных учреждений республики я флага Новороссии не припомню. Республиканские власти оставили этому термину только символическое значение», — говорит Мельников».

«Отказ от термина связан с отказом от политического проекта создания «чего-то независимого» на части территории Украины, полагает профессор МГИМО Валерий Соловей. «Проект то ли провалился, то ли от него отказались — скорее, и то и другое, соответственно, надо, чтобы общество о нем тоже забыло. Вот термин и изымается из оборота. Нет слова — нет и значения, нет истории. Крест поставили на Новороссии как на проекте, но не на Донбассе. Донбасс будут мучить: украинцам не отдавать, помощь оказывать. И это промежуточное положение может затянуться. Территория обречена на деградацию. Этакое европейское Сомали», — считает профессор. По его словам, в Сирии история участия России пока продолжается. Там по задумке российских властей страна может выглядеть победителем. «Хотя бы на некоторое время: мирный процесс, взятая Пальмира и прочее, — говорит он. — Если там все снова полетит в тартарары, то и про Сирию забудут. Власти нужна позитивная медийная повестка. А поскольку такой нет во внутренней политике, ее пытаются найти в геополитике».

В РФ, похоже, действительно не намерены прекращать поиск внешних врагов. Сейчас в «фаворитах» Турция, хотя по традиции достается и США, но те далеко и им все равно. А вот Турции — нет. На прошлой неделе Анкара заблокировала местную версию пропагандистского кремлевского сайта «Спутник».

«Ряд экспертов заявили о том, что сайт агентства Sputnik в Турции мог быть заблокирован после состоявшейся в четверг «Прямой линии» с президентом РФ Владимиром Путиным, — утверждали на телеканале «Россия» . — В рамках ответов на вопросы граждан России Владимир Путин ответил на вопрос о выборе при спасении тонущих президента Украины Петра Порошенко и президента Турции Реджепа Эрдогана. Вопрос: «Владимир Владимирович, еще граждане интересуются. В прошлом году вы сказали, что спасли бы тонущего Обаму. Если бы сейчас тонули Порошенко и Эрдоган, кого бы вы спасли первым?» Варя Кузнецова, 12 лет. В. Путин: «Варя, ты ставишь меня в трудное положение. Даже не знаю, что сказать. Пожалуй, так: если ктото решил утонуть, спасти его уже невозможно. Но мы, конечно, готовы протянуть руку помощи и руку дружбы любому нашему партнеру, если он сам этого хочет».

Самое замечательное заявление  прокремлевского СМИ об Украине тоже касалось Турции — оказывающей поддержку крымским татарам.

«Алексей Журавко сообщил о вооруженном восстании, которое жители Херсонской области готовы поднять против боевиков», - говорились в заголовке сообщения на сайте «Комсомольской правды». «В Херсонской области Украины, где сконцентрированы так называемые «ислямовские добровольческие батальоны», люди в камуфляже терроризируют население и грабят предпринимателей, — писала «Комсомолка». — Об этом в Facebook написал бывший депутат Верховной Рады Украины Алексей Журавко, ссылаясь на свидетельства херсонского бизнесмена. «У нас опять страшно по вечерам ходить по улицам, на место «Айдара» пришли новые боевики, — сообщает источник Журавко. — Нас откровенно грабят, убивают, люди пропадают. Всех таксистов, ларечников, фермеров обложили данью. Кто сопротивляется, тех избивали, в машины к таксистам закидывали гранаты. Несколько таксистов пропало и родственники не могут добиться розыска».

Продовження в наступній замітці.

Для ТПО (ВПЛ).ч.2.

  • 19.04.16, 23:33

Внутренне перемещенные лица в целом имеют те же права, что и все остальные граждане Украине, включая социальную защиту. Например, переселенцы из Донбасса и Крыма имеют право на ежемесячную денежную помощь от государства, которая для нетрудоспособных лиц (пенсионеров, детей) составляет 884 грн, для трудоспособных лиц - 442 грн. Срок действия этой помощи — 6 месяцев, но по истечении этого срока можно снова обратиться в Управление социальной защиты и продлить выплаты.

Согласно закону "Об обеспечении прав и свобод внутренне перемещенных лиц", местные органы властиобязаны предоставлять переселенцам бесплатное жилье во временное пользования (с оплатой только коммунальных услуг). Разумеется, эта норма не соблюдается в полной мере. Местные органы власти лишь "отмахиваются" отсутствием свободного жилья. Известны случаи, когда переселенцам предоставляли места в общежитиях, базах отдыха, пансионатах. Но в последнее время внутренне перемещенным лицам лишь предлагают места в модульных городках: 140 грн в месяц за койку в восьмиместном номере.

Существуют для переселенцев различные кредитные и образовательные льготы, которые на практике практически не выполняются. Они есть только на бумаге.

Медицинская помощь для переселенцев является бесплатной. По крайней мере, так говорит украинское законодательство. На деле в государственных поликлиниках или больницах иногда требуют справку переселенца, без которой могут даже не обслужить (если нет необходимости в предоставлении экстренной медицинской помощи).

В отношении внутренне перемещенных лиц в Украине разработана широкая нормативно-правовая база, согласно которой для них созданы все условия "нормальной жизни". К сожалению, на практике из этого выполняется лишь малая часть.


Как украинское общество принимает беженцев и переселенцев

"Украинское общество достаточно толерантное и открытое, не смотря ни на что. В основном беженцы жалуются на проблемы с органами власти и государственными службами", - говорит правовой эксперт Д.Толкач.

Однако, в феврале 2016 года в небольшой город Яготин в Киевской области стал центром протестных движений в Украине против беженцев. Местные жители выступили против поселения в городе 250 беженцев в новом пункте временного размещения, строительство которого уже практически завершено. Их основные аргументы сводились к тому, что беженцы привезут в город экзотические болезни, преступность, а также "отберут" места у переселенцев и ветеранов АТО.

В Государственной миграционной службе сразу развеяли все эти мифы. Во-первых, все беженцы проходят обязательное медицинское обследование, поэтому никаких экзотических болезней они не привезут. Во-вторых, жилье предоставляется уже тем лицам, которые давно находятся на территории Украины и ожидают получение статуса беженца.

"Эти события показали, что тема беженцев — это зона для политических манипуляций. Основные аргументы против беженцев были выдуманы и не соответствовали действительности", - считает Дарина.

Местные жители и активисты считают, что в бесплатном жилье нуждаются, прежде всего, граждане Украины, в частности, переселенцы, которые выехали из оккупированного Донбасса и которым негде жить. Местные депутаты поддержали эту идею и на заседании Яготинского городского совета отменили разрешение строительства этого пункта для беженцев. В настоящее время идут дискуссии о том, кому передать этот пункт в эксплуатацию и кто там будет размещаться.

Жителей "поддержали" такие радикально настроенные организации, как "Правый Сектор" и гражданский корпус "Азов". Именно представители этих движений активно участвовали в акциях протеста и даже соорудили блок-пост на подъезде к пункту временного размещения.

"Проблема противопоставления беженцев и внутренне перемещенных лиц назревала давно. Этим манипулируют. Те же политические силы, которые еще недавно пытались выселять переселенцев из санаториев в Конча-Заспе, они приезжали в Яготин и кричали о том, что у нас тут хватает своих переселенцев и беженцы не нужны", - сказала эксперт Наталья Гуржий.

Она уточняет, что до недавнего времени преступления на фоне ксенофобии и других расовых предрассудков в Украине было очень мало. А то, что происходит в Яготине называет черной пропагандой.

"Мы считали, что Украина достаточно цивилизованная страна с высоким уровнем толерантности. Беженцы нам часто говорили, что люди здесь хорошие. Но ситуация, которая сложилась в Яготине, показала, что местное население очень ведомо. Не вникая в подробности, не разобравшись полностью в реальной ситуации, легко ведутся на ксенофобские агитационные выпады, на черную пропаганду, которая рассказывает о страшных беженцах, которые убивают, насилуют и несут экзотические болезни. Разумеется, ничего из этого не является правдой", - считает Н.Гуржий.

В 2014 году внутренне перемещенные лица столкнулись с подобной проблемой. Они оставляли свои дома, выезжали в мирные районы Украины, где часто сталкивались с нежеланием местных жителей сдавать жилье аренду. Многих не брали на работу, называли "сепаратистами", которые предали свою страну и так далее. Понадобилось больше года, чтобы ситуация нормализовалась, и украинцы перестали бояться "донецких". Хотя и сегодня есть случаи дискриминации переселенцев, правда они немногочисленны и не носят такого системного характера как 2 года назад.

 Беженец из России

"Я не рекомендовал бы жителям Российской Федерации искать политического убежище в Украине", - начал свой рассказ политбеженец из России Антон Мырзин.

Пермский художник, работающий под псевдонимом Paperdaemon, в ноябре-декабре 2014 году принял участие в выставке "Сто украинских плакатов", которая проходила в Киеве. За это его в России "наградили" уголовным делом за публичные призывы к экстремистской деятельности. Антон в спешке собрался и уехал в Украину просить политическое убежище: "За картинки мне грозили 5 лет тюрьмы, где могли бы и убить. Поэтому, у меня не было другого выбора как в срочном порядке выехать в Украину".

В Киеве он обратился в одну из общественных организаций, где ему помогли собрать все необходимые документы для Миграционной службы. Далее, по словам Антона Мырзина, началась настоящая эпопея с "ожиданиями, прохождениями медицинских комиссий и так далее".

"Затем наступил определенный момент, когда я понял, что происходит что-то не то. Шел дикий пинг-понг. Мое дело пересылалось из киевского управления Миграционной службы в центральное и обратно, туда-сюда. С хамством сотрудников я также сталкивался неоднократно", - говорит он.

Спустя год ожиданий он получил долгожданный статус "лица, который нуждается в дополнительной защите". Стоит отметить, что за это время он не получил ни копейки помощи от государства.

 

Но далеко не всем так везет. Многие россияне, которые просят убежище в Украине, получают отказы и вынуждены через суды добиваться статуса беженца, так как в России их ждет тюрьма и преследования. Например, за последние два года Украина предоставила статус беженца лишь 10 гражданам России при 216 обращениях за защитой. За январь-март 2016 года пятеро россиян официально попросили в Украине политическое убежище. Их дела пока находятся на рассмотрении в Государственной миграционной службе Украины.

Украинское государство, к сожалению, не уделяет должного внимание проблемам тех, кто вынужден был покинуть родные дома в силу войны или политических преследований. Для внутренне перемещенных лиц в Украине принято много законов и постановлений, однако большинство их них просто не выполняется. В отношении беженцев действует довольно старое законодательство, которое сильно устарело и не отвечает реалиям сегодняшнего дня. Поэтому, чаще всего, и беженцы, и переселенцы вынуждены самостоятельно решать свои проблемы, не надеясь на помощь от украинского государства.

Владислав Булатчик, "ОстроВ"

Для ТПО (ВПЛ).

  • 19.04.16, 23:23
Беженцы и переселенцы. Как Украина помогает тем,
 кто вынужден был покинуть родной дом
16.04.2016



За последние два года Украина столкнулась с новым явлением — переселенцами из Донбасса и Крыма. Многие их сразу окрестили "беженцами", однако эти понятия следует разграничивать. Переселенец (или внутренне перемещенное лицо) — это гражданин Украины, который вынужден был покинуть свое постоянное место проживания и переехал жить в пределах страны. Беженец — это иностранец, который вследствие определенных обстоятельств покинул свою страну и ищет новое место жительства.

Помимо статуса беженца в Украина предоставляет статус "лица, который нуждается в дополнительной защите". Дело в том, что статус беженца выдается бессрочно, а статус "дополнительной защиты" — временный и может быть пересмотрен.

По состоянию на начало 2016 года официально в Украине зарегистрировано около 2500 беженцев и почти 600 человек, которые требуют дополнительной защиты.

Несмотря на военные действия в Украине, количество иностранцев, которые обращаются за статусом беженца, за последние два года существенно не изменилось. Так, в прошлом году за защитой обратилось 1400 человек. Однако, из них только 49 человек получили статус беженца и 118 признаны лицами, которые нуждаются в дополнительной защите. Самое большое количество беженцев едет в Украину с Афганистана, Сирии, Армении, Азербайджана и России.

В конце марта Кабинет Министров установил квоту на количество беженцев, которые Украина готова принять в 2016 году - 4586 человек, что на 1600 меньше прошлогодних показателей. Отсутствуют квоты только для тех, кто осуществил иностранные инвестиции в украинскую экономику на сумму более 100 тысяч долларов.

Вместе с этим в Украине зарегистрировано более 1,7 миллионов внутренне перемещенных лиц (ВПЛ) из Донбасса и Крыма.

Ежедневно и беженцы, и переселенцы сталкиваются с примерно одинаковыми проблемами, начиная от получения соответствующего статуса, заканчиваю социальным обеспечением.

Насколько сложно сегодня в Украине получить статус беженца и переселенца

Казалось бы, получение статуса внутренне перемещенного лица не составляет особого труда. Всю процедуру можно сделать за один день, обратившись в Управление социальной защиты населения по месту фактического проживания. Там выдают справку, которую просят заверить в Государственной миграционной службе (ГМС). Недавно Верховная Рада Украины приняла изменения в законодательство, согласно которому отпала необходимость регистрировать справку ВПЛ в ГМС. Но на практике вышло следующее: в управлениях соцзащиты, ссылаясь на поставление Кабмина, требуют штамп от Миграционной службы, а в ГМС апеллируют к изменению в законодательстве и отказываются проставлять соответствующую отметку.

"Проблема уже несколько месяцев не разрешается. С одной стороны, есть закон, по которому справка действительна без штампа Миграционной службы. С другой стороны, при оформлении пенсий и других социальных выплат сегодня у переселенцев требуют этот штамп, который в Миграционной службе отказываются ставить. Общественные организации поднимают этот вопрос, предлагают выходы решения, но Министерство социальной политики пока игнорирует эту проблему, предлагая выходы решения в виде изменений и скорейшего принятия необходимых подзаконных актов", - сказала "ОстроВу" координатор по развитию общественной организации "Донбасс SOS" Ольга Гвоздева.

Данная проблема может разрешиться в любой момент, поэтому общественники рекомендуют переселенцам не опускать руки и заниматься оформлением всех необходимых документов и социальных выплат.

Беженцы в Украине сталкиваются с гораздо большими проблемами при получении соответствующего статуса. Многие из них месяцами, а то и годами ждут решения.

Согласно украинскому законодательству, срок рассмотрения заявления составляет 6 месяцев. В течение этого времени проводятся интервью и изучается полученная информация. Но далеко не всем везет получить положительный ответ. Официальная статистика за 2015 год показывает, что только 3,5% из обратившихся получили статус беженца.

"Украина для беженцев — это далеко не лучшая страна. Украинская процедура в целом соответствует международным стандартам, но, поскольку Украина — не самая богатая и прогрессивная страна, то возникает много сложностей как с получением статуса беженца, так и с пребыванием в стране в целом. Для многих процедура длится годами, потому что им отказывают и дела переходят в суды. Есть даже случай, когда процедура длилась около 18 лет", - рассказала "ОстроВу" правовой эксперт Всеукраинского благотворительного фонда "Право на захист" Дарина Толкач.

Украинские миграционные органы "славятся" своими частыми отказами в предоставлении статуса беженца. Общественники это связывают, прежде всего, с недостаточной квалификацией сотрудников местных структур. В частности, с отсутствием у них необходимых знаний, слабым владением иностранными языками и так далее.

"Это достаточно сложная процедура, которая требует от человека понимания международных стандартов и инструментов, знаний того, что происходит в стране, из которой приехал человек и тому подобное. Но сегодня эта система работает как генератор случайных чисел: кому-то предоставляют статус, а кому-то нет", - считает Д.Толкач.

Социальная защита беженцев и переселенцев в Украине

"Государство пока никак не удовлетворяет социальные потребности искателей убежища в Украине",— говорит глава правления благотворительного фонд "Рокада" Наталья Гуржий.

Например, в странах ЕС беженцев обеспечивают временным бесплатным жильем, медицинской страховкой, а также ежемесячными денежными выплатами в размере около 300 евро. Также им гарантируется право на официальное трудоустройство и другие льготы.

Украинским законодательством также предусмотрена помощь для беженцев "для приобретения товаров первой необходимости", правда она единоразовая и предоставляется только после получения соответствующего статуса. Она составляет 17 гривен для совершеннолетних граждан и 10,2 грн для детей. Выдается эта помощь двумя частями: половина в течение пяти дней после принятия соответствующего решения, остальное — в течение 10 дней после переезда на постоянное место жительства. Правда, чтобы ее получить, нужно "обойти" не одну инстанцию и потратить немало часов, а то и дней...

"За последние годы я не знаю ни одного беженца, который пытался бы заполнить документы на эту одноразовую помощь в 17 гривен. В целом же никаких денег для старта, для приобретения и съема жилья или других льгот для беженцев в Украине не предусмотрено", - сказала эксперт Н.Гуржий.

На сегодня в Украине функционирует два пункта временного размещения для беженцев: один в Закарпатской области и один в Одессе. Они рассчитаны в среднем на 330-350 человек. На сегодняшний день пункты "забиты под завязку". А учитывая, что в год около 1500 человек обращаются за защитой в Украину, то становится очевидным, что мест не хватает. Для разрешения этой проблемы в начале 2016 года должен был открыться еще один пункт на 250 мест в Яготине Киевской области, однако местные жители выступили против поселения там беженцев.

Таким образом, в большинстве случаев, беженцам приходится самостоятельно искать и оплачивать себе жилье. Возможно, в этом не было бы проблемы, если бы не одно но. Пока миграционные органы рассматривают заявление на получение статуса беженца (а это минимум 6 месяцев), официально трудоустроиться такому человеку практически невозможно. Согласно украинскому законодательству необходимо получить специальное разрешение на трудоустройство.

"Мы недавно общались с Министерством социальной политики и выяснили, что за всю историю было выдано "до десяти" разрешений на трудоустройство искателей убежища. Но я полагаю, что речь идет только об одном. Это разрешение удалось получить нашей партнерской организации для одного из искателей, и это была очень длительная и проблемная процедура", - сказала правовой эксперт "Право на захист" Д. Толкач.

Процедура получения статуса беженца также предусматривает прохождение обязательного медицинского обследования. По закону это является бесплатной процедурой, но иногда люди вынуждены платить.

"В Миграционной службе только выдается направление на медицинское обследование, а на деле в поликлинике у нас могут и попросить оплатить медицинские услуги", - говорит эксперт.

Вместе с этим, пока искатель убежища не получил статус, он обязан платить за все медицинские услуги,которые оказываются на территории Украины, кроме экстренной помощи.

"Что касается признанных беженцев, то по закону они приравниваются в правах к гражданам Украины, соответственно наравне со всеми украинцами имеют право на бесплатную медицину", - информирует Н.Гуржий.

Продовження в наступній замітці або: http://www.ostro.org/general/politics/articles/497541/

Вітчизняна війна з брехливим окупантом.

  • 19.04.16, 18:50
Скільки агресора не «мочи»... 
Окупанти, незважаючи на великі власні втрати, влаштовують безпрецедентні обстріли позицій нашої армії
Іван БОЙКО   

Заступник керівника місії ОБСЄ на Донбасі Олександр Хуг (у центрі) під час спілкування з українськими військовими в зоні АТО.  (Фото  прес-центру штабу АТО. )

Запевнення президента РФ Володимира Путіна, мовляв, активних бойових дій на Донбасі не буде, висловлені ним наприкінці минулого тижня під час прес-конференції, не справджуються. На думку володаря Кремля, закиди офіційного Києва щодо обстрілів iз боку бойовиків це лише «відмазка»: «Для тих, хто не хоче виконувати Мінські угоди, для них це дуже хороша, вибачте за моветон, відмазка. Самі постріляли, їм відповіли — і ось, будь ласка, стрілянина».

У протилежному переконаний заступник голови СММ ОБСЄ Александр Хуг, за словами якого, спостерігачі фіксують повернення зброї, яка має бути відведена на безпечні відстані від лінії зіткнення, саме в містах, підконтрольних бойовикам. Тобто відкривають вогонь і підводять для цього техніку ближче до лінії зіткнення саме бойовики, а не ЗСУ. Зокрема, в окупованому Луганську зафіксовано танки, «Гради» та гаубиці. Крім цього, пан Хуг стурбований тим, що атаки в зоні АТО поширилися на південь Донецького регіону: в районі Широкиного і Комінтернового.

Переміщення військової техніки все частіше помічають і мешканці окупованих міст, які викладають відповідні фото у соцмережах. За даними української розвідки, днями з території Росії до станції Дебальцеве прибув ешелон iз військовою технікою. Отже, Путін говорить одне (активних бойових дій не буде), але насправді готується до іншого.

Найгарячішою точкою на карті АТО лишається Авдіївка. Лише протягом минулих вихідних, за даними нашої розвідки, в районі Авдіївки, а також сусідніх Зайцевого і Первомайського загинуло 16 кадрових російських військових, іще 19 було поранено. Розвідники додають, що в ніч на 16 квітня до Росії вивезено тіла 38 загиблих окупантів (переважно диверсантів). Усі вони загинули в районі Авдіївки. Офіційний представник Міноборони РФ Ігор Конашенков уже назвав ці дані української розвідки «ахінеєю». І це зрозуміло, адже в Москві досі не визнають себе державою-агресором, яка посилає власних бійців помирати на Донбас.

Зауважимо, що останнім часом окупанти влаштовували безпрецедентні обстріли позицій ЗСУ практично по всьому фронту, застосовуючи, як артилерію, так і протитанкові ракетні комплекси (ПТРК) та міномети. За останні п’ять днів загинуло троє захисників України (двоє в районі Авдіївки, ще один — підірвався на ворожому фугасі у Станиці Луганській), сiмох — поранено. В районі Пісків позавчора, під час обстрілу, було поранено двох київських волонтерів.

Захисники України постійно демонструють приклади героїзму і відваги. Зокрема, в районі Новотроїцього бійцям ЗСУ вдалося влучним пострілом iз СПГ-9 підбити ворожу БМП, яка йшла на штурм.

ВІЙНА І ДІТИ

Вiд початку терористичної агресії на території Донеччини в результаті бойових дій загинули 50 дітей, 138 отримали поранення, ще 20 — втратили своїх батьків, повідомляє прес-служба поліції в Донецькій області. Згідно з даними поліції, 69,5 тис. дітей були змушені покинути свої будинки і шукати притулку в інших населених пунктах. На даний час на території, підконтрольній Україні, проживають більше 312 тис. дітей, майже кожен п’ятий iз них — переселенець. До початку АТО на території області працювало 1128 шкіл, де навчалося понад 340 тис. дітей. Сьогодні на підконтрольній Україні території залишилося 556 навчальних закладів, iз яких 13 довелося закрити через постійні обстріли і руйнування. Безпосередньо уздовж лінії розмежування працюють 37 шкіл.

УМ


Хто, як не вони?

  • 19.04.16, 18:40
Рятiвний гончарний круг 
Боєць і волонтер із позивним «Санчес» після звільнення із СІЗО взявся за реалізацію соціальних проектів
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО   

Важкi думи «Санчеса».

Історія бійця і волонтера з Вінниці Андрія Сарвіри з позивним «Санчес» останні 5 місяців не сходила зі шпальт центральних газет. «УМ» також детально розповідала, як 26-річного хлопця з інтелігентної родини намагалися запроторити на 5 років за ґрати за бійку 8-річної давності, «вішаючи» на нього чужу вину. Після апеляційного суду, який вкотре відправив справу на дорозслідування і змінив запобіжний захід з утримання під вартою на особисте зобов’язання, Андрій повернувся у військо. Користуючись тим, що на той час 81-та бригада була виведена з передової, він узяв відпустку, пройшов курс лікування в Дніпропетровському госпіталі й виношує ідеї психологічної і соціальної реабілітації бійців, які повертаються до мирного життя. А заразом готує зустрічний позов на дії судді Курбатової. Бо впевнений, що власну гідність треба не лише мати, а й відстоювати її.Паралельно з цим Андрій продовжує навчання в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова — готується стати вчителем англійської мови та зарубіжної літератури. Після нашого інтерв’ю його чекав черговий іспит — через ув’язнення хлопець пропустив зимову сесію і тепер доводиться надолужувати згаяне. Сама розмова вийшла дуже цікавою: і про закон, і про війну, і про людей...«Я передчував, що може бути вирок»

— Андрію, кажуть «від тюрми та від суми не зарікайся». Але для тебе ув’язнення стало чимось фатальним?

— Практично ні. Я потрапив за ґрати уже сформованою людиною з власними поглядами і цінностями, тому світогляд і ставлення до життя не змінилися. Ця справа тягнеться уже 8 років, протягом яких робиться все, щоб мене закрити. Якщо чесно, то я у вересні перед засіданням навіть віддав батьку телефон і всі свої речі. Передчував, що може бути вирок, пов’язаний із реальним терміном. Я просто бачив настрій судді Курбатової, яка протягом усіх засідань не брала до уваги жодних свідчень із боку мого захисту і навіть відмовилася заслухати єдиного свідка, який підтверджував мою невинуватість. Більше того, вона вилучила зi справи документи, які свідчили на мою користь. І коли на апеляційному суді мій адвокат почав посилатися на сторінки справи, з’ясувалося, що їх там уже немає. Куди вони зникли, ніхто не знав. А пізніше з’ясувалося, що суддя Курбатова самовільно вилучила їх і передала в прокуратуру, вирішивши, що вони у справі зайві.

— А чим вона аргументувала рішення?

— Головна причина ув’язнення — так зване порушення підписки про невиїзд, оскільки я поїхав добровольцем у зону АТО. Хоча я, коли мене мобілізували, надав суду всі документи, що я волонтер і їжджу в зону АТО, а пізніше — що я військовослужбовець. Що найцікавіше: Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 2012 році, під «підпискою про невиїзд» передбачає заборону залишати межі країни, а згідно з КПК 1960-го, який існував до цього, пересування дозволяється лише в межах міста, де я зареєстрований. Моя справа починалася 8 років тому, коли діяв КПК 1960 року, тому суддя Курбатова дуже цікаво взялася лавірувати між цими двома КПК: коли їй було вигідно, вона використовувала редакцію 1960-го року, а коли ні — 2012-го. Тут узагалі щось важко зрозуміти, бо справа починалася 8 років тому за КПК 1960-го, який уже чотири роки як теоретично не діє.

— А суддя Курбатова коли перейняла справу?

— Два роки тому. Власне, до неї справа повернулася з апеляції, де попередня суддя Старинчук присудила мені два роки умовно, оскільки 121-шу статтю («завдання тяжких тілесних ушкоджень». — Авт.) вона відкинула, бо не побачила для цього підстав. Перший апеляційний суд повернув справу, щоб усунути деякі процесуальні неузгодження, не більше. Але в наших законах є багато шпарин, якими можна скористатися, тож суддя Курбатова провернула все так, щоб призначити нове судове розслідування і дати мені вирок.

«Суддя Курбатова в кримінальному світі — відома особа»

— Я бачу, суддя Курбатова — дуже цікава особа.

— У мене іноді навіть не повертається язик назвати її суддею. Для мене суддя — це передусім людина високих моральних принципів. На жаль, багато хто, вдягнувши мантію, як Курбатова, не цурається виконувати політичні замовлення. Той же Юра Павленко, «Хорт», якого судила теж Курбатова, — це сто процентів політичне замовлення.

Водночас до людей із кримінального світу вона дуже лояльна. Мені випало сидіти в одній камері з кримінальниками, яких теж вона судила. З’ясувалося, що Курбатова в кримінальному світі — відома особа. Мої «друзі по нещастю» не могли повірити, що вона мені дала 5 років за таку дрібницю. Характеризували її як дуже лояльну особу, яка ввічливо спілкується, завжди може піти назустріч, зменшити термін. Але, очевидно, у неї таке вибіркове правосуддя: до справжніх злочинців ставитися лояльно, а до таких, як я, — з усією суворістю закону.

— До речі, твоя справа ще не закрита. Які перспективи?

— Я думаю, що вони намагатимуться затягти справу якнайдовше, щоб ажіотаж навколо неї затих, і знову тихо і спокійно зробити те, що вони хочуть. Не знаю, правда, як це у них вийде, бо справа вже вийшла на всеукраїнський рівень. Крім того, ми з нашими адвокатами готуємо зустрічний позов на неправомірні дії судді Курбатової. Не знаю, чи був тут прямий підкуп, хоча підозри такі є, але те, що вона діяла упереджено, ми збираємося довести. Я дуже хочу, щоб відповідні органи перевірили, на якій підставі суддя Курбатова вирішила закрити мене на 5 років і дати її діям правову оцінку.

— А ти тим часом узявся читати курс лекцій, як вижити за ґратами.

— Я б не сказав, що це якісь лекції. Просто хочеться розповісти хлопцям, як правильно поводитися, якщо раптом опинишся там. Як спілкуватися з ув’язненими, з охороною. Це — зовсім інший світ, зi своїми внутрішніми законами та розпорядками. Як і війна, до речі. Це — паралельний світ.

— І що ж це за світ?

— Двома словами це не опишеш, там є багато нюансів. Але головне правило, яке там діє бозна з яких часів: «Не вір. Не бійся. Не проси». Це справді так. Вірити там не можна нікому. І боятися нікого не варто. І на допомогу сподіватися не випадає — тут розраховувати можна лише на себе.

«Зараз уже не та війна, яка була в 2014 році...»

— Після звільнення ти повернувся до війська. Як тебе там зустріли?

— Ніяк. Близькі, рідні, друзі, які вболівали, ті зраділи. Хоча багато хто з моїх побратимів уже встиг піти на дембель. А командування практично ніяк не відреагувало. У мене навіть склалося враження, що вони були б раді, якби я не повернувся. Але це людський фактор.

— А чому? Надто активних і правдолюбців не люблять?

— І це також. А крім того, вони знали, де я перебуваю. Але ніхто не вникав в обставини. Сприйняли все буквально: раз у СІЗО, значить злочинець. А це — пляма на їхньому мундирі, якої треба позбутися.

— Що зараз відбувається на «передку»? Що там узагалі відбувається? Чи це війна, чи просто утримування на передовій найбільш буйних, щоб не заважали тут, чи бізнес на крові?

— І те, і друге, і третє. Там дуже багато аспектів, у яких важко розібратися. Якщо це війна — то це позиційна війна, яка чомусь називається Антитерористичною операцією. Якщо це АТО, тоді чому мобілізовують людей, чому в ній беруть участь ЗСУ? Багато запитань, мало відповідей. Але щодня на Дніпропетровськ ідуть борти з 200-ми, з 300-ми. Люди гинуть, людей калічать, хоча ЗМІ на цьому вже практично не акцентують увагу, бо звикли. Війна, смерть — нічого нового.

Багато добровольців першої хвилі, які кинулися захищати Україну, зараз демобілізувалися і на контракт іти не збираються. Зараз уже не та війна, яка була в 2014 році, коли ми розуміли, що ми робимо і для чого. Тоді ми їхали захищати Україну і відвойовувати територію. А зараз люди просто сидять в окопах, чекають свою кулю і свій снаряд, бо наступати заборонено.

— Але ти повернувся?

— Так. Бо термін моєї служби не закінчений і я ще маю сподівання бути корисним в армії. Війна ж триває, і сепаратисти не гребують і «градами» користуватися, і великокаліберними кулеметами. Тому там мають бути ті, хто знає, як воювати і для чого. Але не знаю, чи надовго мене вистачить, бо і я вже не розумію, що я там роблю і що відбувається навколо. Нормальні люди, патріотичні, з бойовим досвідом, виявляються зайвими і йдуть звідти.

Багато розчарованих, бо система лишилася такою ж і армія лишилася такою ж. Командування в переважній більшості служить власним інтересам, а не інтересам країни. Є, звичайно, бойові офіцери, які мають авторитет серед бійців, але вони загальної картини не міняють. А солдат як був безправним, так і лишається. Він і після демобілізації сам має бігати, збирати довідки, дізнаватися, на що він має право і що йому держава винна. Багато хто вирішує, що нерви і власна гідність дорожчі, і відмовляється від цього. Знаю не один такий випадок. Цю систему треба перебороти.

— Це якось впливає на «життя після війни»?

— Дуже. Багатьом хлопцям, які йдуть на дембель, потрібна психологічна допомога, щоб знову знайти себе у мирному житті. Багато хто просто не знає, як переключитися і що робити далі. Хтось шукає вихід в алкотерапії, хоча це шлях у нікуди. Якщо не зайнятися питанням адаптації демобілізованих бійців — психологічної реабілітації, пошуку роботи, підтримки їх на перших порах, — то вони самі починають це робити. Уже зараз починається відродження бандформувань, які спеціально шукають таких людей — iз досвідом бойових дій і соціально невлаштованих. Насправді це страшно, але мені деякі друзі казали: а куди мені йти, якщо я нічого не вмію, крім воювати? До речі, в тій же ситуації з бурштином на боці криміналітету, я впевнений, є не один учасник бойових дій. І так звані приватні армії беруть до себе таких людей. Бо держава вчасно не показала їм іншого виходу. І це може погано закінчитися, бо незареєстрованої зброї на мирній території зараз дуже багато.

— Але є ж спілки ветеранів АТО

— Є і спілки, і реабілітаційні центри. Але про них ніхто не знає. Все це якось розрізнено і ніде не афішується — ні в батальйонах, ні «на гражданці». Хлопці реально не знають, куди піти. З армії їх випровадили — ось вам гроші, ось вам УБД — і все, робіть, що хочете. Бійці не проходять ні психологічної реабілітації, ні соціальної. Добре, якщо цим займуться друзі чи волонтери. Але держава від цього абстрагувалася.

«Крім бійців, які потребують реабілітації, є ще місцеве населення в зоні АТО, діти, які там живуть і навчаються»

— Ти сам зайнявся арт-терапією, допомагаючи іншим подолати посттравматичний синдром. Звідки виникла ідея саме такої психологічної реабілітації бійців?

— Коли я звільнився, мені в перші дні було не по собі. Насправді це великий стрес: учора ще було СІЗО, а сьогодні — свобода, це треба пережити і ввійти в курс справи, що відбувається. До речі, так само почуваються й ті, хто повертається з війни. Друзі з Дніпропетровська помітили в мені ці зміни і запропонували піти в майстерню гончара, поліпити з глини. І я відчув, що це мені допомогло: ми сиділи, спілкувалися, я заспокоївся, розслабився, у мене піднявся настрій. Я зліпив тоді дві чашки, розмалював їх у патріотичні кольори і виставив в інтернет показати, що вийшло. І друзі несподівано бурхливо відреагували на це, навіть запропонували купити. Так виникла ідея організувати інтернет-аукціон, щоб зібрати кошти на лікування бійців АТО. Буквально днями ми перерахували кошти пораненому бійцю Роману Кубишкіну.

— На аукціоні були тільки твої речі?

— Не тільки. Я після того випадку запросив до того гончара своїх побратимів із 93-ї бригади, яких щойно вивели з Пісків. Спочатку вони не хотіли, я ледь не силою їх затягнув. Нас було десять бійців, і Сергій усіх розсадив за гончарні круги, дав роботу. І я побачив, як змінився настрій у хлопців: вони приїхали злі, сумні, а за годину в них очі посвітліли, почали жартувати. Сергій із дружиною нам iще солодкий стіл організували. І всі дякували щиро. І ці речі, які ми наліпили, я за згодою хлопців теж виставив на аукціон. Потім до цієї справи підключилися ще київські художники, які принесли свої твори. А далі ми з друзями попросили Сергія зробити такий майстер-клас у Києві. Все виникло спонтанно, але вийшло дуже гарно.

— Це може перейти в довгострокову програму?

— Воно вже переходить. Реабілітаційний центр у Києві, де ми проводили майстер-клас, загорівся бажанням придбати гончарний круг і включити арт-терапію гончарством у програму реабілітації бійців. Цією ж ідеєю зацікавилися і в Дніпропетровську. Пішла така хвиля.

— Ти сам сказав, що рано чи пізно теж підеш з армії. Є якісь плани на подальше життя?

— Планів багато. Хочу більше займатися соціальними проектами, волонтерством. Адже, крім бійців, які потребують реабілітації, є ще місцеве населення в зоні АТО, діти, які там живуть і навчаються. Їм теж треба допомагати. Напрямів — море, роботи — непочатий край, хоча волонтерів стає все менше й менше — багато хто стомився, багато кому це набридло, а іншим просто не вистачає часу і коштів, бо треба дбати про свої родини.

— У тебе є однодумці?

— Насправді є багато активних і розумних людей, які демобілізувалися і не взялися за пляшку, а, як і я, шукають можливості допомогти іншим. Зараз я шукаю таких людей, ми обмінюємося контактами, ідеями. Майбутнє за цим. Бо від держави очікувати на допомогу не випадає. Її не було ні в 2014 році, коли бійці на «передку» ходили в лахмітті, ні зараз. Тобто оснащення покращилося, але байдужість лишилася. Наші політики нічому не вчаться.

УМ

Розділяй і володарюй.

  • 19.04.16, 18:30
Партизани актуальні 
Відповідальність апарату Верховної Ради: згуртування нації чи штучне розділення борців за волю України на «правильних» і «неправильних»?
Олексій МИКИТЕНКО   

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Виповнився рік із моменту ухвалення українським парламентом чотирьох законів, що склали так званий «декомунізаційний пакет». Йдеться про закони №2538-1 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», №2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», №2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» та №2540 «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років».

У квітні 2015 року Верховна Рада України прийняла закони, які мають убезпечити українське суспільство від пропаганди комуністичного та нацистського режимів, відкрити архіви КДБ, нарешті гарантувати вшанування борців за волю України у ХХ ст. тощо.

Але, як не прикро визнавати, не завжди і не всюди відбувається втілення зазначених законів. Цікаво, чи хтось уповноважений дбати про виконання цих насправді історичних знакових рішень?

Справа навіть не в тому, що подекуди досі залишаються символи комуністичного режиму (в назвах, на стендах, бланках, навіть портретах). Таке можна було б пояснити браком необхідних коштів, скрутою та багато ще чим. З часом можна подолати, виправити, перебороти всі «зовнішні» прояви тоталітаризму. Найголовніше — як проходить його подолання у серцях і душах, як, наприклад, відбуватиметься переосмислення подій ІІ Світової війни, руйнування радянських історичних міфів.

І особливо прикро, що втілення цих вистражданих українським народом законів не підтримується представниками самої законодавчої влади. Так, існує при Верховній Раді України Комісія у справах колишніх партизанів, яка як державний орган наділена державницькими функціями при вирішені питань стосовно підпільно-партизанського руху в Україні та визнанні громадян учасниками підпілля і партизанської боротьби та видачі їм відповідних документів. На підставі цих документів державні органи вирішують питання матеріально-побутового, медичного і житлово-комунального забезпечення колишніх партизанів і підпільників та їхніх сімей.

Дійсно, впродовж багатьох років це утворення встановлювало причетність громадян до збройного спротиву нацистським окупантам, проводило на прикладах героїчної боротьби партизанів і підпільників виховну патріотичну роботу. Цілком зрозуміло, що за часів СРСР і навіть потім не могло бути й мови про рівне вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом. Але настав час повернути народу пам’ять про всіх справжніх героїв років Другої світової війни, віддати належну шану всім борцям за свободу України. Проте ця цілком справедлива думка йде врозріз із позицією нинішнього голови Комісії, пана Римаря В. Ф.

Серед членів Комісії, які працюють на громадських засадах, протягом певного часу точаться суперечки щодо визначення їй, згідно з прийнятими Верховною Радою України законами про декомунізацію, нових напрямів діяльності. Йдеться і про розширення переліку осіб, яких можна вважати учасниками бойових дій під час Другої світової війни. Але позиція голови Комісії непохитна — він вважає неприпустимим враховувати внесок вояків УПА у збройне протистояння нацизму і всіляко блокує прийняття відповідних рішень. Насправді сама процедура вдосконалення роботи Комісії ані не зайняла б багато часу, ані потребує докладання надмірних зусиль.

Прийняття рішення, дійсно, непросте, адже представників УПА серед членів Комісії не має. Проте частина їх вважає за необхідне внести зміни до регламенту роботи Комісії, намагається знайти порозуміння в цьому питанні та відновити історичну справедливість.

Усі, хто воював проти нацизму в роки Другої світової війни на території України, бажали одного — бачити своїх нащадків не поневоленими, а вільними. Чи хочуть ці нащадки сьогодні протистояння своїх батьків і дідів, чи хочуть бачити їх розведеними по різні боки барикад? Чому вирішення цього питання було віддано на поталу однієї людини — голови Комісії у справах колишніх партизанів?

Враховуючи той факт, що все ж таки позиції членів Комісії розділилися, розгляд цього питання можна було б здійснити за допомогою залучення народних депутатів України. І такі спроби вже мали місце. Так, народний депутат України Юрій Шухевич доволі чітко і принципово позначив свою позицію і навіть доклав певних зусиль, щоб зрушити це питання з місця. І знову ініціатива наштовхнулася на небажання пана Володимира Римаря врахувати прийняті Верховною Радою закони, зважати на думку людей, що під час Другої світової війни відстоювали незалежність України.

Що це? Саботаж? Непрофесійність?

До того ж діяльність Комісії за декілька останніх років майже повністю стала суто інформаційного напряму — виступи на конференціях, урочистостях, написання доповідей та статей до визначних дат. Не говорячи вже про її ефективність... Скільки за останні роки було видано партизанських квитків та довідок дітям партизанів? Одиниці! Чи виправдовує такий формат кошти, які витрачаються на утримання Комісії, її технічне супроводження спеціалістами апарату Верховної Ради?

Досвід і напрацювання Комісії за вмілим, грамотним, а головне державницьким підходом може нарешті відновити історичну та соціальну справедливість. І вояки УПА матимуть змогу в державній установі отримати офіційне визнання нарівні з усіма іншими борцями з нацистською навалою.

Як висловився В. Кубік, автор статті «Помирити» ветеранів, відновити історичну й соціальну справедливість» (журнал «Віче», №11, червень 2015), «Багаторічне упередження щодо ролі й місця членів ОУН та вояків УПА у здобутті перемоги над нацизмом не повинно переноситися на покоління нащадків, онуків та правнуків. Ніщо не має роз’єднувати український народ у найважчий для нього час — час іспиту на міцність української незалежності».

У жодному разі дана публікація не є закликом до закриття комісії. Це намагання привернути увагу до факту невідповідності напрямків діяльності одного з підрозділів апарату Верховної Ради України до оновленого після Революції гідності життя країни.

У час військового протистояння на сході України зростають вимоги до патріотичного виховання і свідоцтвом його оновлення має стати справедливість у вшануванні всіх її героїв.

Маємо докласти зусиль для згуртування, а не роз’єднання нації, для ретельного, неупередженого вивчення всіх сторінок історії України.

А штучне, невиправдане розділення борців за незалежність України на гідних визнання та на тих, що не мають на це права — свідчення прихованого намагання гальмувати процеси демократизації, які, хоч і повільно, але невпинно відбуваються у нашій державі.

УМ

Цікаві факти про недавні сторінки нашої історії.

  • 19.04.16, 17:44

«Більшість зрадників у середовищі українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими»

Володимир Бірчак: Останній повстанець УПА дав бій кадебістам у 1967-му 
Торкнувшись у розмові з заступником директора архіву СБУ теми вбивства Бандери, «УМ» дізналася багато цікавого про недавні сторінки нашої історії
Наталія ЛЕБІДЬ   

Володимир Бірчак у сховищі документів архіву СБУ тримає в руках одну з давніх справ.

Розмову про долю Богдана Сташинського ми продовжуємо в компанії Володимира Бірчака, заступника директора Державного архіву СБУ, котрий зустрічає нас на Золотоворітській, 7 та проводить усередину приміщення, що зберігає не одну таємницю минулого.

— Пане Володимире, особисто я завжди була переконана, що для кращого розуміння епохи слід вивчати життєписи не тільки національних символів, а й антигероїв. Останні дають більше інформації про добу, бо в їхніх долях акумульована та типова для певного часу мотивація, котра й зумовила їх перетворення на злочинців. Чи погоджуєтеся ви з цим?

— Я погоджуюся з тим, що постать Сташинського може привертати увагу дослідників. Передусім убивця Бандери походить із Західної України...

— Вважаєте це нонсенсом?

— Знаєте, як свідчить історія, на жаль, багато зрадників українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими. Існувала відома практика: коли співробітники радянських спецслужб захоплювали підпільників, вони намагалися їх передусім перевербувати. А після цього нові агенти вже діяли проти своїх колег...

Чим іще цікавий Сташинський? Він здійснив убивство Лева Ребета, а цей злочин довго залишався нерозкритим. Далі на його рахунку — так зване «осіннє вбивство в Мюнхені», тобто замах на Бандеру. Тодішні події дуже цікаво описав у своєму есе Юрій Андрухович. Після того як Сташинський здався американській владі, в його житті відбулося чимало загадкового.

— Наприклад?

— Почався суд, і вбивцю Бандери засудили лише до восьми років ув’язнення — це не такий уже великий термін. Але і цих 8 років Сташинський не відбув, бо на половині тюремного терміну його відпускають. Чому?

— Про що може свідчити таке рішення?

— Не знаю, наскільки я є кваліфікованим фахівцем для того, щоб озвучувати такі здогади, але очевидно, що Сташинський дав американцям багато цінної інформації. Судовий процес провести було необхідно, але підсудному, скоріше за все, запропонували угоду: короткий термін ув’язнення у нормальних умовах в обмін на активну співпрацю та програму захисту свідків, яку могло забезпечити ЦРУ.

«У 1940-ві роки частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки»

— Цікаво, чи намагалася відшукати сліди Сташинського Служба безпеки ОУН? Йдеться про 1961 рік — чи на той час СБ ОУН ще діяла?

— Очевидно, так. Треба розуміти, що існував так званий «Край», тобто територія України, на якій діяли осередки національно-визвольного руху. 1942 рік — це рік народження Української повстанської армії, перша половина 1950-х — поступовий спад боротьби, а останній бій, останній спротив збройного підпілля ОУН прийнято датувати квітнем 1960 року (йдеться про Підгаєцькі ліси на Тернопільщині). Але нещодавно ми знайшли дуже цікавий факт. Мова про 1967 рік та невеличке село Рукомиш, що під Бучачем — там, у травертиновій печері переховувався підпільник, на нього вийшов КДБ.

— 1967 рік? Це неймовірно!

— Так. Той підпільник прийняв бій, довгий час відстрілювався, але потім, розуміючи безвихідь свого становища, застрелився сам, а перед тим облив гасом усі документи, які в нього були. Це щодо останнього бою УПА. А щодо долі ОУН, то у другій половині 1940-х років частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки.

Наприклад, відомим є ім’я Мирона Матвієйка, це (з 1949 року) — керівник референтури закордонної частини СБ ОУН. Матвієйко цікавий тим, що у 1951-му він з групою емісарів ОУН був десантований з англійського військового літака на територію Тернопільської області. Потрапив до рук МДБ, але потім від них утік — щоправда, ненадовго, бо потім був вимушений здатися...

Тому, відповідаючи на ваше запитання, — так, частини Служби безпеки ОУН існували тривалий час, перенісши свою діяльність за кордон. У 1990-ті представники закордонної референтури приїздили до України, спілкувалися тут з підпільниками, котрі були затримані радянською владою. Вони намагалися розібратися: чи ці особи були зрадниками, чи їх обмовили...

— Гаразд. А коли СБ ОУН припинила свою роботу остаточно?

— А вона й не припиняла роботу. Слід розуміти, що мельниківське «відгалуження» ОУН вийшло з підпілля на початку Незалежності. І зараз фактично в кожному обласному центрі України ми можемо знайти офіційно зареєстровані осередки ОУН. Тобто відомими є її голова, секретар, члени проводу тощо.

А от Організація українських націоналістів бандерівського спрямування, так би мовити, не вийшла «з підпілля» й до цих пір. Бо на сьогодні відомо лише те, хто очолює це крило — Стефан Романів, котрий є головою ОУН «бандерівської», або, як кажуть, ОУНР — «революційної» Організації українських націоналістів.

«Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком»

— Ми поговорили про те, чому Сташинським опікувалася ЦРУ. Його не шукала ОУН, лишилося з’ясувати головне: що робили для його віднайдення радянські спецслужби?

— Мені як працівнику архіву СБУ складно судити про ці речі, бо я не володію матеріалом — усі матеріали залишилися у Москві.

— Жодного папірця немає?

— По Сташинському — жодного. Бо вся операція і по Ребету, і по Бандері планувалася в Москві. Тому зрозуміло, що й справа Сташинського перебуває також там. Якщо трохи повправлятися у «якбитології», то можна припустити, що МДБ мусило його шукати. Особливо якщо Сташинський потрапив під програму захисту свідків. Але це вже припущення на припущенні.

— Шкода, бо на Лубянці, гадаю, не просто засекречені архіви — ймовірно, найбільш промовисті документи знищують просто зараз, якщо тільки вони не були знищені протягом попередніх путінських років...

— У нас є інші цікаві документи, щоправда, до Сташинського не дотичні. Йдеться про оперативні справи «Звєно» і «Тропа», роботу із закордонними центрами ОУН, зокрема про використання кур’єрів. Бо мав же бути якийсь зв’язок між Заходом та Краєм. Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком, і хтось мав ці послання доставляти. Це робили прості звичайні люди, досить часто —колишні упівці чи оунівці, котрі виходили, скажімо, з Баварії і через територію Чехословаччини добиралися до України, а там — по конспіративних зв’язках — до провідників ОУН.

Бувало, що їх перевербовували і переправляли вже з фіктивними завданнями на Захід. Плюс велися радіоігри, зокрема, до них був заангажований згадуваний вище Мирон Матвієйко — під примусом він був змушений «грати» з британською розвідкою «Мі-6», де інформацію, передану Матвієйком, сприймали як автентичні дані з українського підпілля.

І зворотний приклад: британець Кім Філбі працював на радянську розвідку, «зливаючи» їй дані про підпілля, адже ОУН співпрацювала з низкою західних іноземних спецслужб, зокрема й із «Мі-6»...

— Щоб завершити сюжет про Сташинського. Скажіть, уже в роки Незалежності українська СБУ не намагалася зв’язатися з колегами з ЦРУ, щоб з’ясувати щось про долю Сташинського?

— Ні. Свого часу прозвучав заклик знайти могилу Шухевича. І СБУ цим питанням зайнялася і знайшла поховання, хоч і досі не відомо, чи дійсно воно належить Шухевичу. А щодо Сташинського... Мабуть, на це просто відсутній суспільний запит.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Лев Ребет, перша жертва Богдана Сташинського. Був в’язнем польських тюрем за приналежність до ОУН. Згодом опинився у тюрмах німецьких. Після звільнення з концтабору Аушвіц Лев Ребет живе і працює у Мюнхені. А тим часом влада СРСР домагається видачі діячів ОУН та УПА, у тому числі і Ребета, за начебто співпрацю з німцями. У першій половині 1950-х років Ребета кілька разів безуспішно намагалися викрасти, але врешті-решт було ухвалено рішення його знищити. Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським 12 жовтня 1957 року на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», із загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти. Пристрій був виготовлений у московській «спецлабораторії №12». У момент зустрічі Сташинський скерував пристрій просто в обличчя Ребета й натиснув на спускову пружину. При вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза констатувала серцеву недостатність.

Степан Бандера, один із чільних ідеологів українського націоналізму та голова проводу ОУНР, став другим політичним діячем, убитим Сташинським. 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 у Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрелив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Двома роками пізніше, 17 листопада 1961-го, німецький суд визнав убивцею Степана Бандери Богдана Сташинського. Після докладного слідства проти вбивці відбувся судовий процес, вирок у якому було ухвалено 19 жовтня 1962 року — Сташинського засуджено до 8 років ув’язнення. При цьому суд зазначив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

УМ