Хвала шпинату й петрушці

Ще понад півстоліття тому вчені провели одне цікаве дослідження. Піддослідних тварин тримали на дієті, збагаченій усіма відомими на той час вітамінами. Але виявилося, що цього недостатньо: у тварин розвивалися захворювання і затримувався ріст. Науковці почали посилено шукати чинник росту. І знайшли його. Під час вирощування курчат на штучній дієті їм додавали в їжу екстракти листя шпинату й петрушки, які сприяли повноцінному розвитку птахів. Учені стали досліджувати ці рослини і виділили з них до того часу не відому речовину — фолієву кислоту, або вітамін В9. І відтоді ми знаємо, що його функція — відновлювати кров і клітини, забезпечувати відновні процеси в організмі, видаляти жир, що накопичується в печінці. Саме тому будь-яка страва із соковитим зеленим листям, стеблами чи пагонами — це насамперед особливий смак, ошатний барвистий вигляд страви і гарний настрій та самопочуття від її вживання.

Цілющий румбарбар

Румбарбар — це не екзотичний заморський продукт, а наш рідний садовий ревінь. Добре використовувати його стебла навесні, як тільки вони виростуть заввишки 30–60 см — молоді стебла містять цілий набір корисних речовин. Листя ревеню використовують для приготування голубців, стебла додають до розсольників замість огірків, до борщу — замість томату. А ще з черешків варять ароматне варення, тушкують з різноманітними овочами, печуть запіканки, пироги, печиво, шарлотки. Ми печемо шарлотку!

Потрібно збити 4 яйця із склянкою цукру, додати склянку борошна, вимісити до однорідної пухкої маси і залити нею викладені на деко шматочки ревеню. Цей весняний аромат саду в шматочку домашньої випічки не залишить байдужим ні вас, ні ваших гостей.

УМ

— Пане Володимире, перше питання до вас як до колишнього голови Державного архіву СБУ. За останні 10 років архів пережив три етапи: відкритість часів Ющенка, перешкоджання у доступі до нього часів Януковича і нинішній формат, коли теоретично до архіву може потрапити будь-хто, але на практиці це зробити не зовсім легко…

— Не згоден iз вами в оцінці теперішнього часу. Електронний архів СБУ (його приміщення) наразі використовує Служба безпеки в цілях, що зумовлені важливими завданнями поточного моменту (зараз там розмiщено центр з пошуку та звільнення заручників. — Авт.), але вся його база є доступною в мережі — на сайті avr.org.ua. Тепер, щоб потрапити в електронний архів СБУ, немає необхідності їхати на Ірининську, 4, — можна з ним працювати просто в iнтернеті. Це, до речі, був спільний проект СБУ та Центру вивчення визвольного руху.

Щодо інших аспектів. Рік тому було прийнято важливий закон про відкриття архівів КДБ. Суть його полягає в тому, що, по-перше, до будь-якого документа, створеного спецслужбами у період з 1917-го по 1991 рік, надається доступ, а по-друге, весь архів СБУ має бути переданий до архіву Інституту національної пам’яті, чиє створення заплановане. Власне, зараз існують певні бюрократичні труднощі з доступом не стільки до самого архіву СБУ, скільки до приміщень СБУ, які охороняються як режимні об’єкти. Саме тому й вирішено створити архів під егідою нашого інституту, щоб усунути останні перепони на шляху до нього.

— Коли саме буде створено подібний єдиний архів?

— Поки що існує проблема з пошуком приміщення для нього, а також інших необхідних ресурсів. Адже йдеться не тільки про перевезення архіву СБУ. Ідея полягає в тому, аби приєднати до нього архіви і Служби зовнішньої розвідки, і МВС, і Генпрокуратури, і пенітенціарної служби — всіх тих структур, які за часів СРСР вдавалися до репресивних дій.

— Яким може бути обсяг такого архіву?

— Зараз якраз триває ревізія, що має встановити, які саме матеріали підпадають під дію згаданого мною закону. Але якщо говорити про архів СБУ, то там приблизно 800 тисяч справ. Але в цілому ми вийдемо на цифру в рази більшу, і вже тоді проситимемо органи центральної влади і про приміщення, і про підтримку нашого проекту в цілому.

— Те, що ви кажете про об’єднання архівів, є надзвичайно важливим. Нещодавно наше видання цікавилося долею Богдана Сташинського, вбивці Бандери. З’ясувалося, що в архіві СБУ по Сташинському нічого немає, проте, очевидно, дещо є в сховищах Служби зовнішньої розвідки. От тільки доступ туди, ясна річ, ускладнений…

— Щодо Сташинського, то ситуація така. Очевидно, що рішення про ліквідацію Бандери приймали на найвищому, всесоюзному, рівні, а це означає, що 99% документів у Москві. Але 1% матеріалів, дотичний до цієї операції, може міститися й у Службі зовнішньої розвідки. Справа в тому, що архів Служби успадкував документи 1-го департаменту КДБ — департаменту розвідки. Котрий «наглядав», зокрема, й за діяльністю української еміграції.

В часи Ющенка тодішній керівник Служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж розсекречував, копіював та передавав до Інституту національної пам’яті матеріали з архіву Служби. Загалом таких документів було небагато — біля сотні, проте вони були дуже цікавими, бо розповідали про українську еміграцію 1920-30-х рр., про середовище Петлюри, Винниченка тощо. Цілком ймовірно, що в архіві Служби зовнішньої розвідки можуть бути й справи, дотичні до емігрантів пізніших часів, зокрема, й тих, що перебували у Німеччині, а це вже може дати зачіпку для збору інформації по Сташинському.

— А чи не знищені ці документи? Ви зазначали, що КДБ iз більшим ентузіазмом знищував тi компрометуючі його докази, якi є ближчими по часу до наших днів. Тобто якщо Голодомор кадебістів хвилював мало, то матеріали 1960-1980-х рр. вони зачищали дуже активно…

— Цілком можливо. Але вони також могли бути й вивезеними до Москви. Більш предметно про це можна буде говорити тільки після відкриття архівів Служби зовнішньої розвідки, які по цей день є найбільш закритими та, відповідно, найменш дослідженими сховищами. Потрапляння туди є проблематичним, але для того й приймався закон, аби всі архіви були в однаковому положенні і доступ до них був рівною мірою вільним та безперешкодним.

— Скажіть, до війни і навіть, можливо, до правління Путіна українські архівісти намагалися контактувати з російськими колегами, в яких справжній документальний Клондайк?

— Так. І хоча першими по шляху декомунізації та відкриття архівів пішли країни Балтії, другою по хронології була Росія, яка на початку 1990-х розсекречувала важливі документи. Була навіть створена комісія під проводом відомого військового історика Дмітрія Волкогонова, котра патронувала таке розсекречення. Але так тривало недовго. У 1995-му, ще за Єльцина, у РФ було ухвалено новий закон про державну таємницю, котрий почав обмежувати доступ до архівів.

А потім, у 1999-му, з приходом до влади ставленика КДБ Путіна, Росія почала задавати новий міжнародний тренд, відповідно до якого архіви КДБ мають бути закриті взагалі. До цього моменту співпраця між українськими та російськими архівістами тривала — йшло взаємне листування щодо долі репресованих тощо. Після 1990-х усе це припинилося, ба, навіть більше: Росія намагалася примусити нас грати за власними правилами. Після Помаранчевої революції та відкриття за наказом Ющенка архівів КДБ ми почали отримувати листи з ФСБ про те, що такий крок загрожує безпеці Росії, оскільки в ході розсекречення документів назовні можуть спливти її державні таємниці.

На що ми відповідали, що в Україні діють закони України, а проблеми Росії з її таємницями нас мало обходять. Наразі ми отримали інформацію про те, що російські архіви КДБ закрито повністю до 2044 року, а остання новина стосується того, що державне архівне відомство РФ віднині підпорядковано безпосередньо президенту Путіну, що свідчить про його розуміння, якою небезпекою загрожує відкриття архівів для його прорадянського реваншу.

— Якщо повернутися до наших проблем: під час однієї з наших зустрічей ми торкалися теми чорного ринку архівних документів, який існує в Україні. Яка зараз із цим ситуація і чи не скоротилися обсяги незаконної купівлі-продажу артефактів?

— На жаль, позитивних зрушень не сталося. Як і раніше, відсутні законодавчі ініціативи, якi б дозволили вживати жорсткіші санкції щодо людей, котрі беруть участь в організації подібного підпільного ринку. Ситуація війни не тільки не мінімізувала, а навпаки — інтенсифікувала чорний ринок документів: віднедавна на ньому з’явилися матеріали з обласних управлінь СБУ в Донецькій та Луганській областях. Частина з них була знищена, частина — ні, і зараз вона виставлена як лоти на чорному ринку. Зрозуміло, що треба вдаватися до більш суворих покарань, бо торгівля подібними документами є тяжким кримінальним злочином.

— Яким є профіль колекціонера подібних речей? Якщо є людина, котра скуповує документи з архівів СБУ?

— Це люди, які захоплюються антикварними речами, люди, які люблять історію, але при цьому не довіряють державі. При цьому більша частина з них купує документи задля отримання прибутків — їх згодом просто перепродують. А когось цікавлять не так документи й історія, яку вони розповідають, як, власне, якісь матеріальні ознаки доби — печатки, бофони (грошові одиниці) ОУН-УПА, листівки, гравюри тощо.

Це те, що серед колекціонерів цінують навіть більше, ніж матеріали іншого роду. Бо для того, щоб оцінити документ, треба розуміти контекст часу, в який він був створений, а також треба вміти прочитати документ. Для колекціонера може бути цінним те, що на тому чи іншому документі стоїть підпис Лаврентія Берії, а для історика — згадування в ньому людей, котрі, можливо, вже десятки років вважаються зниклими безвісти абощо.

— Якщо говорити про декомунізацію України, який пласт завдань ви бачите як першочерговий?

— Очевидно, що донесення інформації про те, чим насправді був радянський режим. Проблема в тому, що багато людей, які пережили жахи радянщини, побоялися розповісти нащадкам правду про це, й тому у суспільстві домінує доволі рожевий погляд на наше минуле — як на період, коли була стабільна зарплата, стабільна робота, забезпечене життя тощо. Покоління 50+ намагається донести цей спотворений погляд до своїх дітей, і це створює благодатний ґрунт для прорадянських реваншів.

Саме тому важливо відкривати архіви і говорити з людьми доступною для них мовою, а не лише мовою документів. Ми надаємо великого значення проведенню виставок — пересувних вуличних виставок, які розповідають про геноцид, про історію селянських повстань в Україні перед Голодомором 1932-1933 рр., зараз ми готуємо виставку, присвячену Другій світовій війні, яка розповідає про різноманітність участі українців у цій війні.

Ми також проводимо лекторії, під час яких говоримо про ті чи інші епізоди історії України ХХ століття, організовуємо диспути та вечори під загальної назвою «Незасвоєні уроки історії» тощо. Наша увага звернена здебільшого на доросле покоління, яке навчалося в радянських школах і ніколи не вчило справжню історію України. Молодшим пощастило більше, хоча й з Міністерством освіти ми теж активно співпрацюємо, пропонуючи свої правки до підручників, які, втім, зараз є доволі добрими.

— Найбільш ефективним засобом донесення інформації було, є і буде (принаймні поки що) телебачення. Але ТБ в Україні лишається, по-перше, зросійщеним, а по-друге, спаскудженим низькопробними телесеріалами для домогосподарок. Чи планує Інститут національної пам’яті розбавити цю «жуйку для очей» доброю просвітницькою програмою?

— Ми про це мріємо. І сподіваємося на те, що законодавчі зміни, які були прийняті протягом останнього часу і які обмежують засилля російського продукту, визволять нішу для заповнення її якісними українськими програмами, зокрема й історичного спрямування. Звичайно, що у віддаленій перспективі ми мріємо про більше — про власний телеканал формату Discovery або History — переконані, що це обов’язково станеться, хоча й не надто швидко. А поки що ми епізодично співпрацюємо з Першим національним, виходитимемо й на інші канали, де будуть з’являтися цікаві історичні програми, в тому числі й нашого Інституту.

— А чи можливий, скажімо так, тріумф декомунізації за умови відсутності люстрації на зразок тієї, котра була проведена в інших країнах східної Європи?

— Україна справді не провела вчасно ані люстрацію, ані декомунізацію, що й стало причиною тупцювання на одному місці протягом останніх 25 років, а також спроби комуністичного реваншу, який мав місце за часів Януковича. Зараз ми намагаємося наздогнати час, і в 2014-му було прийнято закон про очищення влади — як на мене, дуже недосконалий, адже він так і не дав відчутного ефекту.

Але щодо української декомунізації, то я є оптимістом. Я вірю, що вона буде завершена. Хотілося б, звісно, щоби справи йшли швидше, і, зокрема, щоби всі 987 населених пунктів, які мають бути перейменовані, вже зараз отримали нові назви (але Верховна Рада затягує цей процес). Хоча й у цьому є певний позитив: вивільнюється додатковий час для того, аби ми отримали рекомендації від органів місцевого самоврядування щодо перейменування населених пунктів.

Нарешті місцева влада зрозуміла, що декомунізація — це серйозно, і вона зачепить усіх, кого має зачепити. Я цим дуже втішений, бо перед нами стояли два завдання: позбутися у топонімах радянської спадщини та залучити до процесу обговорення нових назв місцеві громади. Гадаю, що перший етап декомунізації — пов’язаний з перейменуванням міст та сіл — ми завершимо вже до кінця поточного року, а відтак зможемо більшою мірою зосередитися на наших просвітницьких проектах.

— Міністерство культури ініціювало створення музею тоталітаризму, одним з варіантів розташування якого може стати Пирогове від Києвом. Гадаєте, це вдала ідея?

— Щодо Пирогового, то я в цьому не впевнений. Це дуже гарний етнографічний музей, скансен, який розповідає про самобутність української культури, тож я собі досить погано уявляю, як туди можуть бути вписані пам’ятки тоталітарної доби. Наша пропозиція полягала в тому, що музей тоталітаризму набагато краще було б створити на території Виставки досягнень народного господарства. Бо цей об’єкт було споруджено для прославлення радянського ладу — по суті, він уже є музеєм тоталітарної доби. Додати туди ще кілька пам’ятників, які мають мистецьку цінність, не складно, і за умови цього ми вже матимемо майже завершений проект.

— А, може, є сенс згрупувати тоталітарні пам’ятки довкола «Матері-Батьківщини»? Чи цей монумент із часом буде ліквідований узагалі?

— Ні, весь пам’ятник не підлягає демонтажу, але, згідно з законом про декомунізацію, зі щита скульптури має бути прибраний радянський герб. Зараз вирішення цього питання вивчається інженерами.

— Останнє питання. Чи бачить Інститут національної пам’яті свою функцію ще й у тому, аби оберігати від знищення пам’ятки давніших часів? Наприклад, Київську фортецю, яка зараз переживає черговий наступ забудовників, котрі прагнуть мінімізувати її власний простір і використати територію музею під комерційні проекти?

— Подібне питання — в компетенції передусім міністерства культури, яке є головним органом з охорони пам’яток, але очевидно, що ми також маємо підтримувати роботи подібних музеїв, оскільки вони є важливим елементом формування національної пам’яті.

http://umoloda.kiev.ua/number/180/0/97574/

Розстріл польських полонених, вчинений весною 1940 року органами НКВС СРСР на чолі з Лаврентієм Берією за прямою вказівкою секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, увійшов в історію під назвами «Катинська трагедія», «Катинська справа», «Катинський розстріл», «Катинський злочин», «Проблема Катині». Цей термін є збірним, ним позначаються всі місця вбивств майже 22 тис. поляків, які утримувались у різних таборах і в’язницях НКВС.

Але символом і сакральним місцем страшної трагедії для польської нації стало маленьке село Катинь на Смоленщині, де вперше у квітні 1943 року німці разом iз представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста виявили масове поховання розстріляних польських офіцерів. Впродовж наступних 47 років Катинь залишалася єдиним достовірно відомим місцем поховання жертв НКВС.

Керівники СРСР до кінця 1990 року категорично заперечували причетність НКВС та керівництва тодішнього Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним до розстрілів польських військовополонених і звинувачували у цих вбивствах нацистську Німеччину. Лише під тиском політичних змін президент СРСР Михайло Горбачов, а згодом і президент РФ Борис Єльцин визнали цей факт і розсекретили частину документів.

28 липня 2000 року у присутності тодішніх прем’єр-міністра Польщі Єжи Бузика і віце-прем’єр-міністра Росії Віктора Христенка в лісі біля села Катинь був відкритий Меморіальний комплекс «Катинь» як Міжнародний меморіал жертв політичних репресій. Того ж року були відкриті польсько-український (17 червня в Харкові) та ще одни польсько-російський (2 вересня в Мєднєво) меморіальні комплекси. На території Катинського меморіалу є військовий цвинтар, де поховано 4421 польський офіцер (iз них 2730 ідентифіковано) — ув’язнених Козельського табору, розстріляних весною 1940 року.

Перший візит Леха Качинського як президента Польщі до Росії відбувся саме на військовий цвинтар у Катині 18 вересня 2007 року на 68-му річницю нападу Радянського Союзу на Польщу 17 вересня 1939 року. Тоді Качинського не зустрічав ні президент Росії Путін, ні інші політичні лідери країни. У своїй промові на військовому цвинтарі Лех Качинський наголосив, що «люди, які живуть у Росії сьогодні, не несуть відповідальності за злочини Сталіна, але Москва має визнати цей злочин геноцидом та покарати ще живих працівників НКВС, які розстрілювали військовополонених, і виплатити рідним загиблих компенсації».

Після катастрофи літака Ту-154М 10 квітня 2010 року, у якій загинули 96 осіб польської делегації на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським, що летіла в Смоленськ для вшанування 70-ї річниці розстрілу польських офіцерів, з’явилися терміни «Катинь-1» і «Катинь-2». На сьогодні «Катинь-1» — це воєнний злочин колишнього СРСР, а «Катинь-2» — злочин РФ, правонаступниці Радянського Союзу. Обидва злочини залишаються злочинами без покарання.

Президент Польщі Лех Качинський, виступаючи 1 вересня 2009 року у Гданську на церемонії до 70-річчя початку Другої світової війни, у присутності Путіна, заявив: «Тоді, 17 вересня 1939 року Польща отримала удар ножем у спину, удар від більшовицької Росії, яка виконувала свої союзницькі зобов’язання, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа. Польські солдати гідно чинили опір нацистським агресорам. Але того дня Польща, у якої ще були сили захищатись, — була знищена більшовицькими військами, які почали наступ зі Сходу. Це не Польща повинна відпрацьовувати урок спокути. Для цього у нас немає ніяких причин. Причини є у інших, які сприяли початку Другої світової війни».

Соцопитування, проведені напередодні GfK Polonia польською газетою «Rzeczpospolita», показали, що 76% поляків хотіли б почути вибачення від Путіна за напад СРСР на Польщу. Однак він цього не зробив. Провідні історики Російської академії наук (Борис Топорнін, Олександр Яковлєв, Інесса Яжборовська та інші) визнали, на відміну від Путіна, що СРСР, який напав на Польщу, є «співучасником агресії» у Другій світовій війні. На думку істориків, саме тоді Сталін переконав Гітлера «стерти Польщу з карти Європи».

«Вибачтесь за напад на Польщу, за геноцид в Катині, за вбивство наших героїв, за виселення поляків до Сибіру», — закликали Путіна польські ЗМІ.

Член Палати общин англійського парламенту, екс-міністр у справах Європи Деніс Макшейн у своїй статті «В політиці, як і в житті, просити прощення часто буває всього найважче» поставив питання, чи вибачиться Путін на заходах в Гданську за розстріл поляків у Катині — «перше масове вбивство за період Другої світової війни». «Скоріш за все, Путін не принесе вибачення за цей злочин Росії проти людяності», — написав Деніс Макшейн (The independent, 1 вересня 2009 р.).

Канцлер ФРН Ангела Меркель, виступаючи на церемонії 1 вересня 2009 року, визнала відповідальність Німеччини і її союзників (СРСР напав на Польщу без оголошення війни 17 вересня 1939 року. — Авт.) за розв’язання Другої світової війни: «70 років тому німецьким нападом на Польщу почалась трагічна глава в історії Європи. Усвідомлюючи свою особливу відповідальність, Німеччина надала допомогу Польщі, іншим країнам Центральної і Східної Європи на їх шляху в Європейський Союз і НАТО. Між Польщею і ФРН розширюється тісна довірлива співпраця».

Того ж дня Лех Качинський порівняв iз Голокостом масові розстріли поляків у Катині: «Євреї гинули тому, що вони були євреями, польські офіцери — тому що вони були польськими офіцерами. Катинський злочин не можна називати інакше, ніж геноцид. Зауважимо, що, вiдповiдно до тодішніх соцопитувань, 61% поляків висловився за визнання масового вбивства польських офіцерів геноцидом, 34% вважають, що це «воєнний злочин» і лише 5% опитаних не мають власної точки зору щодо цієї трагедії.

Путін у своєму виступі закликав «не ділити історію на чорне і біле, а причини початку Другої світової війни залишити з’ясовувати фахівцям» і промовчав, що в результаті пакту Молотова — Ріббентропа також була відновлена частина Російської імперії. Тему розстрілу польських полонених каральними органами НКВС СРСР (колишніх своїх колег) Путін навіть не згадав.

13 липня 1994 року керівник слідчої групи Головної військової прокуратури СРСР Яблоков А.Ю. виніс постанову про закриття кримінальної справи на підставі пункту 8 ст.5 КПК РРФСР (за смертю винних). У постанові були вказані прізвища вищого партійного політичного керівництва СРСР: Сталін, члени політбюро ЦК ВКП(б) — Молотов, Мікоян, Ворошилов, Калінін, Каганович, керівники НКВС СРСР — Берія, Меркулов, Кобулов, Баштанов та велика група посадових осіб НКВС нижчого рівня, а також безпосередні виконавці розстрілів польських полонених, які слідством були встановлені винними у скоєнні злочинів, передбачених пунктами «а», «b», «с» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, а саме — злочини проти людства, воєнні злочини, злочини проти людяності. Зазначу, що саме така кваліфікація «Катинської справи» була дана в 1945-1946 роках Радянським Союзом, коли Сталін хотів покласти вину за розстріл поляків на нацистів, при внесенні цієї справи на розгляд Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

У постанові про закриття кримінальної справи, окрім керівників Радянського Союзу і НКВС СРСР, винних у розстрілах польських полонених, зазначено понад сотню прізвищ працівників НКВС, які безпосередньо виконували рішення політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл поляків. За твердженням полковника юстиції Анатолія Яблокова, контингент розстрільної команди (так звана «спецгрупа») складався зі 125 працівників НКВС, разом із водіями і машиністками-секретаршами, які нерідко брали участь у розстрілах. Після розстрілу поляків усi вони були нагороджені орденами і медалями або заохочені грошовим преміями.

Назву прізвища лише деяких iз них: Магго, Надарая, Ємельянов, Мільштейн, Сінєгуб, Кривенко, Сухарєв, Павлов, Рубанов, Карцев...

Проте через три дні (16.07.1994 р.) керівництво Головної військової прокуратури і Генпрокуратури РФ скасувало постанову А. Яблокова, якою вищезазначені посадові особи були встановлені винними у вчиненні злочинів проти людства, людяності та воєнних злочинах. Причина? В іншому випадку, Російська Федерація, відповідно до норм Міжнародного права, зобов’язана була б виплачувати рідним і родичам розстріляних поляків матеріальну компенсацію, а жертв — реабілітувати. А осіб, які брали участь у розстрілах поляків і були ще живі — потрібно було судити, незалежно від їхнього віку, оскільки вчинені ними злочини не мають строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Але піти на цей історичний і юридично справедливий крок, політичне керівництво Росії, і в першу чергу президент Єльцин, не захотіли. Подальше розслідування було доручено іншому військовому прокурору.

21 вересня 2004 року Головна військова прокуратура РФ закрила кримінальну справу № 159 на підставі п. 4 ч. 1 ст. 24 КПК РФ (за смертю винних). Громадськість дізналась про це лише через півроку. 11 березня 2005 року тодішній головний військовий прокурор Савєнков А. Н. оголосив секретними не тільки більшість матеріалів розслідування, а й саму постанову про закриття «Катинської справи». Тим самим від суспільства був засекречений і персональний склад осіб, винних у розстрілі польських полонених, вказаних у постанові.

Та найголовніше — була змінена кваліфікація злочинів щодо осіб, винних у розстрілі польських полонених. Якщо в постанові Яблокова А. Ю. дії партійно-політичного керівництва СРСР на чолі зі Сталіним та посадових осіб НКВС СРСР були визнані злочинами проти людства, воєнними злочинами і злочинами проти людяності, то в постанові про закриття кримінально справи № 159 від 21.09. 2004 р., злочини, вчинені зазначеними особами, були кваліфіковані лише як перевищення влади посадовою особою, що мало тяжкі наслідки, передбачені Кримінальним кодексом РРФСР, який діяв у 1926—1958 роках.

Засекречення матеріалів кримінальної справи і перекваліфікація злочинів проти людства і людяності лише на злочин — перевищення влади, були здійснені за прямою вказівкою президента Росії Путіна. Зміна кваліфікації злочину стала юридичною підставою для колишніх колег Путіна з НКВС—КДБ—ФСБ, які були ще живі, уникнути засудження до позбавлення волі з конфіскацією майна та позбавленням їх пенсій і кривавих нагород.

Упродовж 2005—2007 років Головна військова прокуратура і суди різних інстанцій Росії відмовили в розгляді поданих родичами розстріляних поляків заяв про реабілітацію як жертв політичних репресій переліку конкретних розстріляних польських військовополонених.

Спеціальна комісія Палати представників Конгресу США з питань Катині під головуванням Р. Дж. Меддена (1951—1952 рр.) на основі розсекречених матеріалів Держдепартаменту США зробила однозначний висновок: «СРСР винний у Катинському вбивстві польських військовополонених». Комісія прийняла рішення винести результати розслідування на публічне обговорення в ООН iз метою створення Міжнародного трибуналу. Проте Білий дім не підтримав цю ініціативу, керуючись політичною доцільністю.

У 2012 році в США були оприлюднені більше тисячі секретних документів Катинського розстрілу, які засвідчили, що ще до завершення Другої світової війни керівництво США знало про причетність СРСР до розстрілу поляків у 1940 році, але «з міркувань стратегічного характеру» нічого не робило.

22 жовтня 2011 року глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що Росія готова розглянути можливість реабілітації жертв Катині. Тему вбивств сталінським режимом польських офіцерів Лавров назвав «трагічною». Відомий російський телевізійний ведучий Володимир Познер так прокоментував заяву Лаврова: «Польські офіцери були взяті у полон не в результаті воєнної операції — їх просто захопили і за рекомендацією Берії, зі згоди Сталіна, вони були розстріляні. Тобто радянське керівництво вчинило абсолютно найтяжчий злочин». А тепер говоримо, що «ми готові розглянути питання про їх реабілітацію». Це звучить дуже дивно. «Можливо, не чекаючи рішення Страсбурзького суду, треба було давно реабілітувати польських офіцерів, як ні в чому не винних людей. А заодно об’явити тих, хто вказав, що їх потрібно розстріляти, на чолі з Йосипом Віссаріоновичем, злочинцями. Взагалі немає меж ні лицемірству, ні відсутності совісті».

Європейський Суд з прав людини 16 квітня 2012 року і 21 жовтня 2013 року своїми рішеннями визнав, що «масове вбивство польських військових полонених, вчинене Радянською таємною поліцією НКВС, має всі ознаки воєнного злочину відповідно до Гаазької конвенції 1907 року і Женевської конвенції 1929 року та за змістом ст. 6 (б) Нюрнберзького статуту від 8 серпня 1945 року».

Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності» від 26 листопада 1968 року встановила, що ніякі строки даності не застосовуються за вчинення воєнних злочинів, незалежно від часу їх скоєння. Європейський Суд також констатував факт намагання СРСР на Нюрнберзькому процесі безпідставно звинуватити у вчиненні цього злочину провідних нацистів Німеччини.

Висновок: Російська Федерація як правонаступник і правопродовжувач колишнього СРСР, відповідно до міжнародного права, несе цивільно-правову (матеріальну) і політичну відповідальність за вчинення воєнного злочину — масові вбивства польських військовополонених і польської інтелігенції у 1940 році та за насильницьку депортацію поляків у 1939—1940 роках, що має всі ознаки геноциду.

26 листопада 2010 року (через сім місяців після катастрофи польського літака) Державна Дума і Федеральні Збори Російської Федерації, при протидії з боку фракції КПРФ, прийняли Заяву «Про Катинську трагедію і її жертви». У заяві, зокрема, відзначається: «Сімдесят років тому були розстріляні тисячі польських громадян, які утримувались у таборах для військовополонених НКВС СРСР і у в’язницях західних областей України і Білорусії. Масові знищення польських громадян на території СРСР під час Другої світової війни стали актом вседозволеності тоталітарної держави. Опубліковані матеріали, які багато років зберігались у секретних архівах, не лише розкривають масштаби цієї страшної трагедії, а й засвідчують, що Катинський злочин був вчинений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників...»

У заяві немає ні слова вибачення перед Польським народом з боку Росії як правонаступниці «тоталітарної держави», яка «масово знищувала польських громадян». «Масові знищення поляків» вищий законодавчий орган Росії не визнав ні актом геноциду, ні воєнним злочином, ні злочином проти людяності, а визначив їх «актом вседозволеності» та «страшною трагедією». Безвинно розстріляні польські полонені (військові і цивільні) до цього часу Росією ні юридично, ні політично не реабілітовані. 21 857 розстріляних польських полонених у заяві віднесені всього лиш до «тисяч розстріляних».

Особливо наголошено на тому, що «Катинь є трагічним місцем і для Росії», бо там «покояться тисячі радянських громадян, знищених Сталінським режимом у 1936 — 1938 роках», а поруч «розташованi могили радянських військовополонених, розстріляних гітлерівськими катами». Складається враження, що нібито Польща в чомусь завинила перед Росією у розстрілах радянських громадян.

Така заява російських парламентаріїв є проявом вищого ступеню цинізму та аморальності Росії щодо пам’яті безвинно убієнних польських військовополонених і польської інтелігенції, їхнiх рідних та всього польського народу.

7 квітня 2010 року свій виступ на Катинському меморіалі Путін звів лише до того, що засудив тоталітаризм, від якого загинули поляки, але насамперед радянські люди. Путін не визнав цей злочин воєнним і не назвав конкретні імена, зокрема Сталіна. У його виступі звучав неприхований докір на адресу Леха Качинського: «...історія, яка написана ненавистю, не повинна інтерпретуватися в ім’я інтересів конкретних осіб і конкретних політичних груп».

Іноземні журналісти, які були присутні на Катинських заходах, наголосили, що Путін не став преклоняти коліна на цвинтарі похованих польських офіцерів і просити прощення перед польською делегацією на чолі з Туском, як це зробив у свій час у Варшаві канцлер Віллі Брандт.

Західні політичні експерти зауважують, що якби колишній офіцер КДБ СРСР Путін попросив прощення, то поляки б це оцінили високо і повірили б у щирість намірів російської Держдуми «відновити чесні імена поляків, які загинули в Катині та інших місцях, вияснити всі обставини трагедії», яка «від імені Російського народу протягує руку дружби Польському народу».

Голова правління Міжнародного історично-просвітницького і правозахисного товариства «Меморіал» Арсеній Рогінський, присутній на церомонії в Катині, зазначив тоді: «Мені б дуже хотілося почути від Путіна наступне: «Ми поновимо розслідування Катинського злочину, ми дамо правильну юридичну кваліфікацію, а не ту цинічну, яка дана, ми назвемо винних у цьому злочині — Сталіна і всіх інших, і, нарешті, ми реабілітуємо всіх цих невинно розстріляних людей згідно з російським законодавством».

Лише увечері, на спільній прес-конференції з Туском, Путін на запитання, чому він не говорить про злочин Сталіна, відповів, що «пошуком винних повинна займатися прокуратура» і вказав на «відповідальність НКВС і Берії».

18 квітня 2010 року Президент РФ Дмитро Медведєв під час церемонії поховання Леха Качинського і його дружини Марії у Кракові заявив: «Катинська трагедія — це наслідок злочину Сталіна і ряду його приспішників. Утiм позиція Російської держави з цього питання давно сформульована і залишається незмінною».

Як і Путін, Медведєв не назвав розстріл польських полонених воєнним злочином і злочином проти людяності і не попросив прощення у поляків. Відтак обіцяна Лавровим «реабілітація жертв Катині» і обіцяне Путіним «ретельне розслідування» завершилося втаємниченням матеріалів слідства, дії винних посадових осіб НКВС СРСР і Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним у розстрілі польських полонених були кваліфіковані як «перевищення влади і службових повноважень», а не як воєнний злочин і злочин проти людяності, навіть постанова про закриття кримінальної справи у 2004 році була утаємничена і не надана Європейському Суду з прав людини на його запит.

Оце і є сутність «ретельного розслідування» Путіна, «незмінної позиції Росії», про яку говорив Медведєв, а також готовність «розглянути можливість реабілітації жертв Катині», яку обіцяв Лавров. Хоча визнання Росією «Катинського розстрілу» воєнним злочином, повна реабілітація всіх розстріляних і відмежування від тоталітарного режиму Сталіна в СРСР, який європейські організації прирівняли до нацистського злочинного режиму Гітлера в Німеччині, а злочини цих режимів визнали злочинами проти людства, буде не самоприниженням Росії перед світом і Європою, а визнанням здорового глузду, шляхетністю і почуттям власної гідності, спокутою за гріхи радянського режиму шляхом правди до створення нормального демократичного громадянського суспільства.

Чи здатна на це сьогоднішня Росія при нинішньому фашистському і сталінському режимі Путіна? Однозначно — ні! За всю свою багатовікову історію існування сутність Імперії зла не змінювалась, як би вона не називалася, починаючи з ординського Московського царства і закінчуючи як Російська Федерація. Зовнішня політика Росії — це експансії, анексії, агресії загарбання чужих територій, поневолення народів і їх масове знищення.

Чи здатні народи Російської Федерації звільнитись від Путіна — «Сталіна—Гітлера ХХІ століття»? Відповідь за народами Росії. Але самознищення останньої імперії зла — неминуче!

...10 квітня 2010 року приблизно о 08:24 (за варшавським часом) в небо піднявся авіалайнер Ту-154М iз польською делегацією на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським. Разом iз ним на борту були його дружина пані Марія, керівники вищого військового командування ЗС, представники Сейму і Сенату, політичні, громадські і релігійні діячі Польщі (всього з екіпажем літака — 96 людей). Назустріч літаку піднімався диск яскравого вранішнього сонця. Починався суботній, вихідний день...

Вони летіли в Смоленськ за покликом серця, щоб відвідати Меморіальний комплекс «Катинь» і вшанувати польських офіцерів, розстріляних у Катинському лісі 70 років тому за наказом Сталіна — Берії. Кожен летів зі своїми думками, планами і надіями на майбутнє. Але вони не знали, що фашистський режим Путіна новітніми технологіями приготував для них «Катинь-2» і що до їх знищення залишилося 77 хвилин...

Про результати приватного розслідування обставин теракту проти польського літака Ту-154М — у наступних числах газети «Україна молода».