Блог Alter ego*

Вид:: короткий; повний

Замітки:

всі

у блог

у співтовариства

Alter ego*

Якого ж дідька тарифи зростають???

22.05.16, 01:19

Російський газ подешевшав до рекордних показників

19 Травня, 20:20 1660 2коментувати

Facebook0

Twitter0

Вконтакті0

Google+0

Однокласники0

При стабільних обсягах поставок і падаючій ціні експортна виручка Газпрому буде скорочуватися

Квітневі ціни на газ з Росії впали до мінімального рівня з вересня 2004 року, повідомляєFinanz.ru.

Вперше контрактні ціни Газпрому стали нижче котирувань газових ф'ючерсів в Лондоні.

В березні тисяча кубометрів газпромівського газу на кордоні з Німеччиною коштувала $147,2, це на 14,6% менше, ніж лютому і на 56% - ніж роком раніше.

Падіння ціни пов'язане з падінням цін на нафту, до яких з лагом в 6-9 місяців прив'язані контракти Газпрому з європейськими споживачами.

Крім того, позначилися і постачання зрідженого природного газу на ринки ЄС. Це загострило конкуренцію і буде тиснути на ціни в перспективі.

Обсяг поставок російського компанії в Європу залишаються без змін – близько 160 млрд куб. м. Але при стабільних обсягах і падаючій ціні експортна виручка буде скорочуватися.

Нагадаємо, США почали експортувати газ з північного узбережжя Мексиканської затоки в лютому цього року. Танкер Ineos Interpid з 27 тисячами куб. м етану доставлений на нафтохімічне підприємство в Норвегії.

Коментарі: 4

Alter ego*

Объяснительная записка.

22.05.16, 00:55

Что только не прилетало мне в личку за эти последние бурные годы. На всякие там «с@ка бандеровская» уже даже внимание не обращаю. Давно принимаю за комплимент. Но сегодня вдруг зацепило одно сообщение: «ЗА ЧТОООО??! (именно так протяжно и именно капслоком) за что вы нас так ненавидите????»

Мы - это, соответственно, украинцы, то есть хохлы, то есть бандеровцы , то есть фашисты. Они- это русские, то есть братья, то есть одной крови, одного теста и чуть ли не от одной матери.
«Мы же столько прошли! А вы нас ненавидите! Все русское ненавидите. За чтоооо???!!»- надрывалась моя личка.
А действительно. За что? Ну, во-первых, не все русское и не всех русских. Никто не заставит меня разлюбить Есенина, Ахматову, Блока. Я никогда не забуду, как задыхалась от восторга, глядя на картины Врубеля в Третьяковке. Мне все так же нравятся Высоцкий и Розенбаум. Я выросла на русской классике. В детстве я вместо альбомов с раскрасками листала альбомы с репродукциями Васнецова, Репина, Брюллова. И Перов для меня драматичнее, чем Жерико, а Достоевский глубже, чем Гюго. Я это полюбила задолго до Путина и «крымнаш». Да, сейчас «крымваш».
Но «совестьнаш».
И «правданаш».
И «богнаш», а от вас отвернулся.
И да, действительно, мы так много прошли с вами вместе. Великую отечественную, Афганистан... Украинцы получали такие же фронтовые письма, сложенные треугольничком, такие же похоронки, такие же цинковые гробы. Мы вместе показывали кукиш Америке и кузькину мать всему миру. Ненавидели империализм и буржуев проклятых во время холодной войны. Цвет украинской нации валил лес и гнил на соседней шконке рядом с вашим в ГУЛАГе...
Потом Чечня. Когда старший брат сказал, что вся Чечня это сплошные головорезы и бандиты, мы согласились. Когда Грозный равняли с землей, мы промолчали. Дай, Господи, силы теперь не умереть со стыда. Когда воевали с грузинами, мы тоже робко постояли в стороне. Старшему брату ведь виднее. На братскую любовь можно списать любую подлость.
А теперь мы ненавидим вас. Тех, у кого Путин и гвардейская ленточка на весь микроскопический мозг. За то, что вы пришли к нам. Может, не вы лично. Но с вашего молчаливого одобрения или заливистого поощрения пришли другие. У которых «русский мир» зачесался. У которых патриотизм жмет голову, карманы и курок от автомата. К нам пришли, к своим бывшим братьям. На наши свежевыметенные полы. В своих кирзачах. И теперь мы вас ненавидим.
За «защиту» «своих».
За «русский мир».
За «фашистов и бЕндеровцев»
За «гумконвои». За танки, БТРы, гранатометы и автоматы из «военторга».
За наших людей, на коленях встречающих въезжающие в города гробы.
За то, что на наших площадях висят фотографии погибших ребят. Некоторым из них еще не было 19-ти. За то, что другие 19-летние идут, чтобы сменить уже павших.
За то, что по улицам ходят мужчины с серыми лицами. Издалека кажется, что это пыль. А подходишь ближе и понимаешь, что это война въелась в морщины, в поры, в волосы, в души... И хорошо если она только въелась в кожу, а не оторвала руки, ноги, не испепелила сердце. И ничем ее не смыть. Только время поможет. Сколько лет нужно провести в кругу семьи, сколько люлек откачать с новорождёнными детьми или внуками. Сколько часов провести на рыбалке с сыновьями, братьями или отцами. Сколько времени должно пройти, чтобы появился блеск в глазах. Сколько нужно будет расчесать и заплести косичек дочерям, чтобы руки перестали предательски дрожать. Только все это поможет стереть страшную краску с поседевших лиц.
Мы ненавидим вас. За то, что видим пацанов, с которыми учились в школе, или росли на районе, и они одеты в камуфляж. И старше пацаны эти стали на столетия. Даже если по паспорту им 20 лет.
За то, что дети в школах делают журавликов и пишут на них «возвращайся домой, дядя».
За жен, на коленях вымаливающих жизни своим любимым.
За старческие руки матерей, поглаживающие фотографии тех, за кого молиться уже поздно.
За скупые слёзы стариков-отцов. Которые храбрятся, держатся. И только потирают периодически где-то там, под сердцем. И седеют, тихо седеют...
За новости «сегодня в зоне боевых действий погибло...»
За страшное привыкание к этим новостям.
За тонкое детское «мам, а папа где?»
За дрожащее женское «на небе». А потом лишь бы успеть, лишь бы добежать. Захлопнуть дверь и упасть лицом в подушку. И грызть, грызть её и выть страшным неженским голосом.
За будущих невест, которых отцы не поведут под венец.
За страшное слово «никогда», вошедшее во многие украинские дома. Вы принесли его на подошвах своих мерзких сапог.
Я надеюсь, что Света из Ростова получила исчерпывающий ответ?
На правах модератора додам.
Уверен этот пост долго не протянет ибо троли его запинают, но в нем все, то что на языке у очень многих из нас.
Достойный ответ, всем тем кто не понимает за, что и кого.
От себя добавлю, только малое.
Когда мне говорят, что не надо критиковать власть, я скажу, что для предателей место рядом с теми кого мы ненавидим.
Кучма и овощ от них никто нечего не ждал, а эти и любі друзі свели все жертвы к тому, что мы безнадежно отстали и застряли.
Я понимаю, что нет денег на дороги, школы, больницы но не я понимаю почему не реформируются суды, почему нет люстрации. Почему в самой бедной стране Европы чиновники, судьи, прокуроры почти все миллионеры. Почему закон про Луценко можно принять за один день, а законы про борьбу с офшорами нет.
Почему мне стыдно перед иностранцами за человека который только и делает, что мелькает в сводка корупционных скандалов.
Я щоро люблю свою Україну надихаюсь народом який не дивлячисьс ні на, що продовжує існувати, і перемагати, але я ніколи не буду мовчати про тих, хто плюндрує своїми вчинками мою Україну.
Коли я чую, що мільярдер допоміг комусь, але не скаже про те, кому мені смішно. Смішно, тому, що кожен другий Українець віддає останню копійку, волонтеру. Хто більш щедрий, той хто розбагатів на сотні мільйонів, і подарував частинку невідомо кому, чи той хто віддає останне заради нової України.
Мова не тільки про гроші, люди віддають за неї життя.
Для мене ясно тільки, те, що Великий народ України переживший репресії, голодомори та війни, переживе і упирів які сьогодні намагаються допити нашу кров.
А хто наступний, кажуть люди.
Відповім. Не важливо. У вбивці не запитують хто наступний, так само і наступний має знати, що покарання не минуче, тоді і настане час для сильної України.
Ilona Skala

Коментарі: 14

Alter ego*

Сучий пОтрох!!!

21.05.16, 22:22

У ПоТрошенко нашли завод в Германии

19 мая, 2016 15:47

Предприятие через офшорные схемы принадлежит его бизнес-партнеру, который является формальным владельцем завода.

Компании президента Украины Петра Порошенко и его бизнес-партнеров через оффшоры контролируют завод по производству крахмала, кормов и глютена в Германии.

Об этом говорится в расследовании Deutsche Welle.

Журналисты называют это предприятие в восточногерманском городке Эльстерауэ лишь "маленьким винтиком" бизнес-империи Порошенко. Здесь работает около 100 сотрудников, а дает оно 6 млн евро годового оборота.

Издание напоминает, что у Порошенко есть большая аграрная компания в Украине, которая производит сырье, и есть перерабатывающие предприятия, в т.ч. заводы по производству крахмала. Крахмал используется также и на его кондитерских фабриках.

Журналисты выяснили, каким образом оформлены права собственности на завод в Германии.

При покупке завода в 2011 году, и в дальнейшем при переоформлении прав собственности была выбрана юридическая конструкция, которая позволяет скрыть фамилию владельца за "матрешкой" оффшоров.

Конечным владельцем завода в Германии - через кипрский офшор - стала компания Euro Business Investments LTD с еще одной "оффшорного острова", - Тортола (Карибское море).

Президент Порошенко не ответил на вопрос DW, является ли он бенефициаром этой компании.

Но обращение к компании Investment Capital Ukraine (ICU), которая в 2011 году выступала консультантом при покупке немецкого завода, дало результат: оказалось, что бенефициарным владельцем кипрской компании, которая была номинальным инвестором при покупке завода, является партнер Порошенко по бизнесу Сергей Зайцев.

По информации ICU, компании Порошенко "Интеркорн" и "Интерстарч Украины" подписали с Зайцевым соглашения об управлении активами и опцион на покупку.

Таким образом, немецкий завод, очевидно, находится под оперативным контролем фирм Порошенко, но формально принадлежит Зайцеву.

Сам Зайцев подтвердил, что владеет заводом, но причастность к нему Порошенко отрицает.

Интересно, что предприятие не приносит доходов, но ежегодно платит основное общество на Кипре около 2 млн евро процентов по долговым обязательствам. Уплату этих долгов в Германии списывают с налогов, что является законной схемой минимизации налогообложения.

Немецкий эксперт из оффшоров Ханс-Лотар Мартен отмечает, что такая схема имеет черты "отмывочная машины для денег".

Формально Петр Порошенко не получает дивидендов от бизнеса за пределами Украины. Вопрос о том, какую экономическую выгоду Порошенко получает от управления заводом своего бизнес-партнера, остается открытым.

Расследователи не исключают, что Зайцев выполняет в случае немецкого завода ту же роль, которая ему была отведена в переоформлении на оффшоры корпорации Roshen. В 2014 году Порошенко основал холдинг в Нидерландах, владельцем которого значится кипрская CEE Confectionery Investments Limited. И в Нидерландах, и на Кипре директором значится именно Зайцев.

Таким образом, он играет роль зиц-председателя в очередной оффшорной схеме Порошенко, считает немецкое издание.

Коментарі: 5

Alter ego*

Мрія Великого Кобзаря.

20.05.16, 02:17

Хата-мрія Тараса

155 років тому на Чернечій горі біля Канева перепоховали Тараса Шевченка. Нині його мрію про власну хату втілює, за планом самого Кобзаря, третій Президент України.

За проектом Тараса Григоровича та з матеріалів, які він вказував у своєму плані, хату-мрію Кобзаря під Києвом будує Віктор Ющенко.

Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною.Ось що сказав Іван Франко про сувору, але прекрасну долю Великого Кобзаря: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Найкращий і найміцніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу...».«От якби до весни дотягти! Та на Україну...»

...Художник Ковальов, згадуючи свою зустріч iз Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік...»

У другiй половині листопада 1860 року здоров’я поета погіршилось. Напружена творча праця, погані житлові умови і загальна невпорядкованість побуту багато в чому сприяли розвитку хвороби. Поет iз кожним днем слабував. На новий 1861 рік він уже був прикутий до ліжка. У січні та лютому Тарас Григорович відчув деяке полегшення, навіть був здатний працювати, гравірував, писав портрети. Але таких днів ставало дедалі менше.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який бував у Шевченка до останніх днів його життя, згадував: «У цьому (1861) році Шевченко хворів, але виходив, відвідував близьких йому людей, працював і не думав про смерть, сподівався і мріяв. Як давній знайомий я бачив його останнього разу в Академії, в його трудівничій студії... Про літературу ми говорили, однак дуже мало, а весь час гадали про поїздку весною на батьківщину: куди вирушити, де розійтись і де потім зустрітися. Шевченко збирався купити собі землю на березі Дніпра і побудувати хату. Він показав мені план цієї хати, тішився, як дитина, думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро, який він палко любив». Микола Лєсков, який відвідував Шевченка на квартирі в Академії мистецтв наприкінці січня 1861 року, докладно описує його стан: «Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку». «От якби до весни дотягти! — сказав він після довгих роздумів. — Та на Україну... Там, може б, і полегшало...»

А вже відчуваючи близький кінець, поет написав у лютому свій останній, передсмертний вірш:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій,

до Бога,

Почимчикуєм спочивать...

У ніч iз 8-го на 9 березня за новим стилем у Шевченка був тяжкий серцевий напад. Дев’ятого березня, на день народження поета, перший прийшов до нього Михайло Лазаревський і застав його в страшних муках. Шевченко сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши брату Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре».

У цей час Тарасу Григоровичу прочитали вітальну телеграму від шанувальників iз Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». «Спасибі, що не забувають», — прошепотів знесилений Шевченко.

Близько третьої години дня поета відвідало декілька приятелів. Коли залишився один Лазаревський, Шевченко почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря. «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював, як не хочеться йому помирати.

О 9-й годині вечора лікарі, обстеживши хворого, визнали, що стан безнадійний. Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку й важко дихав. У грудях клекотіло... Близько 5-ї години ранку він підвівся з ліжка, запалив свічку і, тримаючись за стіни, вийшов iз кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, на мить зупинився, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Підняли його вже мертвим. Це сталося о 5.30 ранку 10 березня 1861 року.

«Серед степу широкого, на Вкраїні милій...»

Для прощання труну з тілом Шевченка було виставлено в Академії мистецтв, поряд iз кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало домовину. Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував: «Ми перенесли покійника до академічної церкви... Всі були глибоко засмучені, у всіх на очах тремтіли сльози... Спи спокійно, благородний поете! Хай буде над тобою «земля пухом», як кажуть українці».

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною в глибокій скорботі йшли численні друзі і знайомі поета, серед них — Некрасов, Достоєвський, брати Курочкіни, Костомаров, Куліш, Салтиков-Щедрін, Лєсков, брати Жемчужникові, брати Лазаревські, Афанасьєв-Чужбинський та багато інших. Над могилою виголошували промови.

Співробітник журналу «Современник» Феоктист Хартахай українською мовою сказав: «Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпро широкий, небо наше синє! Хто вам пісню заспіває і про вас згадає?! Хто вас так щиро любитиме і за вас душу положить?!»

Виступ лікаря і поета Миколи Курочкіна весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх: «Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особистість залишила нас... Щастя було не для нього, — його чекає інше, посмертне щастя — слава!»

...Восьмого травня труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву — і поставили на особливі ресорні дроги. Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь підготував його турботливий товариш Михайло Лазаревський. Він та Григорій Честахівський узялися супроводжувати прах поета. Труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом. Після промови Куліша жалобна процесія рушила зi Смоленського кладовища до станції Миколаївської залізниці.

Труну Шевченка урочисто зустріли в Москві. А звідти до Києва повезли кіньми. У багатьох містах прах Шевченка проводжали з великим почтом. У передмісті Києва домовину зустріли рідня поета з Варфоломієм Григоровичем Шевченком на чолі та натовп переважно студентської молоді. Перед мостом на правий берег коней було випряжено, і студенти понесли дроги з домовиною в руках. Ніхто не знав, де будуть ховати. Брат Шевченка, Варфоломій, вирішив поховати поета на Щекавицькому кладовищі, де була вже навіть викопана могила. Але ще по дорозі від мосту до Києва виникла з цього приводу суперечка. Домовину поставили в першій по дорозі церкві — Різдва Христового на Подолі, відслужили коротку літію. Після довгих розмов і суперечок вирішили поховати поета в Каневі. На тому місці, яке вибрав поет для побудови хати, — на Чернечій горі, за три версти від міста. Таке рішення належало Григорію Честахівському.

Наступного дня домовину Шевченка винесли на церковне подвір’я. Довкола неї зібралася родина поета — сестра Ярина, брати Микита і Йосип, яких оточував великий натовп. Зробили останні фото. Пізніше відслужили панахиду, під час якої між народом проштовхнулася дама в глибокому траурі, поклала на труну терновий вінок і вийшла. Похоронна процесія у супроводі великого натовпу потяглася по шосе до Ланцюгового мосту. Труну, яку несли студенти та гімназисти, супроводжувала поліція. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, найкращі з них були виголошені студентами Стояновим, Антоновичем і Драгомановим.

На крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав, похоронна процесія зупинилась востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії Михайло Чалий: «Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами... Слава цього імені не вмре серед нащадків».

«Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу...»

У Каневі через велику повінь пароплав не міг пристати до берега, а зупинився на чималій відстані від нього. Дістатися на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Після довгих суперечок і роздумів знайшли нарешті такий спосіб — розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього труну і запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі процесію зустріло місцеве духовенство, домовину поставили на мари і в супроводі великої кількості людей урочисто внесли до Успенського собору. В ньому труна стояла два дні. Сюди ж iз Михайлової гори приплив на човні і палкий шанувальник поета Михайло Максимович.

У той же день, після панахиди, поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан про допомогу — викопати яму, та вони запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму самі, за допомогою студентів Київського університету. Під навислими хмарами і дощем благородні юнаки дружно взялися за діло і яма була готова.

При великому натовпі людей iз передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово. Тараса Шевченка було поховано на Чернечій горі 22 травня 1861 року. Згодом цю гору прочани нарекли Тарасовою. Після поховання поета всі учасники похорону почали роз’їжджатися. Григорій Честахівський залишився в Каневі і здійснив свій намір — насипати могилу над прахом Тараса.

У 1884 році за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано хату для сторожа, а могилу увінчав чавунний пам’ятний хрест.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли на могилі Кобзаря було відкрито пам’ятник і літературно-меморіальний музей. І навіть iз роками потік відвідувачів Тарасової гори не міліє.

...По собі Шевченко залишив проект хати. У листі Тараса Григоровича до свого брата Варфоломія від 18 лютого 1860 року читаємо: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тільки треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Днiпро».

P.S. Досi в Українi не змогли виконати бажання-мрiю Тараса Шевченка про власну хату. Але нинi цей проект втiлює Вiктор Ющенко в Нових Безрадичах пiд Києвом. «Україна молода» невдовзi детально розповiсть про музейний комплекс «Хата Шевченка».

Григорiй КИСІЛЬ,
викладач Гадяцького училища культури iмені І. П. Котляревського

Коментарі: 2

Alter ego*

Шуміла "Толока".

20.05.16, 02:10

Шуміла «Толока»
Режисер Михайло Іллєнко — про брата Юрія, дружбу з Іваном Миколайчуком і про те, чому ніяк не може дознімати фільм про Тараса Шевченка

Тарас ЗДОРОВИЛО

Михайло Іллєнко зі сценарієм фільму «Толока». (Фото з власного архіву.)

Два роки тому шуміла «Толока», але фільм так і не знято. І це не єдина тема, про яку цікаво говорити з Михайлом Іллєнком. Режисер, сценарист, іще й актор з відомої кінематографічної династії «прокручує» спогади про родину, згадує Івана Миколайчука й інших видатних друзів та невідомі цікавинки стрічки «Той, хто пройшов крізь вогонь». А ще розповідає про суцільний ворожий ефір у прифронтовій зоні, куди їздив з волонтерами.Батьківщина «депресіонізму» в кіно

— Пане Михайле, поділіться, як і коли почалася ваша «Толока»?

— Перший імпульс з’явився у 1967 році, й ця історія пов’язана з братом Юрою. Я в цей час ціле літо був на практиці, а він знімав на Черкащині у селі Бучак, приреченому на відселення, фільм «Вечір напередодні Івана Купала».

Там майже всі хати були під соломою. Якось Юра взявся розповідати мені про толоку, а вийшло — про незнищенність України: яка б не була біда — навала, колективізація, війна, якщо хата загинула, люди збираються толокою й відбудовують її! Й усе під руками та ногами: глина, вода, деревина, очерет... Хата воскресає! Але як перетворити «конспект» на фільм? Лише коли прочитав Шевченкове «У тієї Катерини хата на помості» — все «зрослося» в один сюжет. Катерина, за сценарієм, чотирнадцять разів піднімає свою хату толокою й робить це упродовж... трьохсот років, востаннє — після Чорнобиля. Чи міг я цей сценарій понести за радянських часів на кіностудію (навіть якщо у ньому ще не було трагедії на ЧАЕС)?

Навіть зараз ця актуальна тема нікому не потрібна. Інакше як пояснити, що зйомки загальмувались на півдорозі — відзнято лише половину стрічки! Щоправда, держава свою частку дала, ми розпочали зйомки у лютому 2013 року. Другу половину коштів, згідно з договором, мав інвестувати благодійний фонд.

Із екранізацією Шевченка у «Толоці», як якесь прокляття, — нашому генію заборонили писати-малювати, ця заборона в якійсь мірі триває й дотепер... У нас за часів незалежної України жодної екранізації Шевченка так і не було! І «Толока» — перша спроба, яка загрожує повним крахом.

— Коли ви почали «проштовхувати» сценарій?

— Наполегливо почав пропонувати ще з 2000 року. У 2004-му його запустили на студії імені Олександра Довженка, але практично зразу ж і «викинули»... Друга спроба була дещо «успішнішою»: зйомки розпочалися у 2013 році, але вже влітку 2014-го вимушені були зупинитися через брак коштів. Потім було чимало пригод, різноманітних безрезультатних обіцянок і переговорів...

Остання екранізація Шевченка присвячена 150-річчю з дня народження, була ще за радянських часів... Пауза 50 років — не просто забуття, а якесь манкуртство!

— В якому стані зараз кіновиробницто на кіностудії Довженка?

— На студії давно не був. Зараз кіношне життя перейшло на «продакшни», а вони мають іншу стратегію й тактику. Розвиваються самостійно, хоча шукають і держзамовлення. Ці невеликі приватні студії потроху зібрали у себе техніку, творчі сили. Раніше більшість iз них виживала за рахунок російських замовлень, а тепер їм дуже складно. Значна частина їхньої «російської» продукції була сумнівною, причому не в творчому чи технічному плані, а в... ідеологічному. Майже в кожному «їхньому» замовленні була політика!

Думаю, що більшість iз них усвідомлює, що то була ситуативна «дружба». Фактично то було обслуговування росіян заради грошей, причому неперебірливе. Зараз — українсько-російська війна. Той iз них, хто патріот, розуміє, що треба шукати інші шляхи, ніж просто екранізувати тези Росії про те, що всі хохли — лузери, до яких нас привчили ще за часів імперії. Вже пора шукати власного героя. Власне, цьому був присвячений і фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь». Ще раніше — «Фучжоу», а тепер — «Толока».

З амплуа «самостійної людини» в Україні погано, бо у нас дуже багато депресивного кіно. І якщо Франція — батьківщина імпресіонізму, то ми — «депресіонізму», принаймні в кіно.

«Юра працював доволі жорстко»

— Що вплинуло на ваше рішення здобувати творчу професію? Чи це вже стало сімейною традицією?

— Мабуть, старші брати! Адже постійно бував у них на зйомках. Все це видавалося збоку дуже азартно. Це спрацювало!

— Ви були й актором. Це були проби себе в іншому амплуа чи якісь вимушені робочі моменти під час зйомок?

— Коли вчився в інституті, таких спроб було більше: ми з товаришами один в одного знімалися. Зіграв і у Юри в «Чорному птахові з білою ознакою». То була роль, яка супроводжувала історію. А головні події — це Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадочникова. У фільм я «попав» несподівано — приїхавши на канікули. А картину знімали дуже складно, адже багато разів зупиняли. Важко було витримати терміни, тож у тій ситуації хтось з акторів, як правило, «випадав». От і вийшло, що треба знімати, а саме не було актора через численні «рокіровки»...

До речі, Івановi Миколайчуку було суворо заборонено грати негативних персонажів. У нього ж була така чарівна сила, яку він своїм шармом міг передати негативному персонажу, тож партбоси боялися, що всі «негідника-героя» полюблять. Саме Іван мав грати роль, яку згодом зіграв Богдан Ступка...

— Ваші враження від Миколайчука як людини?

— На жаль, близьких стосункiв не було, адже вікова різниця — суттєва. Тим паче, коли ми познайомилися, він уже був зіркою й запанібрата я не міг із ним поводитися. Проте згодом мені пощастило зняти його у своєму фільмі «Миргород та його мешканці» за творами Миколи Гоголя. Він там зіграв наскрізну роль, яка проходила через увесь фільм. Безумовно, на знімальному майданчику ми познайомилися вже ближче.

Миколайчук не «захворів» на зіркову хворобу — мені є з ким порівняти: доводилося бачити, як шалений успіх кардинально змінює актора як людину. І часом на це було неприємно дивитися, а у Івана такого не було: він був гармонійною, збалансованою людиною. Але те, що його оточувало — постійно атакувало, потрошки вбивало й врешті-решт «доатакувало»...

— Із братом не було важко на одному знімальному майданчику?

— Актор — завжди фігура залежна, й хоч не хоч із цим треба миритися. Та й Юра працював доволі жорстко й сильно «розкисати» не давав. Частенько процес зйомок носив характер агресивного стилю роботи. Він завжди вимагав того, що йому було потрібно й не завжди було зрозуміло для чого. Тож і мені іноді «перепадало». Але його фільми залишаються й займають почесне місце в кінематографі.

— Викладацька діяльність у КНУ театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого не «вимотує»?

— Це цікава робота, яка захоплює. Молоді підживлюють своєю енергією. Їхній потенціал величезний, вони дуже парадоксальні, адже в «колію» ще не стали. Вражають їхні «божевільні» ідеї, адже навчається багато талановитих особистостей. Якби держава їм зараз допомогла, ми невдовзі мали б чимало кінематографічних шедеврів. Але повинен бути конвеєр, а не тимчасові вливання коштів у культуру.

— На вашу думку, українське кіно за кордоном має успіх?

— Не так давно в Лондоні були «Дні українського кіно» й відбувся перегляд кількох українських фільмів. Зокрема, там перетнулися з талановитим українським режисером Вофкою Солов’єм, котрий мешкає зараз у США. Вiн і представляв свою «Міну», зняту в зоні АТО. Возив і я свій фільм. Всі українські стрічки сприйняли чудово, хоча подальший їх прокат в Англії — проблематичний: «кіноніші» занадто щільно зайняті.

«Той, хто пройшов крізь вогонь» і половинна кругосвітня подорож

— Як прийшла ідея зйомок фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»?

— Фільми, які знімалися після 1991 року («Фучжоу», «Сьомий маршрут», «Той, хто пройшов крізь вогонь», незавершена «Толока») — усі вони дуже довго чекали свого часу. Бо за радянських часів їх реалізувати було неможливо. На це було чимало причин, у тому числі офіційні відповіді (які дотепер у мене зберігаються), суть яких зводилася до: «Нам українське кіно не потрібне!»

Історію льотчика, героя радянського Союзу, який волею долі потрапив до Америки й став вождем одного з індіанських племен, я вперше почув 1967 року. Із Канади приїхала наша делегація, до якої входили актриса Наталя Наум та режисер Тимофій Левчук. На кіностудії Довженка вони розповіли цю неймовірну історію.

— Завдяки цьому фільму ви здійснили майже кругосвітню подорож?..

— Це окрема сторінка. Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» йшов важко. Зйомки розтягнулися з 2007-го до 2012 року, адже періодично призупинялися то на три, то на чотири місяці, а потім і на року. Друзі з яхт-клубу запропонували у 2009 році піти з ними навколо світу. Я тоді недооцінив їх пропозицію й відмовлявся, але остаточно мене переманила їхня обіцянка зайти в Антарктиду. Це був шанс зафільмувати епізод «на Алясці», позаяк виявляється, щороку є «вікно» на два-три місяці, коли на українську станцію імені Вернадського можна дістатися яхтою.

Але поки ми рухалися, то на кожному етапі запізнювалися: то щось ламалося, то погода для плавання була несприятлива. І коли нарешті припливли в Аргентину, було ясно, що в Антарктиду вже не встигаємо. Аби «компенсувати» обіцянки, товариші взяли на прокат машину й ми поїхали в Анди... І от перший кадр фільму «Той, хто...» — я відзняв саме в Андах, у поселенні Пуенте дель Інка. В горах Аргентини я дізнався, що з’явилися гроші на продовження зйомок фільму й треба було терміново повертатися літаком на Батьківщину. Ось так несподівано й завершилася моя піврічна подорож на яхті, а хлопці продовжили плавання й таки здійснили кругосвітню подорож, витративши два з половиною роки...

Прем’єра фільму відбулася в 2012 році. З усіх кінотеатрів найтриваліше — 45 днів він демонструвався в «Кінопалаці», не оминули його увагою й телеканали. Думаю, що картина таки «зачепила» глядача, адже до кас стояли чималі черги.

— Доводилося їздити в зону АТО?

— Неодноразово бував iз волонтерами в прифронтових містах, зокрема кілька разів у Пісках, Водяному, Щасті. Адже «там» за рік було 60 переглядів фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь». Ми брали з собою відеоапаратуру, проектор, екран. Більшість добровольців, яких зустрічали, були з Майдану. В Гранітному нас запросили до школи, де семеро учнів ходять на навчання через лінію фронту з «сепарської» на підконтрольну Україні територію...

І фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» ми там показували не просто глядачу — то була головна «фокус-група» країни. Саме на сході можна було перевірити, яке кіно нам зараз потрібне. Депресивне кіно «там» не хочуть дивитися! Адже я возив ще й «короткометражки» різних авторів, які раніше презентували на фестивалі «Відкрита ніч». І серед них були якщо й не депресивні, проте достатньо мінорні фільми. Їх «там» глядач не хоче дивитися... Люди, як військові, так і цивільні, хочуть бачити позитивний імпульс, який би їм допомагав, принаймні морально.

— Чи є українське телебачення у прифронтовій зоні?

— ...Та там тiльки «сепарське» телебачення! Оці всі міністерства на кшталт Мінінформполітики — я навіть не знаю, чим вони займаються!?.. Бо де б ми не були з волонтерами вздовж лінії фронту — скрізь суцільний ворожий ефір.

— Але ж Луганській і Донецькій телерадіокомпаніям, які зараз тимчасово розташовані поза «домівкою», держава виділяє немалі кошти!?..

— Про кошти не знаю, але бійці дивляться «ворожі голоси» — іронізують, сміються. Іноді зляться, адже «сепари» чи не щогодини у коротких рекламах дають покрокову інструкцію: розповідають, як правильно здаватися до них у полон.

Коментарі: 0

Alter ego*

Стояла сосна БУКвально...

20.05.16, 02:02

БУКвально як сосна

На Львівщині активісти завадили незаконному вивозу за кордон 53 вагонів лісу

Дар’я БАВЗАЛУК

У місті Ходорів Жидачівського району за поданням держекоінспекції поліція затримала 53 вагони з деревиною, яку везли транзитом із Центральної України за кордон. «Минулої ночі громадські активісти перешкоджали відправленню вантажних поїздів із лісом, котрі стояли на станції Ходорів. Ходорівчани писали, що ліс мали відправити до Румунії», — повідомило інтернет-видання «Ходорів сьогодні».

За словами волонтера та депутата Жидачівської районної ради Тараса Матвіїва, з моменту блокування потяга пройшло менше доби, коли на станцію заїхав наступний потяг, набитий деревиною, який навіть не зупинився. Ще один ешелон зробив коротку зупинку і невдовзі «втік» iз Ходорова.

«Ми викликали СБУ та намагаємося знайти порозуміння з начальником станції «Ходорів», який учора зник із місця роботи. Наразі вдалося на словах домовитися про огляд документів на деревину без змоги їх фотографування чи копіювання. Зокрема, йдеться про товаро-транспортну накладну й інші документи, що можуть засвідчити законність чи незаконність зрубаної деревини. Якщо нам вдасться з ними ознайомитися, ми з експертами спробуємо перевірити, чи кількість деревини у вагонах відповідає заявленій у паперах. Також ми хочемо перевірити, чи деревину вирубали законно, а саме чи є на ній відповідні чипи», — наголошує Матвіїв.

Наразі голова ОДА Львівщини Олег Синютка відреагував на ситуацію в Ходорові так: «Хочу сказати, що дав відповідне доручення керівництву управління СБУ та Національної поліції. Особисто стежитиму, щоб були належні результати».

Натомість у прес-службі Львівської залізниці поскаржилися: «На Львівській магістралі глибоко стурбовані ситуацією із затримкою руху вантажного потяга на станції Ходорів. Такі затримки вагонів із лісовою продукцією, по суті, є не чим іншим, як втручанням сторонніх осіб у роботу залізничного транспорту. Магістраль належно співпрацює з усіма правоохоронними та іншими компетентними органами, аби якнайшвидше виправити ситуацію та не допустити повторень у подальшому, адже такі втручання безпосередньо впливають на роботу залізниці, затримують рух поїздів, призводять до неможливості ефективно використовувати рухомий склад».

За документами, у вагонах мали б перевозити сосну. Однак активісти знайшли під сосною інший вид деревини, схожий на бук. Його експорт за кордон заборонений указом Президента, розповів начальник державної екологічної служби у Львівській області Микола Маланич.

За словами Маланича, зараз вагони з контрабандною деревиною стоять у відстійнику. Загалом правоохоронці перешкодили вивезенню 53 вагонів. У кожному вагоні, зі слів Миколи Маланича, вміщується від 53 до 60 кубометрів лісу. Це близько 2,9 тис. кубометрiв лісу. За словами начальника держекослужби, вартість одного кубометра буку становить близько 5 тис. грн.

Тарас Матвіїв пояснив, чому везуть сосну, а не іншу деревину: «Ажіотаж на сосну викликаний мораторієм на рубку деревини, який набуде чинності з нового року. Рубають усе, що можуть вирубати, а сосна якраз входить у перелік дерев, які з нового року не заборонено вирубувати».

Нагадаємо, Президент України Петро Порошенко підписав десятирічний мораторій на експорт будь-якої деревини, окрім сосни, за кордон, оскільки це дасть змогу направити сировину на підприємства України, створити нові робочі місця, забезпечити значні наповнення бюджету держави.

Коментарі: 6

Alter ego*

Це вам не казочка про Кролика Сєню...

20.05.16, 01:50

Це повинні знати всі і КОЖЕН українець.

Говорите чеченские боевики резали головы? А вот что делали русские солдаты.

19.05.2016 13:45:27 | Джерело: http://voi.com.ua/

ГПАП 1 автобусная станция (в Грозном), бывшая закрытая тюрьма для пыток. В этой тюрьме не было людей, там «работали» звери.

Это три истории, про три Ада на земле, на нашей земле, рассказанная мне людьми, побывавших там. Все, что здесь рассказано – правда, которую должен помнить каждый из нас.

Парней и девушек не просто убивали, а насколько возможно мучительней.

Пытки:

«Турник» — устройство, на котором подвешивали людей, в разных позах. Со временем кости выходили из суставов.

«Мухомор» — паяльником выжигали полости рта.

«Роза» — трубку вставляют в задний проход, затем вводят колючую проволоку через трубку в прямую кишку. Трубку вытаскивают, а проволока остается. Проволоку затем выдергивают.

«Крест». Там в одном из залов висел крест, сваренный из рельс. К кресту прикручивали проволокой пленных и били током.

«Волчий оскал» — большим напильником стачивали зубы во рту.

«Тиски» — зажимали голову в тиски, и сверху капала кипящая смола.

И знаменитая «Утроба». Выкапывали яму глубиной 1 метр, на корточки в ряд усаживали пленных и заливали по шею бетоном. При засыхании бетон, сжимаясь, ломал все кости.

Как проходили допросы.

Любимый вариант — это «Пылесос». На голову одевали противогаз и перекрывали кислород. Задыхающегося пленного начинали забивать ногами. Когда он терял сознание, ему впрыскивали химию, и начиналось все заново. Это продолжалось часами.

Другой вариант «Березка». Пленного ставили на стул, заранее завязав руки за спиной. На голову одевали петлю, которая была завязана над головой к перекладине. Выбивали стул, человек задыхался на виселице. Потерявшего сознание откачивали и снова вешали.

За зданием ГПАП 1 была стена, там расстреливали людей. Часто их ставили к стенке и 2–3 раза стреляли поверх. Это они так шутили. Затем уже убивали.

Иногда прикованных раненых давали на растерзание собакам. Это ГПАП 1. Многие среди палачей были узкоглазые.

Я прошу вас, не читайте эти строки. А впитайте их в свою кровь. Это не басни, это не брeд безумца в ночи, лишившегося разума. Это страдание и муки тех, кто остался там и тех немногих, кто выжил.

И они хотят умереть, чем жить, эта боль в душе засела в них навсегда. Это я написал бы на каждой стене нашего города. Жаль, что не каждому дано это понять.

Если я буду писать о гостинице «Чайка», в подвале которой 48 человек беженцев, заваленных плитами, поедали друг друга от голода.

Или про тех, кто, проходя мимо, слышал крики из-под земли и стуки. Но он проходил мимо. Я пишу это, и это нас не забудет…

Двоюродный брат моей матери, лично знал женщину, которая обезумела от того, что в подвале дома, в котором их завалило, ей пришлось есть человечину. На её руках там умер ее ребенок. После этого она кидалась на детей…

Интернат глухонемых на «Минутке». С 2000 по 2006 год — закрытая тюрьма (секретка).

Там было несколько зданий, одно с «обезьянником» для отмазки. Но вот второе здание и его подвалы, служили машиной смерти. За день до нас туда приехали наши «мемориал»-защитники.

Они нашли в одном из кабинетов документы и фотки узников. И как жалкие трусы дали структурам у себя их изъять. Пофоткали обезьянники и уехали домой. Мы приехали, и нас не пустили. На свой риск мы проникли с задней стороны.

Власти дали команду находившимся там рабочим в течение недели снести здание. У нас было мало времени. Среди рабочих оказался парень, который нам помог. Далее я расскажу, что там было.

Вот про этот ОМОН далее и пойдут мой рассказ.

Это место было домом смерти, в нем «пропали» почти 400 человек, даже больше. И его хозяева были те душегубы из ГПАП 1.Это Хантымансийский ОМОН, именовавшие себя СОМ.

Над входом в подвал, где убивали узников, было написано большими буквами. ПОМОЖЕМ УМЕРЕТЬ!

Это были последние слова, что читали перед входом в «пещеру» наши братья и сестры! А на здании виднелась отчетливо надпись, НАМ ПО…Й ВАШЕ ГОРЕ! Так же:«Смерть духам», «Поможем умереть. ОМОН УВД ХМАО», «Russian vodka — свежее дыхание облегчает понимание».

В подвалах было несколько камер. В них не было ничего, ни окон, ни света, одна грязь сырость и бетон.

В 1-ой камере держали мужчин, все стены были исписаны именами. «ОРБ-2 — пусть проклято ты будешь вечно», «РУБОП, ты за все заплатишь нам. Мы отомстим за все. Иншаллах», «Где я. Что со мной. Я жив или нет. 27 марта 06 г.», — это лишь некоторые из десятков надписей, обнаруженных уже на стенах камер в подвале.Во второй камере держали девушек и женщин. Я не буду говорить, что там было на стенах. Но многое были написаны кровью, писавшие их понимали что умрут. Я ЖИВА? Диана. Я НИЧЕГО НЕ ВИЖУ, Я УМЕРЛА ЗДЕСЬ Зарета 2001. АЛЛАХ ПОМОГИ, Малика 16 лет.

Много горя на этих стенах, и много слез и крови впитали они в себя. Все эти надписи и слова, мне трудно произносить. На следующий день, когда мы приехали, камеры кто-то поджог покрышками. И копоть осела на стенах.

Этих девушек зверски насиловали каждый день. Над почти каждой койкой убийц, были фото этих девушек в обнаженном виде. Были и убитые ими как память. Эти фото находили рабочие, но сразу сжигали.

Насиловали и у камер с мужчинами, чтобы они слышали крики своих сестер. Кто пытался помочь, того пытали.

Еще там была камера пыток прямо за стеной от узников. Чтоб они слышали крики и хруст костей, своих братьев и сестер. В этой камере мы заметили две толстые доски, они использовались так: человека клали на одну, а второй накрывали. И сверху били огромной кувалдой. Чтоб полопались внутренности.

Стены в этой камере были залиты краской многократно, так как кровь была везде. Выжил один мужик, ему успели отрезать ухо. Но он и сейчас не всю правду говорит, страх одолел его.

Некоторых девушек крали и продавали в это место, нохчи ублюдки. На следующий день, меня позвал туда один человек. То, что я увидел меня потрясло, это был кошмар.

Оказалось, что рабочие нашли секретные камеры. Они были замурованы. В одной ничего не было. Но были кольца в стенах. А второй проход во вторую камеру проламывали на наших глазах. Мы зашли туда.

То, что мы там увидели, я запомню на всю жизнь. Там держали беременных, и девушек с грудными детьми.

Три железные кровати, над каждой висит полусогнутый лист железа. Привязанный проволокой к потолку. В них укладывали детей. Помещение все в сырости, и грязи. Ни окон, ни света. В дальнем углу стоял странный аппарат, и рядом вся стена в крови.

Как мы выяснили, на нем рубили пальцы, прижигали о маленькую печку, что стояла под ним, и руку обтирали о стену. И это все в комнате, где держали девушек с грудными детьми. Скорее всего, эти дети родились там. Ни они, ни их матери не выжили.

И третье место смерти! Оно функционирует и сегодня (на момент публикации этого материала в 2007 года). С 2000 года по сегодняшний день! Если соединить пытки ГПАП 1 и жестокость СОМА не будет и 10 процентов того что происходит там.

На это место не пускают даже власти. Только прямое подчинение Кремлю. Оттуда никто не возвращался. Около Новых Атагов. Секретная база. Проезжать это место ночью, было риском для жизни для любого водителя. Если остановят, мог не доехать до дома.

Один чеченец работал там, он рассказал до своей гибели об этом месте.

Позади этой части в поле в землю вкопаны клетки метр на метр. В каждой клетке голый узник, под открытым небом. Он находится там почти всегда, не может лечь, встать, сесть. Весь скрученный в клетке.

Этот парень говорил, что там девушки и парни и совсем молодые. И нет ни одного нормального, все потерявшие разум, лают и воют по ночам. Обросшие, грязные, дикие. Это место есть и сейчас (на момент публикации этого материала в сети была в 2007 года). И оно вселяет страх всем, своим молчанием и тишиной. За 200 метров люди пьют чай, и отдыхают. А там, кто-то умирает от страданий. Надписи на стенах камер в подвале

Нацарапаны на краске, под краской иногда проглядываются старые закрашенные надписи.

ОРБ 2 пусть проклято ты будешь вечно

РУБОП ты за все заплатишь нам Мы отомстим за все Иншалла

ГДЕ Я ЧТО СО МНОЙ Я ЖИВ ИЛИ НЕТ 27 марта 06 г

Эй люди. Осталось еще 73 года. Молитесь Аллаху. 1500 лет по Хидже конец всему миру. День возмездия близок. Так зачем мы о нем забываем. 1427 по Хидже

Жизнь Аллаху, честь ни кому 18.11.05

Шахидам рай, неверным пламя ада

IIIIIIIIIIII (12 черточек, очевидно, отмечающих сутки) 15.05.06 А

28.01.05 Хусейн Ермоловка

Нам танки и пушки совсем не страшны С кликом Аллахом мы в атаку пойдем

IIIIIIIIIIIIIIIIIIII (20 черточек) 2006 м04 ч/ц 835 АИД

Г 06 м 04 ЦСА

Это написала ХАВА с Алероя

Бачуев Апти 15.08.2003

08.06.2000 г

IIIIIIIIII (10 черточек) Муслим Иншаллах

Рисунок, на котором изображена башня на фоне гор, горящая свеча, внизу – кувшин со стоящим в нем цветком

Урус-М Пешхо Руслан 2005

11 марта 2005 г Задержан 158

Задержан 2004 Хава

25.04.2003 Висита (далее не читаемо) IIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIIII (34 черточки)

Гойский ст 206 (далее зачеркнуто)

Аллаха слуга Кули

Рай под тенью сабель

Курчалой Сулейман ст 158

Ахкинчу-Борзой май 2006 г . задержан с 158 ч 2

Сулейман Ялхо ст. 158 ч. 2

Дуба-Юрт 8 марта

Задержана Нунаева Мусаев??? Хава 1990 го р 9 мая

Совхоз-3 158 2

Задержан Махачкала 24.03.05

Луиза ст 222 ч 1 14.07.2005

Алхазурово М.Лема задержан 2 декабря 2004 222 ст 208

Хусейн 24 ????

Бутенко Хус?? 222 ч 1

А???????вили Аслан

Черноречье Султан ???Алды

Аллах всему судья Висхан:Бено:Хамас (надпись шариковой ручкой)

Братья держитесь (надпись шариковой ручкой)

Все пройдет и это пройдет

Мусульманин который защищает свою религию если его называют террористом то терроризм фарз (долг, обязанность – арабский) для каждого мусульманина

Баксан Арун Мухад 3.06.2003 (надпись выступает из-под побелки)

Ислам Ца-Ведено 2002 (надпись выступает из-под побелки)

Висита Гойский 23.04.2004

Поселок Мичурина Шаваев Мохмад 31.10.04

Российскому закону ???????????

Живем

Салам братья Село Джалка Рустам Самбиев ст 105 ч 1 01.07.05 г.

Мадаев

Коментарі: 18

Alter ego*

Немає слів як це назвати.

20.05.16, 00:53

Я — головний інженер на кар'єрі. Мав занести до військкомату папери, яка техніка там є. Побачив об'яву про набір добровольців. Це було через півмісяця, як віджали Крим. Записався, — пригадує 34-річний Сергій Бабський із Коростеня на Житомирщині.— В інституті була військова кафедра, — продовжує. — Я мав бути командиром піхотного взводу. Але 10 березня 2014-го потрапив у 95ту бригаду десантників. Місяць тренувалися. Постріляли з різної зброї, провели бойове злагодження. Поїхали на полігон Широкий лан на Миколаївщині. А звідти 7 квітня на БТРах — на Донеччину, у Добропілля. Більшість селищ уже підтримували сепаратистів, а воно було більш-менш проукраїнським. Дехто допомагав харчами, а інші плювали вслід. Ми стали табором посеред поля. До середини травня було спокійно.

Тоді відбувся перший бій?

— 13 травня наші хлопці супроводжували колону до Слов'янська. Потрапили в засідку. Четверо з моєї роти загинули. В усіх був шок. Ми вже здружилися. За кілька днів бойовики виставили в інтернеті відео розстрілу колони.

Супровід колон був нашою основною роботою. З технікою, провізією, набоями. Їздили по кілька разів на день. Їх обстрілювали. Мене поранили 13 червня.

Як це сталося?

— О третій дня колона з технікою мала евакуювати підбитий гелікоптер. Везли дуже старі підйомний кран і тягач. Ледь їхали. Ми на першому БТРі рушили вперед, як дозор. Побачили, що занадто вирвалися, збавили швидкість. Місце горбисте, стара техніка важко йшла вгору. За одним із поворотів раптом усе спалахнуло. З боку водія в кабіну увійшов снаряд протитанкового гранатомета. Водій, молодий хлопчина Олександр Голяченко, на третій день помер у госпіталі. Майже все тіло обгоріло. Молодчина, вивів машину з-під вогню. Горів і їхав далі. Кулеметнику уламком розрізало живіт. Але він гасив полум'я, витягував нас. Лише потім помітив рану. Зробили операцію, почувається непогано. Нас було семеро. Решта вціліли.

Коли все горить, боляче. Думав, знепритомнію — не вдалося. Ми далі їхали вперед, злетіли з дороги в ліс. Зробили там просіку, поки не врізалися в товсте дерево. Поранений кулеметник та інші хлопці витягли нас із машини. Загасили, щоб не рвонув боєкомплект. Намагалися вийти на зв'язок по рації. Але не вийшло. Нам вкололи знеболювальне. Чи воно допомогло, чи то від шоку не боліло — не знаю. На мені горіло все — і речі, і шкіра, і м'язи. Сам трохи захлопав вогонь, поки їхав. Ще вогнегасником пшикнули.

Півгодини я як командир колони не відпускав хлопців шукати наших. Бо могли потрапити ще раз у засідку. Другий БТР доїхав до блокпосту, нас не знайшов. Зрозуміли — щось сталося. І повернулися. За півгодини приїхав "Хоттабич" (волонтер Ілля Лисенко, вивозив поранених в АТО до лікарень. — ГПУ) на "швидкій" і забрав нас — поранених. Повіз до Ізюму. Там зняли обгорілий одяг. Дали сильне знеболювальне. Отямився в Харкові в реанімації. Обпекло 40 відсотків тіла.

Коли побачили рідних?

— Наступного дня. Однокласниця Ірина Курило переглядала в інтернеті перелік поранених. Побачила моє прізвище. За день з моїми батьками були вже в Харкові. Намагалися не показувати, що схвильовані.

Як ви почувалися?

— Важкувато. Помирати не збирався. Але не хотілося стати калікою. Мене забрали в Київський опіковий центр. Відкриті ділянки за три тижні закрили шкірою. Ще два місяці лежав по госпіталях. Тоді українська федерація Америки забрала в США на лікування. Поїхав у середині серпня 2014-го на півроку. Привезли лежачи. Я майже не ворушився. Там зробили чотири операції. Решту часу ставили на ноги. Тепер ходжу. З руками не все так добре, але жити можна. Частину м'язів повирізали, частина — відмерла від лежання.

Півтора місяця був у лікарні. Звідти забрала українська родина з діаспори Павло і Леся Кузьмини. Жили в містечку Парма поблизу Клівленда у штаті Огайо. Привозили на операції й забирали. Там живе 40 тисяч українців. Розпитували про наші події. А ми — про те, як їм вдалося зберегти мову, традиції, дітей вивчити по-українськи. Адже практичної потреби не мають. Вірять, що в Україні все налагодиться. Багато допомагають військовим.

Як вдалося налагодити життя?

— Підтримка родини багато важить. Із роботи не викинули. Дочекалися, зберегли посаду. Працюю на комп'ютері.

У травні 2015-го волонтери нагородили вас орденом "Народний герой України".

— Важливо відчути — все було недаремно. Інколи подивишся, що робиться, і нападає апатія. Стільки хлопців загинуло, а при владі — такі самі. Як крали, так і крадуть. Хіба відчувають, що ненадовго, то намагаються хапнути удвічі більше.

Торік у вас вкрали гроші, які зібрали люди на лікування.

— Дружина перевела гроші з однієї карточки на іншу. Коли їхали в Америку, не знали, скільки знадобиться. Готівкою ж не повезеш. Украли 230 тисяч. Коли зникли 30, звернувся в банк, щоб заблокували. Але гроші знімали ще три дні. Ми виграли суд першої інстанції й апеляцію. Банк нічого не повертає. Подав на касацію. Будуть гризтися до останнього. Не хочуть програвати, бо тоді багато хто захоче з ними судитися.

Сергій ДЕМЧУК

ПС: 14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни — нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Коментарі: 6

Alter ego*

Євро-пейський "Цирюльник" запланував острів Пасхи №2?

19.05.16, 00:56

Оскільки український ліс-кругляк, задекларований як "дрова", вивозиться ділками давно і в необмеженій кількості, на цьому збагачувались і бажають збагачуватись гейропейси, які збудували поблизу українського кордону сотні деревообробних комбінатів і меблевих фабрик, так старанно розрушених ще кучмою на Поліссі, в Прикаппатті й Закарпатті.

ЄС виділить владі України 1,2 млрд. євро після вирішення питання щодо торгівлі "кругляком".

КИЇВ. 17 травня. УНН. Врегулювання питань торгівлі необробленою деревиною з точки зору дотримання міжнародних зобов’язань нашої держави є необхідною передумовою для продовження реалізації в Україні Третьої програми макрофінансової допомоги ЄС, де 2 та 3 транші – це разом 1,2 млрд євро. На цьому наголосила заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України - торговий представник України Наталія Микольська під час розширеної наради із проблематики торгівлі необробленою деревиною, передає УНН із посиланням на прес-службу відомства. “Усунення даного подразника у торговельній сфері є необхідною передумовою для продовження реалізації в Україні Третьої програми макрофінансової допомоги ЄС, де 2 та 3 транші – це разом 1,2 млрд євро, а також для подальшої лібералізації торгівлі з ЄС”, - зазначила Н.Микольська. У ході зустрічі були обговорені можливі шляхи покращення ситуації у лісовій галузі, зокрема, шляхом застосування нових механізмів реалізації та експорту лісоматеріалів, функціонування систем електронного обліку деревини та електронного декларування походження лісоматеріалів. За підсумками вирішили роботу із залучення асоціацій та підприємств деревообробної галузі для визначення можливих модальностей вирішення даного питання продовжувати. Також у нараді взяли участь: керівництво Держлісагентства, народні депутати України, представники асоціації деревообробної промисловості та незалежні експерти. Нагадаємо, Віце-прем'єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе вважає, що можливо стимулювати українські переробні підприємства, відкрити нові робочих місць якимось іншим шляхом крім заборони на експорт круглого лісу.

Н.Микольська

2016-05-17 19:32:04

http://novostimira.press/novyny_7371960.html

в тему:http://groza-news.com.ua/?p=2962 "Російські "дрова"

Коментарі: 4

Alter ego*

Луганський щоденник. В ізоляції.

18.05.16, 21:11

Луганский дневник. О изоляции17.05.2016 12:34.

День начался письмом подруги, которая последние полтора года живёт в России: «Жизнь стала пролетать с бешеной скоростью. Меня опять накрывает: хочу домой приехать и остаться.Скажи, хоть что-то улучшилось там? Все настолько по-разному говорят... Работу реально найти?»

Как здесь ответить? Легче сравнивать тем, кто живёт там и здесь. О том, стало ли лучше или просто стало иначе легче говорить тем, кто приехал на пару дней и успевает за эти несколько дней увидеть отличия по основным категориям жизни: работа, достаток, ассортимент магазинов, настроения. Когда живёшь всё время здесь, увидеть разницу почти невозможно, потому что ко всему привыкаешь. А каких-то диковинных вещей просто не замечаешь – они происходят постоянно.

Удручает, что выбраться к нам можно всё теми же частными перевозчиками, которые предлагают услуги на выбор: одним автобусом весь маршрут или разными автобусами на разных территориях – считается, что это быстрее. Если раньше мы выбирали между самолётом, поездом или автобусом, то сейчас между остаться дома или ехать автобусом. Альтернатива – автомобиль, но это почти тот же автобус.

Изолированность – это бич жизни в «республике». Ограниченный выбор, ограниченность передвижения, ограниченный доступ информации. Можно искать тысячи лазеек, возможности, связи, знакомства, передавать, встречать, хитрить, заказывать… Можно гордиться невероятными операциями, в результате которых наконец-то получил желанную вещь… Можно жить иллюзиями возможностей и в какой-то момент поверить в то, что так и должно быть… У нас не работают перевозчики. От нас нельзя отправить посылку и получить её тоже нельзя. У нас нет моды писать письма и посылать их по почте, потому что есть почты, но нет почтовых ящиков.

А вот с работой… Её нет для тех, кто её не ищет. Для тех же, кто привык работать, кто работал всегда и продолжает работать при любых обстоятельствах, работа будет. Другой вопрос – какая и как за неё будут платить… Лучшие по оплате места работы – «министерства» и «армия». Устроиться туда не просто, но зарплата стоит любых трудностей. Есть ещё практически всё тот же набор вакансий, что и до войны – менеджеры, дизайнеры, рекламисты с опытом, продавцы и кассиры. Есть вариант начать своё дело, имея стартовый капитал. Можно занять освободившуюся с войной нишу и попытаться удержаться в ней. Для многих это реальный шанс начать своё дело и попытаться добиться чего-то, пройдя все этапы регистрации своего дела. Другой вариант – устроиться или продолжить работать там же, где сотрудник работал до войны. Но по оплате труда это будет или столько же, или меньше, потому что упали объёмы производства, сократили мощности и т.д. То есть выбор примерно такой: вернуться в свой дом и свой город, быть готовым к тому, что с деньгами будет очень туго, жизнь во всех сферах будет резко другой, но это будет дома. Или жить где-то, где есть работа, рассчитывать, стыкуя, свой бюджет и просто жить ради возможностей, жизни в большом городе и мире.

В воскресенье на нашей улице были похороны – умерла женщина, которую любили все. Редкий, нетипичный случай. Как медицинский работник, она помогала всем. За уколом или советом к ней шли всей улицей. И – внезапная смерть. Сейчас такие вот смерти довольно часто. Меня занимает вопрос, как скоро на её похороны смогли приехать её дети, которые разбросаны по разным городам? С учётом границ-блок-постов как быстро можно приехать? Как можно доставать и передавать лекарства? Как можно быть рядом на таком расстоянии?

Ещё забавный парадокс – родив детей где-то, приезжают сюда. Потому что выплаты можно получать из Украины и местные, жить дома и этого будет как-то хватать. С маленьким ребёнком женщина в принципе изолирована в своём доме, так лучше быть изолированной в своём доме, в котором помогут родственники, в котором даже стены, как известно, греют… А памперсы заказывают из Украины.

Если важен досуг, то с этой сферой не то, чтобы пробелы, но как-то не так как было. Кафе работают. Не все, конечно. Кинотеатры работают и театры. Но нужно помнить, что транспорт ходит до 19:00, а бывает и раньше, поэтому культурная жизнь несколько скована тем, что к нам почти никто не приезжает и все концерты проходят только в дневное время… А ещё у нас митинги, демонстрации и шествия… Если рассматривать это как компенсацию прежних возможностей, то всего этого даже с избытком.

«Я часто думаю о том, как бы все было, если бы мы жили в Луганске... Все никак не могу представить это. Мне кажется, я сломалась бы, я не сильный человек…» Это тоже письмо от уехавшей подруги. Тоже иллюзия. В Луганске живут просто люди, вовсе не те, кто сильнее или слабее других. Может быть, более пассивные, более привязанные к своим домам или родственникам. И я снова не знаю, стало ли у нас лучше. У нас не стреляют. Наверное, это и есть хорошо.

Яна Викторова, Луганск, для «ОстроВа»

Коментарі: 8

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Замітки:

Якого ж дідька тарифи зростають???

Объяснительная записка.

Сучий пОтрох!!!

Мрія Великого Кобзаря.

Шуміла "Толока".

Стояла сосна БУКвально...

Це вам не казочка про Кролика Сєню...

Немає слів як це назвати.

Євро-пейський "Цирюльник" запланував острів Пасхи №2?

Луганський щоденник. В ізоляції.