Описане тут — аж ніяк не фантастика. У монолітному, здавалося б, російському суспільстві зріє потужна, але не видима нинішнім можновладцям протестна сила. Російська влада не вірить у московський Майдан — і має для цього принаймні два аргументи. Перший: політичний рейтинг режиму Володимира Путіна достатньо великий, аби у зародку придушити будь-які ростки протестів нечисленної когорти незгідних. Другий: ліберальні ідеї у нинішній Росії зазнали краху ще за часів дорогої нафти. Нині ж пропаганда звела «ліберастів» до числа вузького і маргінального прошарку.

Проте влада Росії врахувала не все. І сила, здатна підняти росіян на барикади, існує! «Протести проти недобросовісних забудовників Підмосков’я можуть перерости на московський Майдан, а організатори цих мітингів можуть стати його лідерами, — пише у «Фейсбуці» український політолог і блогер Михайло Красюк. І додає: — Всупереч думці прокремлівських соціологів, протесний електорат у Росії доволі значний і продовжує зростати». Та, на відміну від українських реалій, російські масові протести ґрунтуватимуться не на ідеях боротьби за демократію та права людей, а матимуть під собою значно приземленіші та прозаїчніші речі. «Це будуть проблеми, добре знайомі кожному міському жителю: безмір «ментів», побори чиновників, незаконна забудова», — каже Красюк.

Майбутній Майдан під стінами Кремля вже має своїх потенційних героїв. Одні з таких — голова Всеросійського товариства охорони пам’яток історії і культури Євген Сосєдов, голова Союзу екологічних експертних організацій Георгій Пархоменко, юрист Анна Іванова тощо. Діяльність цих структур та їхнiх лідерів усе детальніше висвітлюється у соціальних мережах та навіть ЗМІ. Саме так, до речі, починалася і українська Революція гідності.

...Уже багато місяців поспіль тривають протести у московському районі Теплий Стан проти спорудження там 18-поверхового готелю. На відкрите протистояння із владою мешканці виходять мало не щотижня — попри регулярні зіткнення з поліцією. Під час одного такого протесту правоохоронці побили місцевого депутата Михайла Громова, ще проти низки протестувальників були відкриті кримінальні справи, що завершилися арештами терміном від 7 до 12 діб.

У московському районі Раменки попри бажання місцевих мешканців споруджують багатосмугову автомагістраль. За проектом буцімто стоїть дочка Путіна Катерина Жукова. Під час протестів, у яких брав участь навіть депутат Держдуми, людей по-звірячому побили, а одна з активісток отримала удар ковшем екскаватора по голові. Місцевого депутата Марина Івлієву, яка активно бере участь у протестах, вже почали називати «агентом Держдепу». А це вже, якщо згадати українські події, є доволі яскравим сигналом, що пік загострення протистояння не за горами.

Політичного підтексту цій ситуації остаточно надає фігура пана Воробйова, якого вважають казначеєм єдиної «керівної і спрямовуючої» політичної партії у сучасній РФ — «Єдиної Росії». Його вважають перспективним «гвинтиком» нинішньої вертикалі влади у цій країні: спочатку Андрій Воробйов має стати віце-прем’єр-міністром, а після виборів — прем’єром!

За даними російських соціологів, 73% населення Москви і Підмосков’я найбільше хвилюють проблеми незаконних забудов. Це підтверджується активними протестами людей проти кожного такого випадку, а також блискавичною швидкістю, з якою мешканці столичного регіону реагують на черговий будівельний проект.

Тож, на думку експертів, боротьба з черговими нелегітимними висотками — це перший крок на шляху до Майдану. Спочатку соціально-економічного, а потім — повноправно політичного. Адже це закон будь-якого Майдану, бо велике завжди починається з малого.

На думку політологів, маленькі «майданчики», які нині один за одним вибухають у Підмосков’ї, перетворяться на масштабний протестний рух значно швидше, ніж можна прогнозувати. Вже ближче до вересня — після нелегітимних виборів у Держдуму — вогники народного протесту перекочують із Раменки, Красногорська і їм подібним до самого центру «білокам’яної».

«Майдан у Росії може бути реалізований тільки на особистих інтересах людей», — наголошує Михайло Красюк. І в центрі його стоятимуть нинішні лідери протестів: Сосєдов, Пархоменко та інші. І саме цих людей, за логікою, варто вважати українськими патріотами. Адже саме вони здатні розхитати, на перший погляд, непохитний мур російської «стабільності», яка є головним дестабілізуючим чинником нашої держави. Саме ця «стабільність» анексувала Крим, вбиває наших людей на Донбасі та де-факто нищить українську економіку.

Російський Майдан здатний повернути ситуацію в Росії до її первісного вигляду, а тому подібні ініціативи тамтешніх активістів, безумовно, заслуговують на підтримку. Співпраця з активістами російських протестів, які ще не навчилися вимовляти слово «Майдан», допоможе українцям вирішити нерозв’язані проблеми у нас та передасть сусідам безцінний досвід побудови громадянського суспільства. Лише після утвердження якого Москва зуміє покаятися за свої злочини та повернути незаконно загарбані території.

...Те, що на чолі російських скандальних новобудов стоїть Андрій Воробйов — людина з когорти самого Путіна, касир-казначей «Єдиної Росії» і майбутня друга людина у всій РФ, для розгортання протестного руху піде тільки на користь. Адже ця постать об’єднає розпорошені сили громадських активістів, які нині виходять під паркани новобудов, а завтра об’єднаються для нових, значно складніших, але вагоміших завдань.

Батьки Юрія Іллєнка запізнилися з реєстрацією своєї дитини, і його батько змушений був розповісти в загсі легенду про найвідважнішого з усіх відважних козаків — Івана Сірка. Це сталося через те, що він працював у Дніпропетровську і не зміг вчасно вирватися до дружини, яка народила дитину в Черкасах. Тож коли нарешті батьки принесли немовля до дніпропетровського ЗАГСу, працівниця цієї установи сплеснула в долоні: «Платіть штраф! Не може бути, що цій дитині три тижні! Зізнавайтеся, скільки ви прогавили часу!». Герасим Савелійович за словом у кишеню не поліз, а спитав завідуючу: «А ви знаєте історію про Івана Сірка?». Та заперечно похитала головою. «Та він же родом із Січеславщини, із цих місць! Так от, коли він народився, то у нього вже були зуби і важив він під шість кілограмів. На столику стояла таця з пиріжками для породіллі, то немовля вхопило пиріжок і з’їло. Тож і у нас такий народився...»

Так у біографії Юрія Іллєнка з’явилося дві дати народження: фактична, 9 травня, і та, за якою його зареєстрували, — 18 липня. До слова, про другу дату Юрій Герасимович постійно забував і зазвичай запитував у дружини, коли в офіційних місцях потрібно було вказати дату народження, наприклад, у готелях: «Людо, а коли я народився?». Ті, хто це чув, здивовано поглядали на незвичайного елегантного чоловіка... До речі, у травні цього року одному з найлегендарніших творців українського поетичного кіно, письменнику, сценаристу, геніальному операторові минуло б 80 років. Та шість років його вже немає з нами... Ми розмовляємо про Юрія Іллєнка з його дружиною, народною артисткою України Людмилою Єфіменко в затишній кав’ярні в центрі Києва.

— Юрій Іллєнко творив геніальні фільми, яким у світі влаштовували овації — «Білий птах із чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала», «Криниця для спраглих», а в рідній Україні ті фільми забороняли... Пані Людмило, тому що в них — український дух?

— Влада забороняла його фільми, щоб не пробуджувався в українцях національний дух, щоб люди так і жили з приспаними генами, щоб були не українцями, а «хохлами».

— А хто Юрію Герасимовичу пробудив свідомість, адже він фактично виріс у Москві, куди батьки переїхали, коли він був дитиною?

— Юра казав, що його друге народження відбулося в Карпатах на зйомках фільму «Тіні забутих предків», куди його як оператора запросив Сергій Параджанов. Там він побачив національні костюми, українські звичаї, почув мову — все це було таким живим... Юра був такий вражений побаченим.

А знайомство з Іваном Миколайчуком, який був неначе «вмонтований» у свої Карпати, в ці костюми, в цю мову, в цю музику, в ці пісні! Тоді він сказав: «Боже мій, а що ж я? Забув свою мову, свої корені, свою культуру?». І він це все почав повертати. Параджанов спочатку назвав його яничаром. Перший місяць вони з ним на ножах були, практично не розмовляли. «Який ти українець, який ти Іллєнко? — кричав він йому. — Ні мови, ні звичаїв не знаєш!» Після зйомок цього фільму він уже не повернувся в Москву, хоча там було багато запрошень — і як оператору, і як актору...

— Ви ще дівчинкою були, коли в Україні з’явились «Тіні забутих предків» — перший фільм Юрія Іллєнка...

— Так. Нас зі школи водили на відкриття кінотеатру імені Довженка, де показували «Сон», в якому Миколайчук зіграв Тараса Шевченка. Тоді весь наш клас був у захватi від Миколайчука, а всі мої однокласниці закохалися в нього. Пізніше, у дев’ятому і десятому класах, хоч я «офіційно» збиралась на бухгалтерський облік в Інститут народного господарства, у мене з’явилися таємні думки про акторство. Я неймовірно любила кіно. Ця любов виникла завдяки місцю проживання: ми жили на вулиці Артема, наш будинок був навпроти кінотеатру «Київська Русь», який тоді називався «Комунаром». Я мало не щодня туди бігала...

Коли виросла, познайомилась зі студентами театрального інституту. Ми багато розмовляли про кіно, і якось я сказала: «У нас в Україні з режисерами не дуже...» А друзі заперечили мені: «Що ти таке кажеш! Ти знаєш, які у нас режисери — Параджанов, Іллєнко!...» Я їх запитую: «А хто такий Іллєнко?». «Це той режисер, який зняв фільм «Вечір на Івана Купала», — відповідають вони, — але цей фільм майже заборонили».

Відтоді його ім’я закарбувалося в моїй пам’яті. До речі, цей фільм я побачила, коли ми з Юрою познайомилися і у нас був роман. На студії Довженка він замовив маленький зал і запросив людей, які не бачили цей фільм. До появи «Молитви за гетьмана Мазепу» ця картина була для мене найулюбленішою з усіх Юриних фільмів. Та в часи, коли він щойно був знятий, усе було зроблено для того, щоб його «поховати». В ті часи на студію Довженка приїздив директор Венеціанського фестивалю і умовляв Юрія Іллєнка, щоб він дав цей фільм на фестиваль. Він обіцяв за нього «Золотого Лева», але з України фільм не випустили.

— Відомо, що приблизно у той же час Іллєнка запрошували і в Голлівуд. Це правда?

— Так, його запрошували двічі. Перший раз — після операторської роботи в «Тінях забутих предків». Але він про це не знав, бо наш КДБ відповів представникам Голлівуду, що режисера Іллєнка неможливо знайти — мовляв, він на зйомках далеко в горах... А вдруге його запросили туди після нагороди за «Білого птаха з чорною ознакою» на фестивалі в Бєлграді. Туди приїхав американський космонавт Ніл Армстронг, відомий як той, хто вперше ступив на Місяць. Там саме показували цей фільм. Космонавт разом iз послом американського посольства в Югославії підійшли до Юри. Космонавт потиснув йому руку, обійняв, а посол вручив запрошення на роботу в Голлівуд. Це було на початку 70-х років. Юра не знав, як належало б вчинити у цій ситуації. Тоді знайомий югославський продюсер сказав йому: «Сідай на пароплав! Година — і ти в Італії. Зайдеш в бар, ніхто тебе не випустить. Даю тобі сто доларів у борг, заробиш — віддаси тисячу. Прибудеш в Італію, йди з цим запрошенням в амбасаду. Можеш вважати, що ти вже в Америці». Юра дуже довго думав над тією пропозицією, навіть на пароплав пішов, але встиг звідти вийти, поки той не рушив. У голові була одна думка: «А як же брати? Та їм і їхнім сім’ям перекриють усе...»

— На ваш погляд, він правильно вчинив?

— Абсолютно. Бо якби поїхав туди, то ніколи б не став тим Юрієм Іллєнком. А причина — українська земля, яку він дуже любив. Не думаю, що в Америці він зробив би бодай один свій диво-фільм, як це йому вдалося в Україні.

— Один із фільмів Юрія Іллєнка називається «Всупереч всьому». Чи не про себе він так сказав, бо жив всупереч всьому і при цьому не втрачав любові до життя?

— До речі, оцими словами — «Всупереч всьому» — вітаються між собою чорногорці. Так, Юра стільки перепон подолав, стільки разів йому «викручували руки», але він усе одно робив те, що хотів, те, про що мріяв. Може, не на всі сто відсотків, але його внесок у розвиток України поки що недооцінений. Ось нещодавно мене вразили слова Івана Драча на відкритті виставки, присвяченій 80-річчю Юрія Іллєнка і 75-річчю Івана Миколайчука, яка зараз проходить у Лаврі, в музеї кіно- і театрального мистецтва. Так от, Іван Федорович сказав: «Для мене після того, як я прочитав його «Доповідну апостолу Петру», Юрій Іллєнко — письменник номер один в Україні».

— Схоже, в рідній країні ще не настав час Юрія Іллєнка, якщо його книга «Доповідна апостолу Петру», його «Молитва за гетьмана Мазепу», про яку так багато говорили, так і лишаються невідомими для більшості українців. Цікаво, що сказав Юрій Іллєнко, коли закінчив знімати фільм про Мазепу?

— На нього тоді пішов такий вал брехні, критики, образ. При цьому були дуже схвальні відгуки від дуже компетентних людей, але ті висловлювання не доходили до народу, а от весь цей бруд виливався. Я тоді дуже переживала, і Юра мене попросив: «Заспокойся. Головне, що ми це зробили. Як це сприймають — це проблеми тих людей. А прийде час, і все стане на свої місця».

— Своїми творами — фільмами, книжками, картинами — Юрій Іллєнко утверджував мрію про свою Україну. Яка то мала бути країна, якби ідеї Іллєнка по-справжньому реалізувалися?

— Не так легко досягти тієї висоти, з якої він усе бачив, і зрозуміти, про яку країну він мріяв. Але, здається, наші сини зараз абсолютно продовжують його. Старший Пилип втілює Юрине бажання відродити українське кіномистецтво, аби воно мало світовий рівень. А молодший Андрій продовжує батька як громадський діяч, прагне втілити його мрію про нову Україну.

— На жаль, Юрій Іллєнко не зміг зняти усіх фільмів, про які мріяв..

— Так. Написав сорок два сценарії, а зняв лише сім із них. Зараз триває робота над документальним фільмом про Юрія Іллєнка, і я переглядаю його архіви. Більшість із них — у чорній шафі, яка стоїть у його кабінеті. Він про неї так і казав: «Це — чорна скринька моїх сценаріїв». Найбільшою його мрією був фільм «Агн», сценарій до якого він вважав найкращим з усього, що написав. Це мав би бути фільм про друге пришестя Христа в Київ, в Україну. Він написав його в 1993 році, а потім почав шукати кошти на зйомки. Росія давала гроші, Франція... А от Україні потрібно було підтримати свого режисера. Цього не сталося. Юра дуже переживав. Останні два роки більше часу ми жили в Прохорівці, на дачі під Каневом, і я часом казала йому: «Як прикро, що ти «Агна» не зняв». Він заспокоював мене: «Та нічого, в наступному житті зніму».

— Пан Юрій вірив у перевтілення?

— Так. Він вірив у те, що душі потрібно багато перевтілень, щоб стати досконалою. Дивовижний той факт iз його життя, що він неймовірно гарно знав старий Париж. Коли вперше туди потрапив, то у нього було враження, що він там усе знає, що він там був. Французька мова давалася йому неймовірно легко.

— Схоже, Юрієві Іллєнку була відкрита якась таємниця світу цього. І, може, не одна...

— Я іноді казала, що він — людина з епохи Відродження. Йому Бог стільки талантів дав, але він їх відпрацьовував, не сидів склавши руки: якщо не знімав, то писав, якщо не писав, то малював, якщо не малював, то будував, якщо не будував, то саджав дерева. А яким вихователем він був!

— В одному інтерв’ю Юрій Герасимович висловлювався про те, що в повноцінній сім’ї мають жити декілька поколінь. Вважав це дуже важливим для повноцінного виховання та й життя загалом. Він навіть iз тещею з’їхався, коли всі зазвичай роблять навпаки...

— Я пам’ятаю його слова про те, що «слава ніколи тебе вдома не зустріне, кар’єра не приголубить, а гроші не витруть сльози»... Вихованню наших дітей він віддавав усього себе, не визнавав дитячих садочків. Старший син Пилип був увесь час із нами на знімальних майданчиках. А Андрія Юра завжди брав iз собою в поїздки, бо вже кіно не знімав, а його запрошували на різні міжнародні фестивалі.

— Кажуть, що шлюби бувають різні: одні даються людині як нагорода за благочестиве життя в минулому, інші — як випробування... Яким був для вас шлюб із цією надзвичайною людиною?

— Я б хотіла говорити не про шлюб, а про кохання. Коли в житті зустрічаєш людину, про яку навіть не доводилось мріяти, це щось дивовижне. Вперше я побачила його на студії Довженка. «Боже, який красень!» — подумала. Хода незалежної людини, очей не можна було відірвати! Через деякий час ми познайомилися. У перший рік свого життя з Юрою я літала. При цьому спротив мого оточення був неймовірний. Стільки подруг перестали спілкуватись зі мною, бо вважали, що я вчинила якийсь гріх... А нам було так гарно вдвох, це було неймовірне кохання. Я дуже його люблю.

За даними Інституту медицини праці НАМН, у багатьох випадках фактор часу (подовжений робочий тиждень) виступає як найбільш суттєвий фактор ризику розвитку патології системи кровообігу, зокрема гострого інфаркту міокарда (до 40%), а також сприяє формуванню додаткових факторів розвитку цієї патології (надмірна вага, паління і зловживання алкоголем). Спостереження за 5000 працюючими чоловіками у віці 40-59 років, зокрема, довели, що у осіб розумової праці ризик смерті через ішемічну хворобу серця у разі тривалості робочого тижня понад 45 годин у 2,28 разів вищий, ніж у осіб, що працюють менш як 40 годин на тиждень.

Кількісна оцінка ризиків серцево-судинної патології, на переконання фахівців інституту, дає підставу для постановки питання про грошову компенсацію працiвникам, у яких вперше зареєстровано коронарну патологію у разі роботи більш як 40 годин на тиждень і сім’ям померлих чоловіків старше 40 років, які страждали ішемічною хворобою серця та працювали подовжені робочі години (більш як 45 годин на тиждень).

Є категорії працівників, для яких і 8-годинний робочий день є вкрай напруженим. За даними Інституту медицини праці, зокрема, у машиністів локомотивів після 4-х годин роботи з’являються «зайві рухи». А в авіадиспетчерів після двох годин безперервної роботи за монітором зростає втома. У програмістів утома з’являється наприкінці другої години роботи, наприкінці третьої реєструється депресія серцевої діяльності й зростає артеріальний тиск, після четвертої — відчуття дискомфорту.

Дослідники з Англії, Німеччини та Швеції встановили, що на 10-й годині робочої зміни ризик аварійності зростає на 30% в порівнянні з таким за перші 8 годин роботи, на 12-й — подвоюється і до 16-ї години роботи — потроюється.

Вплив втоми на поведінку і професійну надійність людини дослідники порівнюють з впливом алкоголю: знижується пильність, сповільнюється реакція і швидкість опрацювання інформації, погіршуються функції розумової діяльності. Але якщо для виявлення концентрації алкоголю в крові людини існують надійні й доступні тести, які використовує, наприклад, дорожня міліція, то відповідних тестів щодо оцінки втоми працівника ще не розроблено.

Зараз на Заході серед людей, що працюють самі на себе, дуже популярною є методика організації робочого часу за так званою технікою POMODORO ( саме зображення помідора використовувалося розробником цієї техніки як ілюстрації). Техніка передбачає роботу за таким графіком: 25 хвилин праці (сконцентрованої, без відволікань, коли виконується одне, чітко сформульоване завдання) і 5 хвилин перерви. Після 4 таких циклів — 20 хвилин перерви. Прихильники цієї техніки стверджують, що праця в такому режимі дозволяє виконати обсяг роботи 40-годинного робочого тижня за 16,5 години.

* Ученими США та Японії описано синдром «burnout» («вигоряння» — психічна виснаженість) та синдром «кароші» (раптова смерть на робочому місці) як результат насамперед нервово-емоційного виснаження у людей, що працювали 60 і більше годин на тиждень протягом кількох місяців. Пов’язані з цим порушення здоров’я у деяких країнах визнано професійними захворюваннями. Це, зокрема, ішемічна хвороба серця і цереброваскулярні захворювання

(До речі, в разі визнання діагнозу «кароші» в Японії виплачують родині працівника відшкодування в розмірі близько 760 тисяч доларів).

УМ

P.S. Дякуємо пейсастим господарям української землі! Тарас Шевченко застерігав!..