— Олександре, чи змінилося ваше особисте сприйняття того, що відбувається на сході України, у часовому проміжку від перших ваших поїздок у зону антитерористичної операції дотепер?

— Сприйняття не змінилося. Хоча на початку була надія, що все скоро скінчиться. Тепер розуміємо, що ніяка це не антитерористична операція. На сході України — справжня війна, жорстка, на якій гинуть люди. У мене є чітке розуміння — хоч я і журналіст і мав би оперувати якимись іншими категоріями — на мою країну напав ворог! Україна захищає своє, те, що їй належить.

— Скільки часу впродовж одного відрядження ви перебуваєте у зоні АТО, за якими графіками працюєте?

— На нинішньому етапі ми, журналісти медіагрупи «1+1», побудували свою роботу на особистих контактах і знайомствах, на особистій довірі з конкретними командирами. Тому що в силу тих або інших обставин, на жаль, великої допомоги від штабу АТО немає. Час від часу є певні успіхи. Але змінюються люди, і старання зводяться нанівець. Тому вирішили вибудовувати власні контакти.

Звісно, ми виконуємо всі вимоги, які надсилає штаб АТО: акредитація, сповіщення маршрутів і т.д. Але намагаємося працювати з командирами — і це приносить результат. Щоб налагодити контакт — тижня мені не вистачає, тому з моїм напарником у центральному секторі С і Б, як правило, їдемо на два тижні, колись трохи на довше, колись — на 10 днів.

— Чи відрізняється журналістська робота в різних секторах?

— Зараз у зоні АТО одночасно працюють наші три групи: одна на Луганщині, інша — в центральному секторі і третя — на півдні. Якщо стежите за ситуацією, розумієте: сьогодні найбільше напруження тут, учора було там.

АТО розпочиналося із центрального сектору — зі Слов’янська. Тоді працювала від телеканала одна знімальна група, яка охоплювала все. Це тривало десь до осені. Коли розгорнулися події навколо Маріуполя, кілька разів туди виїхали журналісти з центрального сектору, потім відправили туди — на південний напрямок — окрему знімальну групу. Згодом така ситуація виникла і на Луганщині.

— Чи взаємодіють між собою у зоні АТО знімальні групи різних каналів?

— Коли розпочалася АТО, журналістам на сході було дуже складно працювати. Тоді у штабі пресою займався Олексій Дмитрашківський, він дуже старався організувати плідну роботу з пресою і намагався всім допомагати, але впоратися з усім одній людині було нереально. Від кожного канала, який там постійно присутній, принаймні від центральних, по 2-3 групи там працюють. Ми якось сіли (жили фактично в одному готелі) й поговорили, що не має бути якоїсь відвертої конкуренції. Бо інформацію здобувати, виїжджати на передову дуже важко. Якщо хтось кудись зміг потрапити, дуже важливо з іншими поділитися навіть відео, «картинкою», синхронами, контактами. Ми так робили і робимо без зайвих вагань. Можливо, це не надто правильно з точки зору менеджменту канала. Але, на мій журналістський погляд, зона АТО — не місце для конкуренції між телеканалами. Усі телевізійники мають показати якомога більшому глядацькому загалу, що насправді відбувається на сході України, — щоб люди усвідомили, що там триває війна, і потрібна допомога кожної людини, щоб здобути перемогу в цій війні.

— Вважаєте, люди недостатньо знають про те, що насправді відбувається у зоні АТО?

— Достатньо чи ні інформації надходить до людей — хай визначає Мінінформації Юрія Стеця, якщо таке взагалі може існувати. Я вважаю, що кожна людина має розуміти: на жаль, в Україні триває безжалісна війна. І це справа усіх, а не лише хлопців, які воюють на передовій, і тих людей, які залишаються на сході.

Ми маємо більше показувати реальних речей (не кажу, що треба показувати відірвані руки і ноги, хоча, на жаль, це теж частина цієї війни), казати правду про втрати і поразки. Коли зі штабу АТО виходить одна інформація, а потім з’ясовується, що це відверта брехня, — це найжахливіше. Якщо на передовій відбувається одне, а рапортують про це зовсім інше — це складно пояснити не тільки іноземним колегам. Журналісти не претендують на те, щоб розголошувати секретну інформацію або бути присутніми на секретних оперативних нарадах у штабах. Водночас репортерам повинні принаймні не перешкоджати, а ще краще — сприяти у можливості працювати якомога ближче до епіцентру подій, безпосередньо на передовій. Думаю, це пішло б лише на користь.

— Ви долучаєтесь до зйомок суспільно-патріотичного проекту «Хоробрі серця». Напевно, про війну треба розповідати у різних медійних форматах.

— «Хоробрі серця» — дуже емоційна і патріотична програма. У студії там реальні люди, які роблять дуже важку, дуже потрібну і відверто героїчну роботу. Цих людей треба показувати. Країна має знати своїх героїв . Як би банально ця фраза не звучала, вона дуже влучно характеризує проект. Я з багатьма з цих людей знайомий і гордий з того. Тому що довелося з ними і під обстрілами побувати, і в окопах посидіти, і поночувати в їхніх місцях дислокації. Це люди з великої літери і їм місце, щонайменше, на таких програмах.

— Чи є історія, яка вас найбільше вразила в зоні АТО?

— Таких історій за цей неповний рік війни було багато. Але одна з тих, що безумовно залишаться у пам’яті назавжди, — це марш-кидок у вересні 2014-го до терміналів Донецького аеропорту, який у підсумку 242 дні боронили українські «кіборги». Це насамперед бійці Кіровоградського полку спецназ, десантники 95-ї та 79-ї бригад, воїни відверто героїчної і вже легендарної насправді 93-ї механізованої бригади та загони добровольців із «Правого сектору», полку «Дніпро-1» та ОУН.

— Досить часто репортажі із зони АТО ведуть жінки-репортери. На вашу думку, чому менше чоловіків-репортерів працює у ньюзрумах телеканалів?

— У мене, як у редактора «Спецкора», немає якоїсь гендерної «політики», коли, наприклад, приймаємо людей на роботу. Єдине, коли наші дівчата збираються у відрядження до зони АТО і мене питають, чи можна поїхати, мені складно відповісти «так». Бо розумію, що це молоді дівчата, їм треба жити, виходити заміж, народжувати дітей — а там справді небезпека чатує на кожному кроці. За такі слова вони тільки ображаються і в результаті я їх відпускаю. Дівчата працюють на рівні з чоловіками. Дуже часто у них виходить навіть краще! Адже бійці на сході, коли сидять в окопах доволі довгий час, не мають навіть можливості поспілкуватися з новими людьми. А тут приїжджає до них симпатична, розумна та ще й безстрашна дівчина! Їм насправді просто приємно з нею спілкуватися.

УМ

Бурштин на Рівненщині почали копати ще у 80-х роках минулого століття. Тоді це були більш поодинокі випадки, ніж тенденція. Однак уже з початку 90-х тут з’являються свої корупційні схеми, налагоджуються канали збуту, з’являються свої «бурштинові барони». З’являється і свій «дах» — міліція, митниця, прикордонники. У 2007—2008-му, коли через підвищений попит на бурштин iз боку Китаю ціни полізли вгору, до цього бізнесу долучилися СБУшники та «свої люди» в столиці. У 2011—2012-му бурштином зацікавилася «Сім’я» — за свідченнями місцевих, це були син екс-Генпрокурора Пшонки Артем та Віктор Янукович-молодший, який на той час облюбував Полісся як місце для своїх «ралі» по бездоріжжю.

Після Майдану, коли «Сім’ї» довелося тікати з України, на деякий час святе місце виявилося порожнім. Його спробували зайняти інші «великі» люди, зокрема одіозний нардеп Володимир Продівус, але отримали одкоша («УМ» свого часу писала про перестрілку між старателями з Сарненщини та «хлопцями Продівуса», коли було поранено двох місцевих жителів, а обурені селяни потрощили дорогі авто прибульців і передали міліції 14 затриманих злочинців і арсенал зброї). Відчувши свою силу, старателі почали створювати свої «загони самооборони» і озброюватися. «У них є і «Урали», і «ГАЗони», і «КрАЗи», БТРи вже є переобладнані, я без жартів кажу. Озброєні до зубів — автоматами, гранатометами, кулеметами», — цитувала слова одного з місцевих програма журналістських розслідувань «Слідство.Інфо».

Утiм у будь-якого нелегального бізнесу (а попри те, що Верховна Рада двічі робила спроби легалізувати цей промисел, ці закони двічі ветувалися Президентом) має бути «дах». Тому «відкати» і надалі продовжують іти до обласних центрів та столиці — до МВС, СБУ та Генеральної прокуратури. На «незгодних» шукають свої методи впливу: уже влітку в будинок клесівського активіста Олександра Васильєва, який публічно викривав тих, хто «кришує» нелегальний видобуток, і відмовлявся платити «відкати», невідомі (сам активіст підозрює у цьому правоохоронців) кинули гранату РГД-5. Лише за щасливим збігом обставин граната не залетіла до спальні, а заплуталася у фіранці на балконі й вибухнула там. Друга така ж граната залетіла в офіс рівненського бізнесмена Ярослава Лащука. Розслідування обох справ триває досі.

Але якщо за часів «Сім’ї» до «бурштинового бізнесу» допускали лише окремих, перевірених «бурштинщикiв», то в останній рік ситуація на Поліссі різко змінилася. Новий «дах» зрозумів, до чого може призвести намагання монополізувати незаконний видобуток, а тому дозволив копати всім охочим, хто має змогу купити «квиток». «Ціни» тут не такі вже й малі: 700—750 доларів за ніч з однієї помпи (це — якщо видобувати бурштин, закачуючи воду на глибину до 5-10 метрів і вимиваючи з глибини пісок разом із камінням), 200 доларів на митниці за вивіз 1 кг бурштину-сирцю за кордон (а лише з Дубровицького району за місяць вивозиться до 6 тонн). Якщо ж ти йдеш у ліс сам лише з лопатою — такий «квиток» обійдеться у символічних 300 гривень. Утім, якщо врахувати, що «лопатниками» на добу тут може бути до 6 тисяч осіб — сума теж набігає кругленька. Зрозуміло, що всі ці кошти ідуть не в бюджет, а в чиїсь кишені.

«Доступність» бурштину, а водночас надія на дармові гроші, зіграли злий жарт із поліщуками. Тепер бурштин тут не копає хіба що лінивий чи надто совісний (бо екологічні наслідки від перекопування-перемивання ґрунту вже зараз передбачити важко). Кому пощастить — за ніч може «розжитися» від тисячі до 10 тисяч гривень, а то і до 10 тисяч доларів. Тож, якщо у 2011 році квадроцикл на Поліссі можна було побачити лише тоді, коли Янукович-молодший приїжджав сюди «поганяти з друзями», то тепер цим «дивом техніки» нікого не здивуєш. Причому до бурштинового «бізнесу» долучаються навіть підлітки, які будь-які заклики вчителів до того, що треба вчитися, спростовують «залізним» аргументом: «А навіщо? Я за день на бурштині маю те, що ви за місяць у школі». «У нас квадроцикли є чи не в кожному дворі. На наше бездоріжжя це саме те, що треба — і на поле поїхати, і в ліс, і на болота — на журавлину. А дехто зі школярів уже і на власних легкових машинах до школи приїжджає. Зазвичай наші діти дуже розумні й працьовиті. Але такі неймовірні заробітки розбещують їх. Вони ще не вміють розпоряджатися тими грошима: як вони прийшли, так і зникають. А здоров’я лишається на болотах. Бо тут здоровій людині півдня побрьохайся у тій воді та потягай шланги, то здоров’я не додасться, а що вже говорити про підлітків», — переймається директор Старосільської школи Рокитнівського району Хома Кузьмич.

Де багато грошей — там багато спокус. Не дивно, що єдиним легальним «бізнесом» (та й єдиною «розвагою» для молоді), який процвітає на Поліссі, стає мережа барів та генделиків, які розростаються як гриби після дощу. Розігріті алкоголем молодики влаштовують свої «ралі» нічними вулицями на тих же квадроциклах та джипах (багато з яких не зареєстровані й не розмитнені — а навіщо, якщо і митники, і правоохоронці — свої люди, в разі чого можна відкупитися). Непогано себе почувають і підпільні гральні салони та інші подібні заклади. «Один мій знайомий приніс додому пачку доларів, тисяч із десять, мабуть. Коли спитали — звідки, відповів, що виграв у «бурштинщика» у більярд», — розповів «УМ» один із жителів Дубровиці.

Утiм у цієї медалі з’явився і зворотний бік. Останнім часом у районі видобутку бурштину почастішали випадки крадіжок та нападів на «бурштинщиків». Щоправда, заявляти про це в міліцію поспішають не всі. «У нас поки що зареєстровано лише одне звернення жителя села Мочулище про те, що до нього в будинок увірвалися троє в масках, поклали всіх на підлогу і винесли сейф, де зберігалася 21 тисяча доларів», — повідомив «УМ» начальник слідчого відділу Дубровицького райвідділу внутрішніх справ Сергій Дворак.

Є й iще один момент, який намагаються приховати і люди, і правоохоронці. Офіційно це ніде не «світиться», і все ж ходять уперті чутки, що останнім часом у регіоні значно зросли запаси зброї та боєприпасів на руках у населення. Поки що вона мовчить. Однак, якщо хтось надумає всерйоз зазіхнути на інтереси «бурштинщиків», наслідки можуть бути непередбачуваними. Про екологічний аспект проблеми (а варварське видобування бурштину знищує на кілька десятиліть ґрунти як у лісі, так і на відкритих ділянках) уже навіть не говориться.

Нині бурштин миють у чотирьох областях — Рівненській, Волинській, Житомирській і Львівській. Ціна товару на чорному ринку — в середньому 5 тисяч доларів за кілограм. Миють бурштин тоннами. І це при тому, що Полісся досі належить до одного з найбільш депресивних регіонів України, а розвиток інфраструктури тут подекуди нагадує довоєнні часи, але аж ніяк не XXI століття.

За останні десять років Верховна Рада двічі намагалася законодавчо врегулювати питання видобутку бурштину, і двічі закони були ветовані Президентом. Третю спробу найближчим часом зроблять депутати нинішнього скликання — ще перед Новим роком у парламенті був зареєстрований Законопроект №1351-1 «Про видобування та реалізацію бурштину», який днями має бути внесений до порядку денного. «Сьогодні поліщуки мають велике багатство, але живуть бідно. Бурштин вивозять за межі України. І податки платять у Польщі, Китаї, Росії, але не в Україні. У нинішній ситуації — найгірше зволікати з прийняттям цього законопроекту. Влада змінилася, але люди бачать, що не змінилися люди у владі. Усі «кришують», усі заробляють при владі, але не люди. Я сподіваюся, що колеги-депутати законопроект підтримають», — зазначив, презентуючи цей законопроект, один із його розробників, народний депутат від Зарічненського, Володимирецького, Дубровицького та Рокитнівського районів Василь Яніцький.

Закон передбачає легалізацію «старательських артілей» та створення на територіях iз родовищами бурштину окремих комунальних підприємств, які матимуть законне право на продаж ділянок із покладами бурштину на аукціонах, де їх зможуть придбати всі охочі. Продаж уже видобутого напівкоштовного каміння буде здійснюватись на біржі, керованій тими ж КП. 20% виторгу йтиме до державного бюджету.

Утiм у законопроекті не передбачено ще одного важливого аспекту «бурштинового бізнесу». «Потрібно звернути увагу не лише на видобуток, а й на легальну переробку бурштину. Середня ціна кілограма сирцю — від 2 до 5 тисяч доларів, як пощастить, а 1 кг виробів зростає в ціні до 15—20 тисяч. Я втрачаю великі гроші, а на цьому заробляють поляки та китайці. І це вони створюють робочі місця на підприємствах з обробки бурштину, вони платять податки — але в казну своєї держави. Лише у Гданську існує 176 фірм, які спеціалізуються на виробах із бурштину. Я ж спробував відкрити своє підприємство, мені дали перелік документів, а в них — 26 пунктів, які я маю виконати. Спробував. На якомусь пункті зупинився... Це 26 великих хабарів, втричі більше — хабарів менших! Я зрозумів, що мене «доїтимуть» весь час і легше працювати в тіні і платити «даху». А потім нас питають, чому українці такі бідні», — зізнався на правах анонімності один із місцевих «бурштинових баронів». Ще однією засторогою має стати громадський контроль над діяльністю новостворених КП, щоб вони не перетворилися на нові корупційні центри, які просто перенаправлять на себе фінансові потоки, а «бурштинщики» платитимуть «і тим, і цим».

Депутати визнають, що законопроект недосконалий, і обіцяють після того, як його буде проголосовано в першому читанні, створити спеціальну групу, куди запросити і самих «бурштинщиків», і екологів, і економістів, щоб урахувати всі можливі наслідки і підготувати до другого читання максимально ефективний закон. Але визнають і те, що робити це потрібно максимально швидко. Інакше старательство із перспективного бізнесу перетвориться на стихійне лихо, наслідки якого важко передбачити.

УМ

Генштаб ЗСУ спростовує заяву «Правого сектору» про те, що добровольчим батальйонам наказано вийти із зони АТО. Речник Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов пояснює, що представників ДУК «Правий сектор» (які не мають статусу легального збройного формування) не намагаються витіснити з АТО, а пропонують їм вступити до лав армії для систематизації та впорядкування діяльності всіх підрозділів. «Бійці, які виконують завдання в зоні АТО, мають або увійти до складу Нацгвардії, або ж через райвійськкомати призватися до лав Збройних сил, — каже пан Селезньов. — Це взаємовигідний процес, оскільки наші силові структури отримують професійних, підготовлених, мотивованих воїнів, які мають бойовий досвід, і, власне, вони за Україну і за народ готові стояти до кінця».

У відповідь керівник інформслужби «ПС» Артем Скоропадський заявив, що ДУК «Правий сектор» може увійти у склад Збройних сил лише цілим окремим підрозділом (добровольчим корпусом без саморозпуску), а в Нацгвардію точно не вступатиме.