Військові «пробили» ще один коридор із Пісків до Донецького аеропорту.

Про це на своїй сторінці у Facebook повідомляє кореспондент ТСН Андрій Цаплієнко.

«Українським військовим вдалося «пробити» ще один коридор з Пісків до Донецького аеропорту, який продовжують контролювати «кіборги». Я не знаю, з чого зроблені ці хлопці, але «Правий сектор» не може не вражати. Говорив із «Барсом» (командир штурмової роти ДУК у Пісках). Говорить, «пробили» ще один коридор з Пісків до аеропорту, так що вже є нова «дорога життя», написав журналіст.

Крім того, він додав, що українських бійців у терміналі ніхто не кидає напризволяще.

«Довезли БК (боєкомплект), забрали частину поранених. Бойовики просять «кіборгів» припинити вогонь, щоб забрати своїх «200-х» та «300-х» (убитих і поранених)», додав він.

Раніше повідомлялося, що вночі бойовики з мінометів та артилерії били по Донецькому аеропорту та найближчих селах. Однак аеропорт продовжують контролювати українські війська, стверджують в РНБО.

 На цю ж тему:

16.01.2015 Донецький аеропорт 15 січня. Повітряна розвідка. Армія SOS

Цю розповідь я відтворюю по пам’яті. Саня, як він назвався, сказав, що терпець увірвався, і «він починає воювати з тим падлом, що прийшло на землю Донеччини». Записано по пам’яті, то мабуть якісь подробиці стерлись, а дещо можливо й неправильно зрозумів. Та якщо Саня живий, то вже партизанить, я впевнений.

«Ось ти служив ще в радянській армії і зможеш мне зрозуміти. Біографія моя проста, як дві сторінки відкритої книги. Я шахтарчук. Батя відпрацював у шахті недовго. Мені було десять років, коли загинув. Мати важко піднімала нас трьох. Батько був простим ГРОЗом (гірничий робітник очисного забою – ред.), а мама закінчила вищий навчальний заклад і працювала в школі вчителем. Весь час у нас в хаті товклись її учні. Покохала простого шахтаря – так до смерті й залишилась вірною першому коханню. Сестрички виросли, вже заміж повиходили, внуків тепер доглядають. А я пішов у військове училище, на початку 70-х закінчив. Потрапив в розвідку. Остання посада – командир розвідроти.

Потім було поранення, ще за радянських часів. Все соціалізм з інтернаціоналізмом на земній кулі насаджували. Відправили по комісії. На «гражданці» довго себе не міг знайти. Дружина загинула під час безладів в одній із «братерських республік». Син теж офіцер, в російській армії. У Чечні отримав поранення, став інвалідом. Навіть пенсію нормальну не призначили. От з ним і повернулись на Донбас два інваліди. Я тут знайшов добру роботу, от тільки сина втратив… Старі рани дали себе знати. Серце не витримало.

Зараз думаю, що мабуть був би він живий, воював би проти своїх однополчан. Страшенно ненавидів російську армію. Мені багато чого розповідав, що там коїлося в дев’яності.

Коли почалась євромайданівська революція, я її не сприймав. Ось не міг зрозуміти того бунту, хоча ненавидів Януковича, мабуть, більше, ніж всі майдани ці разом взяті! Не може зек очолювати державу. Я знаю донецьку глибинку, жив серед шахтарів, знаю їхні родини. П’яниці, п’ють навіть жінки, багато з них не працюють. Точать ляси, в лото грають або в карти. Приготувала чоловіку обід і понеслась із сусідками плітки розповідати. Стільки грязюки на мою маму вилили... Не їхня вона була, «учительша». Коли дивився в телевізорі мітинги за Януковича, бачив своїх земляків та землячок, що за стакан горілки й маму рідну продадуть. А їм ще й гроші платили.

Оте болото й стало «біомасою», що підняла наверх Януковича. Для них він еталон. Із зеків у президенти. Із бидла в князі. Все те, що не реалізували самі, вони бачили в ньому. Як у мильній опері. На жаль, Україна цього не зрозуміла й собі частково підтримала цього урода. А офіцери армії погодились підкорятися зеку-головнокомандувачу. Звідси всі наші біди.

Те що я бачу зараз , як воює армія… Генерали як були мерзотою, так і залишились. Один тобі факт. Криза і ескалація бойових дій почалися на початку липня – відразу після виходу Гіркіна зі Слов’янська. Я відстежував ситуацію в цьому районі.

Відразу після того, як українські генерали дали можливість «Стрєлку» відійти зі Слов’янська, той вжив всіх заходів, щоб не допустити охоплення Донецька з флангів. Вперше «Стрєлок» прибув в Іловайськ 7 липня. Відтоді у місті базувалося близько 300-400 бойовиків плюс додаткові сили в Донецьку, Моспіно. Оточувати Донецьк треба було значно більшими силами. У ЗСУ була оперативна інформація про пересування сепаратистів, але вона жодного разу не була реалізована. Інформація про чисельність та озброєння угруповання противника не використовувалася. По тих місцях, де знаходився Гіркін та інші ватажки, удари не наносились жодного разу.

Хочу наголосити: якщо б не випустили їх зі Слов’янська, вся війна пішла б по-іншому. Втім, і зараз ще не все втрачено. Армія повинна наступати. Можливо, із втратами з нашої сторони, але точно із дуже значними втратами з боку росіян. Я чув радіоперехоплення і точно скажу вам, росіяни вмирати не хочуть. Вони сюди приїхали просто підзаробити.

Розповім про один випадок. Я був нещодавно в Росії. Стою на автовокзалі в Ростові, дивлюсь – стоять військові. Підійшов, представився: «Я – професійний військовий. Служив в радянській армії. Воював. Бачу ви з фронту. Як там обстановка?».

Мене прийняли за свого. Коротко дізнався що всі з Нижнього Тагілу. Контрактники. Влітку підняли по тривозі, відправили на навчання в Ростовську область. Один з них розповів: «Більш на Донбас не поїду. І в Росії можна заробити. А там замість грошей поїдеш «двохсотим».

Ще один, цей був із «добровольців», розповів: «Звільнився з армії, коли побачив, що війна на Кавказі була лише «битвою за гроші», у якій не може бути переможців. Приїхав у Крим. Після повернення півострова Росії пішов на вже охоплений війною Донбас. Вирішив, що настав час згадати свою професію і постаратися об’єднати зусилля людей, які не хочуть, щоб цей регіон став фашистським. Та «кримський сценарій» не пройшов у нас. І знаєш, жителі чинили опір. Ми їх брали в полон, катували, вбивали. Але все те безрезультатно».

Хлопці вже доволі випили, то говорили відкрито, зі злістю. Вони забирались геть. А я повертався.

І от прийшов час і мені після тієї розмови думати як жити далі. Виїздити з Донбасу не збираюсь. Це моя земля. Тут батько і мама поховані. Тут і сина поховав. Землю треба захищати. Нейтральним не можна бути. Досить кивати на поганих генералів – їх треба в шию гнати. А хто може воювати, той це повинен робити. Іншого виходу немає. Озброєнням партизани забезпечують себе самі. У кого є мисливська гвинтівка, у кого ще щось. Все інше – взяти у ворога…»

Я потім читав повідомлення про партизанів. Другого грудня партизани провели бойовий рейд – знищили на Петрівці в Донецьку пересувну точку. Ворог втратив не менше ніж 10 бойовиків. Може й мій випадковий знайомий був із цими партизанами?

Микола Миколаєнко, інженер, місто Горлівка

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: [email protected]
g

Українка

Донецьк досі похмурий і темний, але ми все-таки зустріли новий, 2015 рік, незважаючи на артилерійну канонаду, відсутність грошей і (у багатьох донеччан) надій на краще. Це був перший у моєму житті Новий рік без ялинки, щедрого святкового столу, без улюблених новорічних кінофільмів і розважальних програм, узагалі без телебачення, без багатьох рідних і друзів, які з якихось причин зникли з мого життя.

Але він приніс і багато приємних відкриттів: виявилося, що «свої» і «чужі» є по обидва боки фронту, що своїх тут більше, ніж я думала, і що вони продовжують боротися, кожен по-своєму, на своєму місці, але так само наполегливо.

І не важливо, що хтось просто купив ялинкові прикраси жовтого та блакитного кольорів і подарував такі «парочки» друзям, а хтось зробив солодкі «букетики» із цукерок у синьо-жовтій обгортці… Це і є не показний патріотизм, а внутрішня потреба створити навколо себе Україну, поділитися любов’ю до неї з довколишніми. А коли в Україні почався Новий рік, із різних кінців мого району раптом пролунали залпи фейерверків!

Дякую вам, мої безстрашні земляки, за ці чудові новорічні подарунки, за відчуття несамотності у колись рідному, а потім несподівано зруйнованому і тепер ворожому світі! Дякую вам, наші близькі з «Великої землі», за теплі слова підтримки, за подарунки, що їх ви якимось дивом змогли передати сюди, на наші скромні новорічні столи, але головне – за те, що ви з нами, незважаючи на кимось придумані й поширені негативні стереотипи про донеччан, на буферні зони, «лінії розмежування» та інші дурниці. А ми – з вами, тому що ми діти однієї матері, однієї батьківщини – України.

Тільки от одних слів у нашій ситуації замало, і зупинити новоспечених «республіканців», які в пориві маніакальної любові до батьківщини (а може, до себе?) прагнуть розірвати її на шматки, усе ж доведеться. І зробити це ми зможемо тільки разом. Чому ж деякі українці вважають за правильне відгородитися від нас, активно підтримують плітки про «цих жахливих донецьких»? Якщо вам довелося мати справу з нечесними, неохайними чи злими донеччанами, я співчуваю вам, прошу вибачення за них. На жаль, такі люди серед нас справді є. Але невже подібний людський тип можна зустріти лише на Сході, і серед ваших сусідів, односельців таких немає?

Я народилася на Дніпропетровщині, провела там дитинство й досі безмежно люблю цей благословенний край, але й у цьому раю зустрічала шахраїв, ледарів, пияків… Перші роки після переїзду я ненавиділа Донецьк, він здавався мені похмурим, холодним, сірим бетонним чудовиськом. Я змогла полюбити це місто, тільки коли зустріла тут безліч прекрасних людей, коли обішла пішки його стрімкі вулиці й затишні провулки, дослідила його недовгу, але бурхливу історію.

Ви скажете, що так пощастило тільки мені. Упевнена, ні. Просто Донецьк, як і будь-яке велике горде місто, не відкривається відразу. А пишатися йому є чим: вирости за 145 років із кількох козацьких зимівників і поміщицьких маєтків у місто-мільйонник, що гідно приймало європейський спортивний турнір, – достатня для цього підстава! А скільки відомих людей Донеччини стали окрасою української та російської культур! Ця земля народила іще дуже багато не відомих вам, але не менш прекрасних людей. За них і за цей край варто боротися!

********

Цього Різдва я втратила своїх рідних із Дніпропетровщини. Вони відмовилися від мене, оголосивши зрадницею, бо я не виїхала з окупованої території, продовжую працювати в школі (причому безкоштовно, чого вони взагалі не можуть зрозуміти). А з розмов у чергах я знаю, що в подібній ситуації опинилися й інші мої земляки. Першою реакцією були біль і образа, але згодом подумала: може, вони справді, не знаючи достеменно, що тут відбувається, не розуміють, чому ми досі залишаємося вдома? Можливо, варто все розтлумачити, аби іншим не довелося, як мені, у святкові дні оплакувати втрачених рідних?

Отож, чому українці залишаються в Донецьку, незважаючи на всі «прєлєсті» окупації: неможливість вільно висловлювати свої думки, а особливо почуття до батьківщини України, фізичні тортури в поліцейських підвалах (а іноді й смерть!) через інакодумство, відвертий грабунок авто, побори, безробіття, безоплатну працю на підприємствах, що ледве жевріють, відсутність нормальної медичної допомоги та освіти, постійні артобстріли, часто відсутність води, електроенергії, гнітючу психологічну атмосферу в місті?

По-перше, тут залишаються наші немічні старі, яким зараз, як ніколи, потрібна допомога. У місті досі багато інвалідів, вивезти яких складно, та й потім тинятися по гуртожитках чи зйомних квартирах неможливо. По-друге, багато хто залишився охороняти житло, адже в покинуті помешкання деенерівці поселяють своїх. По-третє, у людей не вистачає матеріальних ресурсів на переїзд. Зараз цей мотив варто поставити на перше місце.

Є й інші причини. Я, наприклад, просто не розумію, чому маю залишити свою – УКРАЇНСЬКУ! – землю на поталу окупантам? Коли мені кажуть про виїзд як єдиний вихід із нашої ситуації, я згадую кінострічку «Иван Васильевич меняет профессию». Пам’ятаєте епізод з тевтонським дипломатом і фразу фальшивого царя: «Кемская волость? Да забирайте! Я-то думал… Забирайте!». Фактично те ж говорять українці, що закликають відгородитися від «Донецької волості» та донеччан залишити її, мовляв, «хай будують свої республіки, ви ж цього хотіли».

Тільки у фільмі навіть звичайний крадій розумів, що не можна віддавати жодної крихти рідної землі! Невже ви справді не розумієте, що виїхати звідси – це значить дати можливість окупантам оселитися в наших будинках, використовувати наші промислові потужності для ремонту їхньої зброї, користуватися нашими матеріальними і культурними надбаннями?! Таким, на вашу думку, повинен бути патріотизм?

********

Я залишаюся працювати в школі, тому що не знаю, хто, крім мене, буде нагадувати дітям про їхню батьківщину – Україну, навчить їх рідної, просто колись ганебно забутої їхніми батьками чи бабусями і дідусями, української мови. Бо не хочу втратити це покоління, як втратили ми вже покоління 80–90-х років. А саме діти тих буремних часів взяли сьогодні зброю до рук! То краще покинути цих дітей, якось виростуть самі? Таким, на вашу думку, повинен бути патріотизм?

Я лише звичайна донеччанка, для багатьох із вас – зрадниця, і в розумінні ситуації на окупованих територіях можу помилятися. Навчіть мене справжнього патріотизму. З висоти ваших затишних диванів вам, очевидно, краще видно, що тут відбувається насправді, які люди живуть тут і як з ними треба чинити. Тому ви не берете моїх земляків на роботу, не здаєте їм житло, відмовляєте в тимчасовій реєстрації, цураєтеся рідних. Ви думаєте, що так убезпечитеся від біди чи краще виявите любов до Батьківщини? Так повинен чинити справжній патріот?! На рідному дивані, відгородившись від реальності, можна навіть написати грубезний трактат про патріотизм. Але чи буде в ньому хоч слово пережитої ПРАВДИ?

Пам’ятаєте, у Тараса Шевченка: «Схаменіться, будьте люде, Бо лихо вам буде!»

На окупованих землях досі дуже багато свідомих українців. Цуратися їх – значить зробити слабшим український народ, а отже, допомогти ворогу. По-моєму, це і є справжня зрада Батьківщини.

Українка, вчитель, місто Донецьк

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода