До 125-річчя від дня народження найвідомішого гумориста України.

Усе почалося на хуторі біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині, у маєтку поміщиків фон Рот, де Михайло Губенко працював у панів. Одного дня дружина Михайла напувала корову Оришку і з колодязя витягла немовля. Майбутній засновник жанру «усмішки» до 10 років вірив, що саме так він і народився. Відтоді, що б iз ним не трапилося, чи радість, чи біда, він усе сприймав із гумором. Жив за принципом — «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися».

Павло Губенко (справжнє ім’я Остапа Вишні) міг і мертвого розсмішити. Коли писав додому листи, вся родина сміялася, читаючи їх. Та що там люди! Остап Вишня навіть свого дога Цяцьку навчив сміятися.

У літературу Павло Губенко йшов через журналістику. Перший твір надрукував у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» 1919 року під псевдонімом «П. Грунський» — «Демократичні реформи Денікіна  (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Псевдонім Остап Вишня з’явився лише 1921 року у «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!». Письменник із цим іменем стрімко робить блискучу літературну кар’єру, тиражі його творів доходили до 20 мільйонів.

Такому успіху багато хто міг би позаздрити. Коли «король українського тиражу» був на вершині літературної слави, Борис Антоненко-Давидович написав відгук на тритомник Вишні 1928 року. Він вважав творчість письменника кризою гумору, звинувачував у тому, що Вишня не уміє створювати комічні ситуації, а лише бавиться смішними словами. Стаття мала назву «За комізм ситуації, а не вислову». Та іронія долі зіграла злий жарт із ними обома. Через кілька років потому їх обох, як і сотні інших літераторів, почали знищувати. У 1930 році в журналі «Нова ґенерація» (№2-4) Олексій Полторацький опублікував статтю «Що таке Остап Вишня». Це був ще один із тих, хто наблизив гумориста до арешту. У статті Полторацький вдався до брудної критики: «Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди».

1933 року Остап Вишня був звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема у замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Говорять, що гуморист робив спроби жартувати навіть на допитах. На питання слідчого, в якому приміщенні Вишня планував убити Постишева, він відповів, що воліє убивати вождів на свіжому повітрі. Йому присудили смертний вирок, який було замінено десятирічним засланням. Повністю письменника було реабілітовано  лише 15 жовтня 1955 року. Через рік письменника не стало.

Після невдалого першого шлюбу з Оленою Смирновою, дочкою господині квартири, в якій він винаймав кімнату, другий шлюб Остапа Вишні довгий час був не зареєстрований офіційно. З актрисою Варварою Маслюченко «жили на віру». З нею письменник познайомився у Харкові, побачивши вперше її на сцені театру. Спочатку винаймали житло на вулиці Сумській неподалік редакції газети «Вісті ВУЦВК», потім жили у письменницькому будинку «Слово», а пізніше — у київському «Роліті» (письменницький будинок по вулиці Богдана Хмельницького. — Ред.). Саме Варвара Олексіївна повернула Остапа Вишню до життя після десятирічних мук ГУЛАГу.

Остап Вишня, живучи у «Роліті», спілкувався з колегами по перу, з багатьма товаришував. До митців підходив із певними критеріями: талант чи не талант; працює для літератури, народу, а чи тільки для себе. «Дуже тяжко мені говорити про це, але не говорити про це я не можу, — занотував він. — Хто для літератури? Література для кого?». Вишня товаришував із Леонідом Смілянським, дуже часто рибалив із Семеном Скляренком, з повагою ставився до Володимира Сосюри, якого вважав не просто талантом, а генієм. Найкращим другом гумориста був Максим Рильський, iз яким часто ходив на полювання. Про Вишню поет писав: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники».

Критично ставився митець до тогочасних класиків. «Панч (письменник Петро Панч. — Ред.) — не для літератури і не для себе. Ніщо!» — писав у щоденнику Остап Вишня. Письменника Івана Ле гуморист вважав графоманом, а директора видавництва «Радянський письменник» (зараз — видавництво «Український письменник. — Ред.) Натана Рибака лаконічно охарактеризував трьома словами: «Гроші, авто, квартира».

Серед безлічі меморіальних дошок на «Роліті» не знайти Остапа Вишні. Бо вона розміщена на фасаді іншого будинку — на вулиці Великій Васильківській, 6. Сюди письменник переїхав 1952 року і чотири роки, які йому відведено було прожити на цьому світі, він провів тут. Доля зіграла з ним злий жарт, бо сусідом по новому будинку був той самий Олексій Полторацький, який у 1930 році написав статтю, яка, швидше, нагадувала публічний донос. Добре, що жили вони у різних під’їздах.

Меморіальну дошку письменникові відкрили через рік після смерті, закарбувавши на ній «видатний український письменник». За цими словами, на жаль, не лише величезна кількість гумористичних творів, а й тяжке життя, сповнене горя й мук, які принесла радянська дійсність письменникові.