Самітник майже відразу забув про випадок зі Світланою та вона цього не забула. Ніколи й ніхто не міг відмовити дівчині, вона завжди була переможицею. Кожен, хто кидав їй виклик, був зметений її гнівом. Внутрішня сила почуттів дівчини була непереможною. Але ж чому він зміг так просто її позбутися?

Кожний, хто кидав їй виклик, протиставляв свій гнів гнівові Світлани, але жінка, тим більше така могутня, у почуттях непереможна. Сила почуттів такої сильної жінки змітає все на своєму шляху. Кожен, хто буде протистояти їм, заплатить за це своїм здоров’ям, своїм життям.

Але Самітник не гнівався і не бажав ворогувати, не бажав зла Світлані. Він, побачивши її гордість, пихатість та самовпевненість, просто не бажав із дівчиною спілкуватись. Неможливо боротися із тим, хто не хоче боротися. Неможливо перемогти того, хто не прийняв битви.

Ображеності Світлани не було меж. Дівчина не могла заспокоїтися, вона прагнула помсти. Кожного дня вона задумувалася про те, як зробити йому боляче, як його принизити. Але бажала зробити це так, щоб ніхто не міг звинуватити її, навіть сам Самітник. Бачивши його щасливим, Світлана ненавиділа його за те, що не володіла хлопцем та його щастям.

Хоч вона знищувала своїх ворогів невимушено й непомітно сама для себе, все ж дівчина здогадувалася, що саме її гнів ставав причиною хвороб та нещасть суперників. Вперше в житті вона почала цікавитися своєю силою.

Світлана почала вивчати, як їй це вдавалося і виявилося, що такі речі роблять ще з давніх часів. Таких людей називали чаклунками, відьмами або навпаки — цілительками. Такі жінки могли за допомогою свого наміру або лікувати, або знищувати інших людей. Вона почала шукати спосіб, яким можна було би помститися.

Одного разу подруга розповіла їй про циганку, яку звинувачували у тому, що вона задурює прохожим голову. Вона якраз була у місті. Світлану це зацікавило і вона захотіла побачити цю людину. Циганка була шустрою й замкненою людиною, яка неохоче спілкувалася із тими, хто їй не був потрібен. Але, як тільки Світлана її побачила, циганка відразу подивилася на дівчину, як на свою подругу і в них відбулася майже тепла розмова. Циганка ненавиділа таких людей, як Самітник, тому дуже уважно слухала Світлану, потім сказала, що це майже мертва справа. Для того, щоб зробити людині боляче, потрібно, щоб та розізлилася на тебе або була до тебе прив’язаною. Спочатку людину треба зачепити якимось почуттям. Але є ще один вихід. Кожна людина вразлива, коли спить. Потрібно його вдарити тоді, коли він засне. Світлана була щасливою.

(...)

Був привітний весняний день, повітря було легким, ніжним, приємним. Грайливий вітерець шумно похитував листя дерев, розносячи вишневий цвіт, як сніг, у привітну височінь. Самітник, відчуваючи це все, ніяк не міг насититись яскравістю цього привітного дня.

Він сидів тихенько, але прохожі все одного помічали його й серед них була Світлана. Вона вже давно його помітила. Вона часто проходила в тому місці у парку, де він видів. Спочатку Самітник її просто приваблював, але із часом вона відчула у ньому щось загадкове й притягуюче, що їй захотілося його завоювати. Світлана почала думати про нього дедалі більше. Їй стало нецікавим все інше, в ній загорілося бажання володіти.

В той день вона ніби ненароком сіла близько біля нього. Впевнено спрямувавши на Самітника свої привабливі очі, Світлана чекала, поки він подивиться у них. Але нічого не відбулося, він був далеко, сидівши із заплющеними очима.

Тоді вона доволі впевнено й із натиском, але ніби невимушено, промовила:

— Привіт.

Самітник ледве почув ці слова, але в них було щось настільки тверде, що змусило його вийти із стану внутрішньої рівноваги. Він, ніби прокинувшись, спокійно подивився їй ув очі, але не сказав ні слова. Так, вона була неймовірно гарною, її тіло так і вабило до себе своєю вродою, але Самітник дивився не туди. Він вже давно зрозумів, що зовнішність — то омана і не варно на неї звертати уваги. Цей хлопчина дивився в глибину її намірів. За якусь мить він поринув у її внутрішній світ та побачив, чого вона насправді від нього хоче.

Вона все настирніше й настирніше дивилася на нього, наче наказувала і через декілька секунд Самітник відповів їй:

— Я хочу побути на самоті.., — і спокійно, мовчазно й невимушено дивився в її очі у відповідь.

В цю мить вся гордість та самовпевненість дівчини наче вибухнули й полонили всю її сутність. Світланин начебто невинний та невимушений погляд поступово змінювався на докір, а потім на виклик. Вона все більше й сильніше звинувачувала його поглядом, змушувала пошкодувати за сказане, але він у відповідь дивився своїми привітними й водночас відсутніми очима й давав знати, що не змінить свого рішення.

Час йшов і чим більш напруженою вона ставала, дивлячись в його очі, тим більш спокійнішим та відсутнішим ставав Самітник. Світлана все дивилася і дивилася, не бажаючи прийняти своєї поразки, але відчувала, що бореться із неприступною горою.

Із почуттям жахливої несправедливості відносно себе, вона піднялася й гордо пішла своєю дорогою.

(...)

Був привітний весняний день, повітря було легким, ніжним, приємним. Грайливий вітерець шумно похитував листя дерев, розносячи вишневий цвіт, як сніг, у привітну височінь. Самітник, відчуваючи це все, ніяк не міг насититись яскравістю цього привітного дня.

Він сидів тихенько, але прохожі все одного помічали його, особливо знайомі дівчата. Деякі з них, побачивши Самітника вперше, вважали його звичайним диваком. Але із часом багато із них почали помічати те дивне й мальовничо вабляче щастя, яке випромінювали його очі. Багато хто з них намагалися схилити Самітника звернути на себе увагу, розпочинали розмови, часом сиділи разом із ним у парку. Він привітно й дружньо із ними балакав, але в якусь мить зникав... Вони знали, що більше, ніж товариськості, від нього вони нічого не зможуть домогтися. Розчаровані такою відмовою, дівчата ще більше приваблювалися ним, але знали, що вони не взмозі завоювати увагу Самітника.

Світлана була незвичайною дівчиною. Ще в дитячі роки вона відчувала у собі нездоланну силу, якою вона могла впливати на навколишніх людей. Її очі були яскраво блакитними, вони випромінювали нездоланно затягуючу привабливість, яка змушувала хлопців ставати слабкими та безпомічними. Її бездоганно гладка й засмагло-світла шкіра ніби вмовляла свою жертву ніжно пестити її, гладити, цілувати. Її свіже русяве волосся світилося нестерпно- красивим блиском, до якого так і хотілось лагідно доторкнутися щокою. Коли вона підбирала своє волосся, виднілися стрункі шия та плечі, які були водночас пружними і тендітними. Її обличчя було по-дитячому милим, яскрава й невинна усмішка не могла не зачаровувати.

Світлана звикла завойовувати всіх, кого забажає. Ніхто не міг піти проти її забаганок. Кожен, хто хотів її завоювати, згодом перетворювався на слабкого й безпомічного раба, який не міг не впадати за нею. Але найбільше вражала її внутрішня сила. Той, хто наважився з нею ворогувати, згодом відчував невідомий і шалений тиск у серці, яким із часом забирав усі сили й міг принести із собою якусь небезпечну хворобу. Її гнів був безмежним. Вона могла місяцями злісно думати про свого ворога і все, що вона хотіла, це безжально розтоптати його. І вона це робила своєю внутрішньою силою.

(...)

Самітник був дуже чутливою людиною до всілякого зла в цьому світі. А ще був допитливим. В свої двадцять років йому були нецікавими звичайні людські розваги. Головне, що вабило його увагу, були відповіді на запитання — чому я страждаю і як позбутися цих страждань. Поступово, рік за роком, він знаходив відповіді, завдяки яким ставав усе сильнішим та мудрішим. А ще, разом із тим, самотнішим. Наодинці, у внутрішньому спокої, до нього приходило неймовірне відчуття щастя, яке неможливо описати. Його свідомість була звільненою від буденності, наповнена тихою різнобарвністю неба, дерев, сонця, осіннього золотого листя, веселим переливанням води струмків, тихим блиском нічних зірок.

Навіть коли Самітник був серед людей, він був відсутнім. Він сам вибирав, де знаходитися, а знаходився він там, де було його Серце — серед рідної природи. Його не могли сколихнути ні погані оцінки в університеті, ні неприязнь деяких викладачів, ні привабливість дівчат, ні будь-яка біда. Адже він знав: все це ніщо в порівнянні з втратою рідного почуття Краси його Серці. Втративши все, окрім Нього, він навіть не відчув би змін. Але, втративши своє Серце, ти втрачаєш Себе, Зміст свого життя.

     Кожного дня після занять Самітник споглядав навколишню красу, відчуваючи безмежне щастя. Його очі відбивали її, приваблюючи оточуючих людей, але ніхто не наважувався із ним заговорити, адже він був “якимсь не таким”. Самітник був привітним, але разом із тим байдужим до всього буденного.

Його свідомість була настільки вільною, що, сидячи на лавці, він міг водночас опинитися будь-де. Кожного дня Самітник подорожував свідомістю по мальовничих світах. Одного дня він лежав просто на воді серед безмежного океану: навколо лише легенькі та лагідні погладжування мерехтливої води й блакитно-поглинаюча безодня неба. Іншого дня він прогулювався в привітно-зеленому дощовому лісі, де Сонце ніколи не сідало, але майже ніколи не виглядало з-за хмар. Ще одного дня Самітник загублено плив серед німої тиші темного простору, споглядаючи рідну Землю.

Його життя було наповненим щастям та подорожами й водночас безмежно далеким він буденного, сірозапиленого й гіркого існування звичайних людей.

http://www.nastol.com.ua

   Знову настає вечір... Темрява, яка так могутня на природі, у місті не має такого великого впливу. Замість неї тут заспокійлива і лагідна атмосфера при світлі ліхтарів. Місто наче завмирає, але не зупиняється, а вирує, хоча трішки... спокійніше. Тут, біля річки, шум машин ледь доторкається до душі, що дозволяє на трішки втекти від повсякденних турбот і зависнути у нічому...

   Хвилі річки плавно вирують, то зникають, то з`являються, утворюючи дивні візерунки вражень у серці. Світло від ліхтарів тонкими смужками танцює на воді, додає до хвиль таємничості, казковості... Небо покрите червонуватими хмарами, які запалюють всередині якійсь теплі відчуття прагнення та мрії, яких так не вистачає у звичайному житті.

   Часом, коли сидиш і дивишся на воду, не віриться, що живеш у такому шаленому і схвильовано тривожному світі людей. Починаєш відчувати себе частиною природи - цієї безмежної таємниці нашого буття, в якій ховається наше щастя. Забуваєш про себе і поглинаєшся всім навколо. Розчиняєшся у річці, небі, світлі...

   Кажуть, що любов пристрасно захоплює людину, дозволяє відчувати іншого, як частину себе і самому бути частинкою... Кажуть, що любов з’являється тоді, коли не можеш жити без рідної людини... Коли віддаєш власне життя, не сумніваючись... Коли двоє дивляться і бачать один в одному зміст свого життя... Хто його зна? Чи справді любов приходить із пристрастю? Чи справді любити можна багато разів? Чи справді власне життя настільки знецінюється перед тим, що може вмить розчинитись?.. Чи це справжня любов? Може лише кохання? Або закоханість?..

   Вона кохала по-спражньому, віддавала себе повністю рідній людині. Кожного дня думала тільки про свою половинку. Жила тільки для цього, намагалась зробити все для щастя. Щоразу, як зустрічала, то відчувала невимовне щастя у душі і... боялась втратити... Не могла побачити майбутнє без рідного.

   Він жив і кохав. Бачив зміст лише у подружжі, все інше не мало значення. Кохав і робив усе, щоб його кохали... Він палко цілував, ніжно обіймав, казав найніжніші слова, намагався зрозуміти і підтримати, допомогти як тільки міг. Інше для Нього не існувало тоді, коли особисте життя було під загрозою .

   Вона і Він кохали, та все ж боялись; боялись втратити, боялись самотності... Він і Вона робили все, що могли... І це Їх втомлювало. Здавалось, що без кохання життя не існує.

   Може воно так і є. Більшість живуть, кохають. Та з часом кохання кудись зникає, залишається життя, шлях, який треба просто пройти. Забувається й те, що той, з ким пов’язав свою долю, є найріднішою людиною в світі... Частинки відокремлюються й існують поодинці...

   Та не завжди...

   Знову вкотре настав вечір... Втомлені люди після роботи пошкандибали додому влаштовувати своє особисте життя. Загуділи пробки, запалилися вікна у квартирах. Та все ж Її втомило все і Вона, втомлена коханням, не пішла додому. Та, все ж, Його втомило все і Він втік від всього, навіть від власного кохання.

   Тут, на березі річки, при світлі ліхтарів, все, що було так важливим, стало несуттєвим; втома зробила свою роботу. Він прийшов сюди, прийшла й Вона. Вони випадково сіли недалечко один біля одного.

   Він не помітив Її, Вона не помітила Його. Вони, забувши про все, дивились на світ і бачили його таким, яким він є - дивовижною таємницею. Все втратило своє значення і приємний спокій доторкнувся Їхніх сердець. Зупинився час. Згадалося дитинство, те саме, яке наповнене радістю і теплом. Згадались шкільні дні, дитячі ігри, безтурботний сміх... Згадалось те, що вже минуло. Але Вони не відчули цього. Час втратив свою силу.

   Пройшло кілька годин, та Вони все сиділи й сиділи, не помічаючи одне одного. Вони відчували щастя, вогонь горів в Їхніх очах. Тут, на березі, серед світла ліхтарів і далекого шуму вони знайшли те, за що боролися все життя.

   Раптом Вони озирнулися і подивилися один одному у вічі. Кожен бачив силу і спокій, яких так не вистачало. Очі ніби розмовляли: Ти розумієш мене? – Так, я тебе розумію... Вони розчинились один в одному і прожили ще одне життя разом, на березі річки – життя щастя і розуміння.

   Пройшло ще декілька годин й берег знов пустував, лише промені ліхтарів виблискували на воді і червоніло зверху замріяне небо.

   Вона кохала і Він кохав. Вона виживала й Він виживав. Вони не знали одне одного. Та все ж у важкі хвилини життя Вони згадували той вечір. Відчували, що десь там є людина, яка розуміє тебе...

   Перед смертю Він не думав про те, що не встиг зробити. Перед смертю Вона не боялась. Вона лише заплющила очі, Уявила той вечір і сказала Йому: «Прощавай». Він лише заплющив очі, Уявив той вечір і сказав Їй: «Прощавай».

Почему племя индейцев Пираха - необыкновенное ?

У реки Маиси в Бразилии живет необыкновенное племя индейцев Пираха. С неповторимым бытом и своей верой. Писатель и бывший миссионер Дэниэл Эверет прожил среди пираха 30 лет! За это время он разуверился в человеческих ценностях современного мира.

Люди, которые не спят
Что говорят друг другу люди, отправляясь спать? В разных культурах пожелания звучат, конечно, по-разному, но везде они высказывают надежду говорящего на то, что его оппонент будет спать сладко, видеть во сне розовых бабочек и проснется утром свежим и полным сил. По-пирахски же «Спокойной ночи» звучит как «Только не вздумай дрыхнуть! Тут всюду змеи!»

Пираха считают, что спать вредно. Во-первых, сон делает тебя слабым. Во-вторых, во сне ты как бы умираешь и просыпаешься немножко другим человеком. И проблема не в том, что этот новый человек тебе не понравится — ты просто перестанешь быть собой, если станешь спать слишком долго и часто. Ну и, в-третьих, змей тут и правда навалом. Так что пираха не спят по ночам. Дремлют урывками, по 20-30 минут, прислоняясь к стене пальмовой хижины или прикорнув под деревом. А остальное время болтают, смеются, мастерят что-нибудь, танцуют у костров и играют с детьми и собаками. Тем не менее сон потихоньку видоизменяет пираха — любой из них помнит, что раньше вместо него были какие-то другие люди.

«Те были гораздо меньше, не умели заниматься сексом и даже питались молоком из грудей. А потом те люди все куда-то делись, и теперь вместо них — я. И если я не буду подолгу спать, то, возможно, и не исчезну. Обнаружив же, что фокус не получился и я опять поменялся, я беру себе другое имя…» В среднем пираха меняют имя раз в 6-7 лет, причем для каждого возраста у них есть свои подходящие имена, так что по имени всегда можно сказать, идет речь о ребенке, подростке, юноше, мужчине или старике

Люди без завтра
Возможно, именно такое устройство жизни, при котором ночной сон не разделяет дни с неизбежностью метронома, позволило пираха установить очень странные отношения с категорией времени. Они не знаю что такое «завтра» и что такое «сегодня», и также плохо ориентируют понятия «прошлое» и «будущее». Так что никаких календарей, счета времени и прочих условностей пираха не знают. А потому они никогда не задумываются о будущем, так как просто не умеют этого делать.

Эверет впервые посетил пираха в 1976 году, когда про пираха ничего не было известно. И лингвист-миссионер-этнограф испытал первое потрясение, когда увидел, что пираха не делают запасов еды. Вообще. Чтобы племя, ведущее фактически первобытный образ жизни, не заботилось о дне грядущем — такое по всем канонам невозможно. Но факт остается фактом: пираха не запасают пищу, ои просто ловят ее и едят (или не ловят и не едят, если охотничье-рыбацкое счастье им изменяет).

Когда у пираха нет еды они относятся к этому флегматично. Ему вообще непонятно, зачем есть каждый день, да еще и по нескольку раз. Едят они не чаще двух раз в день и нередко устраивают себе разгрузочные дни, даже тогда, когда пищи в деревне много.

Люди без цифр
Долгое время миссионерские организации терпели фиаско, пытаясь вразумить сердца пираха и направить их к Господу. Нет, пираха приветливо встречали представителей католических и протестантских миссионерских организаций, с удовольствием прикрывали свою наготу красивыми подаренными шортами и с интересом ели консервированный компот из банок. Но на этом общение фактически заканчивалось.

Никто так и не смог понять язык пираха. Поэтому Евангелическая церковь США сделала умную вещь: туда послали молодого, но талантивого лингвиста. Эверетт был готов к тому что язык окажется трудным, но он ошибался: «Этот язык не был сложен, он был уникален. Ничего похожего на Земле больше не встречается»
В нем всего семь согласных и три гласных. Еще больше проблем со словарным запасом. Местоимений пираха не знают и если им нужно показать в речи разницу между «я», «ты» и «они» пираха неумело пользуются местоимениями, кторые употребляеют их соседи индейцы-тупи (единственный народ с которым пираха кое-как контактировали)
Глаголы и существительные у них особо не разделяются, и вообще привычные нам языковые нормы тут, похоже, утоплены за ненадобностью. Например, пираха не понимают смысла понятия «один». Вот барсуки, вороны, собак понимают, а пираха — нет. Для них это настолько сложная философская категория, что любой, кто попытается поведать пираха, что это такое, заодно может пересказать теорию относительности.

Цифр и счета они не знают, обходясь всего двумя понятиями: «несколько» и «много» . Две, три и четыре пираньи — это несколько, а вот шесть — уже явно много. А что такое одна пиранья? Это просто пиранья. Проще русскому объяснить зачем нужны артикулы перед словами, чем объяснить пираха зачем считать пиранью, если это пиранья, которую не нужно считать. Поэтому пираха никогда не поверят, что они — маленький народ. Их 300 человек, а это, безусловно, много. Про 7 миллиардов с ними говорить бесполезно: 7 миллиардов — это тоже много. Вас много, и нас мнгого, это просто замечательно.

Люди без вежливости
«Здравствуйте», «как дела?», «спасибо», «до свидания», «извините», «пожалуйста» — массу слов люди большого мира используют, чтобы показать, как хорошо они друг к другу относятся. Ничего из вышеперечисленного пираха не используют. Они и без этого всего друг друга любят и не сомневаются, что и все окружающие априори рады их видеть. Вежливость — это побочное дитя взаимного недоверия — чувства, которого пираха, по утверждению Эверетта, лишены полностью.

Люди без стыда
Пираха не понимают, что такое стыд, вина или обида. Если Хааиохааа уронил рыбу в воду это плохо. Рыбы нет, обеда нет. Но причем тут Хааиохааа? Он ведь просто уронил рыбу в воду. Если маленький Киихиоа толкнул Окиохкиаа, то это плохо, потому что Окиохкиаа сломал ногу и ее нужно лечить. Но это случилось потому что это случилось, вот и все.
Даже малеьнких детей тут не ругают и не стыдят. Им могут сообщить что хватать угли из костра глупо, играющего на берегу ребенка придержат, чтобы тот не упал в реку, но бранить пираха не умеют.
Если грудной младенец не берет материнскую грудь — значит никто не будет кормить его насильно: ему виднее, почему он не ест. Если женщина, ушедшая к реке рожать, не может разродится и третьи сутки оглашает воплями лес — значит, она не хочет рожать на самом деле, а хочет умереть. Незачем идти туда и отговаривать ее делать это. Ну, муж еще может пойти туда — вдруг у него найдутся веские аргументы. Но зачем туда пытается бежать белый человек со странными железными штуками в коробке?

Люди, которые видят другое
У пираха удивительно мало ритуалов и религиозных представлений. Пираха знают, что они как и все живое — дети леса. Лес полон тайн… даже нет, лес — это вселенная, лишенная законов, логики и упорядоченности. В лесу обитает множество духов. Туда уходят все мертвые. Поэтому лес — это страшно.
Но страх пираха — это не страх европейца. Когда мы боимся, нам плохо. Пираха же считают страх просто очень сильным чувством, не лишенным опрделенного очарования. Можно сказать, что они любят боятся.
Однажды Эверетт проснувшись утром увидел, что вся деревня столпилась на берегу. Оказалось, что туда пришел дух, желавший о чем-то предупредить пираха. Выйдя на пляж, Эверетт обнаружил, что толпа стояла вокруг пустого места и испуганно, но оживленно с этим пустым местом беседовала. На слова: «Там же никого нет! Я ничего не вижу» — Эверетту ответили, что ему и не положено видеть, так как дух пришел именно к пираха. А если ему нужен будет Эверет, вот тогда ему будет прислан персональный дух.

Люди без бога
Все вышеперечисленное делало пираха невозможным объектом для миссионерсокй работы. Идея единого бога, например, буксовала среди них по той причине, что с понятием «один» пираха, как уже говорилось, не дружат. Сообщения о том, что их кто-то создал, тоже воспринимались пираха недоуменно. Надо же, такой большой и неглупый вроде мужчина, а не знает, как делаются люди.
История Иисуса Христа в переводе на пирахский тоже выглядела не слишком убедительно . Понятие «век» «время» и «история» для пираха пустой звук. Слушая про очень доброго человека, которого злые люди прибили к дереву гвоздями, пираха спрашивали Эферетта, видел ли он это сам. Нет? Видел ли Эферетт человека, который видел этого Христа? Тоже нет? Тогда как он может знать, что там было?

Живя среди этих маленьких, полуголодных, никогда не спящих, никуда не спешащих, постоянно смеющихся он пришел к выводу, что человек куда более сложное существо, чем рассказывает Библия, а религия не делает нас ни лучше, ни счастливее. Лишь спустя годы он понял, что ему нужно учиться у пираха, а не наоброт.

https://vk.com/v5inf

10 лучших цитат Карлоса Кастанеды

Лучшие цитаты из книг страшного и ужасного властителя дум, изменившего своими книгами многие жизни

Карлос Кастанеда, страшный и ужасный. Властитель дум, изменивший своими книгами многие жизни. Человек без личной истории. Невольный идол и вдохновитель психоделической революции, породивший целую плеяду паразитов-подражателей. Он начал свой путь, как молодой ученый, а закончил то ли растворением в своем собственном мифе, то ли сумасшествием. Все знают о нем, но никто не знает его самого.

Его книгам можно отказать в фактической достоверности, его самого можно упрекнуть в опошлении собственных же идеалов, можно обвинить его во лжи, но нельзя отнять того, что написанные им «сказки о Силе» остаются великолепным выражением поэзии и сущности духовного поиска.

За всей мистической атрибутикой книги Кастанеды скрывают совершенно простую и четкую систему взглядов. Клубер подобрал 10 лучших цитат и советов от Карлоса Кастанеды:

1. Бесполезно тратить всю свою жизнь на один единственный путь,особенно, если этот путь не имеет сердца.
2. Не объясняй слишком многого. В каждом объяснении скрывается извинение. Так что, когда ты объясняешь, почему ты не можешь делать то или другое, на самом деле ты извиняешься за свои недостатки, надеясь, что слушающие тебя будут добры и простят их.
3. Чтобы извлечь из жизни максимум, человек должен уметь изменяться. К сожалению, человек изменяется с большим трудом, и изменения эти происходят очень медленно. Многие тратят на это годы. Самым трудным является по-настоящему захотеть измениться.
4. Я никогда ни на кого не сержусь. Ни один человек не может сделать ничего такого, что заслуживало бы такой моей реакции. На людей сердишься, когда чувствуешь, что их поступки важны. Ничего подобного я давно не чувствую.
5. Ты всегда должен помнить, что путь – это только путь. Если ты чувствуешь, что тебе не следовало бы идти по нему, то не должен оставаться на нем ни при каких обстоятельствах.
6. Чтобы осознать реальность, привычную для другого, вначале необходимо освободиться от собственной реальности; но человеку совсем не просто избавиться от привычной картины мира, эту привычку необходимо сломать силой.
7. Поступай так, словно это сон. Действуй смело и не ищи оправданий.
8. Главная помеха большинства людей – внутренний диалог, это ключ ко всему. Когда человек научится останавливать его, все становится возможным. Самые невероятные проекты становятся выполнимыми.
9. Люди, как правило, не отдают себе отчета в том, что в любой момент могут выбросить из своей жизни всё что угодно. В любое время. Мгновенно.
10. Единственный по-настоящему мудрый советчик, который у нас есть, — это смерть. Каждый раз, когда ты чувствуешь, как это часто с тобой бывает, что всё складывается из рук вон плохо и ты на грани полного краха, повернись налево и спроси у своей смерти, так ли это. И твоя смерть ответит, что ты ошибаешься, и что кроме её прикосновения нет ничего, что действительно имело бы значение. Твоя смерть скажет: «Но я же ещё не коснулась тебя!»

https://vk.com/it.is_interesting

Не может быть власти у того, кто не излучает (генерирует, воплощает)
силу или любовь. В первом случае такой человек покоряет людей себе, во
втором - служит им.
http://ezo-school.org

Мы встречаемся с невозможностью там, где сами себе поставили запреты и запретили даже вспоминать об этом. Табу, неприкасаемое место - бессознательное, потеря памяти и пресловутое универсальное оправдание - оно само так получилось. С течением времени эти запреты и ограничения каменеют и становятся незыблемыми, приобретают силу традиции и право закона. И мы оказывается в сделанной собственной руками тюрьме условностей. Но за этим нет ничего, кроме нашего собственного согласия признавать и терпеть такое положение вещей.
http://ezo-school.org

Якщо людина знаходиться під впливом якогось почуття або уявлення, то поступово вона стає залежною від них, як наркоман від наркотику. Чим сильніша емоція або ідея(не важливо, чи вона має забарвлення зла, чи добра), тим сильніше вона захоплює свідомість людини, тим менше істота здатна спокійно думати, оминаючи це почуття або уявлення. З часом вплив таких нав’язливих почуттів та уявлень починає дедалі міцнішати, стає дуже важко(впритул до неможливості) позбавитись від них. Утворюється залежність, яка набагато міцніша за наркотичну, алко- або будь-яку подібну. Найбільша небезпека полягає в тому, що людина боїться навіть припустити втратити таку залежність і пристрасно бореться за неї проти всіх, хто хоч трохи їй суперечить.
Найлегший спосіб зробити із людини "вірного собачку" — це дати їй якусь ідею, зарядити її сильними почуттями та протримати у такій залежності деякий час.
Емоційна залежність — це основа будь-якого політичного, релігійного або якогось іншого рабства.
Потрібно вірити в Бога, потрібно любити власну Землю, Батьківщину, навколишніх людей. Але водночас потрібно бути пильними і не дозволяти егоїстам, лицемірам і зловмисникам робити із нас емоційних та ідейних рабів.