Загублений у снах: (...)Проклятий

Був привітний весняний день, повітря було легким, ніжним, приємним. Грайливий вітерець шумно похитував листя дерев, розносячи вишневий цвіт, як сніг, у привітну височінь. Самітник, відчуваючи це все, ніяк не міг насититись яскравістю цього привітного дня.

Він сидів тихенько, але прохожі все одного помічали його й серед них була Світлана. Вона вже давно його помітила. Вона часто проходила в тому місці у парку, де він видів. Спочатку Самітник її просто приваблював, але із часом вона відчула у ньому щось загадкове й притягуюче, що їй захотілося його завоювати. Світлана почала думати про нього дедалі більше. Їй стало нецікавим все інше, в ній загорілося бажання володіти.

В той день вона ніби ненароком сіла близько біля нього. Впевнено спрямувавши на Самітника свої привабливі очі, Світлана чекала, поки він подивиться у них. Але нічого не відбулося, він був далеко, сидівши із заплющеними очима.

Тоді вона доволі впевнено й із натиском, але ніби невимушено, промовила:

— Привіт.

Самітник ледве почув ці слова, але в них було щось настільки тверде, що змусило його вийти із стану внутрішньої рівноваги. Він, ніби прокинувшись, спокійно подивився їй ув очі, але не сказав ні слова. Так, вона була неймовірно гарною, її тіло так і вабило до себе своєю вродою, але Самітник дивився не туди. Він вже давно зрозумів, що зовнішність — то омана і не варно на неї звертати уваги. Цей хлопчина дивився в глибину її намірів. За якусь мить він поринув у її внутрішній світ та побачив, чого вона насправді від нього хоче.

Вона все настирніше й настирніше дивилася на нього, наче наказувала і через декілька секунд Самітник відповів їй:

— Я хочу побути на самоті.., — і спокійно, мовчазно й невимушено дивився в її очі у відповідь.

В цю мить вся гордість та самовпевненість дівчини наче вибухнули й полонили всю її сутність. Світланин начебто невинний та невимушений погляд поступово змінювався на докір, а потім на виклик. Вона все більше й сильніше звинувачувала його поглядом, змушувала пошкодувати за сказане, але він у відповідь дивився своїми привітними й водночас відсутніми очима й давав знати, що не змінить свого рішення.

Час йшов і чим більш напруженою вона ставала, дивлячись в його очі, тим більш спокійнішим та відсутнішим ставав Самітник. Світлана все дивилася і дивилася, не бажаючи прийняти своєї поразки, але відчувала, що бореться із неприступною горою.

Із почуттям жахливої несправедливості відносно себе, вона піднялася й гордо пішла своєю дорогою.

(...)