Плацдарм імперії........(((((

Нинішнє становище з українською мовою в Україні подібне до коливання курсу валют на світових біржах. Коли ми бачимо курс долара США до англійського фунта ми мусимо розуміти – за цими цифрами стоїть змагання двох могутніх світових економік. Так само коли ми говоримо «такий-то % населення України говорить українською» це означає не те що той самий відсоток населення є українцями за генним набором та світоглядом, українців насправді набагато більше. Це означає що саме стільки людей в Україні ще НЕ відмовилися від мови свого народу попри всі намагання агітпропів Російської Імперії, Більшовицького СССР та нинішнього московського телебачення відповідно, або вже будучи русифікованими повернулися знову до мови своїх предків. Це не статична ситуація створена кимось – це постійна боротьба.   Але йдеться не про україномовних. Йдеться про тих осіб, які не просто лишаються російськомовними, але й вимагають до себе «відношення». Які вимагають введення «другої державної» та погрожують нам що «в разі нехтування правами російськомовних Україна повернеться до кордонів ЗУНР». Про суто наддніпрянські формації Запорізького корпусу, Сірої, Харківсько-Слобідської та Чорноморської дивізій армії УНР вони явно не чули, інакше дурниць би не казали. Але мова не про те.   Відкинемо абсолютну більшість – людей які говорять російською, «бо вони так звикли». Їхня мовна ситуація виправляється рекламними і соціальними технологіями, звикли російською – звикнуть і українською. Відкинемо етнічних росіян. Для них російська – елемент самовизначення, проте (до речі) саме етнічні росіяни загалом до української ставляться з цікавістю і без відрази. Мені пам’ятний випадок коли рекламний текст запропонований українською мовою викликав захоплення у співробітника з суто-українським прізвищем Гусєв (що народився і виріс у Волгограді) і зчинив люте збурення у іншого працівника – луганчанина з суто-російським прізвищем Кошовий.   Відкинувши ці загалом незагрозливі групи людей, ми отримуємо кого? Правильно, імперців. Людей які: а) є полукровками і тому долучають себе не до певної нації, а до «born in USSR»; б) незалежно від національності є фанатичними прибічниками відновлення імперії.   Переконатися в цьому не складно. Запропонуйте російськомовному фундаменталісту варіант за якого він матиме (як зараз) книжки-фільми-серіали російською, матиме право на факультативне вивчення російської мови його дитиною в школі, матиме право на російські культурні організації з пушкінськими, тургенєвськими та булгаковськими читаннями, але в школі його дитина вчитиметься українською, в державних установах всі розмови – українською, весь документооберт – українською. Здогадайтеся що він відповість на те? Ні вони не казатимуть що їм складно – вони заявлять що категорично не згодні переходити на українську навіть у такому м’якому варіанті бо….   А я насправді описав реалії в яких жив україномовний громадянин у Східній та Південній Україні в часи коханого ними СССР.   Причина з якою певна категорія наших громадян (до речі на така вже й велика – не більше 15% від усього населення) категорично не сприймає ідею переходу суспільства на українську має просту й зрозумілу назву – імперська пиха. Ці люди дбають не про збереження своїх національних анклавів у складі України, їх це не цікавить. Середовище російськомовних для них – це плацдарм, з якого імперія рано чи пізно знову розверне наступ на ідею української національної держави, аби знову повернути нас у лихом пам’ятну імперську комуналку під владу Москви. Бо знову таки, поновлення імперії, але зі столицею у Києві та з українською мовою єдиною державною, вони не хочуть як не вмовляйте.   Звичайно далеко не всі з них так воліють повернення до імперії, що ладні хоч зараз кидатися із сокирою на танки. Імперство більшості російськомовних фундаменталістів зазвичай носить набагато спокійніший характер. В основі такого імперства лежить кілька усталених міфів, як то:   - «у мене одна тітонька осетинка, друга – марійка і взагалі що поганого в тому аби всі народи жили разом у мирі?» (ідея жити «разом в мирі» з поляками і чехами у ЄС, чи-то не під владою Москви ними відкидається);   - «СССР був великою країною, її всі боялися, там було гарне заможне життя» (стосовно «гарного життя», гадаю ми скоро почуємо що в СССР для всіх був безкоштовний інтернет; стосовно «всі боялися» то де ж ця держава зараз?; а стосовно величі то мені здається що джинси, «Інтел» та «Форд» є кращою відзнакою величі ніж «Калашніков», «Мікоян», «Сухой» та «Міль», бо інших всесвітньовідомих (!!!) бренд-марок тої імперії я не знаю);   - «російська мова – мова шедеврів світової літератури, мистецтва та науки, а що нам дасть українська?» (російськими літературними та мистецькими творами ніхто не нехтує, але якщо людині подобаються Гейне, Шилер та Вагнер їй не обов’язково в житті спілкуватися німецькою; наукові підручники російських авторів (не переклади західних) мають що-менше 20-річний вік, світовою мовою сучасної науки є англійська; українська не дасть нічого окрім відчуття себе українцем – хазяїном цієї землі що називається Україна, якщо вам це не зрозуміло, то і не збагнете).   За тихими імперцями стоять імперці агресивні, ладні (принаймні на словах) вже зараз кинутися на в горлянку кожному «свідомому». В реалі, щоправда кидаються тільки на апріорі слабших. У суперечках, притиснуті до стінки доводами опонента вони завжди рятуються убивчим аргументом: «За нами Росія. Її не переможете». Так. Можливо. А якщо прибрати фактор Росії?   І взагалі. Чи був момент в історії, коли українські імперці лишалися без допомоги імперії зі свідомими українцями сам на сам? Так були. У квітні 1918 року випереджаючи німецькі війська, Запорізька дивізія генерала Натієва перла на Харківщину та Донбас – територію Донецько-Криворізької республіки. Кінні гайдамаки та піхотинці-запорожці за всяку ціну не хотіли віддавати німцям славу переможців більшовиків. Червоні знали що німці йдуть у другому ешелоні і що перед ними – самі українці. Влаштувати «Крути навпаки» можна було б не гаючись (читайте Антонова-Овсієнка). Але «Крут навпаки» не сталося – те що називалося армією ДКСР чкурнуло за російський кордон лише побачивши українців на обрії.   Не кращими з червоних імперців виявилися й імперці білі. При рівних силах, офіцерську дружину  князя Святополк-Мірського (Ніколок Турбіних і капітанів Мишлаєвських) галицькі Січові Стрільці в бою під Мотовилівкою багнетами і прикладами розмазали по білому снігу тонким шаром.   Ідеологема про те, що людство жило у «Раю СССР», але впало у гріх «українства» і відтоді нема йому життя допоки не покається воно і не повернеться до лона імперії, має простий до примітиву недолік – вона зшита повністю з міфів закинутих в мозок людини у часи СССР. Правда ж така що СССР не був великою державою без масових посадок і розстрілів. Економіка СССР була збиткова і витратна. Заводи якими хизувалися у 30-роки побудовані за проектами американських інженерів руками ГУЛАГівських зеків. Велика Вітчизняна війна – лише епізод війни Другої Світової, в якій з 1.09.1939 по 22.06.1941 сталінський СССР був союзником нацистської Німеччини. Проте за помідорами стояли черги, м’яса в магазинах не було тижнями, гоп-стоп у промислових містах був безкарний, за спробу дати відсіч хуліганам (перевищення мір необхідної самооборони) – садили. Керівники м’ясокомбінатів, директори ринків та гастрономів мали закордонні меблі та власні машини. Ні я не проти власних машин і розкошів вдома, але до чого тут просторікування про соціальну справедливість?   Мій сусід був тоді цеховиком – шив на замовлення костюми по іноземних журналах. Його клієнтами були прокурори, партійні працівники і пара комсоргів. Волати про «суспільну рівність» та «боротьбу зі спекулянтами» їм це не заважало. От такою і була та імперія – брехливою та дволичною, вся згори донизу.   Але людині властиво постійно шукати «Країну Біловоддя» з молочними ріками й кисільними берегами. В часи імперії для них такою був Захід. Зараз для багатьох це – колишній совок. Теза про перевагу імперії над національною державою Україна набуває реальних окреслень. Розум відступає – людину опановує мрія. Мрію всіляко підігріває московське телебачення. Імперець перетворюється на наркомана який підживлюється кайфом через ТБ. Не дарма Прибалтика, Грузія та Молдова перетворення у своїх країнах розпочали з того що прибрали московський теленаркотик зі своїх ефірів.   Москві дуже вигідно підігрівати фантомні болі по втраченій імперії. Люди очаровані блиском померлої Імперії підтримують на владі саме ті політичні сили які потрібні Москві. Себто – в своїх державах імперці є вірними захисниками економічних інтересів Дєріпасок, Фрідманів, Вексельбергів, Абрамовичів та інших олігархічних пташенят з гнізда Путіна. Час від часу, коли в самій Росії виникають негаразди, Москва щиро вказує імперіям, де вона їх має насправді, устами чергового Костянтина Косачьова заявляючи що, мовляв, Росія ніколи і не чекала від президента Януковича встановлення другої державної. Маври зробили свою роботу – маври можуть відпочити. До наступних потреб.   Коли на умовну фразу «друга державна» широкі маси імперців знову вишикуються у ноги.   Не дивно що вони так наполегливо вимагають введення «другої державної» навіть розуміючи що цим сприяють посиленню націоналізму серед українців. Імперець готовий терпіти ворожість українців – він свято вірує що «Велика-Неділима» їх усіх притисне до нігтя. Українцеві ж у цих умова треба пам’ятати слова винесені на початок статті. Наявність україномовних в Україні – процес динамічний, який напряму залежить від того скільки українців не піддалися русифікації, чи-то позбулися її назавжди. Ідеться не про вирішення мовного питання у країні – ідеться про боротьбу двох світоглядів. З одного боку національна держава, в якій українець – громадянин та господар своєї землі. З іншого боку – примара давно вже мертвої імперії. Фронт проходить по серцю кожного.   З якого боку опинитися – на своїй землі серед людей свого роду-нації чи на плацдармі імперії, кожен обирає для себе сам. Поки що – ми маємо таке право. Обирати.   Дмитро Калинчук