Мрійлива невідомість

Підбори відбивали її повільні кроки по парковій алеї. Навколо не було нікого, лиш вона і власні думки. Стиха накрапав теплий літній дощик, краплини приємно стікали по шкірі, дівчина підняла руки їм назустріч і закружляла в такт мелодії своєї душі. Сьогодні вона існувала для себе, нарешті так чудово було усвідомлювати всередині легкі егоїстичні нотки. Не хотілося більше нічого, тільки щирих посмішок і ніжних обійм. Просто гуляти ось так одній, не чуючи сторонніх голосів, відчуваючи власний настрій, дозволивши бурхливій річці продовжити свій шлях.

Спогади нагадували про себе поодинокими картинками в голові, час від часу перед очима пропливали знайомі обличчя, чулися фрази, у відповідь на які вона легенько розтягувала губи в посмішці. Уповільнила темп, озирнулася навколо,  зупинилась.Тихий спокій, такий омріяний і жаданий оповив її, наче матір маленьке дитя.

Сіла на лавку. Дістала пачку «Парламенту», покрутила в пальцях. Як солодко було сидіти тут, без зайвих поглядів, без  чиїхось оцінок, зняти маску і закинути  її якнайдалі! Віра обережно пустила корінчики у її серце, яке зараз походило ні на що інше, як на поле після бойових дій. Двері були зачинені, а ключ вона заховала так глибоко, що й сама забула куди.

Сонячні промінці робили спроби знайти у цей день місце і для себе, та все даремно. А вона більше не шукала своєї «тарілки», просто продовжувала жити, залишаючи позаду минуле і ні на мить не припиняючи мріяти…