Привид

Навіщо ти мене переслідуєш? Чи ж бо легше тобі? Мені точно ні… Я давно сказала нам обом – досить, не буде, втомились, а ти мене мучиш. Я лише хочу далі жити своїм життям, простим, не новим, як колись. Хочу згадати його, відновити не тільки у пам’яті, збудувати щось своє, а ти щораз руйнуєш мій казковий замок подувом вітру… Полетіли піщинки, ти піднімаєш хвилі в океані, а я, крихітна світловолоса дівчинка, сиджу на березі, знесилена, зі сльозами на маленьких оченятах. Зводжу нову споруду, та який би міцний мур не будувала з кожним разом, твоя хвиля його долає…

У подуві літнього вітру, у шелесті зелених каштанів, у відблиску окулярів прохожих я відчуваю щось знайоме, від тебе, бажане, але занадто болюче. Годі! Припини! Набридло! Не можу… Ти вільний і байдужий, подорожуєш невіданими краями, чаруєш і летиш далі, а я залишаюсь пташкою у клітці із відкритими дверцятами, та крила вже давно забули, що таке політ. Ось так тиняюсь вулицями у пошуках втраченого, чужа серед своїх і незрозуміла решті…

Незвично якось, знаєш. Мабуть… Проте ні, усі «мабуть» я давно перегорнула. Сама викреслювала на папері товстенним олівцем картини, спільні, колись безцінні, а зараз не знав світ гіршої отрути. Так дивно, я дійсно вірила своїм старанням, щиро виривала сторінки і віддавала їх на поталу червоним полум’яним язикам. Маленька, ще нерозумна дитина сподівається, що колись тато таки повернеться із далекого плавання…

Не ходи за мною, я ж бо знаю, що не турбота тебе веде. Вважаєш, сама винна? На Бога, скажи як каятись, і я зіб’ю коліна в кров, та тільки б зупинити знесилююче марення, втекти нарешті, повернути ключ у дверях, крізь які ти не проникнеш до мене. Смішна… Втекти від себе захотілось, яка наївна безпорадність. Та я знайду ті двері, обіцяю, просто очі ще остаточно не скинули пелену, шкіра не позбулась твоїх загублених доторків, а я так і не звільнилась від чорного, як сажа, вельона вдовиці…