Схожа

Новий час, нове місце, нові люди. Куди я потрапила? Яка стежина завела мене сюди? Іду полем, перейшла струмок, квіти вже повідцвітали. Гола земля із пожовклою старенькою-травою. Стерня колить ноги, а я все одно ступаю боса. Безмежний обрій із ледь помітною смугою червонясто-оранжевого західного сонця манить мене у свої обійми. Лунає музика… Чорт, я знову проспала!




Щоденна метушня оповиває тебе, і ти як гусінь, загорнута у кокон. Серце відбиває шалені ритми, заведене ключиком, що зветься ранковою кавою. Спотикаєшся і біжиш далі. Та коли нарешті фініш? Коли перетнеш шахову смугу і почуєш захоплений рев трибун?

Хочу закричати, щоб пінгвіни відкликнулись до мене в Антарктиді, а з горла вихоплюється лише хрипле мукання. Пальці перебирають клавіші на фортепіано, а воно неохоче відбиває молоточками по струнах. На серці горить лід, а у кишені пістолет вже знятий із запобіжника…



Я наче одна, а всередині навпіл. Так хочеться бути з тобою, просто відчувати поряд твоє рівне дихання, доторки теплих ніжних пальців, що м’яко ковзають по спині. Але в твоєму серці живе її примара, і ти розгубився. Ми ніби вдвох, та інколи мені здається, що нас  троє. Хто я для тебе? Звичайне питання, відповідь на яке вона ховає у своїх сіро-голубих озерах…


Дим застилає очі, я навпочіпки сиджу на сходовому майданчику, роблячи ще одну тягу. Сонце давно спить, місяць зайняв варту. А я не знаю як довго ще зможу ділити тебе із місцем на кладовищі, де з фотокартки сяє її посмішка…