Дзвін червневого реквієму

  • 25.06.12, 15:45
Лідія Купчик

У спекотні червневі дні душу відвідує скорботний щем. На забуваються, не мають права забуватися трагічні події червня 1941 року…

Нечуване жахіття

В Україну вторглася Друга світова війна. Та поки воєнні негаразди оповили всю Україну, Західну Україну потрясло нечуване жахіття. Коли перед натиском німецьких військ у червні 1941 р. совєтська влада покинула Галичину, люди кинулися до тюрем, куди більшовики запроторили тисячі людей з усіх районів. Тепер, коли совєтський окупант поспішно покинув Галичину, у всіх була надія на звільнення тих численних в’язнів. Та цю надію змінив нечуваний жах і розпач… Ті, що кинулися до тюрем, виявили у них тисячі неймовірно спотворених тіл закатованих мирних людей. Гори трупів, жахливо знівечених тіл наших краян… Були тут інтеліґенти й селяни, священики й ченці, чоловіки й жінки, старі й молоді, і навіть діти… Були прострелені, були з проломаними черепами, були з виколеними очима, з повідрізуваними вухами, з розпореними нутрощами… Страшно уявити, навіть писати боляче, до чого дійшли у своєму звироднінні ті, хто це заподіяв. Не знаємо і, мабуть, вже ніколи не встановимо не лише імен усіх жертв, а й точної кількості їх, знаємо лише, що так трагічно безвинно загинула велика частка українського народу. Від рук нелюдів закінчили передчасно життя… Дехто за те, що критично ставився до совєтської влади, дехто за те, що зберігав удома тризуб або синьо-жовтий прапор, дехто за те, що був надто інтеліґентний і сповнений власної гідності, а дехто лише за те, що був українцем. Тисячі невинних людей, наших краян, наших ближчих чи дальших родичів, або тих, з ким могли б ми породичатися, якби не втрутилася зла ворожа сила… Багато скорботних похоронів відбувалося в ті дні як у Львові, так і по багатьох містах і селах Галичини. З невимовним болем ховали тих, хто згинув від рук бездушних садистів – виконавців диявольських наказів із Москви. Відступаючи перед німецькою навалою нищили все українське жорстокіше за самих німців! Багато сліз лилося тоді у галицьких родинах, довго ще стояли перед очима очевидців моторошні картини, яких вони так і не змогли забути… Не одна голова саме тоді покрилася сивиною… Не всіх замордованих вдалося опізнати, не всіх було кому опізнавати та поховати. У Львові всіх, кого не опізнали в червні 1941 року родичі та не забрали із приміщень львівських тюрем для поховання, було захоронено без домовин у великому рові біля бічної стіни Янівського цвинтаря (поле №55).

Данина пам’яті невинним жертвам

Тепер на місці цього масового захоронення, на полі 55, з ініціативи Ліги Українських Жінок, завдяки розумінню і старанням місцевої влади та при гарячій підтримці всієї громадськості споруджено величавий скорботний меморіал, який промовисто нагадує про трагедію 1941 року. Лаконічно й конкретно повідомляє, скільки жертв і де помордованих, там захоронено.

Стараннями членкинь ЛУЖ було знайдено документальне підтвердження захоронення численних неопізнаних останків на 55-ому полі Янівського цвинтаря. У міському архіві було знайдено відповідні записи у цвинтарних книгах, що зберігаються в архіві. Там польською мовою записано, що 2 липня 1941 р. із тюрми “Бригідки” на Янівський цвинтар було вивезено 382 неопізнані тіла, 3 липня – 83 тіла із тюрми “Лонцького”, а 4 липня – 48 тіл із Замарстинівської тюрми. Подальшими дослідженнями працівники архіву виявили, що у лютому-березні 1942 року ще було здійснено масове перевезення знайдених у тюрмах останків жертв червня 1941 року. В архіві вказано, що тоді було почислено 1080 осіб, а решта – “у ящиках”. Це були 24 скрині, привезені із Замарстинівської тюрми, із невстановленою кількістю людських останків.

Серцем відчуваємо

Ось таку пам’ять про себе залишили ті, хто називав себе визволителями! Тож хіба може справедлива людина осудити галичан, які з полегкістю й надією зустріли нового, німецького, окупанта? І лише співчувати можна, що скоро ті надії розвіялися, що німецький окупант не лише знищив стремління відновити самостійність України, а й переслідував будь-які прояви національного руху. Проте, попри усю свою жорстокість і ворожість, німецькі окупанти не знищили стільки невинних людей, як так звані совєтські «визволителі». І червень настійливо нагадує нам про це! Тисячі душ, безневинно позбавлених життя, стукають до нас, до нашої совісті й наших сердець із просьбою згадати, належно вшанувати їх і місце їхнього захоронення. Почуймо їхні голоси із потойбіччя, розтопімо лід своїх сердець, відсуньмо свої поточні справи і всю суєту на другий план та спільно подбаймо про достойне увічнення їхньої пам’яті! Лише після того, як виконаємо обов’язок перед минулим, берімося за наші подальші плани й задуми. Тоді й Бог помагатиме нам!

Діяння диявола?

Роздумуючи над тими звірствами, які вчинили совєтські опрічники над мирним населенням Галичини, спадає на думку, що це щось не людське, це скидається на діяння самого диявола. Підтвердженням такого припущення може служити той неймовірний факт, що з найбільшою наполегливістю й жорстокістю у ті червневі дні 1941 року знищувалися саме служителі Церкви. Маємо кричущі факти, як повсюдно, одночасно й цілеспрямовано на шляху свого відступу червоні військовики знищували душпастирів і представників монашества Української Греко-Католицької Церкви.

Тепер традиційною вже стала 26 червня велика проща до с.Страдчу Яворівського району Львівської області. Саме тут цього червневого дня трагічно загинули від слуг диявола отець Микола Конрад та його дяк Володимир Прийма. Отець-доктор Микола Конрад закінчив у Римі філософські й богословські студії і захистив докторську дисертацію, викладав у Львівській богословській академії, заснував у Львові перше українське товариство студентів-католиків «Обнова», був парохом с.Страдч. У тривожні червневі дні о.Конрад продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки, хоч люди вже знали про лютування й безчинства відступаючих совєтів і всі старалися ховатися від них. 26 червня він пішов сповідати важкохвору жінку, хоч парафіяни намагались його відговорити. Отець не міг не виконати свого душпастирського обов’язку. Його вірний дяк Володимир не хотів пускати отця самого і теж пішов з ним. Коли поверталися після виконаного обов’язку, потрапили в руки енкаведистів, які ганяли по селі на конях. Отець і дяк обоє були жорстоко закатовані за селом. Селяни знайшли тіло отця, присипане землею, а в ста метрах від нього лежало окровавлене тіло дяка, понівечене, поколене, вуха були відрізані… Тепер о.Микола Конрад і дяк Володимир Прийма проголошені Папою Іваном Павлом ІІ Блаженними мучениками.

Вражає, що день 26 червня був днем мучеництва ще інших священиків. У с.Сихів біля Львова того ж дня був закатований о.Андрій Іщак. Теж отець-доктор, теж викладач Львівської богословської академії, він за сумісництвом душпастирював у Сихові. Совєтські військовики прийшли до його помешкання, забрали отця, вивели в сусідній лісок і там жорстоко закатували. Тепер о.Андрій Іщак теж проголошений Блаженним священномучеником.

Також 26 червня далеко від Львова – у Дрогобичі – більшовики заарештували протоігумена василіянського монастиря Якима Сеньківського, а 29 червня він, за свідченням інших в’язнів, був зварений у казані Дрогобицької тюрми. Ще один мученик за віру!

А священномученик Зиновій Ковалик, монах Чину Найсвятішого Ізбавителя, у червні 1941 року після жорстоких тортур був розіп’ятий на стіні у львівській в’язниці на вул.Замарстинівській.

Це лише кілька прикладів мартирології українських священиків у червні 1941 року. А таких випадків було безліч. Варто було би дослідити їх, можливо, знайти від кого йшов такий диявольський наказ… Мусимо зібрати воєдино всі випадки великої мартирології та вічно пам’ятати…

Правда, траплялися випадки, коли декому вдавалося врятуватися від тієї червоної мітли. Пам’ятаю давню розповідь пані Ірини Синяк, вдови по священику. Їі чоловік, священик Іван Синяк, що душпастирював в околицях Бурштина, вранці червневого дня 1941 року набирав воду з колодязя на своєму подвір’ю, коли до двору під’їхали енкаведисти. Вони до нього: «Гдє поп?» Отець, який був у легкій літній сорочині, догадався відповісти: «Виїхав вчора». «Удрал гад!» – і, вилаявшись, покинули подвір’я. А незабаром родина Синяків довідалася, що старенького священика в сусідньому селі ті ж енкаведисти застрелили на його подвір’ї.

Обов’язок пам’яті

Багато, багато подібних подій відбувалося в Галичині у червні 1941 року… Не маємо права забувати про них! І мають знати це всі ті, хто ностальгує за епохою совєтської системи, хто ненавидить галичан лише за те, що боронилися від такого «визволення».

Колишня злочинна тоталітарна держава, з її патологічною ненавистю до всього українського, свідомого й патріотичного, цілеспрямовано нищила цвіт української нації. Українська Незалежна Держава зобов’язана якнайшвидше й якнайповніше відновлювати справедливість, загоювати рани, завдані ворожими режимами, дбати про максимальне пошанування всіх жертв ворожих окупацій. Це має бути обов’язком Держави, обов’язком усього суспільства і кожної порядної людини зокрема! Подбаймо всі разом, щоб створити Державу, здатну виконувати такі обов’язки!!!

Плач русского Геббельса по Украине

  • 19.06.12, 23:04

Путин идет ва-банк, его пешки раскрывают нацистские карты

Накануне празднования нелепого Дня независимости Российской Федерации (подробнее о парадоксе праздника РФ здесь – «День суицида не русской, не федерации») депутат Государственной думы РФ Евгений Федоров в беседе с главным редактором Правды.Ру И. Новиковой размышляет о потерянном, по его мнению, суверенитете России. Он уверен, что, только восстановив единое пространство с братской Украиной, Россия сможет взять реванш после своего поражения 1991 года. Именно Украина — по мнению депутата, это ключ к суверенитету РФ.

Можно не обращать внимание на интервью, перепечатанное имперским сайтом «Военное обозрение», если б не несколько НО. Во-первых, Евгений Федоров не рядовой депутат подконтрольной Кремлю Думы, он член генерального совета путинской партии "Единая Россия". Во-вторых, идеи новых геббельсов сегодня все чаще появляются в информационном пространстве. И старт скрежету российского Рейха был дан серией агитпроповских публикаций президента РФ В. Путина во время недавней кампании по его воцарению. В одной из таких статей «Россия: национальный вопрос» была предпринята попытка как бы описать империю, не прибегая к самому термину, дабы не волновать мировую общественность.

Первой ласточкой возрождения империализма стала статья Путина в октябре минувшего года с идеями создания Евразийского союза. На протяжении всей статьи тогда еще премьер-министр проводил параллель между новым союзом и СССР. Зашившись полностью во внутренних проблемах, не зная, что делать с вялотекущим терроризмом на Кавказе, будучи не в состоянии дать людям новые дороги, теплотрассы, детские сады, больницы, будучи не способным обеспечить защиту прав и свобод россиян Путин взамен подкладывает им эрзац идею, некий суррогат несовместимого: атеизм СССР, православную секту РПЦ и шовинизм Романовской империи.

Но, Путин не Шикльгрубер и даже не Джугашвили. Ввиду трусливого характера и комплекса неполноценности, развившегося в пубертатном возрасте он никогда не отважится опубликовать собственный Mein Kampf. Свой фальсификат имперства кремлевский фюрер продвигал и продолжает продвигать различными способами: от путинюнген «Наши» до громких высказываний ручной марионетки Д. Медведева. К примеру, 26 ноября на 12-м съезде «ЕдРо», который собирался для выдвижения кандидатуры В. Путина на пост президента, Медведев среди важнейших проблем РФ определил создание нового союза на базе постсоветских республик. Такими вот словами: «Мы – нация, которая привыкла действовать с размахом, это у нас в крови. Огромные территории, великие победы – все это наше. Граждане России живут сегодня не только проблемами быта – они верят в историческое предназначение России. Поэтому мы упорно работаем над расширением экономического и культурного пространства, которое резко сократилось после распада Советского союза».

После осечки с украинским ставленником В. Януковичем, наотрез отказывающегося от Таможенного союза, В. Путин продолжает действовать исподтишка: через лубянских агентов в Украине, таких, как Медведчук (навязчивая реклама «Украинского выбора» с российской раскраской бывшего эсдэка в украинских городах тому подтверждение, - o.l.), кишащего кодла стукачей в Партии регионов и КПУ, и, разумеется, голосом собственных пешек, со значками депутатов Госдумы или других российских высокопоставленных чиновников. Таких, как В. Жириновский, Д. Рогозин – в политике, или облаченных в православные рясы Гундяевских попов - идеологов евразийского «русского мира».

Кто-то может возразить: да мало ли что может сказать какой-то российский депутат. Да нет, такова трусливая тактика В. Путина – выражать свои мысли и планы через опричников, расставленных на государственные посты, как в самой РФ, так и в Украине. Ниже проведены слова и планы, идет речь об армии влияния в Украине. Эта пешка на высоких ролях в партии «Единая Россия», которая считает своим филиалом Партию регионов в Украине. И многие регионалы этот факт даже не скрывают.

Итак, свежее интервью партайгеноссе ЕдРо и депутата Госдумы Е. Федорова с небольшими репликами:

Украина - ключ к суверенитету РФ

 

— Евгений Алексеевич, сейчас в Европе остро стоит проблема с мигрантами. Германия, Франция плачут, а скандинавские страны так просто рыдают кровавыми Слезами (на фоне ежедневных северокавказских вестернов, интересно составлен вопрос редактором российского издания, не правда ли? Особенно Слезы с заглавной буквы, - o.l.)… В России тоже наблюдается печальная тенденция — конфликты местного населения с понаехавшими, столкновение культур и традиций…

— В национальной политике, к сожалению, у нас не хватает сейчас национальных сил, чтобы реализовать эту самую политику. Надо менять миграционную систему, в том числе, систему национальной иммиграции, проводить политику единой нации. Очень хорошо, что люди сюда приезжают. НО — но они должны приезжать со знанием русского языка, с российским менталитетом (под «российским менталитетом» едросовец имеет в виду преданность империи, - o.l.). И, конечно, надо уходить от Москвы в ее сегодняшнем виде.

Я — вообще, сторонник того, что российскую столицу надо перенести в Киев (эва, как представитель российской власти загнул! А киевлян и всех украинцев об этом успел спросить?, - o.l.), потому что это позволит решить по-другому многие проблемы (извечная привычка Москвы решать проблемы за счет других не удивляет, - o.l.). Надо менять политическую систему, чтобы люди равномерно проживали по всей территории (опа! Вот об этом поподробнее, плиз! Новые депортации, бамы и целина для украинцев, пока кучка ленивых московитов будет стеречь их хаты?, - o.l.).

— Как вы относитесь к тому, что у нас есть Москва, а есть Россия — два государства в государстве? При этом в Москве деньги, в Москве бизнес, в Москве все представительства, а грязные производства — где-то вне Москвы. И если язык раньше до Киева доводил, сейчас он ведет в Москву. Все мигранты едут в Москву.

— Москва — своего рода Америка, которая производит управление и за это получает Деньги (да, но в Америке все города равнозначны на федеральном уровне и распоряжаются местными бюджетами не спрашивая, как на России папу Путина, сколько он крох отвалит с барского плеча, - o.l.).

— Может, нам столицу перенести куда-нибудь в глубь России, в Сибирь…

— Перенос столицы в мире, да и в России, — это изменение стратегического курса. Когда Петр Первый строил столицу в Санкт-Петербурге на болотах, было вообще непонятно, зачем он это делал, но он это делал для того, чтобы изменить вектор движения России. То есть, он Россию развернул в сторону Европы и начал формировать соответствующие российские элиты. Для России изменение столицы — это один из элементов изменения элит. Поэтому, когда мы говорим о том, где быть столице, мы должны говорить о российских элитах. Когда мы говорим о российских элитах, мы понимаем, что элит в России нет, они не носят национального статуса (я бы не стал на месте депутата РФ так обобщать. А как же чеченцы, татары и представители др. народов РФ?, - o.l.).

За последние 20 лет мы имеем элиты, полностью привязанные к стране-победителю, к Соединенным Штатам. В России любой богатый человек обязан присягнуть Америке или ее союзникам (о чем этот бред?, - o.l.).

— Что значит — обязан присягнуть Америке?

— Поехать за границу обязан, зарегистрировать свое имущество там. В России запрещено иметь крупное национальное имущество. Он должен стать, с точки зрения собственности, гражданином другой страны, резидентом другой страны. Это правило вытекает из капитуляции 1991 года и отсутствия суверенитета. Как только вы накопили определенный капитал в России, вы обязаны уехать за границу, то есть, увезти его туда и там разместить. Исключений нет, подчеркиваю. Вот у нас сотни тысяч богатых людей, они все за рубежом. То есть, вы должны создать будете фирму, например, на Кипре или в Лондоне, или на Гибралтаре и все свое имущество завести на эту фирму, и вы можете ее быть владельцем, хотя на самом деле мы не знаем, владелец вы ее или нет, потому что документов нет. Но при этом вы обязаны это сделать, это колониальные правила российской экономики 1991 года. Это все следствие поражения 1991 года (а может это следствие тоталитарной системы, возращения Путиным и его ЕдРо Россию в прежнее, совковое состояние?, - o.l.).

— Как это связано со столицей?

— Когда мы будем восстанавливать суверенитет, мы обязаны будем неизбежно решать проблему элит (ну, а как же без этого! Сам себе не поможешь – народ добьет, - o.l.). Мы обязаны будем формировать у элит новые возможности, чтобы начали формироваться национальные элиты. Изменение столицы может сильно этому помочь. Так было при Петре Первом, и когда Ленин перевел столицу из Санкт-Петербурга в Москву, он тем самым как бы обрубал предыдущие механизмы формирования элит страны. И в этом плане, я думаю, России обязательно в рамках трансформации суверенного государства придется менять столицу. Но это прогноз.

Теперь вопрос — куда? Перенос столицы на Дальний Восток, есть такие варианты, — там не будет движения к новым возможностям, скорее это отступление. Все-таки мы привыкли геополитически развиваться, и вырабатывать систему отступления — это не очень правильно. Мы все-таки больше европейцы (неужели? Кроме азиатской формы правления и раболепия охлоса, ничего европейского на России не видно, - o.l.).

— Мы и азиаты.

— Азиаты, но европейские. Для нас все-таки движение столицы должно быть в сторону европейской культуры.

— Куда западнее Москвы? В Брянск?

— В Киев.

— Извините, Киев это вообще не Россия.

— Во-первых, Киев — это Русь, а Русь — это Россия (тут Остапа понесло! С каких пор Киевская Русь имела хоть малейшее отношение к Московской империи? Ни в культурном, ни в историческом, ни в генетическом, ни в ментальном аспектах Киев с Москвой не породнен. Отношения наши были, как у палача с жертвой, - o.l.). Переносом столицы в Киев мы решаем много вопросов. Мы решаем вопросы большой России или большой Украины, что одно и то же (смех да и только! То, московские идеологи уперто нам внушают, что Украина от слова «украсть», теперь, оказывается, это одно и тоже, что и современная Россия! Зачем украинцам проблемы с Северным Кавказом, постоянная нехватка «пушечного мяса» для имперских войн, гомосексуальная секта Лубянки РПЦ и т.д.?, - o.l.). Украина от Карпат до Сахалина — это есть Русь, Русь — это Россия (еще сказал бы «Да здравствует, Калмыцкая, Бурятская и Чукотская Руси!», - o.l.).

Второе, мы не уходим от Европы, оставляем европейский исторический выбор. Третье, мы просто восстанавливаем принципиально другое качество страны. А самое главное — мы формируем новый код элит. То есть, фактически это завершение процесса отступления, который у нас идет с 1991 года. Сдали Москву, вернулись и взяли обратно Берлин, как в 1945 (назад к клонированию франкенштейнов гомо советикус, - o.l.).

— Хельсинки не возьмем? Финляндия тоже была частью российской империи…

— Выход на столицу в Киеве — мы этот вопрос изучали довольно активно (Мы – это кто? Партактив ЕдРо? ГосДума? Кремль? Что ж так расплывчато? Фюрер не дал добро на засветку?, - o.l.).

— То есть, вы серьезно говорите об этом?

— Конечно, я и с депутатами украинскими вел переписку на эту тему (вот они, агенты и сексоты «русского мира» объявились! А я, грешным делом, думал обошлось без них, - o.l.). Мало того, вопрос единого государства на Украине поддерживается с двух флангов, середина только не поддерживает его, уходит от решения. Янукович, например, хотя он созвал переговорную группу (интересно, какую еще подлянку затеяли регионалы? Ведь, ПР подписала договор о союзничестве с ЕдРо. Может, именно об этом речь шла в предвыборной кампании ВФЯ «Ми будуємо нову країну»?, - o.l.) . То есть, у нас есть переговорная группа по единому государству (это уже работа по части СБУ, - o.l.). Левый фланг, коммунисты — "за" (первые претенденты на люстрацию, - o.l.), фланг националистов раскололся. Тимошенко — "против", потому что партия Тимошенко под американцами, а националисты новой волны Украины — "за", потому что в их понимании это большая Украина, от Карпат до Сахалина (неужели единоросс имеет ввиду «Свободу» О. Тягнибока? Но, по словам свободовцев, они хотели бы видеть Украину «от Сяну до Дону» после того, как над Кремлем будут реять бандеровские штандарты. Или мы чего-то не знаем?, - o.l.).

— А нам-то зачем это?

— Так это одно и то же — мы и они. Это как ГДР с ФРГ (извечный комплекс неполноценности потомков чуди и мери. Так и норовят родственность с украинцами подчеркнуть, - o.l.). Вы знаете, как сильно отличается язык ГДР от языка, допустим, Западной Германии, Рейнской области. И это одна нация. А с Украиной у нас вообще никакого отличия (ось і чудово. Відсьогодні тему з «русским языком» в Україні вважатимемо вирішеною. Повідомте про це свою ганчірку Колєсніченка, нехай закон знімає з повістки дня. Переходьте, дядьку, на ідентичну мову пращурів, якщо інтелекту вистачить, - o.l.). Единственное, что нас сейчас объединяет, что и Украина, и Россия — колонии. Россия в меньшей степени, Украина в большей степени. Но выход из колониального прошлого, восстановление суверенитета страны — это и есть единое государство (Майн кампф по-русски, - o.l.).

— Тем не менее, Украина очень дорожит тем, что перестала быть частью России, частью Советского Союза. А тут получается, что они им опять предлагают идти под кого-то…

— У них та же история, что у нас, 20 лет пропаганды, конечно, — это большая сила. На Украине эта пропаганда 20 лет работает.

Но она разбивается трехчасовым размышлением любого нормального человека (по видимому, российский депутат имеет ввиду безвольного манкурта, - o.l.). И в этом плане решение проблемы Украины, особенно со столицей в Киеве, это решение проблемы выхода для будущих украинских элит (сегодня на Украине нет элит, как и в России).

— Почему вы говорите только о России и Украине, а не о Белоруссии?

— Белоруссия туда тоже входит, просто Белоруссия меньше…

— Минск еще западнее.

— У нас формально, кстати, столица единого государства в Минске (хотелось бы что-то деловое услышать об этом эфемерном союзе, - o.l.). Белоруссия меньше, и решение проблемы с Украиной (вот, где собака зарыта! Решение проблемы с Украиной! А как решают свои проблемы московские фашисты известно не только из давней, но и уже новейшей истории: ночная бомбардировка, противопехотные мины, этническая зачистка, концлагеря. Вот весь нехитрый набор «русского мира». Милости просим в нашу рашу, - o.l.) — это есть решение сути проблемы 1991 года. То есть, это восстановление границ Советского Союза от 1944 года (?? Т.е. страны Прибалтики, Грузия, Молдова и др. государства тоже!, - o.l.) и движение дальше. Столица в Киеве означает выход на нашу ориентацию Восточной Европы, Финляндии и всего остального (за 20 лет подросло «пушечное мясо» для новых кровавых игр кремлевского Рейха. Направление, очерченное единороссом хорошо описано другим действующим депутатом Госдумы, лидером ЛДПР В. Жириновским. Но в этот раз, об имперских амбициях откровенно говорит член генсовета путинской партии. Той партии, которую считает родственной Партия регионов, - o.l.) Это восстановление позиций суверенной страны на уровне мировой конкуренции. Поэтому столица в Киеве — это не только Украина, это еще и Прага, и Бухарест. Это как для Германии объединение с ГДР, вопреки позиции американцев, И это позволило Германии выйти принципиально на новый этап развития, в Европейский союз. Восстановление единого пространства с Украиной означает окончательную победу после поражения 1991 года, реванш (маски сорваны, господа! Нам открытым текстом говорят, что без Украины они ничто и звать их никак. А Таможенный союз, как и ЕврАзЭс – элементарный реванш имперской орды, - o.l.).

— Вы считаете, это реально?

— Я как геополитик знаю, что это произойдет. Либо мы дальше отступаем и ликвидируем Россию за пять-десять лет (слишком оптимистично. По прогнозам, агония русского Рейха завершится за 3-5 лет, - o.l.), либо мы в этот же период времени восстанавливаем большое российское или украинское государство Русь, с любым названием. Вариантов нет (пожалуй, рупор путинской рейхсканцелярии в этот раз говорит правду: последнее поле боя Российской империи развернулось вокруг Украины, - o.l.). Это как движение по дороге вперед или назад. Если мы будем дальше отступать, мы уходим на еще более нижний уровень, то есть мы исчезаем, как страна (поправлю: как имперская ось зла, - o.l.), Дальний Восток отпадает, юг отпадает, республики распадаются. Происходит то, что не успели американцы сделать во времена Ельцина, когда они уже запустили Хасавюртовские соглашения о ликвидации России. И мы такие маленькие страны, как Московия, как Казахская республика, Уральская республика. Дальний Восток уходим в этой ситуации под китайцев.

Мы же в войну могли в 1941 проиграть, могли потерять страну, и вообще, мы чудом выиграли. То есть пробудились национальные силы…

Отступление, которое мы сегодня имеем, приведет к контрнаступлению, в результате которого восстановятся позиции, которые мы потеряли в результате поражения в 1991 году (о похожем поражении после Первой Мировой войны говорил и Гитлер, практически спустя 20 лет, - o.l.). И ключ этого вопроса — это, конечно, Киев, это надо понимать, и Украина вообще. Так вот с этого момента заканчивается поражение, и начинается нормальная суверенная жизнь (т.е. реванш тоталитарной империи, при которой шавки федоровы, рогозины, колесниченки, симоненки, фирташи, медведчуки будут управлять быдломассой системы, - o.l.).

Поэтому окончательная победа для нас — это флаг в Киеве, причем флаг Украины…ну, как бы единого государства (у партайгеноссе с юмором все в порядке, - o.l.) Я не украинец, но я ничем себя не отличаю от любого жителя Украины, потому что такой же по ментальности абсолютно человек (подозреваю, что Федоров ни разу не был в Украине и не общался с украинцами вообще, кроме агентов влияния, - o.l.). И мне, например, не в лом, если в российскую элиту попадут выходцы из Украины. Кстати, в Думе четверть депутатов вообще украинского происхождения. Теперь вы понимаете, почему Путин так настойчиво работает с Украиной? Потому что это ключ к суверенитету и восстановлению поражения 1991 года.

П’ять копійок: Вот, собственно, и вся не хитрая стратегия Кремля. Опираясь на украинских стукачей и сук, на свою, оплаченную российскими энергоресурсами свору неоимперцев-барыг наш народ втягивают в кровавый водоворот. Путин далеко не дурак и понимает, что газпромовской империи через 3 года придет конец . И этот психически больной президент не остановится ни перед чем, чтобы выполнить свою сатанинскую миссию. Главное, чтобы украинцы (и дай Боже, сами россияне) понимали, насколько серьезно поставлен вопрос. Вопрос жизни и смерти украинского мира.

Колесніченко йде шляхом радянської пропаганади - історик

  • 25.05.12, 18:10

Збірка праць західних істориків про ОУН і УПА, видана Вадимом Колесніченком, є типовим пропагандистським кроком, вважає історик Володимир В'ятрович.

"Це видання має виключно пропагандистську мету і шкода, що деякі західні науковці, не знаю чи з власного відома, беруть участь у таких пропагандистських іграх пана Колесніченка. Тираж в 10 тисяч — це не мало. В Україні наукові видання виходять тиражем у тисячу, максимум — дві тисячі. Можна сказати, що пан Колесніченко повторює шлях радянської чи то нацистської пропаганди, коли брехня видавалася просто великими тиражами і заливала книгарні, бібліотеки. Але 10 тисяч разів сказана брехня може стати правдою", - оцінив книгу В'ятрович у коментарі Gazeta.ua.

Крім того, у дослідника багато запитань викликає якість видання.

"Всі статті - переклади раніше друкованих публікацій. Думаю, що пан Колесніченко використовував такі "наукові методи" Ctrl+C, Google Translate, CTRL+V і Print, - зазначає історик. - По суті, це статті, які були доступні в інтернеті, паскудно перекладені і випущені під однією обкладинкою. В результаті у цій публікації страшенні плутанини прізвищ та населених пунктів. Тімоті Стайдер опинився на обкладинці видання, чомусь під прізвищем "Шнайдер". Я вже мовчу про Петра Потічного, який став Петром Потішним, а Василь Верига -  Верухою. Тобто читач отримав до рук абсурд, з яким редактор навіть не працював".

На його думку, роботи, представлені у книзі, не розкривають всієї суті діяльності ОУН та УПА, їх автори ніколи спеціально не займалися цією тематикою.

"Насправді ця книга складається, в оcновному з однієї розлогої статті швецько-американського дослідника Пера Рудлінга, який відомий своїми публікаціями, спрямованими проти ОУН та УПА, - зазначає він. - Цікаво, що йому компанію у цій книзі склав Тимоті Снайдер. При чому, Колесніченко, укладаючи книжку використав тільки його публіцистичну статтю, але не використав його наукових писань, зокрема книги "Криваві землі" в якій дано значно виваженішу оцінку УПА. І третій автор, скандально відомий — аспірант з Німеччини, який, чомусь представлений як один з провідних західних науковців. В результаті дуже сумнівної вартості вийшла книга".

Окремо В'ятрович зупинився на імені Тимоті Снайдера, якого вважають одним з визначних істориків сучасності.

"Він ніколи спеціально не займався історією українського визвольного руху. Його завжди цікавив ширший контекст. У збірнику Колісніченка опублікована його популярна стаття. І я думаю, що це не випадково, тому що у своїй науковій роботі він не дозволяв собі таких глобальних висновків. Оцінюючи Українську повстанську армію в наукових публікаціях, Снайдер був значно обережнішим і точнішим , говорячи про те, що український визвольний рух боровся і проти нацистської окупації. А тут передруковано саме цю ненаукову статтю, в якій автор використовує значно гостріші формулювання, що, очевидно, й було потрібне пану Колесніченку", - додав В'ятрович.

Джерело: http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B9%D0%B4%D0%B5-%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%D0%BE%D0%BC-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B8-%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA

Уряд литви вимагатиме від росії відшкодування за окупацію

  • 25.05.12, 11:14

Кабінет міністрів Литви підтримав рішення про створення спеціальної комісії, яка займеться розробкою установок для переговорів з Російською Федерацією про відшкодування Литві "шкоди, заподіяної радянською окупацією".

Про це повідомляє "Інтерфакс" із посиланням на агенцію BNS.

Очолить комісію гендиректор Центру дослідження геноциду і опору жителів Литви Тереса Біруте Бураускайте.

Комісії доручено розробити свої пропозиції з приводу збитків, завданих Литві у 1940-1991 роках в період перебування її в складі СРСР, і в 1991-1993 роках - від присутності російської армії. До 14 червня пропонується вже представити план дій з цього приводу.

Агентство BNS нагадує, що відразу після відновлення незалежності в 1990 році Литва підняла питання про компенсацію збитків від радянської окупації. Громадяни Литви висловили свою волю на відповідному референдумі.

У червні 2000 року парламент країни прийняв закон "Про відшкодування збитку від радянської окупації", проте реальні кроки зроблені не були.

Росія в двосторонньому договорі 1991 року визнала, що Радянський Союз в 1940 році здійснив "анексію", що порушує суверенітет Литви.

У Вільнюсі заявляють, що Радянський Союз "окупував" Литву в 1940 році, направивши після пред'явлення ультиматуму в країну більше 150 тис. червоноармійців.

Вважається, що Литва через скоєні тоталітарними режимами злочини втратила приблизно третину свого населення.

В 1940-1952 роки з Литви були репатрійовані або виїхали 444 тис. жителів, на фронті загинуло 25 тис., а в табори і заслання були відправлені 275 тис. осіб. Крім того, загинули більше 20 тисяч учасників антирадянського опору.

Канцлер прем'єр-міністра Дейвідас Матуленіс заявляв журналістам, що комісія повинна керуватися раніше зробленими розрахунками величини заподіяної радянської "окупацією" збитку в розмірі 80 млрд літів (близько $ 31 млрд).

"Але це не означає, що Росії буде виставлений якийсь рахунок. Зараз мова йде про певні переговорні принципи", - зазначив він.

Джерло: http://www.istpravda.com.ua/short/2012/05/23/86765/

Ніч музеїв у "Тюрмі на Лонцького" [фоторепортаж]

  • 23.05.12, 18:05

Цьогорічну «Ніч музеїв» присвячено пам’яті трагічних роковин акції «Вісла», учасників визвольного руху та загалом усіх українців Закерзоння, котрі в 40-х роках ХХ століття назавжди втратили свої домівки, рідні землі, а часто і життя через насильницьку політику польської комуністичної влади. Цій даті приурочено презентацію аудіозаписів учасників визвольного руху із Закерзоння, виставку світлин та показ документального фільму Мирослава Іванека «Вогонь і зброя».

Уперше відвідувачам окрім екскурсії музеєм запропонували прем’єру екскурсії «Чотирикутник смерті» місцями довкола музею, шлях якої проліг через управу гестапо, управління НКВД-МГБ-КГБ та «Шталаг-253» на Цитаделі.

 

Джерело http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BD%D1%96%D1%87-%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97%D0%B2-%D1%83-%D1%82%D1%8E%D1%80%D0%BC%D1%96-%D0%BD%D0%B0-%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%B6

Відкриті радянські архіви? Ні, не чули

  • 08.02.12, 18:32

Автор — Ірина Чулівська, Центр інформації про права людини

Історичний здобуток українського народу — національні архіви — під загрозою втаємничення. Принаймні цього бояться українські історики.

Зміни до архівного законодавства, проголосовані у першому читані Верховною Радою, виклали широку суспільну дискусію.

Перш за все зміни стосуються проведення експертизи цінності наявних документів та причини їх вилучення з Державного архіву.

Водночас історики та дослідники заявляють про кричущу необхідність зробити архіви більш відкритими та доступними для науковців, тоді як очільниця Держархівслужби, якби її воля, "половину архівів взагалі би закрила".

Знищували, знищуємо і будемо знищувати

На сьогодні Національний архівний фонд складає 54 млн. документів, щорічно до нього додаються ще 450-500 тисяч. До цього часу документи з Держархіву заборонялося вилучати за мотивами конфіденційності чи таємності інформації, а також із політичних чи ідеологічних міркувань.

Новим законодавством хочуть також заборони вилучати будь-які документи, що були створені до 1946 року.

"Ця норма — якраз один із тих моментів, що ми приводимо своє законодавство до норм міжнародного архівного законодавства, - пояснила директор департаменту організації архівної роботи Укрдержархіву Тетяна Прись. - Є директива Ради Європейських Співтовариств від 1992 р. , в якій зазначено, що архіви і архівні дані з них, що зберігаються понад 50 років — це вже є культурна цінність. На них не поширюється порядок проведення експертизи цінності".

Щодо решти архівів діятимуть інші норми. Якщо закон вступить у силу в такому вигляді, вилучити з Нацархівфонду - а відтак і знищити - документ зможуть з трьох причин: якщо він дублетний, якщо невиправно пошкоджений, а також якщо втратив культурну цінність.

"Документ спершу розглядатиметься експертною комісією установи, в якій він зберігається, потім результати перевіряє експертно-перевірна комісія Державного архіву, а остаточно рішення приймає Центральна експертно-перевірна комісія Укрдержархіву", — пояснює процедуру вилучення документів директор департаменту діловодства, формування, зберігання та обліку документів НАФ Держархівслужби Світлана Сельченкова.

Проте істориків непокоїть відсутність законодавчого тлумачення таких визначень, як "культурна цінність", "невиправно пошкоджений документ", "дублетний документ", що відкриває можливості для зловживань.

"Зважаючи на наявність значної кількості "білих плям" в українській історії, всі документи, навіть пошкоджені чи технічні, мають величезну історичну цінність. Відтак пропонуємо вилучити цю норму із тексту проекту змін до закону", — йдеться у зверненні Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) до комітету з питань культури і духовності Верховної Ради.

На думку історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого, невиправно знищеним документом є хіба що той, який вже згорів.

"За сучасних технологій реставрації і відновлення документів вже є можливість відчитування інформації під ультрафіолетовим світлом і так далі, - прокоментував Забілий для Zaxid.net. - Папір – це носій інформації, і для історика, для архівіста, на мою думку, є завданням зберегти інформацію".

У міжнародному законодавстві ніде немає норми про вилучення документів через надмірну пошкодженість. Їх, навпаки, зберігають, щоб нащадки, які матимуть кращі технічні можливості, могли з цими документами щось зробити.

Найяскравіший приклад — Німеччина, яка 20 років зберігала порізані паперорізними машинами документи "Штазі" (державне відомство держбезпеки та каральний орган у Німецькій Демократичній Республіці 1950 - 1989 рр.). Вони вклали гроші в розробку програмного забезпечення і вже в кінці минулого року ці "паперові спагеті" почали відновлювати.

Очільниця Держархіву Ольга Гінзбург заявляє, що документи, створені після 1946 року, не потребують такої особливої турботи, бо вони і так абсолютно всі збереглися.

Науковці ж кажуть, що це велике перебільшення.

"Можливо, після 1946 р. архівів збереглося порівняно більше, але і тоді відбувалися системні знищення документів. Зокрема — 1953-1954 рр. і одна з найбільших чисток — в 1990 р. Чистки проводилися за рішенням органів держбезпеки СРСР, безпосередньо сама радянська влада намагалася приховати сліди репресій своїх попередників", — каже історик, голова вченої ради ЦДВР Володимир В’ятрович, який у 2008-2010 роках розсекречував архіви СБУ.

Землю - селянам, архіви - комуністам

Нинішня Голова Державного архіву Ольга Гінзбург — представниця Комуністичної партії України. За освітою вона інженер-механік, спеціальність "технологія машинобудування".

Була народним депутатом від КПУ третього та четвертого скликання. У вересні 2006 р. стала головою Державного комітету архівів України. У квітні 2008 Кабінет Міністрів України, тоді очолюваний Юлією Тимошенко, звільняє Гінзбург з посади.

Пізніше, у листопаді 2011 року, на сайті "Обозреватель" вона пояснила своє звільнення так:"Я столкнулась с тем, как использовались архивные документы во времена президентства Ющенко и за противодействие оранжевой спекулятивно-манипулятивной политике была незаконно уволена с работы" (збережено мову оригіналу; на сьогодні новину з сайту видалили).

Вкінці 2009 р. Ольга Гінзбург стала головою Державної архівної служби України. Таке призначення викликало багато заперечень, адже Гінзбург не мала історичної освіти, а більша частина її життя минула в цехах арматурного заводу.

Більш того, ще у червні 2007 р. в ефірі "5 каналу" вона заявила, що збирається втаємничити архівні документи, що стосуються злочинів комуністичного режиму проти українців.  Зокрема, Гінзбург хотіла повернути гриф "Таємно" документам про право власності на землю і інше майно, експропрійоване більшовиками в українців за радянських часів.

Вона також висловилась проти оприлюднення прізвищ тих діячів, які за часів СРСР брали участь в репресіях, оскільки (цитата) "це може нашкодити їхнім нащадкам".

Головний архівіст країни тоді також заявила, що не бажає передавати хоча б деякі архівні документи в київський Музей радянської окупації, оскільки вважає цей музей "за непотрібний для України".

"Такого музею не повинно бути у нас в країні взагалі, тому архіви не давали матеріалів для цього музею. Якщо вони звертатимуться, то я поставлюся до цього абсолютно негативно. Абсолютно негативно! Кому це треба? Моєму поколінню це не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?!" — пояснила свою позицію Гінзбург.

Водночас, в інтерв’ю, опублікованому  на сайті Національного архівного фонду, звинувачення на свою адресу з приводу знищення архівів Гінзбург називає "маячнею".

За роки праці в Державному архіві своїх поглядів чиновниця не змінила. 27 січня на прес-конференції щодо змін до архівного законодавства вона заявила: "Ми настільки відкрилися, що якби моя воля, то я б половину [архівів] закрила".

На репліку присутніх журналістів про необхідність відкриття цих архівів для науковців, що досліджують репресії проти українців в СРСР, Гінзбург порадила дослідникам вивчати фонди Великої Вітчизняної Війни, а не репресії, які "у вас сьогодні вже засіли в душі".

Цікаво також, що за два дні до цієї прес-конференції, Віктор Янукович видав указ, яким розширив повноваження голови Державної архівної служби, призначивши її експертом з питань державної таємниці. Таким чином, Ольга Гінзбург тепер має повноваження здійснювати віднесення інформації до державної таємниці і її розсекречування, а також змінювати ступінь секретності цієї інформації.

Закриті документи - відплата нащадкам репресованих

В Україні були випадки, коли інформацію з архівів не лише приховували, а й узагалі розкрадали документи. Варто згадати, наприклад, скандал у 2004-2005 рр., коли стало відомо, що архівні матеріали з історичного архіву у Львові опинилися на підпільних ярмарках.

Світова практика показала, що врегулювати такі моменти завдяки законодавству можливо. Натомість нинішні доповнення до закону, навпаки, дають можливість знову зустріти документи на колекційних базарах.

"Якщо архіви закриті, ніхто не знає, що там зберігається, що вилучили, а отже – де могли подітися документи. Держава, яка хоче зберегти архіви – робить їх відкритими", — каже В’ятрович.

Проведене ЦДВР експертне опитування засвідчило, що 86,2% дослідників стикалися із обмеженням доступу до інформації в українських архівах. Що вже говорити, якщо часто навіть близькі родичі не можуть отримати свідчень про своїх репресованих предків.

Мешканець Херсона, історик Павло Подобєд уже декілька місяців намагається дізнатися про долю рідного брата своєї прабабці — учасника національно-визвольної боротьби. Сергій Семенюк був розстріляний у Криворізькій тюрмі, його діти загинули від холоду на лісоповалі на станції Пермилово.

"Я підготував запит до архіву, де мені підтвердили що мій родич був репресований, тобто депортований в Архангельську область з малолітніми дітьми. І мені приходить відповідь, що з документами можуть ознайомитись тільки найближчі родичі, — розповідає Подобєд. — Ви розумієте, коли людину розстріляли, а діти, як колгоспні корови, померзли на лісоповалі , а мені відповідають, що його діти можуть ознайомитись із справою. Ближчих від мене родичів просто немає".

Історики обурюються, що в новому законі не прописали шляхів вирішення подібних проблем. Найчастіше працівники архівів на свій розсуд трактують поняття "конфіденційної інформації" і через це не надають родичам та дослідникам доступ до архівів радянського періоду. І чомусь ніхто не зважає на те, що інформація є суспільно значима і важлива для дослідників цього періоду.

У Центрі досліджень визвольного руху заявляють, що останні два роки норма закону, яка забороняє ховати історичні документи, безкарно порушується архівними чиновниками. Особливо щодо тих архівів, де є інформація про факти порушень прав та свобод людини та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб.

Насамперед, на думку експертів, це відбувається через негласну волю вищого керівництва країни.

Натомість Ольга Гінзбург вважає, що "у нас немає порушень закону про видачу інформації, є невідповідність між запитом і відповідачем".

Чому трапляються такі "непорозуміння"? Стаття 16 закону "Про Національний архівний фонд та архівні установи" передбачає обмеження доступу до документа, якщо він містить конфіденційну інформації про особу аж на 75 років з часу створення цього документа (це при тому, що світова практика передбачає обмеження доступу до інформації, а не до всього документа).

Зняти обмеження раніше може лише сама особа або її "спадкоємці", що найчастіше неможливо через смерть усіх найближчих родичів. Нечіткість цього поняття, на думку дослідників ЦДВР, дозволяє обмежити доступ до практично будь-якого документу, що створений раніше, ніж 75 років тому.

Володимир В’ятрович каже, що в абсолютній більшості посткомуністичних країн Східної Європи використання документів комуністичних спецслужб регулюється окремими законами. Згідно з ними людина, яка постраждала від репресій, яка була об’єктом переслідувань, має право закрити доступ до інформації, що її стосується, якщо вона цього бажає. Але тільки на час свого життя.

Люди ж, які були причетні до репресій, тобто працювали на карально-репресивні органи, не мають цього права. Цікаво, що в деяких країнах, наприклад у Польщі, приховувати інформацію також не мають права і публічні люди, тобто ті, хто претендують на державну посаду або політики. Держава ж здійснює системну політику із встановлення імен постраждалих від тоталітаризму, відкриття "білих плям", відтак для науковців архіви цілком відкриті.

Відтак чинна редакція закону про національний архівний фонд суперечить низці європейських рекомендацій, а також Цивільному кодексу та Закону України "Про доступ до публічної інформації". В останньому "конфіденційною" визнається та інформація, доступ до якої обмежила сама особа за власним бажанням.

Тому історики Центру досліджень визвольного руху пропонують прописати цей закон відповідно до міжнародних норм і врахувати вимоги нового українського законодавства.

"Завдяки цьому дослідники отримають доступ до величезного об’єму інформації, яка має значну історичну цінність, і таким чином зможуть чіткіше розкрити радянське минуле. В цьому справді є велика потреба, бо поки існує якесь незнання, можна проводити різні політичні маніпуляції, що зараз і роблять", — пояснюють у ЦДВР.

1 грудня минулого року Європарламент прийняв резолюцію про переговори щодо угоди про асоціацію з Україною.

Зокрема, у ній містяться рекомендації: "Забезпечити, щоб українська влада зробила архіви колишніх комуністичних секретних служб доступними для суспільства, оскільки це є основним для успішного національного примирення, зокрема, з урахуванням жорстокостей, що мали місце в XX столітті".

Проте, на жаль, доступ до інформації про порушення прав людини та жертв репресій досі фактично закритий для дослідників і надзвичайно утруднений для родичів. І нове законодавство за редакції Гінзбург ситуації аж ніяк не покращить.

Відкритість документів радянського періоду — вимога часу, європейської спільноти, дослідників і сотень тисяч громадян України, чиї сім’ї постраждали від тоталітаризму. Та чи зрозуміють це ті люди, що сьогодні вирішують доленосні для української історії архівні проблеми, — питання, на жаль, відкрите. На відміну від архівів...

Читайте також інструкцію "Як ви можете користуватися радянськими архівами"

Джерело: Історична правда

Додано 08.02.2012

Зміни архівного законодавства.

  • 11.01.12, 20:47
Зміни архівного законодавства: ні - відкритості, так - можливим знищенням архівів?

Історики здивовані, чому, взявшись за зміни до архівного законодавства, парламентарі не розглянули питання доступу до архівів. Науковці наполягають на законодавчому закріплені відкритості радянських архівів і побоюються, що Рада створює механізми, які можуть спричинити знищення документів. 

Вчора у першому читанні Верховна Рада України проголосувала зміни до Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Загалом позитивно оцінюючи спробу законодавця підійти до змін далекого від вимог сучасності закону, історики надзвичайно стурбовані тим, що найважливішу частину – питання доступу до архівів оминули.  

“Закон про Національний архівний фонд містить абсолютно застарілу і невиправдану норму, яка дозволяє обмежити доступ до будь-яких документів на 75 років під приводом наявності в них “конфіденційної інформації”. Архівні установи довільно тлумачать поняття “конфіденційна інформація”, невиправдано розширюючи його зміст, відтак вони мають інструмент, який дозволяє повністю закрити будь-які документи. Цей інструмент повинен бути скасований. Відкритість документів радянського періоду – вимога часу, європейської спільноти, дослідників та сотень тисяч громадян України, чиї сім'ї постраждали від тоталітаризму”, – говорить Володимир В'ятрович, який у 2008–2010 роках розсекречував архіви СБУ. 

Українці останні два роки все частіше стикаються із забороною доступу до документів про репресованих чи учасників визвольного руху. Сотні тисяч людей загинули у сталінських таборах, проте науковці не можуть написати про це, а родичі отримують необґрунтовані відмови. Архіви вимагають згоду “спадкоємців”, а у жертв репресій часто не залишилося нащадків. Відтак імена та історії, які мали б бути згадані, залишаються таємницею не за законом, а за одноосібним рішенням якогось співробітника архіву, що має можливість надзвичайно широко трактувати чинну норму закону. 

Центр досліджень визвольного руху за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” провів у жовтні 2011 року експертне опитування щодо відкритого доступу до архівів. “72,4% експертів відповіли, що всі архіви з документами до 1991 року повинні бути відкритими, ще 27,6% відповіли, що архіви повинні бути відкритими лише з незначними обмеженнями. Жоден із експертів не обрав варіанти відповідей про те, що така інформація не має бути відкритою або що має бути відкритою тільки інформація загального характеру” – зазначила Ірина Когут, експерт-соціолог Центру.  

“Зміни до закону, проголосовані у першому читанні, можуть створити умови для невиправданого знищення документів” – зазначила юрисконсульт Центру досліджень визвольного руху Віта Лошак, яка у 2009-2010 роках працювала консультантом ГДА СБУ. 

“Проектом закону передбачено, що підлягають вилученню з Національного архівного фонду документи, що втратили культурну цінність, дублетні документи та невиправно пошкоджені документи, що не підлягають відновленню. Натомість немає чіткого і зрозумілого визначення, що таке “культурна цінність”, який документ вважається невиправно пошкодженим, що таке “дублетні документи”. А це відкриває можливості для зловживань”, – підкреслила Віта Лошак. 

Володимир В'ятрович додав: “В нашій історії надзвичайно багато білих плям. Відтак навіть технічні документи репресивного режиму можуть мати надзвичайну історичну цінність. Європа зберігає і понищені документи з перспективою їх відновити. Наприклад, Німеччина розробила спеціальну комп'ютерну програму, яка дозволяє відновити документи Штазі із шматочків паперу, після того, як вони були порвані чи пропущені через знищувач”. 

Європейська практика передбачає максимальне  збереження і надання доступу до документів спецслужб нацистського та радянського режимів.

«Відкриті» архіви

  • 12.12.11, 19:34

Автор — Володимир В’ятрович

Центр досліджень визвольного руху отримав текст угоди в рамках СНД, яка зобов’язує країни-учасниці спільно визначатися з тим, які саме документи радянського періоду можуть бути відкриті для науковців і громадськості.

Підписання цієї угоди перекреслить можливість неупереджено дивитися на радянське минуле. Дослідники вже занепокоєні, що архіви силових відомств усіх пострадянських країн, за винятком Прибалтики, поступово буде закрито для наукової роботи. Тому російські історики закликали українських колег не допустити підписання Україною цього документа.

Втім, уряди країн-підписантів — а ініціатором виступила Російська Федерація — бачать в архівах не наукові джерела, а інструмент захисту національної безпеки і, як видно з тексту документа, — не у відкритих архівах. Зокрема вже у статті 1 таємними визначено відомості, засекречені в період існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік і які дуже комусь хотілося б залишити в таємниці і нині — незалежно від того, чи належить інформація до секретної згідно із національним законодавством країни-підписанта.

В Україні закон забороняє приховувати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав і свобод людини і громадянина та про незаконні дії органів державної влади, їхніх посадових осіб. Інформацію, яка належить до держтаємниці, перелічено у спеціальному документі «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» — жодних історичних документів у цьому списку немає.

Згідно ж з угодою будь-який архів, що хотів би відкрити доступ до документів радянського періоду, повинен надіслати запит до спеціально визначеного компетентного органу національного рівня з переліком вихідних даних архівних матеріалів та обґрунтуванням потреби зняти з них гриф. Відтак цей компетентний орган спрямовує дану інформацію в аналогічні структури країн-підписантів, які розглядають запит колег відповідно до національного законодавства. Розгляд може тривати до півроку і довше, якщо це попередньо погоджено. Коли всі уповноважені структури висловили свою позицію, держава, установа якої подала запит, своїм рішенням або розсекречує відповідні документи, або відмовляє в цьому. Але за умови, що отримано згоду всіх країн — учасниць угоди. Якщо ж країна вирішила засекретити архівні документи, вона спрямовує цим країнам запит про «необхідність і строки захисту», після чого країни-підписанти «вживають заходів» для захисту секретних відомостей.

Угода забороняє країнам ухвалювати самостійні рішення про розсекречення інформації, якщо вона «зачіпає інтереси» інших країн-учасниць. Можна уявити, скільки «інтере­сів» може бути «зачеплено» при відкритті архівів. І навіть сміливо припустити, що найбільше їх буде в офіційного правонаступника Радянського Союзу — Росії, яка вже більше ніж десять років обмежує доступ дослідників до архівів. Недарма в останні роки існування СРСР КҐБ посилено знищував або вивозив архіви до Москви, панічно боячись люстрації, як це відбулося після оксамитових революцій у Східній Європі. Литовські колеги-історики на круглому столі «Досвід Литви у подоланні наслідків тоталітаризму» в Києві особливо наголошували на важливості відкритості архівів КҐБ. І аж ніяк не для проведення люстрації, а для того, щоб зрозуміти суть злочинного тоталітарного режиму, не допустити повторення відповідних практик у майбутньому. А де як не в архівах спецслужб цього режиму можна отримати необхідні науковцям відомості?

Проте практика радянського врядування сьогодні неабияк цікавить і політиків, що викликає зрозуміле занепокоєння не лише в істориків, а й у всього суспільства. Адже учасниками угоди, крім Росії, вже є кілька країн із зони її впливу (Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Узбекистан), і документ відкритий для приєднання.

Росія вже кілька років намагається скоригувати архівну політику колишніх радянських республік. Ще 2004 року було підписано подібну угоду між Росією, Вірменією, Біло­руссю, Казахстаном, Таджикистаном і Киргизстаном. Остання угода в рамках СНД посилила раніше взяті зобов’язання і є спробою поширити визначені в ній стандарти на інші країни. Узбецькі й туркменські архіви взагалі не були доступні історикам, але азербайджанський та молдовський уряди, хай і частково, розсекретили документи радянського періоду. Поки що інформації про те, чи підписала Молдова дану угоду немає, як, утім, немає у відкритих джерелах і остаточного переліку підписантів.

Чи не найбільше ініціатори взаємного перегляду політики розсекречення хочуть залучити до цього процесу Україну, оскільки ми, за винятком Прибалтики, виявилися у відкритті архівів найрішучішими і найпослідовнішими. Росія вже в перші дні після обрання Віктора Януковича президентом України розпочала на нас тиск із метою припинити розсекречення. Символічно — робота експертів у рамках розробки даної угоди стартувала вже через кілька тижнів після приходу до влади нового президента, а основний проект угоди було погоджено на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД у Києві 8 квітня 2011 року.

Наразі МЗС України на запит Центру досліджень визвольного руху повідомило: Україна не підписувала Угоди про порядок перегляду ступеня секретності даних, засекречених у період існування СРСР.

А тим часом за останні два роки архів СБУ не оприлюднив жодної інформації про те, чи розсекречено якісь нові документи, чи введено їх в електронну базу даних. Натомість розформовано науковий відділ — звільнено людей, які систематично вивчали архівні матеріали. На сьогодні ситуація така: архів СБУ відкритий частково, доступні всі до­кумен­ти Компартії, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, пов­ністю закритими залишаються архіви Міністерства внутрішніх справ, а це — близько півтора мільйона справ. Ще таємничішим є архів Служби зов­нішньої розвідки, який успадкував документи управління зовнішньої розвідки КҐБ.

Досвід роботи істориків та результати моніторингу в рамках проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять» показують: багато відмов у доступі до архівної інформації є необґрунтованими і добитися отримання даних про родичів чи для наукової роботи можна лише на базі чинного законодавства. Проте підписання згаданої угоди повністю закриє ці можливості для будь-кого, крім працівників спецслужб, які, за словами нинішнього очільника СБУ, досі пишаються досвідом своїх поперед­ників із КҐБ…

Джерело: Дзеркало тижня. Україна

Україна знову засекретить документи про Голодомор?

  • 10.11.11, 19:53
Україна знову засекретить документи про Голодомор? — «архівна» угода в рамках СНД

Таку стурбованість висловлюють російські історики з приводу угоди, яка зобов’язує країни СНД узгоджувати політику розсекречення колишніх радянських архівів. І закликають українських колег не допустити приєднання офіційного Києва до «архівної» угоди в рамках СНД.

У жовтні на саміті СНД у Санкт-Петербурзі підписано угоду про зобов’язання країн-учасників узгоджувати політику розсекречення колишніх радянських архівів. Досі кожна країна СНД сама могла визначати, скільки правди про радянську владу мають знати її громадяни. Згідно з новою угодою без згоди країн-партнерів розсекречувати радянські архіви буде неможливо. Такий крок пояснили «забезпеченням національної безпеки кожної з держав-учасниць СНД» та «формуванням єдиних підходів до перегляду секретних відомостей, засекречених у період існування СРСР». Більше інформації немає: текст угоди недоступний, офіційних коментарів немає.

Російський історик, дослідник радянських органів безпеки Нікіта Петров розгледів у такій угоді «бажання Москви нав’язати іншим країнам СНД свої підходи до радянських архівів». «Єдиний підхід у даному випадку — це російський підхід, — пояснив він у розмові з Deutsche Welle. — Не дай Боже, у республіках розсекретять якісь документи без згоди Москви». Насамперед, зауважує Петров, йдеться про свідчення масових репресій у СРСР.

На думку науковця, «єдиний підхід» до радянських архівів став особливо принциповим для Москви після того, як Україна розпочала кампанію з увіковічення пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 рр. «Якщо Україна підпише цей документ, їй доведеться закрити доступ навіть до вже оприлюднених документів, зокрема, й про Голодомор», — попереджає Нікіта Петров. 

Учасниками угоди крім Росії є також Білорусь, Вірменія, Таджикистан і Узбекистан, угода відкрита для приєднання. Центр досліджень визвольного руху скерував запит Прем’єр-Міністру України М.Азарову з прохання оприлюднити зміст угоди і підтвердити наміри або факт її підписання. 

Хоча підпису української сторони під угодою наразі немає, однак зміни у підході до розсекречення архівних документів вже відчутні, сказав в інтерв’ю Deutsche Welle історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир Вятрович. «За останні два роки архівом СБУ не оприлюднено жодної інформації про те, чи розсекречено якісь нові документи, чи введено їх в існуючу електронну базу даних, — додає В’ятрович. — В архіві СБУ фактично розформовано науковий відділ — звільняють людей, які систематично вивчали розсекречені документи». За його словами, дедалі частіше дослідникам відмовляють у доступі до архівних документів колишнього СРСР.

Нікіта Петров закликає українських істориків і правозахисників не допустити приєднання офіційного Києва до «архівної» угоди в рамках СНД: «Справа істориків, як мені видається, підняти галас навколо цієї теми і створити таку атмосферу, що уряд України не підпише подібну угоду».

На кону стоїть можливість неупереджено дивитися на радянське минуле. Дослідники висловлюють побоювання, що архіви силових відомств всіх пострадянських країн, за винятком Прибалтики, поступово буде закрито для наукової роботи. 

Нагадаємо, що 8 листопада у Києві пройшов круглий стіл «Досвід Литви у подоланні наслідків тоталітаризму», де литовські державні діячі та історики зокрема наголошували на важливості відкритості архівів  КҐБ.   

Додано 10.11.2011

Табачник вже й Івана Піддубного «віддав» Росії

  • 15.10.11, 17:29
Володимир Гінда

Ось і відзначила Україна 140 років з дня народження видатного спортсмена, шестиразового чемпіона світу з «французької боротьби» (греко-римська) Івана Піддубного, уродженця села Красенівка, що на Черкащині. Всі урочистості 8 жовтня обмежилися заходами в «Мамаєвій Слободі», організованими фондом Миколи Томенка «Рідна країна», КМДА та Центром народознавства «Козак Мамай». З боку уряду, як кажуть в народі, «ні пари з вуст». А шкода. В українській спортивній історії ця людина посідає чільне місце. Адже досі, якщо мені не зраджує пам`ять, шість разів поспіль ніхто з українців не ставав чемпіоном світу в жодному з видів боротьби. Івану Максимовичу це вдалося.

За логікою, з ідеєю згадати Піддубного на загальнонаціональному рівні мало б виступити Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України на чолі з міністром Дмитром Табачником. Однак, тут виявляється є певні перепони – пан міністр вважає його росіянином, а не українцем. Такі висновки, я зробив, переглядаючи книгу «Все о России», де він є одним із авторів. Згадуючи Піддубного, автори констатують наступне: «Именно Иван Поддубный показал всему миру, что самые сильные люди живут в России… В самом имени непобедимого борца слышна была Россия». Маю зауважити пану Табачнику, що він разом зі своїми колегами помиляється – Іван Піддубний показав усьому світу, що найсильніші люди живуть в Україні. До речі, це саме чотири рази, уже в XXI-му столітті, підтверджувала команда стронгменів на чолі з Василем Вірастюком, виборюючи звання «Найсильнішої нації в світі». Не пригадую, щоб ці змагання вигравали росіяни, але вірю, що в них ще все попереду.

Також варто пам’ятати, що Іван Піддубний ніколи не вважав себе росіянином, а постійно наголошував, що є з українського козацького роду. У 1895 р., коли Іван вирушив з рідного села до Криму, батько, даючи настанови сину, зауважив: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені, і я не батько тобі».

Син дотримався батьківських настанов, прославивши свій рід на весь світ і ніколи не забував, що є українцем, за що, власне, і постраждав за радянських часів. Коли в СРСР проходила паспортизація населення, йому видали паспорт, де в графі національність було зазначено «русский». Піддубний, не погоджуючись з цим, звернувся до міліції з вимогою виправити помилку, але отримав відмову, тоді він сам закреслив «русский» і зверху написав «українець», за що згодом потрапив до НКВС за звинуваченням «в українському націоналізмі». Після двох тижнів допитів його випустили, але на згадку від допитів на все життя залишилися рубці на спині. Коли хтось запитував про їх походження, борець відповідав: «Це колись так мене вчили в НКВС «ленізму» (через безграмотність не вимовляв слова «ленінізм»). За мову та за паспорт».

Такі факти з біографії Піддубного знає практично кожен любитель спорту в Україні. Правда, окремі росіяни вперто вважають його російським борцем, бо він значну частину свого життя прожив у кубанському містечку Єйськ, де власне й похований. Їм мабуть важко усвідомити, що така легендарна особистість була вихідцем із «Малоросії».

Думаю, такі особистості в нашій історії мають право на те, щоб їх згадували не в обмеженому колі знавців історії українського спорту, а й на державному рівні. Для цього не потрібно ніяких парадів, феєрверків, демонстрацій – варто показати декілька документальних фільмів про його життя і спортивні здобутки на центральних телеканалах, організувати якийсь дитячо-юнацький турнір його пам’яті з боротьби (дорослий проводиться) – це не потребує великих фінансових затрат і зусиль.

Нині в Україні склалася якась парадоксальна ситуація з відзначенням чи вшануванням круглих дат у вітчизняній історії. Теперішній владі цікаві тільки ті історичні періоди і постаті, які мають відношення до радянської епохи, або проросійські за своєю суттю. Судіть самі: в цьому році на всеукраїнському рівні ми уже відзначали День перемоги, під цю подію Верховна Рада навіть прийняла, а Президент підписав неконституційний закон, згадали пам’ять загиблих з нагоди 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни, при цьому питання було так викручено політиками, що одних варто згадувати, інших – ні. Нещодавно знову вся Україна відзначала 70-річчя зародження партизанського руху в Україні. Більше того, навіть звання Героя України отримали Богдан Ступка і митрополит УПЦ МП Володимир, вектор роботи яких направлений у бік Росії.

Натомість влада проігнорувала відзначення на всеукраїнському рівні 125-річчя з дня народження відомого історика Івана Крип’якевича, 155-річчя письменника Івана Франка, 145-річчя історика Михайла Грушевського, 170-річчя історика, громадського діяча Михайла Драгоманова, 120-річчя поетів Юрія Клена та Павла Тичини. Я вже мовчу про 120-річчя засновника ОУН Євгена Коновальця. Та найбільш приголомшливою була звістка, що Україна не буде з усіма почестями святкувати свою 20-ту річницю Незалежності через нестачу коштів. Тоді урядовці заявляли, що потрібно економити в умовах складної економічної ситуації – а нещодавно викинули сотні тисяч доларів на відкриття НСК «Олімпійський». Один тільки візит співачки Шакіри обійшовся, за інформацією ЗМІ, біля 500 тисяч доларів. Мені видається, що ця подія менш знакова, ніж святкування Незалежності, принаймні в усіх цивілізованих країнах саме цьому святу приділяють найбільше уваги, а про круглі дати – годі й говорити.

Між тим усі перераховані мною люди в різні періоди працювали на благо українського народу, окремі з них зі зброєю в руках боролись за нашу незалежність. Тепер про них згадують лише в тих регіонах, звідки вони родом, – принаймні, так було у більшості випадків у 2011 році.

Сумно, що влада не шанує всіх, хто прислужився українській державності, а робить це вибірково.