Віталій НЕПОМНЯЩИЙ

Гармати Другої світової вій­ни давно відгриміли. Втім, до сих пір, в тому чи іншому населеному пункті України знаходять вже поржавілі снаряди, які ще можуть вибухнути. Пройшло більше 60 років після закінчення активних бойових дій, та до сих пір існують історичні міфи і ними, за звичкою, годують громадян. Втім - це вже не снаряди. На повірку, багато радянських даних виявляються звичайними мильними бульбашками.

Наприклад, в офіційній Радянській енциклопедії було чітко написано: «Кузнецов Микола Іванович, загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львівської області). Похований у Львові». Саме цю версію свого часу викладено в книжках М. Струтинського «Подвиг», Олександра Лукіна й Теодора Гладкова «Николай Кузнецов» та інших радянських виданнях.

Як зазначає ряд українських дослідників, для широкого загалу раз і назавжди сконструювали обставини смерті Ніколая Кузнєцова, місце його загибелі, місце перезахоронення - пагорб Слави у Львові. І звісно, герої­чна біографія борця з фашизмом. Чи все так було насправді? Ми спробуємо розібратися за допомогою свідчень учасників арешту розвідника.

Зі слів заступника начальника відділу контррозвідки ОУН ВО «Заграва» (Рівненська область) Артема Петренчука, можна припустити, що в бою в Боратині Кузнєцов участі не брав, а на питання, як Кузнєцов попався їм в руки, контррозвідник ОУН відповідає: «Він не попався, він просто - з'явився. Люди з села Переминки були із сім'ями в лісі (а Переминка неподалеку від райцентру Костопіль Рівненської області - це поряд через річку), і він там шатався. І один хлопець, я з ним в школі вчився в Переминці в одному класі, прийшов і каже: так і так, якийсь чоловік прийшов, з вінтарем російським - карабіном (з відпиленим бойком). Говорю, ведіть його сюди. Привели в ліс, де моя сім'я була. Це під Любашою Костопільського району. На ньому шинель була така, як німецька, та коричневий світер, перед нами маскувався як совєтський військовополонений. Він повноватий був, не дуже високого зросту... Мій батько (колишній унтір-офіцер царської армії) тільки глянув на нього, пізніше моргнув мені, ми вийшли в іншу кімнату - і каже: «Ой, це - пташка. Обережніше, це - велика і небезпечна пташка».

Отже, Микола Кузнєцов сам при­йшов до «оунівців». Навіщо? Єдине, в чому націоналісти погоджуються з комуністами, це те, що Кузнєцов був розвідником дуже високого рівня. «Він мав організовану мережу агентів внутрішньої дії всередині ОУН і УПА».

«У Кузнєцова  були підпільні зв'язки зі своїми агентами. Вони по раціях тримали зв'язок. Але, щоб тримати справу під контролем, йому треба було потрапити у наші ряди, у верхівку. І тоді продав би все», - згадує Артем Петренчук.

Коли Микола Кузнєцов прийшов до оунівців, у нього було декілька легенд. «Спершу Кузнєцов говорив, що він совєтський генерал... Кузнєцов. Командував дивізією. Потрапив в полон до німців під Кременчугом. Доводив, що увійшов у довіру до них, був з іншими полоненими у Рівному», - розповідав Артем Петренчук. Кузнєцов стверджував: «Німці повезли нас в ліс дрова заготовлювати, і мені вдалося втекти...».

Ніколая Кузнєцова залишили ночувати в хаті під Любашою, в лісі. А зранку наступного дня контррозвідники ОУН послали зв'язкового в Любашу, де саме знаходились їх керівники. Останні прислали трьох хлопців, забрали Кузнєцова і відразу пішли звідти... Працівники спецпідрозділу ОУН направились в селище Верба, Рівненської області, де і проходило слідство у справі Кузнєцова.

З книги, написаної Василем Щеглюком на основі спогадів Луки Павлишина, колишнього військового референта УПА «Південь», ми можемо отримати підтвердження, як про арешт Кузнєцова членами ОУН, так і про професіоналізм Кузнєцова.

Ось як сам керівник СБ ОУН Микола Арсенич пояснював причину чисток в ОУН, які мали місце в березні-квітні 44 року. «Біля Рівного зловили велику більшовицьку рибу - розвідника у формі німецького офіцера. Він вже встиг вбити багатьох німецьких високопосадовців у Рівному та Львові», - згадував Лука Павлишин. Спочатку полонений майстерно грав свою роль, пред'явивши документи на ім'я німецького офіцера Пауля Зіберта. За словами Артема Петренчука, німецьку мову Кузнєцов знав на відмінно.

Але ж Михайло мав інформацію на цього лже-Зіберта, тому швидко доказав йому, хто він є насправді.

ДОВІДКА

Служба безпеки ОУН мала інформацію про вбивство Кузнєцовим німецьких високопосадовців Прицманн, Ільгена і Доктора Бауера.

Допит вівся у формі переговорів, без застосування засобів примусу. Кузнєцов після деяких роздумів у всьому зізнався. Він розповів про свою розвідницько-терористичну діяльність, про багаточисельне більшовицьке підпілля на цій території. Виходило, що Кузнєцов це підпілля контролював, мав своїх агентів в УПА - колишніх військовополонених, які добре замаскувалися і чекали відповідного моменту для дезорганізації, а то і розвалу УПА.

Голова обласної ради ветеранів Дніпропетровщини, депутат облради від Партії регіонів Станіслав Шевченко вважає Кузнєцова героєм. «Український народ має бути йому вдячним», - впевнений він. «А оунівців, що заарештували Кузнєцова, треба було розстріляти. Коли Кузнєцов вбив німецького генерала, то німці просто почали проводити акції залякування», -переконаний Станіслав Шевченко.

Про ті «акції залякування» згадує і колишня жителька Острозького району Рівненської області Надія Ярмолюк: «Після вбивства німецького генерала в Рівному, в 41 році, німці знищили 300 жителів області. Моя знайома з Рівного, очевидець тих подій, говорить, що вбивали всіх поспіль: дорослих, дітей. Застрелили і її діда. Дівчині вдалося врятуватися, сховавшись у дитячому садочку».

У 90-річної Надії Ярмолюк виникає питання: коли Кузнєцов вбивав генералів, він хіба не знав, що у відповідь німці будуть нищити мирне населення?

«Це було все спеціально зроблено. Він на місці одного з вбивств течку залишив в машині з документами, начебто від бандерівців. Підкинув, - продовжує Артем Петренчук. - У відповідь нацисти заарештували тільки з райцентру Костопіль 120 чоловік. Їх відвезли у Рівне. А близько нікого з націоналістів не було. Хтось повідомив через когось, то в районі села Олександрія хлопці прийшли, але потяг вже проїхав, і заарештованих людей не встигли врятувати. Їх усіх безжально стратили».

Оунівський контррозвідник говорить, що серед вбитих було багато націоналістів. Зокрема, полковник армії УНР Коваленко, сотник УНР Ружицький. Був серед них і редактор друкарні ОУН у Рівному - Рибак, який боровся ще проти «панської» Польщі, був одним з головних організаторів ОУН на Костопільщині, отримав від поляків 12 років ув'язнення. Ще заарештували оунівця на прізвище Середа. (Йому вдалося втекти. Пізніше був одним з керівників СБ «УПА-Північ»). «Але більшість затриманих були простими селянами», - резюмує Артем Петренчук.

Хотілося б почути і версії працівників КДБ та НКВС, які «займалися оунівцями», їх погляд на діяльність ОУН-УПА, але, як сказали в дніпропетровському управлінні СБУ, останній з «спеціалістів» нещодавно помер. А Станіслав Шевченко порадив нам читати книгу «Сильні духом», «де все правильно написано», де бандерівців називають бандитами, які вбивали свій народ.

З книги Теодора Гладкова «Ніколай Кузнєцов»

В феврале 1944 года Кузнецов решил самостоятельно пробиваться на соединение с Красной Армией вместе с разведчиками Каминским и Беловым. Вероятно, именно тогда Кузнецов и написал рапорт одному из руководителей советской разведки, в котором подробно докладывал о всех своих делах, совершенных в тылу врага. Рапорт был подписан коротко: «Пух»; под этим кодированным именем Кузнецов проходил тогда в засекреченных документах. Конверт с рапортом положил в верхний карман мундира.

Настоящий разведчик, Кузнецов предусмотрел все, в том числе и возможную смерть от пули советского солдата, который не мог бы знать, что человек в ненавистном фашистском мундире на самом деле - воин той же самой великой страны. Николай Иванович рассудил, что если даже и придется ему погибнуть такой горькой смертью, то, обнаружив рапорт, похоронят его все же как своего.

С неделю Кузнецов, Каминский и Белов бродили по лесам, пытаясь приблизиться к линии фронта. В первых числах марта они вышли к селу Боратин.

Здесь разведчики и натолкнулись на банду националистов, переодетых в форму советских воинов...

Поняв трагическую ошибку, Николай Иванович сорвал с пояса тяжелую противотанковую гранату. Раздался оглушительный взрыв...  

Щоправда, з думкою Шевченка погоджуються далеко не всі ветерани Другої світової війни. Першим, чомусь, згадався фронтовик з Дніпроджержинська, який до пенсії працював простим вантажником. І на паради в честь Перемоги, організовані владою, не ходив. На питання сусідів, відповідав коротко: «Не можу я з тими мародерами з НКВС разом бути, бо вони... стріляли нам в спини». Також ми писали про дніпропетровця Василя Кудасова, який з боями дійшов до Берліну, і який говорить, що він росіянин, фронтовик, але нормально ставиться до ветеранів УПА. «Вони з комуністами воювали, а червоноармійців-фронтовиків не чіпали», - говорить Кудасов.

А бандитами ветерани називають представників нинішньої влади, яка сьогодні не хоче допомогти ветеранам навіть квартири відремонтувати. Не заслужили?

До слова, згадалася історія, про яку писав публіцист Володимир Гонський.

Іван Станжур воював за Україну в Радянській Армії. Пам'ятаєте радянський фільм «Спрага» про бої за Одесу, блокаду німцями міської водокачки і героїзм радянських воїнів при її розблокуванні? Іван Станжур - один з прототипів героя цього фільму. Після страшного поранення в тому бою він залишився без ока, партизанив на Чернігівщині. На запитання щодо його ставлення до ОУН і УПА відповів, що звичайний радянський воїн, захисник Вітчизни (а не імперії Сталіна), має ставитись до повстанців з великою пошаною. Декілька років тому влада навіть не відреагувала на клопотання про присвоєння йому «Героя України». Він говорив, що для «списочної» влади вони, ветерани, стали вже непотрібні навіть для показухи. Ні радянські, ні упівські...Натомість, звання «Героя» отримав Сергій Ківалов, причетний до фальсифікації результатів виборів Президента в 2004 році.

Іван Курпа - захисник Сталінграду, пережив блокаду 43 року. Сьогодні мешкає в Хмельницькій області. І не вважає СРСР переможцем у тій війні: «Це була перемога вільних людей: англійців, американців, французів... прості ж фронтовики боролись за свою землю, а не за комуністів, - говорить колишній солдат. - Між іншим, в СРСР був єдиний завод-гігант, який випускав алюміній. Він знаходився в Дніпродзержинську. Працював від Дніпрогесу. А коли почалася війна, Дніпрогес зруйнували, і ми залишились без алюмінію. Десятки тисяч тонн алюмінію для двигунів танків та літаків привозили з Англії, Канади, Південної Америки. От, у будь-кого запитайте, як ми перемогли, 50 тисяч нових танків з чийого металу зробили?»

Повертаючись до постаті Ніколая Кузнєцова, Артем Петренчук стверджує, що під час слідства Кузнєцов не вів себе по-геройськи. Він розколовся, здав усе своє підпілля: назвав псевдоніми, паролі. Просив, щоб його не били та добре годували. Погоджувався працювати на ОУН. Говорив, що може принести націоналістам багато користі.

Інформація, надана Артемом Петренчуком, повністю збігається з тим, що переповів Лука Павлишин, посилаючись на шефа СБ ОУН Миколу Арсенича.

«Умова була така: щоб не катували під час допитів, добре годували і, звичайно, зберегли йому життя». Але Миколу Кузнєцова таки розстріляли, і його тіло поховано неподалік містечка Дубно, що на Рівненщині.

Сподіваємось, у питанні загибелі Ніколая Кузнєцова, з часом, історики «розставлять всі крапки над і». І одним міфом «древнього СРСР» стане менше.

Автор — Олеся Ісаюк

Для підписання торішніх «харківських угод» дату вибрали мало не символічну – за 82 роки до того, 29 квітня 1918-го, на Чорноморському флоті вперше замайоріли синьо-жовті знамена

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

Джерело: Український тиждень

Автор — Іван Патриляк

Останній спалах збройної боротьби селян за особисті й національні права на землях Центральної та Східної України був на початку 1930-х

Сьогодні найрадикальнішою формою боротьби нашого селянства є тимчасова відмова здавати молоко за неприйнятними цінами. Схоже, ніщо вже не може розбурхати тихе болото «розселяненого» свого часу українського села: ані п’яні полювання на людей пострадянського латифундиста з почетом, ані щорічні цінові ігри зернотрейдерів, ані систематичні знущання заготівельників. У сучасній постколгоспній державі саме із селянами, на відміну від журналістів, шахтарів чи приватних підприємців, сильні світу цього не виказують аніякісінького наміру рахуватися. Українські дядьки, чого не скажеш про європейських фермерів, не блокують автострад сільгосптехнікою, не заливають молоком Верховної Ради. Та найцікавіше, що зі звичайних шкільних підручників історії ми знаємо зовсім інше селянство. Саме воно, останнє серед усіх соціальних верств, продовжувало боронити людську і національну гідність, завдаючи болючих ударів радянській владі.

Подільська буря

Після практично повної асиміляції наших еліт у Російській імперії вже до кінця ХVIII століття історія українського опору надовго стала історією селянства. Саме його спротив соціально-економічним заходам радянської влади на початку 1930-х років став останнім спалахом збройної боротьби за особисті й національні права на землях Центральної та Східної України. Народну війну 1920-х років було припинено на цих теренах не в останню чергу завдяки суттєвим поступкам селянству в рамках НЕПу. Аж у березні 1926-го звіт Державне політуправління УСРР повідомив, що «політичному бандитизмові» покладено край. Утім, невдоволення селянства соціально-економічною політикою радянської влади знову почало наростати від 1927-го й досягло апогею взимку-навесні 1930-го після першої хвилі суцільної колективізації та розкуркулення. Розпочалися масові заворушення практично на всій території радянської України. У деяких місцях спалахнули справжні збройні повстання. Вже наприкінці зими 1930 року масовою непокорою було охоплено 16 округів, зокрема всі 11 прикордонних. До 10 березня бунти поширилися вже на 18 округів УСРР. Лише в Тульчинському, Могилів-Подільському та Вінницькому ДПУ зареєструвало 81 збройний виступ.

27 лютого голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький прибув до Шепетівки, наказавши туди й до Козятина стягнути підпорядковані йому війська. Розгортання повстанського руху в прикордонному Шепетівському окрузі неабияк турбувало керівництво УСРР. 3 березня в селі Кузьминці Теофіпольського району виник повстанський загін чисельністю до 200 осіб, озброєних гвинтівками, обрізами та холодною зброєю, що діяв у тому ж таки Теофіпольському й Антонінському районах. Про масштаби виступу можна судити з того, що на 6 березня він охопив понад 10 сіл лише Антонінщини. На боротьбу з повстанцями було кинуто загін курсантів київської школи міліції та батальйон кавалерії з кулеметним взводом.

На придушення збройного повстання в селі Михайлівка Дунаєвецького району Кам’янець­­кого округу влада мусила вислати полк кінноти й артилерію.

На початку березня Балицький береться придушити селянські заворушення у п’яти прикордонних районах Одеського округу. У Червоноповстанському районі сформувалися збройні загони, які тимчасово встановили свою владу в селах Яськи, Троїцьке та Градениці, розташованих на березі Дністровського лиману на кордоні з Румунією. У Яськах роззброїли міліцію, тяжко поранили 10 більшовиків і активістів. Відбулися сільські сходини, де висунуто було вимоги повернути куркулів та їхнє конфісковане майно, розпустити колгоспи, роздати насіннєвий матеріал, видати для народної розправи представників комуністичної сільської влади. У Граденицях повстанці спробували ліквідувати заставу й відкрити кордон. Жителі села Яськи організували загін під проводом колишнього підпрапорщика царської армії Войтенчука. Вони перекопали вулиці, щоб перешкодити кінноті, край церкви встановили дротяну загорожу, пошкодили телефонний зв’язок на кордоні.

У середині березня Балицький керує придушенням селянських повстань на Поділлі, у його розпорядження, окрім частин ДПУ, надійшли значні сили регулярної армії. Про масштаби заворушень свідчить повідом­лення голови ДПУ із Тростянця (Тульчинський округ) до Харкова від 16 березня 1930 року: «Вчора приїхав до Тульчинського округу. Весь округ охоплений хвилюваннями та повстаннями. Із 17 районів округу уражені 15. На сьогодні хвилювання відбуваються у 153 селах. Радянська влада повністю вигнана з 50 сіл, де замість сільрад здебільшого обираються старости. Колгоспи ліквідовані у більшості сіл округу… У деяких селах – збройні виступи. Вириті окопи навколо сіл, які зайняті озброєними людьми. В деяких селах співають «Ще не вмерла Україна» і викидають гасла «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна».

Картину тотальної війни з радянською владою підтверджують записи наркома Робітничо-селянської інспекції СРСР Ґріґорія Орджонікідзе, зроблені в березні 1930-го: «…у трьох округах: Тульчинському, Шепетівському й Могилівському справжнє селянське повстання. Повстання придушене за допомогою збройних сил, з використанням кулеметів і подекуди гармат… В інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти».

Павлоградське повстання

Одним із найпотужніших на Сході України стало збройне повстання селян у квітні 1930 року на Дніпропетровщині, відоме як Павлоградське (за назвою району, де відбувалися основні події). 2009 року побачила світ присвячена йому збірка документів і матеріалів, що містила засекречені раніше дані ГДА СБУ та свідчення очевидців і їхніх нащадків.

Центрами руху стали Богданівка й Тернівка. Групи, що стихійно формувалися в інших місцевостях, орієнтувалися на ці два села. Метою повстання було повалення радянської влади. Хоча більшість організаторів і активістів того виступу були етнічними росіянами, метою його проголосили здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна».

Ватажки селян розраховували на те, що повсюди в Україні існують численні повстанські групи, в будь-який момент готові їх підтримати. Сподівалися також на допомогу міліції та військових частин. Спершу планували захопити місто Павлоград, де на базі місцевого полку Червоної армії проходили військову підготовку односельці-допризовники. Далі мали намір рухатися на Дніпропетровськ. Вірили в можливість революції всеукраїнського масштабу. 4 квітня на хутір Осадчий прибули близько 30 осіб із Богданівки на чолі з Архипом Воронкіним, Іваном Аксьоновим та Іваном Шелеповим. Наступного дня до них приєдналися хуторяни. Озброєні старими гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, кілками й вилами, повстанці розпочали ліквідацію органів більшовицької влади, радянського й партійного активу. Прибувши пополудні до Богданівки, вони вдарили у дзвони, закликаючи місцевих жителів іти на Павлоград. Селяни взяли під контроль міст між Богданівкою і Тернівкою, обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників із районною та обласною владою. Інший загін повстанців, поквитавшись із червоними активістами на хуторі Богдано-Вербки, вирушив до Тернівки, де поповнився місцевими селянами. Третя група з хутора Сонцеве також виступила 5 квітня й намагалась об’єднатися з богданівськими соратниками. Антирадянське повстання охопило села й хутори переважно Павлоградського, Близнюківського та Петропавлівського районів.

Про ці події керівництво округу дізналося 5 квітня опівдні. Перші суперечливі повідомлення не на жарт налякали владу. В інформації, що надходила з районів, фігурувала різна кількість повстанців – від 30 до 1 тис. осіб. Проти них було кинуто загін депеушників на чолі із заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу Зиновієм Галицьким. Їм допомагали 200 міліціонерів, зокрема й 58 кінних. Боротьба ДПУ та міліції з погано озброєними, непідготованими й слабо керованими людьми тривала впродовж 5–6 квітня й закінчилася поразкою селян. За підрахунками ДПУ, від рук повстанців загинуло 30 осіб. Самі селяни втратили 13 осіб убитими, п’ятьох було поранено.

Про придушення бунту голова ДПУ УСРР Балицький відзвітував генсеку ЦК КП(б)У Станіславові Косіору. Окрім інформації про втрати, вбитих і захоплених у полон селян, у звіті наголошено було на факті, що керівники «банди» намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України. За участь у виступі до відповідальності було притягнуто 210 осіб. 27 повстанців стратили. Звільнено було лише 19, решта отримала терміни ув’язнення від трьох до 10 років.

Зачистка голодом

Відчайдушний опір українських селян, які боронили свою людську гідність і звичний для себе господарський уклад, змусив вище партійно-державне керівництво СРСР тимчасово скоригувати плани соціально-економічних перетворень. Та сили, вочевидь, були нерівні. Упродовж попередніх років органи безпеки практично роззброїли селян. Балицький не без задоволення зазначав, що лише в деяких випадках повсталі були з мисливськими рушницями. Та, навіть незважаючи на погане забезпечення й організацію, за підрахунками дослідників, упродовж лише 1930 року ДПУ зафіксувало понад 4 тис. масових селянських виступів, у яких узяло участь близько 1 млн осіб.

Історія активного опору практично закінчилася після жорстокої пацифікації українського села голодом-геноцидом. Навколо теми Голодомору 1932–1933 років нині не вщухають політичні баталії, та очевидним є те, що його організаторам, окрім соціально-економічного, вдалося досягти й надзвичайно важливого соціально-психологічного ефекту: воля українського селянства до будь-якого опору на спустошених смертю теренах була остаточно зламана.

Парадокс, але в сучасній Україні, де злочинна сутність Голодомору, попри всі спроби вкотре ревізувати національну історію, поки що не піддана сумніву, ті, хто найдієвіше протистояв цьому злочину, й досі залишаються не реабілітованими.

Джерело: Український тиждень

Детальний огляд. Розподіл Росії.  

Як свідчить досвід імперій, — Римської, Російської— їхньому розпаду передує занепад центру, виникнення та становлення регіональних політичних, економічних центрів. Передумовами таких процесів є відрубність культури, формування власної регіональної економічної системи та еліти, що прагне до самостійності. Липа наголошує також на чинниках крові, характерних для певної спільноти, та на демографічному чиннику.

За висновками наукових досліджень, проведених професором Е. Самойлович ще в 1926 р., “експансія крові москвинів на північ та на схід даватиме добрі результати, зате в протилежний, український, бік дасть радше негативні висліди”. [6, 39] Це доводить сучасний стан колишніх колонізаторів. Москвини зливаються з населенням Сибіру, Далекого Сходу, уральських гір, середнього Поволжя. Тоді як в Україні та Польщі  московські села по складу населення через століття залишаються московськими. Українці не селяться обіч московських сіл, а якщо й так, то шлюбів не беруть.

Французький вчений Фуйє вказував ще за часів імперії на те, що російський центр втрачатиме своє політичне значення зі зростанням населення країн, віддалених від головного осередку. Липа подає динаміку приросту населення за 1858-1897 рр. . За цей час вона становила у Московії 30%, в Україні — 700%, на Уралі — 450%.

Все це свідчило про “зубожіння центру”. Саме більшовицька політика масових депортацій і пояснювала намагання зберегти імперію від регіоналізації.

Але якщо великі популяційні центри залишилися, то малі народи, особливо в 1918-1923 рр., “страшно вигибали”. Відтак залишилися щонайменше чотири осередки, що здатні до державотворення всупереч обставинам. Це Північно-Західний, що відповідає землям московського народу. Другий — Південний, що відповідає розселенню українців і взагалі теренові Північно-Східного басейну Чорного моря. Центр його експансії і населення і населення припадав би на південь від Києва, ближче до Донщини та Північного Кавказу. Третій центр — Середня Азія з її тюркським населенням. Врешті четвертий — Сибірський осередок на території Західного Сибіру з уральським промисловим районом.

Таким чином  Липа географічно окреслив частини імперії, що після її розподілу вестимуть власне державницьке життя.

Перед Росією завжди стояла проблема модернізації. Чим більше її впроваджували, тим більше відбувалася регіоналізація та відцентровість організованих нею ж економічно-національних сил. Відтак поставала проблема збереження імперії єдиним засобом: штучно сповільнювати розвиток країн як духовно, так і економічно. Про це свідчить вся російська історія. За першого натяку влади на правосуддя та реформи в Росії відразу ж поставали національні відрухи.

Це ще один аргумент на потребу розподілу Росії.

Липа пише, що для  нормалізації “гри сил” в Росію має прийти “новий порядок”. Найважливіше тут впорядкувати відносини в Східній Європі, оскільки становить 6/7 населення російських земель. Решта, попри величезні простори, є лише додаток з погляду популяційного. Сама природа встановила межі того поділу. Він проходить на стику ґрунтів підзолу та чорнозему, Півночі та Півдня. Лінія Смоленськ-Саратов приблизно відповідає межі цих двох хліборобських теренів, кожен з яких би обслуговувався двома промисловими районами. Північ — уральським, Південь — Донбаським.

У своєму розподілі Росії Липа керується економічним районуванням проф. Семйонова. Той виділяв у європейській частині нечорноземне пасмо — Московія, Білорусь, Урал та Прибалтика — та чорноземне — Україна з Середнім та Долішнім Поволжям і Кавказ. Азію Ділив на Сибір з Далекосхідни краєм і Середню Азію з Киргизією. [6, 51] “Цей розподіл відповідає і нашому розподілові Росії. Економічні межі тут обумовлюють і політичний зміст, і можливості життєздатного розвою.” [6, 53]

Перед детальнішим розглядом вище виокремлених територій, Липа визначає підхід, за яким він (розгляд) буде здійснюватися. Кожна окрема територія — це суб’єкт-об’єкт міжнародних відносин, самостійна одиниця. Відтак Липа виділяє Московію із з сусідніми Пн. Помор’ям, Надбалтією, Україну із сусідніми Кавказом та Закавказзям, Сибір із Далеким Сходом, Монголією, Сінь-Дзяном та Киргизія із туранськими республіками.

Московія. Центром і розсадником імперіалізму була і є Московія. Саме розподіл Росії може визволити її від панування  не національної керми, дасть можливість правного виховання населення, дасть тверде право власності, унеможливить безправ’я адміністрації. Московія має позбутися заради свого майбутнього земель, які не є етнічно московські. А зайнятися розбудовою своїх. “Чотирикутник РязаньВладимирТверьКалуга з містом Москвою в середині, заселений 30-ма мільйонами осіб творить національний життєвий осередок Московії.” [60 52] Він є натуральним демографічним центром для Горішнього Поволжя і Заволжя, а також північних областей з Архангельськом та Котласом.

Липа виокремлює серед москвинів три групи, беручи критерій діалекти. Перша — Новгородська, яка обіймає Новгород, Санкт-Петербург, Олонець, Вологду, Архангельськ, Перм. Друга — Суздальська. Це територія Горішнього Поволжя із Ярославлем, Костромою, Нижнім Новгородом, Казанню і Самарою. Третя — південно-Західна, що охоплює Москву, Калугу та чорноземні міста Тулу та Орел.  Кожна з них має своє геополітичне завдання. Північна організовує життя на Півночі та Надбалтії. Східна є економічною основою Московії. Південна — політичний центр та погранична область. Ці окреслені землі — най натуральніші границі Московії, встановлені від 1552 р. Саме в цих кордонах і можлива московська політика, тобто власна, самостійна, без унапрямлювання Росії, в якій і Московія “була знаряддям, так само не раз жорстоко експлуатованим, які інші країни.” [6, 59]

Будучи самостійною, Московія має перенести столицю із Москви до Нижнього Новгорода із стратегічного погляду: за 300 км проходить білоруський клин. Так заповідали багато москвинських вчених, зокрема Радищев.

 Звичайно, після розподілу в Московії залишиться багато з колишньої політичної системи. Тому національна влада повинна повернутися до власно геополітичної осі. Вона проходить по лінії розселення москвинів  Твер Нижній Новгород.

Липа пише також про економічну самодостатність. Промисловість Московії виробляє в двоє більше, ніж Україна. А орієнтація його на звичайного москвина підвищила б рівень сільського господарства, яке має потенціал забезпечити майже повністю всю країну. З цього приводу Липа цитує Сталіна:” Розвій іде до того, що всі області стануть у нас більш чи менш промислові, хоча кожна має і повинна мати свою сільськогосподарську базу, коли не хоче зайти в сліпий кут.” [6, 65]

Основою незалежності Московії є, як вважає Липа, “Північна морська путь”, яка забезпечує країну вільним виходом до всіх материків, відтак — до світової торгівлі. Чорне і Балтійське море не стратегічні, оскільки виходи через них до Світового океану обмежені іншими країнами. Через це особливої ваги набувають міста Мурманськ та Архангельськ. Велику роль відіграє тут і Балто-Біломорський канал — “найважливіша артерія Московії”, що сполучає два моря і дозволяє мобільно перекидати флот з одного в інше. Також важливі енергетичні запаси запілля та його людські резерви. Московія повинна бути позбавлена імперського минулого.

Україна.

Липа, прагнучи Незалежності України майбутньому, розводить в різні боки аби уникнути зіткнень, геополітичні напрямні України та Московії. “Коли поземною геополітичною віссю Московії є Горішнє Поволжя, то геополітичною віссю України є Північно-Східний берег Чорного моря. Коли в Московії величезна більшість рік тече на Північ, то в Україні всі ріки пливуть на Південь, з винятком одної Кубані. Найприроднішою віссю експансії України є південна вісь, так як найприроднішою для Московії є вісь північна”. [6, 70] Отже, Московія — це Північ, Україна — Південь.

Зі збільшенням населення та промисловості, зокрема на Сході та Півдні, українські маси посунули в тих напрямах, “опановуючи праве доріччя Дону, розміщуючися від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону”, а потім “із військовим характером почав заселювати терени північного Кавказу”. Попри боротьбу росіян проти такої природної експансії, які обмежили доступ до Криму та Дону, липа зазначає, що не у визначених “совітами” кордонах має постати українська держава. Її кордони — етнографічні, а не колонізаційні.

З процесами упромисловлення України геополітичні центри її всупереч давнім переносяться переважно на лівий берег Дніпра. З цього приводу дослідник дає ряд порад, що стосуються побудови шляхів сполучення у промислових районах, потреби чіткого визначення кордонів на Сході, запровадження суцільного судноплавства на Дніпрі та зрошення хліборобських ґрунтів.

 Кавказ. Виходячи з положення України  та потреби розподілу Росії, автор розглядає Кавказ х двох поглядів. По-перше. Це передусім природні багатства, зокрема нафта та цінні аграрні культури. Про стратегічність копалин Кавказу свідчить як російська, так і англійська політики. Друге. Через ці терени Україна може вийти до Перської затоки, відтак до світової торгівлі, а також до нових ринків, передусім нафтоносних — Іраку та Ірану. “Для молодих енергійних народів чорноморського басейну, а в першій мірі для України з кавказцями, дороги через Іран — це єдино можливі дороги до великої будуччини”. [6, 80]

Сибір.

Сибір не є частина Московії, а її колонія. Це і визначає його сьогоднішній статус. Те, що Сибір може бути самостійною державою, доводить в першу чергу сам клімат регіону (хоча цього замало). Він відрізняється від клімату європейської Росії настільки, що навіть за примусового перенаселення народів, зокрема українців, процеси “поворотнічества” (деколонізації) сягали місцями 50%. [6, 100] Відповідно до природних обставин місцеві жителі витворили культуру, що допомагає їм в житті серед не таких і сприятливих умов і відрізняє їх від інших народів. Саме це стало підґрунтям зародження сибірського сепаратизму. Він, як й інші подібні національні відрубності, відродження, пережив три стадії: культурну, економічну та політичну.

Вперше проявився у 1864 р. і розповсюдився по містах Омськ, Томськ, Красноярськ та Іркутськ. Документальне свідчення — відозви, що закликали до відокремлення від Росії, збройного повстання та “створення республіки на зразок північно-американських держав”. [6, 92] Головним рушієм руху став Микола Яринцев, що створив у Петербурзі сепаратистський гурток “Сибірський кружок”.

Коріння культурницького сепаратизму є в романтичній та народницькій літературі 19 ст. Вона, як стверджує Липа, була “в такому ж відношенні до російської, як американська до британської”. Микола Полевой відомий тим, що “підніс прапор літературного повстання Сибіру”. [6, 96]

 Важливу роль у формуванні самостійницької думки також відіграло культурознавство. Для нього було чимало простору досліджень: стародавні культури уйгурського, китайського, та індо тибетського походження, культури Танно-Туви, Алтаю, Прибайкалля. Ці дослідження оформились у створений “Інститут Дослідження Сибіру” в Томську.

 У відомій “Декларації 29 червня 1918 р.” було сформульовано основні положення економічної самостійності Сибіру. Його рушіями були спочатку кооператори, які проголосили “потребу сприяння і підсилення продуктивності Сибіру”. [6, 97] Купецтво — це другий, вищий рівень економічного сепаратизму, яке мало торгівельні зв’язки із Середньою Азією, Монголією, Північним Китаєм та навіть Англією.

Відтак постали питання, що потребували розв’язку. Основні з них торкалися внутрішнього устрою та політики Росії щодо нього. Місцеві жителі хотіли, по-перше, щоб до них ставилися як до рівноправних, а не як до колонії. По-друге, сибірська інтелігенція розуміла важливість  існування національної еліти, що не могла сформуватися без власної вищої школи, яку росіяни свідомо не бажали фундувати. Кооператори та купці протестували проти несправедливої економічної політики Росії щодо Сибіру, коли московська промислова продукція в Сибіру продавалася дорого, поза як сибірська в Московії — з перешкодами. Населення ж загалом, особливо прив’язане до землі, противилося перерозподілу землі на користь нових переселенців. “Сибіряками” називали всіх жителів, як слов’ян, так і, застосую російський термін, “інородців”. Проти нищення останніх виступала вся сибірська інтелігенція.

Культурницьке та економічне відрубництво з часом переросло у політичний самостійницький рух. Перший крок було зроблено в лютому 1917 р., коли були закладені земства, що протиставлялися і царизму, і більшовизму. Останні через це мали багато проблем. І. Багряний цю ситуацію описав у романі “Тигролови”. Вищим органом , що об’єднував земства, була “Сибірська обласна дума”. Їй передував організований у Томську “Сибірський обласний союз” та широка пропагандивна акція, що велася пресою, самоврядуванням та парламентської фракцією Сибіру в Петербурзі.

Однак, пише Липа, попри органічність сибірської державності, час її тривалості був недовгим. Це хоч і створило прецедент, та не створило традиції. Комуністи врахували це у своїй сибірський політиці, розділивши єдиний Сибір на декілька областей та усунувши саме поняття його окремішності. Під назвою “Сибір” виділено лишень його частку — Західний Сибір із Омськом, Іркутськом і Красноярськом.

А перед тим “Рада міністрів тимчасового уряду Сибіру” на чолі з Дербером проголосила “Декларацію 29 червня 1918 р.”, де себе оголосила центральною владою Сибіру і звернулася до держав світу із проханням про визнання незалежності Сибіру.

22 жовтня 1923 р. група борців, покидаючи Владивосток, на будинках підняла біло-зелений прапор як символ продовження боротьби за незалежність Сибіру.

Але еміграція політичної самостійницької еліти не означає, продовжує Липа, що ідея окремішності Сибіру загинула. Сибіряки, за етнографами, виділяються як окремий від москвинів та сибірських народів етнос. Їм характерний реалізм, енергійність, практичність, здібність до самодіяльності та відсутність російського патріотизму, про що свідчить побудова тріумфальної арки для Наполеона в 1812 р. Відрубність культури та характеру обов’язково породить відрубність політичну, принаймні автономістську.

Можливий державний центр — це міста Західного Сибіру, де сконцентровано більшість населення. Те, що всі залізниці несуть у собі не доцентровий характер і більше поєднують Середню Азія з Сибіром, ніж з Росією, зазначає Липа, “матиме велике значення в будуччині”. [6, 107]

Туранські республіки.

Туранські землі у складі російської імперії охоплюють терени сучасних країн Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизстану, Таджикистану разом із Ойротією в Зх. Сибіру та Азейбарджаном. Липа розглядає перші п’ять, оскільки інші знаходяться в межах уже виділених теренів. Щодо цих п’яти країн і проводилася азійська політика Росії, саме вони мають бути виділені з Росії в окремі незалежні держави.

Просування Росії вглиб Середньої Азії відзначалося численними перешкодами у вигляді місцевої культури та релігії — ісламу. У завоюванні вона використовувала традиційні імперські методи: розділ єдиного на частини, нищення еліти та традицій народу, сіяння національної ворожнечі та заселення осадниками.

 Щодо Киргизії, то Росія підбивала її шляхом заселення території осадниками. Більшовики пішли далі, наголошуючи на  “приземленні кочовиків”, в той же час не забуваючи й про колонізацію осадниками. Пізніше до цього було додано і боротьбу із родовим ладом та ісламом.

“Розшматування Туркестану” проводилося дуже важко, оскільки він “був занадто органічним і занадто чужим”. Перед тим, як перейти до “традиційних методів”, Росія вела постійні війни. 2/3 локального бюджету йшло на потреби армії. Для подолання економічної самостійності окупанти встановили високі податки, а в додачу “систематичний грабіж земель, визиск робітників на чащарнях бавовника і гноблення всякої промислової ініціативи з боку місцевого населення”. [6, 126] Швидкими темпами йшла пролетаризація краю. Після повстання Енвер-Паші, “найславнішого молодотурка обіч Кемаля”, осадники найбільше зусиль вклали у викорінення почуття єдності Туркестану. Як було розділено Казахстан та Киргизстан, так протягом 1929-32 рр. постали Туркменістан, Узбекистан та Таджикистан із гірським Бадахшаном. Паралельно викорінювалася ідея єдності Туркестану. “За підставу більшовики взяли національний принцип, протиставивши його расовому — тюркізму”.

Радянська окупація цих земель призвела до втрати народами, що її заселяють, колишньої енергійності та войовничості. Липа пише, що вони справляють враження “народів колись ще кремезних, самовпевнених, а тепер зламаних в своїй силі”. [6, 131] “Ще довгий –довгий час народи Туркестану не будуть могти впровадити пантуранську ідею в життя,— стати осередком цього руху. Туркестан є занадто розшматований”. [6, 132

Ідея “Розподілу Росії” та українська зовнішня політика.

Система міжнародної безпеки, що ґрунтувалася на біполярності світу, після свого розпаду породила нові проблеми та питання. Їх різнобічні аспекти стоять в центрі уваги національних держав, зокрема України, оскільки легко здобута самостійність може так само легко бути втраченою. Середовище, в якому зараз перебувають держави невизначене і тільки починає окреслюватися. І якщо в цей час не приділяти достатньої уваги можливим конфліктам, то тоді буде вже складно втримати ситуацію під контролем.

Україна, після здобуття Незалежності, в порівнянні з іншими пострадянськими республіками, відносно спокійно пережила хаотичний стан державних справ. Проте і вона має досвід критичних ситуацій, таких як, наприклад, проросійський сепаратистичний виступ в Криму, міжнаціональне протистояння в Криму, конфлікт із “гарантом“ української військової безпеки навколо Тузли.

Ці та інші проблеми є наслідком невизначеності політичної еліти щодо принципових питань національної безпеки. Сюди можна додати і її недостатню сформованість як саме національної.

Концепція зовнішньої політики України була викладена в Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.),  Акті проголошення незалежності України. Базовим документом зовнішньої політики є “Основні напрями зовнішньої політики” (липень 1993 р.), в якому визначені основні пріоритети діяльності держави на міжнародній арені. Серед них — розвиток двосторонніх відносин, особливо з прикордонними державами, також із західноєвропейськими країнами, їх міждержавними об’єднання та країнами СНД, особливо Росії. Відтак, основною лінією зовнішньої політики є балансування між НАТО та Росією.

Двовекторність  не є стратегічним здобутком, як це вважають сьогоднішні керівники держави. Вона — має бути тільки тактичною, не більше, оскільки не відповідає розвиткові держави як такої, що без зовнішньої допомоги може захистити себе від агресії. Така політика є політика самообмеження, що вигідна всім сусіднім державам. Україна, якщо хоче бути великою, не може підпасти під однозначний вплив значних геополітичних потуг світу — США та Росії.

Огляд ситуації, що склалася навколо України, наводить на невтішні висновки, оскільки всі ті, кого називають “стратегічні партнери”, давно позбулися наївної цікавості, “пострадянського романтизму” у відносинах з України.

США, які прагнуть домінувати глобально, розглядають Україну як протиставлення могутності Росії в регіоні. Ця країна зацікавлена в самостійності України, в її геополітичних ініціативах, таких як, наприклад, ГУУАМ. Хоча загально українсько-американські відносини все-таки розглядаються через призму американсько-російських відносин.

Європейський Союз, до якого нам попри небажання самого ЄС варто намагатися пробитися, розглядає Україну як буферну зону, своєрідний санітарний кордон між ЄС та Росією. Ця організація схильна віднести Україну все ж до зони відповідальності Москви. В найближчий час значних посувів у справі вступу нашої країни до ЄС навряд чи варто очікувати. Така позиція випливає як з історичного досвіду, так із сьогоднішніх реалій. Європа більше звикла до “спілкування” з Росією, з нею, а не з Україною вона мала столітні дипломатичні відносини, союзи та війни. Економічно справа в тому, що Європа на 40% залежить від російських енергоносіїв. Відносини в європейсько-російських відносинах умовно можна назвати “енергетичними” по осі “Європа-Росія”. Це намагання ЄС як самостійної сили пояснюється прагненням скинути із себе “тягар” США як у сфері економічній, так і в рамках НАТО. РФ для ЄС — стримуючий фактор в експансії США та засіб уникнення “нерівномірної безпеки” всередині НАТО у разі створення Вашингтоном власної системи “протиракетної парасольки”.  

Поведінка РФ після розвалу СРСР природна. Це випливає із її історичного минулого. РФ доклала всі можливі зусилля для утримання контролю над колишніми “братніми” республіками. Прикладів тому хоч відбавляй, як в минулому— кримська автономія, справа з Чорноморським флотом, економічне протистояння, Тузла тощо,— так і можливих в майбутньому — плани Росії щодо побудови транспортних каналів в обхід України. За останні роки Росія значно програла в своїх імперських претензіях. Це породило відверту шовіністичну реакцію і політичної еліти, і звичайного народу, який, як свідчать соціологічні дослідження, готовий пожертвувати “дружбою” на користь великодержавності. 

З вище написаного можна зробити висновок. У найближчий час Україну не чекає “світле майбутнє”. Зараз іде боротьба за утвердження державності та відвоювання свого місця в системі регіональної безпеки.

“Розподіл Росії” Юрія Липи разом із “Призначенням України” та “Чорноморською доктриною” — це альтернатива сьогоднішній зовнішній політиці України. За своїм змістом в основі, не в деталях, оскільки багато чого змінилося, вона стратегічно окреслює перспективи та потреби України. Її також можна протиставити розгляду України іншими країнами як “буферу між” або другорядною, проміжною країною в певній системі безпеки. Оскільки на даний момент нічого не пропонується кращого і в майбутньому не запропонується.

Ідея розподілу Росії в най ближчий час має стати ключовою в українському гео- та зовнішньополітичному світогляді. Він має прийти на зміну нав’язаним стереотипам про “братній народ”, “велику Росії, що завжди допоможе” і “без Росії Україна неможлива” , в яких є прихований зміст, що Україна не здатна сама вирішити проблем, тим самим прирікаючи себе на статус “зони життєвих інтересів” Росії. Кожен український політик, військовий, дивлячись на географічну карту Росії, має задумуватися не над величчю, а над знесиленням і, врешті-решт, її розподілом.

Беручи цю ідея за основу в українсько-російських відносинах, Україна має активізувати свої ініціативи з приводу створення та пожвавлення регіональних об’єднань, в основі антиросійських,—ГУУАМ, Балто-Чорноморське співробітництво, військового співробітництва з сусідами, активно протиставлятися економічному впливу російського капіталу, шукати справді стратегічних партнерів, як на мене, це може бути Польща в Європі. На територіях, де Росія активно використовує російськомовне населення як “п’яту колону”, Українці мають перейняти інформаційне поле під свій контроль. Надавати допомогу країнам, які теж мають схожі проблеми,— Закавказькі республіки, Молдова, Білорусь, Казахстан та ін. В цьому ж руслі Україні важливо допомагати (зброєю, фінансами, за потреби — і притулком для політичної еміграції) і внутрішньо російським автономіям, прикриваючись “правами людини”, “культурним співробітництвом” тощо, які мають сепаратистські настрої, зокрема Чечні та фінно-угорським народам.

Така постановка питання в політиці викличе відповідну реакцію Росії. Але це — тільки додатковий аргумент для продовження такого відношення та політики щодо неї.

Висновок

Розподіл Росії як ідея довершує всі попередні ідеї, наприклад Хвильового чи Донцова, про повний розрив із Росією. Вона починає новий етап у розвитку національної ідеології.

Ідея розподілу Росії має неабияке виховне значення в після колонізаційній Україні.

Встановивши розподіл Росії як мету в зовнішній політиці, Україна як держава має перспективи стати сильним та важливим гравцем світової політики. Така постановка питання спонукатиме до пошуку правильних шляхів розвитку України.

Існування Росії в принципі — загроза для України. Вільна і незалежна Московія, як й інші національні республіки — запорука здійснення вічних прагнень України.

Читачі Ю. Липи після Другої Світової війни сумнівалися в його ідеях, скоріше розглядаючи їх як “душевні ліки”, ніж як реальну можливість. Проте час все таки довів таку можливість. Головне полягає в тому, що розподіл уже давно триває і є підстави для його продовження.

http://cdpr.org.ua/content/view/189/94/

«Радянський Союз утворився 1922 року, але його історія починалася в палеоліті»
К. Галушко, Український тиждень

На початку лютого цього року генеральний консул Російської Федерації у Харкові Всеволод Філіпп повідомив про плани відкрити в Харкові 5 кабінетів «Русского міра» в додаток до вже наявного одного центру російської культури, що з 17 червня 2009 р. функціонує при Народній українській академії. Як відомо, географія «Русского міра» в Україні цим не обмежується. Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Київ та Рівне також мають подібні представництва.

Останнім часом про «Русскій мір» чутно досить багато, проте не всім відомо ж що це таке. Спробуємо з’ясувати.

«Русский мір» є фондом у формі громадської організації, створеної згідно з Указом Президента РФ, засновниками якої виступають Міністерство закордонних справ та Міністерство освіти і науки РФ. Основна офіційна мета фонду – популяризація, розвиток російської мови в світі як важливого компонента російської культури. Фінансування фонду здійснюється серед іншого за рахунок федерального бюджету (у 2009 р., наприклад, – це 500 млн. руб.). Осередки фонду – центри російської культури та інші подібні утворення існують в багатьох країнах світу: перш за все у колишніх радянських республіках та країнах соцтабору, США, Німеччині, Бельгії, Італії, Китаї тощо.

На перший погляд, нібито нічого особливого. Проте дещо наводить на роздуми. Зрозумілий сенс існування осередків фонду в таких країнах як США чи Велика Британія, де в емігрантів виникають проблеми зі збереженням рідної мови. А от активне поширення представництв фонду в Україні, зокрема, в тому ж Харкові, викликає принаймні подив, адже проблеми російської мови в нашій країні існують хіба що тільки в хворобливій уяві окремих її носіїв по цей бік кордону та в російській пропаганді.

Ситуацію дозволяє зрозуміти, по-перше, більш уважне вивчення та осмислення завдань фонду. Це і сприяння створенню та діяльності російськомовних організацій, засобів масової інформації, інформаційних ресурсів в різних країнах, і формування сприятливої для Росії громадської думки, і багато інших подібних завдань.

По-друге, багато відповідей дає аналіз соціальних умов, в яких фонд виник та функціонує. У цьому відношенні багато чого пояснює характер держави, котра його створила. Які особливості останньої відіграють тут вирішальну роль? Насамперед це втрачена велич російської, згодом радянської, імперії, що не дає спокою росіянам, залишаючись каналом компенсації соціального невдоволення. Такі настрої вдало експлуатуються владою з метою відвернення уваги власних громадян від нагальних проблем. Також це вагомий економічний інтерес Газпрому, обслуговуваний авторитарним державним правлінням.

У результаті маємо сусіда, який в плані просування власних інтересів налаштований експансіоністськи та хворобливо чутливо сприймає будь-які спроби виходу зі своєї сфери впливу колишніх колоній. Помаранчева революція показала Росії всю небезпеку отримання на своїх кордонах незалежного сильного гравця, потенційного учасника НАТО. Це і викликало чергову хвилю протидії, спрямовану якраз на поле вирішальної битви – свідомість українських громадян. Не одну сотню років попередники сучасних російських політиків наполегливо працювали з нею, досягнувши значних успіхів. Отже створена культурна близькість до Росії, зав’язана на спільній історії та російській мові, відомій значній кількості українців – це те, що готове принести кремлівським старанням найлегші плоди.

Таким чином у сполученні з сутністю російської держави взагалі та сьогоднішньої зокрема це означає іншу, зовсім не безневинну якість діяльності «Русского міра». Пересічна громадська організація культурного спрямування, метою представництва якої у Харкові є всього-на-всього надання доступу до літератури та вивчення російської мови, перетворюється на грізну зброю інформаційної епохи. Фонд стає черговим вагомим важелем впливу на всесвітній російськомовний простір, зокрема, в сфері формування громадської думки. Показовими в цьому плані є заголовки новин на офіційному сайті фонду: від «Севастополя в контексте русской истории и культуры» до «Фильм «Спасибо Путину!» стал призером севастопольского кинофестиваля» та «Доклад Хрущева: глупость или измена?» (з висновком, що хрущовська десталінізація це все-таки «глупость»).

Інший напрямок ефективної реалізації свого призначення – це покращення комунікації Кремля з російськими організаціями за кордоном. Найважливішим є економічний момент такої взаємодії: фонд через створені осередки отримує можливість офіційно фінансувати потрібні іноземні організації, що слугують його цілям (вже станом на 2009 р. він фінансував 20 культурних проектів в Україні, в т.ч. наприклад, соціологічні дослідження з доведення необхідності введення російської як державної, організації підкарпатських русинів). Не секрет, які настрої панують у середовищі адресатів кремлівської допомоги, тому в підсумку Україна отримує канали для активного підживлення з-за кордону проросійської п’ятої колони.

Ще одним напрямком діяльності фонду є релігійний: серед його завдань – активна співпраця з російською православною церквою та іншими конфесіями. Це гармонійно доповнює посилену останнім часом активність цієї церкви у справі кремлівської пропаганди на теренах України та щодо зміцнення своїх організаційних основ через витіснення церков, що є конкурентами Української Православної Церкви Московського Патріархату.

Проте фонд – це лише так би мовити інституціональний аспект «Русского міра», його організаційне оформлення, рекламне найменування. Значно серйознішим є аспект ідеологічний. «Русскій мір» постає як ідея, ідея особливої спільноти, об’єднаної російською мовою, культурою, православним християнством. Йдеться про сферу потужного тяжіння довкола Росії, цілеспрямованої в своєму прагненні збирання земель у межах колишніх імперських кордонів. Реалізується цей задум осучасненими методами – через збирання людей у мовно-культурно-релігійній спільноті. За влучним висловлюванням Вітаутаса Ландсбергіса в інтерв’ю «Українському тижню», «Русскій мір» – це черговий міф відчуженості (від неспроможності) та протистояння (російської цивілізації – західній – авт.), аж до нової експансії».

Показовою в цьому плані є назва організації. Це не «Российский мир», а саме «Русский», як наголошує Вячєслав Ніконов, виконавчий директор правління фонду, ностальгуючи за єдністю в межах однієї етнічної групи «великороссов, малороссов и белорусов” та апелюючи до руської історичної спадщини, спільної у науковій та побутовій міфології трьох народів. У своїй статті на офіційному сайті організації він нарікає на політиків 20-го століття, що звузили термін «русский» до значення етнічно-російського, що відрізняється не тільки від державно-російського, але й від українського, зокрема. «Собственно, в этом и проявилось в значительной степени различие между русским и российским – чтобы вычленить Украину из единого российского целого, из единого российского тела», – продовжує Ніконов. Перевагу ж обраного терміна очільник «Русского міра» пояснює його первинним сенсом, в якому об’єднуються три згадані народи, а також сенсом етнічним, що пов’язує тих членів «миру», що мешкають поза російською державою. До речі, В. Ніконов в минулому – високопоставлений партробітник, помічник голови КГБ, активний російський політичний і громадський діяч.

В один голос з Ніконовим проповідує голова Російської Православної Церкви Кірілл – напевно найбільш відомий пропагандист згаданої ідеї. «Россия, Украина и Беларусь — это и есть Святая Русь», – любить повторювати патріарх, відомий своїми частими нав’язливими місіями в Україну та повчаннями наших співгромадян. Як зазначає Г. Друзенко у своїй статті для «Дзеркала тижня», своє призначення на землі патріарх вбачає не в несенні божого слова, а в ствердженні того самого «Русского міра», що виступає у нього якоюсь величезною самодостатньою цінністю. Призначення це не випадкове, воно логічно продовжує концепцію «Москви – третього Риму», сформульованої іншим священнослужителем півтисячоліття тому. Більше того, історичне минуле в поєднанні з релігійним чинником робить «щасливими» претендентами на святу єдність не тільки Україну, Росію і Бєларусь, але й Молдову та Казахстан.

«Русскій мір» – цілком логічне продовження кількастолітньої тенденції в політиці нашого північного сусіда. Йдеться про систематичний військовий експансіонізм та неодмінну ідеологічну обробку населення приєднаних країн. Остання супроводжується настирливим прагненням викорінити його мову, традиції, релігійні особливості. Історія Московської держави, згодом Російської імперії, Радянського Союзу – яскраве тому свідчення. Пропаганді виняткової спорідненості, одвічної єдності трьох східнослов’янських народів присвячувалася в ній виняткова увага. Окрім того ці ідеї підстраховувалися, наприклад, концепцією формування нової історичної спільноти – совєтського народу. Це було важливою запорукою утримування різних націй в одній державі.

Зараз часи змінилися, пряме збройне втручання – справа набагато складніша, але в арсеналі кремлівських політиків залишається ідеологія – часто не менш дієвий засіб. Він дозволяє, маніпулюючи масовою свідомістю, досить ефективно досягати поставлених цілей. Усунення культурних відмінностей між націями – надійніший шлях до усунення кордонів.

Варто відзначити, що ідея «Русского міра», впавши на сприятливий ґрунт фінансової підтримки, дає перші результати. Тільки вже в інтернеті окрім офіційного сайту фонду налічується ціла низка близьких по духу та назві сайтів, що активно розвивають посіяну ідею («Русский мир. Украина», «Русский архипелаг», «Русские в мире» тощо). Більшість з них відрізняється набагато потужнішою радикальною та, зокрема, українофобською позицією в матеріалах, присвячених нашій державі.

Очевидно, що на тлі слабкої самосвідомості та інертності українських громадян ідея «Русского міра» для України несе істотну загрозу. Значна частина громадян за посередництвом широкого набору знарядь політики «Русского міра» втримується в культурному середовищі Росії з неодмінно притаманними йому інтересами та цінностями. Це шкодить консолідації української громадянської нації, шкодить відродженню українського етносу, що потребує зараз величезної допомоги як з боку держави, так і з боку самого суспільства.

Наполегливість Росії в підтримці та поширенні власної культури в світі наводить черговий раз на роздуми про відповідну політику нашої держави. Точніше, про її відсутність. Маючи таку жахливу ситуацію зі станом національної культури, маючи необхідність протегувати її розвитку, українська держава за 20 років не наважилася стати на її рішучий захист. Подальше зволікання, рівнозначне знищенню української культури, продовжується і за теперішньої влади. Більше того, проросійські сили, що панують зараз в Україні, відверто і зухвало шкодять справі відродження українського культурного середовища. Не дістає такої потрібної підтримки і численна українська діаспора, що поступово розчиняється в основній масі населення країн проживання. Особливо складна ситуація зі східною її частиною, яка цілеспрямовано асимілюється в Російській Федерації.

Таким чином послідовне наполегливе впровадження ідеї «Русского міра» є проявом неявної, прихованої, але від цього ще більше небезпечної війни проти української ідентичності, цілісності українського суспільства і держави, як мінімум. У звичайній війні досить добре зрозуміло, хто, як і з ким воює, і це розставляє все по своїх місцях. А от у війні культурно-інформаційній може виявитися так, що переможена сторона ніколи не дізнається, що вона зазнала поразки, чи навіть, що вона існувала, як окрема сторона.

У січні 1991 року під стінами телевежі у Вільнюсі проти радянських танків і на захист демократії поруч з литовцями пліч-о-пліч стояли представники українських громадських організацій.

Це був не перший досвід активної співпраці між антикомуністичними рухами обох народів. На той момент загальновідомою була взаємодія українських та литовських дисидентів, легендарним стало співробітництво колишніх "лісових братів" з вояками УПА у сталінських таборах.

Спроби розгорнути спільну боротьбу робилися і перед цим, коли упівці зі зброєю в руках протистояли сталінському тоталітаризмові, розпалюючи вогонь повстання на західних околицях Радянської імперії. Одним із елементів цієї боротьби був прибалтійський рейд УПА 1950 року.

Командування УПА мало значний досвід організації успішних військово-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав. Протягом 1945-1949 років такі акції здійснено у Польщі, Словаччині, Чехії, Румунії. Їхнім завданням було налагодити контакт з місцевим антикомуністичним підпіллям та поширити інформацію про український визвольний рух у світі.

За результатами рейдів про УПА стали писати провідні європейські та американські газети, інформація про важку боротьбу в Україні стала відомою у світі.

Проте неможливим виявилося втілити перше завдання - місцеві підпільні рухи виявились надто слабкими і незабаром після завершення Другої світової війни були ліквідовані місцевими комуністами за активної радянської допомоги.

На кінець 1940-х антирадянська війна не вщухала тільки на Західній Україні та в Прибалтиці, особливо в Литві. Керівництво українського визвольного руху знало про ситуацію в цій країні, українці її уважно вивчали та обговорювали. Тож, улітку 1950 року було вирішено відрядити групу українських повстанців до Прибалтики.

Відповідальним за підготовку акції призначено Василя Галасу, тодішнього крайового провідника на північно-західних українських землях. Очевидно, цю справу доручено йому не тільки тому, що відправною точкою рейду були підконтрольні йому терени Волині, але й тому, що саме він мав найбільший серед керівників підпілля досвід у підготовці аналогічних заходів. У 1945-1946 роках Галаса готував рейди на Словаччину, у 1946-му розробив тактичну інструкцію для рейдів польськими теренами, а в 1947-му відправив до Західної Німеччини три сотні вояків УПА із Закерзоння.

Василь Галаса, організатор Прибалтійського рейду. Архів Центру досліджень визвольного руху.

Тож і цього разу Галаса підготував спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, то, крім звернення до народів Прибалтики - листівки "Литовці, латиші, естонці!" (українською та її скорочений варіант російською мовою), підготовлено окрему листівку "До білоруського народу". Для посилення пропагандистського ефекту повстанці використали як ілюстрацію чудовий дереворит "Воля народам! Воля людині!", виконаний відомим художником підпілля Нілом Хасевичем-"Бей-Зотом".

Основний наголос у заклику до народів Прибалтики був на необхідності налагодження тісної співпраці між визвольними рухами всіх поневолених СРСР народів.

"Литовці, латиші, естонці! - писав Галаса. - Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину - площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів...

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в’язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах нав’язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само".

У російському варіанті звернення читаємо: "Скріплюйте зв’язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик".

Очевидно, в 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945-1947 років, в яких брали участь сотні вояків УПА, котрі протягом кількох тижнів проводили операції на території сусідніх держав. Завдання налагодити зв’язок, пройшовши сотні кілометрів, і провести ефективну пропагандистську кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група повстанців. Таку групу доручено сформувати керівнику Ковельської округи Василю Сементуху-"Ярому". До неї включено 12 підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району "Рибаком". Повстанці настільки наповнили пропагандистською літературою наплічники (крім уже згаданих листівок там були інші підпільні видання, зокрема "Хто такі бандерівці і за що вони борються?"), що не змогли взяти більше харчів.

19 липня 1950 року повстанці перетнули кордон між УРСР та БРСР і вступили на територію Давидгородоцького району Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, повстанці рухалися конспіративно і протягом першого етапу рейду не проводили пропагандистської роботи на білоруських землях. Проте вже дуже швидко стало зрозуміло, що їхнє перебування не є секретом для радянських спецслужб, більш того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МҐБ. Зважаючи на це, 22 липня керівник групи вирішив змінити напрямок рейдування, а разом з тим відкорегувати поставлені завдання. Зрозумівши, що досягнути кінцевої мети рейду їм не вдасться, повстанці повернули на схід і розпочали активну пропагандистську кампанію серед місцевого білоруського населення.

Дереворит Ніла Хасевича "Свобода народам! Свобода людині"

Віднайдений нещодавно в архіві СБУ звіт про цей рейд відтворює атмосферу повстанських акцій на Білорусі: "До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: "Воля народам і людині!" уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав’язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя, особливо нарікаючи на сталінські колгоспи, в яких нічого не виплачують на трудодні, і сталінських колгоспних гайдуків, у тому числі й на того, який перед тим втікав від нас... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: "Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу". Довелося вже пережити горя білоруському народові під большевицьким пануванням.

Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав’язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу".

Дійшовши до ріки Прип’ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Туровського і Петриковського районів Поліської області, розпочали зворотний рух. 1 серпня 1950 року вони перетнули білорусько-український кордон і незабаром повернулися на місце своєї дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, повстанцям удалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх та ефективну пропагандистську роботу на білоруських теренах, головна місія рейду - налагодження стосунків із прибалтійськими партизанами - залишилася нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від західноукраїнських та литовських земель - в безкрайніх просторах Сибіру і Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в’язнів у сталінських таборах. Повстаннями 1953-1954 років вони розвалили саму систему ГУЛАГу.

А взимку 1991 року їхні онуки добили Радянську імперію, не давши танками розчавити молоді національні демократії.

Автор - Володимир В’ятрович

На місці Десятинної церкви буде збудовано храм церкви Московського патріархату. Про це повідомив головний архітектор Києва Сергій Целовальник.

За його словами, у відповідь на звернення УПЦ МП "пропонується створити платформу, під якою археологи змогли б проводити розкопки і де буде створено музей, а безпосередньо на платформі побудувати церкву. Але це буде будівництво нового храму, а не відтворення Десятинної церкви", – повідомив Целовальник.

Як відомо, Десятинна церква була зведена Великим Київським князем Володимиром у 989-996 роки. На її побудову Володимир Великий виділив десяту частину доходів держави.

У церкві були поховані сам Володимир із своєю дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.

В церкві покояться мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Частина мощів Климента дотепер перебувають у Римі. Інша частина в 988 була перенесена з Херсонесу в Київ князем Володимиром Великим.

Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонесу.

Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, у більшій частині якої на той час церкви, якщо вони були, мали розмір із кімнату.

Десятинна церква пережила чимало. У 1169 році військо, спрямоване на Київ суздальським князем Андрієм Боголюбським розграбувало Десятинну церкву, а також Софію, та підпалило Печерський монастир та інші церкви. За словами російського історика Ключевського, це був "перший великорос, який вийшов на історичну арену". За чотири роки, у 1173 році князі Русі під Вишгородом завдали суздальцям вирішальної поразки.

До 1240 року Десятинна церква слугувала усипальницею для найбільш видатних князів. З весни 1240 кияни під керівництвом тисяцького Дмитра почали підготовку до відбиття очікуваного нападу монгольських завойовників.

(Тисяцьким в Україні називався намісник князя, який очолював військове ополчення міста й околиць (так звану "тисячу") і виконував функції судової та виконавчої влади в місті).

Восени місто було взято в тісну облогу. Киянам вдалося відбити кілька штурмів. Монголи використовували в облозі міст пороки – тарани для тарану стін.

Біля Лядських воріт монгольські пороки знесли з верхівки оборонних стін Києва дерев’яні укріплення, встановлені на вершині валу. Під час бою було поранено воєводу Дмитра. Оборонці змушені були відійти на Старокиївську гору та використовувати для оборони старі вали "міста Володимира".

На вулицях Києва й у садибах міста точилися запеклі бої. У Києві археологи знайшли залишки чималої кількості будинків, дахи яких від вогню обвалилися й накрили як киян, так і монгольських загарбників.

На Старокиївській горі було зроблено нове укріплення навколо Десятинної церкви. Туди ж масово відступили рештки цивільного населення міста. Люди збіглися на хори кам’яної Десятинної церкви, збудованої ще Володимиром Великим у 997. Однак стіни церкви не витримали цього та ударів монгольських стінобитних машин і завалилися.

Останнє укріплення киян було захоплено ворогом. У Десятинній церкві монголи захопили в полон пораненого воєводу Дмитра. Через його хоробрість в обороні міста хан Батий залишив йому життя.

Заслугу за швидке виведення монгольських військ з території України літопис віддає воєводі Дмитру, який, побачивши, до якої згуби для рідної землі веде монгольське нашестя, порадив Батию йти в Угорщину.

Воєводу Дмитра призначив у Київ князь Данило Галицький. Навіть після монголо-татарського нашестя, як пише посол Папи Римського до монгольського хана Плано Карпіні, кияни в 1245 вважали своїми князями Данила Галицького та його брата Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.

У 1243 Данило Галицький разом з єпископами настановив кмітливого печатника Курила (фактично – першого міністра в цивільній адміністрації князя) митрополитом Київським і всієї Русі замість митрополита Йосипа, який загинув під час монголо-татарської навали.

Печатник Курило (Київський митрополит Кирило ІІІ) залишався на чолі Київської митрополії аж до 1281 року. Попри часті напади монголо-татар, він не залишив батьківщини й похований у Софійському соборі Києва.

Усе своє життя Данило Галицький присвятив боротьбі з монголо-татарами. Орда в цей час лишалася надпотужною силою, перебуваючи в зеніті своєї могутності. Монгольська держава контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи.

Жодна інша держава не наважувалася кидати виклик Орді. Данило Галицький і його держава почали боротьбу з монголо-татарами за століття до того, як інші країни почали всерйоз задумуватися над такою можливістю.

А що ж у цей час Москва, яка нині керує Московським патріархатом?

Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки Москви і за три століття до зародження мінімальної московської державності?

Питання риторичне. Тим більше, якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, що вийшли з Монгольської імперії, та виплачувала данину Кримові аж до початку XVIII століття.

Московське князівство виникло у 1277 році, тобто не лише після забудови, але й руйнування Десятинної церкви.

Перша згадка про москвичів в історії показова. У Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".

На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша". Тобто, замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".

Політика володимиро-суздальских, а згодом і московських князів у відносинах з Ордою полягала в тому, щоб виявами максимальної лояльності до ординських ханів, боротьбою зі спробами повстань забезпечити собі владу та право збирати данину й відсилати її в Орду.

У той час як Данило Галицький збирав коаліції для боротьби з монголо-татарами, будував фортеці та воював з ординським темником Куремсою, володимиро-суздальский князь Олександр Невський став названим сином руйнівника Києва (і Десятинної церкви!) хана Батия, сприяв розправі над власним братом Андрієм, а в 1257 влаштував жорстокі кари тим мешканцям Новгорода, які не хотіли проведення перепису й виплати монголо-татарам поголовної данини.

Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.

У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським. Адже це не лише українська духовна святиня колосального значення, але й останній бастіон опору киян монголо-татарській навалі.

Ще у 2005 році біля фундаменту Десятинної церкви на території музею була споруджена каплиця Московського патріархату, слід відзначити, за потурання тодішньої "демократичної" влади.

На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.

Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності.

Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.

Моральні потреби пастви в Росії, яка входить до десятки найбільш криміналізованих держав світу, схоже, турбує Московський патріархат значно менше, ніж побудова "русского міра" на споконвічних українських землях.

Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828-42 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.

Справа в тім, що ще у 1801 році синод Російської православної церкви заборонив будівництво церков в українському стилі, і запровадив норми будівництва церков в московському синодальному стилі, який формувався під істотним впливом казансько-астраханської шатрової архітектури.

Не виключено, що таку ж споруду хочуть звести на місці Десятинної церкви, аби підмінити старовинну Київську архітектуру "новоділом" "русского міра".

Хоча для відтворення Десятинної церкви з точністю на більш ніж 90% є всі умови: збережений фундамент, старовинні малюнки XVII століття та численні аналогічні церкви кінця Х століття візантійської доби, що досьогодні збереглися на територіях Греції, Болгарії, Туреччини, Кіпру, Сирії та Йорданії.

Але, за словами київського архітектора, чомусь планується "будівництво нового храму, а не відтворення Десятинної церкви".

Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Адже є елементарний факт: храм був релігійним центром Київської держави ще тоді, коли не лише Московської церкви, але й Москви не існувало.

Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.

Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення влади провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт в серці столиці.

Що ж стосується наявних опитувань щодо Києва, то ситуація ще більш разюча. За даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" та Київським міжнародним інститутом соціології у 2006 році, більше половини (50,3%) киян заявляли про приналежність до УПЦ КП, тоді як з УПЦ МП асоціюють себе майже в п ять разів менше (8,8%) киян.

Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість віруючих Московського патріархату.

Чому тоді українська святиня має перейти Московському патріархатові? Бо в Україні досі іноземне "іго"?

Російськомовні патріоти України шанують Бандеру, прагнуть у НАТО, навчають дітей українській мові й навіть думати не хочуть про союз із Росією.

Постулат багатьох вітчизняних націоналістів твердить: українець - не змія, роздвоєного язика мати не може. Отож говорити мусить рідною мовою. Але хочемо ми того чи ні, а реальність у нашій державі склалася інша: українці ще й які язикаті! І в багатьох на язиці переважає не українська, а російська мова. Але даремно вигадливий північний сусід потирає руки і зараховує до своїх "адептів" усіх російськомовних українців. Росіян шокує наш новий феномен - російськомовні українські "буржуазні" націоналісти. Вони вважають Бандеру Героєм, хочуть до Європи й НАТО, а не в Росію, воліють дивитися в кінотеатрах фільми з українським дубляжем і категорично проти російської як державної. "I’m from Ukraine!" На нашому курсі в університеті Женя Продаєва знала українську та історію України чи не найкраще серед студентів. Усе б нічого, але родом Євгенія з Маріуполя і завжди говорила лише російською - про європейські перспективи України та недолугу політику Росії щодо України. Таких, як Женя, у нас - мільйони: вони прогресивні, освічені, не ведуться на дешеву пропаганду й чітко знають: вони - українці. "Хто такі російськомовні українські націоналісти? Росіянам не зрозуміти цього феномену! - пише у своєму блозі Сергій із Дніпропетровська, - це люди, які часто все життя говорять російською, але вважають себе українцями, а Україну - своєю Батьківщиною. Ми спокійно переходимо з однієї мови на іншу, у нас є друзі в усіх регіонах України. За кордоном на питання "Are you from Russia?" вiдповiдаємо "No! I’m from Ukraine." А після перегляду фільму довго намагаємося згадати, якою мовою він ішов. На клавіатурі в нас стоїть три розкладки: Ї, Ы, S. І ми з радістю дивимося на те, що наші діти ходять в українські дитсадочки, школи..." Для соціологів та психологів російськомовні "бандерівці"–білінгвісти із "західняцькими" орієнтирами - цікавий предмет для дослідження. Фахівці появу цих людей пояснюють так: мова сьогодні вже не є вирішальним чинником національної ідентичності, для людей постають важливішими спільні цінності й погляди. "Зародки цього явища у нас можна було спостерігати ще на початку 90–х, - каже Олег Покальчук, соціальний психолог. - Тоді серед російськомовних українців було модно сповідувати проукраїнські ідеї. Із часом через політичну кон’юктуру ця мода втратилася. Але тепер підросло нове покоління, яке не мислить лише категоріями мовних пріоритетів. Відбувається феномен, який переживали інші країни. Наприклад, Велика Британія породила не лише американський, а й індійський англомовний націоналізм. Франкофонні алжирці зробили свій внесок у незалежність країни. Іспаномовна - фактично вся Латинська Америка. Тому екзотичного в цьому явищі нічого немає. Для нас воно є позитивним хоча б тому, що органічне й унеможливлює політичні маніпуляції на мовному питанні". "Бєй–бєй маскалєй!" Свій "регіональний" патріотизм зрусифіковані українці, до речі, демонстрували ще за радянських часів - особливо яскраво це виявлялося у футболі. Традиційне протистояння київського "Динамо" та московського "Спартака" виростило ціле покоління футбольних патріотів, а російськомовні кричалки "Бєй–бєй маскалєй!" москвичі особливо образливо сприймають і зараз. "Із пісні слів не викинеш, - посміюється Андрій, один із "рупорів" фан–клубу "Динамо–Київ". - До сліпої ненависті щодо росіян, звісно, у нас не доходить (незважаючи на образливі "кричалки", можливі бійки після матчів). Але так склалося історично, що поняття українського патріотизму було завжди складовою ідеології у наших футбольних фанатів. Узагалі футбольний фанатизм - це одна з небагатьох об’єднуючих субкультур: на наших трибунах разом уболівають і радикально праві націоналісти, і більш помірковані російськомовні фанати. А щодо мови... Усе просто: у мене, наприклад, мама - росіянка, батько українець. Я тут народився, люблю Україну, поважаю її історію. Але все життя розмовляю російською. Мої друзі російськомовні, але я б хотів, щоб мої діти говорили українською. Бо це моя земля, моя батьківщина". Патріотизм у цифрах Прикметно, що подібну думку поділяє більшість російськомовних українців - про це свідчать соціологічні опитування. Останні дослідження Центру Разумкова з цього приводу свідчать, що близько 37 % українців у повсякденному житті використовують саме російську мову. І при цьому 86% із них сприймають Україну як свою Батьківщину, а 72 % визнають себе її патріотами. При цьому лише 4 % опитаних вважають, що російській мові потрібен статус державної. "Якщо говорити про українські орієнтації загалом, то фактично міста від Києва до обласних центрів Центральної України є проукраїнськи орієнтованими, але розмовляють вони переважно російською мовою, - каже Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, завідувач відділом соціально–політичних процесів Інституту соціології НАНУ України. - З адміністративних одиниць Київ є єдиним, де розмовляють переважно російською мовою, але який категорично не визнає державний статус російської мови". Олександр Вишняк переконує, що проукраїнськи налаштовані громадяни - це, перш за все, за етнічною приналежністю на 99% - українці, хоч і зрусифіковані. "Йдеться про регіони Центральної України, так звану її "помаранчеву" частину, - каже науковець. - Саме мешканці Центральної України мають досвід життя за різної влади, і кожного разу вона була для них чужою. А населення жило і єдналося. Тому ця частина мешканців України завжди була антиімперська, незалежно від того, русифікована вона чи ні. Інша справа - Південно–Східна частина України - там уже панують інші настрої". Скептичне ставлення до Росії, кажуть експерти, - це якраз наслідок її імперської політики щодо України. Підкидає тепер хмизу в багаття і відверта проросійська політика нинішньої влади. "Російськомовні українці, які налаштовані проукраїнськи, орієнтуються на європейські цінності, вони не сприймають політику Росії, і цьому навіть спільна мова не завада, - зауважує Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України. - Бо перспективи України як демократичної держави більше відповідають їхньому світогляду. І це не етнічний націоналізм, а, швидше, політичний: такі українці сприймають Росію як загрозу для слабкої демократії в Україні. І їхня позиція - це для них єдиний шлях зберегти саме національну ідентифікацію і суверенну позицію. І такі люди будуть зав­жди становити певний ресурс формування національної свідомості, національної культури в Україні. А їхня російська мова - це природнє явище: досвід російськомовного спілкування був надто великий, не забувайте про це". "Бандера для нас Герой!" Українофобів у Росії, звісно, такий "розклад" не надто влаштовує - вони активно б’ють на сполох. "Малоросам" мало принижених українською мовою росіян - тепер у "братній республіці" коїться справжнє лихо - пішла хвиля нового націоналізму, "ізвращьонного"! Один із відомих російських фондів, який активно "рятує" Крим від України, на своєму сайті нещодавно розмістив справжній "крик душі": "...Давно пройшли часи, коли членами радикальних ультранаціоналістичних організацій в Україні ставали лише україномовні українці. Тепер в їхніх лавах достатньо російськомовних людей із російськими прізвищами! Націоналісти з’являються навіть у таких оплотах російської свідомості, як Одеса і Харків!.." У страху, як відомо, очі "радикально" великі. Але й диму без вогню не буває. Одесит Станіслав запевняє: в Одесі й справді побільшало націоналістично спрямованої молоді - сам із таких. Хоч і здебільшого російськомовний. "В Одесі важко переходити на українську, - каже хлопець, - середовище російськомовне, наштовхуєшся на нерозуміння. Але протягом останніх років молодих людей, які сповідують проукраїнські погляди, значно побільшало". Станіслав, який був гарним другом Максима Чайки (одеського активіста націоналістичної організації "Січ", якого два роки тому вбили у сутичці з учасниками "Антифа") певен: проукраїнські одесити почали гуртуватися саме після вбивства Максима. "Молодь почала цікавитися, чим цей хло­пець займався, - каже Станіслав. - Коли був ще Максим живий, таких проукраїнських хлопців в Одесі можна було перерахувати на пальцях. А зараз я добре знаю кілька десятків". Станіслав переконаний: мова - не визначальний чинник, це лише спосіб передачі інформації: "Людям важко перевчатися. Якщо ти народився на Донбасі чи в Одесі, сім’я розмовляє російською, всі навкруги - російськомовні, стати україномовним - непросто. Але коли людина дорослішає, вона багато чого переосмислює й обирає свій шлях. У мене, наприклад, є друзі з Донецька, які підтримують ідею Бандери та УПА, але лишаються російськомовними. Той же Максим Чайка теж спілкувався російською - з друзями, батьками, - але він один із перших з молодого покоління почав сповідувати ідеї українського націоналізму. Він перший почав в Одесі організовувати марші Шухевича..." "Головне, що в тебе в голові, а не на язиці" Голова Полтавської "Просвіти" Микола Кульчинський вважає, що поява російськомовних прогресивних українців - позитивне явище, яке аж ніяк не загрожує ні існуванню нації, ні українській мові. "Я таких людей немало зустрічав у своєму житті, - каже пан Микола. - І питомих росіян немало зустрічав таких, які, ставши на сторону українського народу і відчуваючи провину росіян за жорстоку колонізацію України, принципово віддавали своїх дітей в української школи, прищеплювали їм любов і повагу до української мови. Переходити багатьом російськомовним українцям на українську важко - над ними тяжіє досвід, мовне середовище. Але, думаю, природно шлях таких людей, духовний поступ приведе як не їх, то їхніх дітей до української мови". Киянин Віталій, популярний блогер, відомий в інтернет–спільноті під ніком "pekelnyi–bulba" завдяки своїм "стьобним" коміксам на тему російсько–українських відносин, також усе життя говорив російською. Це останні півтора року він спілкується переважно по–українськи, створив настільну гру на тему українських визвольних змагань, козацький календар. А останній доробок у рамках спільноти "Львівське метро" - "Бандерівський календар–2011" із "живописними" картинками повішених "москалів" викликав цілу хвилю обговорень. Віталію навіть ЗМІ "приписують" п’ять років позбавлення волі за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Не всі розуміють, що і сама спільнота, і календар - відвертий "стьоб" і така собі відповідь на маразматичні заяви про "звєр­ствуванія бандерівців" і приниження росіян. "Докотився" Віталій до такого життя не одразу: "У Києві люди жили у штучно створеному російськомовному середовищі, - каже хлопець, який за фахом, до речі, історик. - Це у Луцьку чи Тернополі дітей змалку залучали до патріотичних організацій, вчили мові, а у нас школи - російськомовні, батьки - теж, ще й байки про страшних "бандерівців" ходили. У нас було своє життя: навколо - кримінал, дворові "розборки" і специфічний російськомовний сленг - літературній українській мові ніде було взятися. Київ і зараз лишається значною мірою російськомовним - це ще спадок від "совка". Досі часто чуєш у транспорті, як якийсь хлопець спілкується із кимсь по телефону тернопільською говіркою, а потім до водія звертається: "Астанавітє на слєдующєй". Особливого пафосу у своєму переході на українську Віталій не бачить: "Я не знаю, як це на­звати: пробудження свідомості, голос крові... Насправді ніхто нас не пробуджував! Ми почали читати, вчити історію, плюс саме поводження простих "рускіх" сприяло нашій українізації. І не хотів бути українським націоналістом, а станеш! З іншого боку, якщо хтось хоче, щоб була україномовна атмосфера, він її має сам створити. Зараз я здебільшого україномовний. Але зі своїми друзями я часто автоматично переходжу на російську. Однак часто я чую, як хтось із "моїх" силкується говорити українською - із такими потугами! Але ж намагається! ". ВИХІД Є! Мода на мову "рулить" Олександр Вишняк наводить цифри: в Україні 86% населення володіє українською мовою, але розмовляють нею лише близько половини. "Жива мова залежить від мовного середовища, - каже науковець. - Населення мігрує із маленьких міст і сіл у великі населені пункти, де здебільшого переважає російська мова. Процес русифікації живої української мови також триває в роки незалежності України". "В українського етносу та культури та ж сама проблема, що і в будь–якої іншої світової, - зауважує Олег Покальчук . - Вона має запропонувати своїм громадянам, народженим у цій культурі, "повістку дня", яку хотілося би наслідувати. Українська культура має бути сучасною, відповідати потребам сьогодення. Тоді російськомовні українці перейдуть на українську. І все. Тут крапка. Бо інакше жодні державні програми, заклики і марші не матимуть результату. Люди в повсякденному житті керуються іншими мотиваціями, ніж хотілося б політикам. Їхні рефлексії на рівні: подобається чи ні, чи корисно, чи зручно, чи сучасно..." "Пекельний Бульба" певен, що українською заговорять і зацікавляться, коли з’явиться якісний і сучасний україномовний продукт: "Ось згадайте, у 90–х усі російськомовні кияни слухали "Аква–віта", і ніякого "когнітивного дисонансу" не було. Той же мультик "Сімпсони" чи "Тачки" в україномовному перекладі з задоволенням дивляться російськомовні українці. У тому, що немає українського конкурентоспроможного інтелектуального продукту, є тільки наша особиста провина. Над цим просто потрібно працювати, а не спекулювати".

Марина ТКАЧУК, “Україна молода”