Профіль

Font

Font

Україна, Одеса

Рейтинг в розділі:

Тут пусті манери і звання ...

Тут пусті манери і звання,
Тут не владні воїни і судді.
Казиться над світом вороння,
Справжнє панство голого безлюддя,
Де окремо тіні і земля,
Де несправжнє править ілюзорним,
Де безликі зорані поля
Під крилом у воронів дозорних...

Вороже від племені біди,
Вічний стогін віри і моралі!
Ти гніздишся в душах молодих,
Де фальшиве все, окрім печалі.
Ти загидив душі стариків
Жадібним збиранням бутафорій,
Безладом змарнованих років,
Брудом перекручених історій.
Справжнє ж – сум осінньої пори,
Мертвий степ надвечір після зливи.
Справжнє – горе, тьмяні кольори
Самоти окремих надчутливих.
Та немає вибору душі,
Бо над всім нависли, наче грати,
Чорний настрій, чорні віражі
Схибленого племені дзьобатих,
Бо одна розрада – забуття,
Спогади і мрії кольорові,
І одна жадоба – до життя,
Повного натхнення і любові.
Та як плуг заорює стерню,
Так і нас задушить незворушно
Марна праця за скупу платню,
Будні злі, оточення бездушне,
Дикість дивна – бути, як сміття,
Звичай давній мучитися в парі.
Як цей світ не пекло, а життя,
Що тоді в пекельному кошмарі?

Щастя, здавалося, близько, так близько ...

Щастя, здавалося, близько, так близько –
Руку б підняти, і взяти за коси!
...хмари летіли так низько, так низько...
І у руці залишила намисто,
Зроблене Майстром Віків,
Злотолиста
Осінь!

Не забарилися дні, пролетіли.
Світ же – незмінний.
Як вчора, так нині листя жовтіє
І знов задощило...
Щастя ж і досі мене не зустріло.
Чи не помітив колись, в біганині?
Та, як жебрак, простягаю долоні,
Щоб навмання ухопити незриме.
Може впіймаю за коси холоні
Зиму!

"Ворон летить над світом..."

Ворон летить над світом з мокрим горіхом у дзьобі,
А під крилом чорніють мертві осінні лани.
Хто я на тій жалобі?
Вітер в людській подобі?
Ворон украв моє серце – спробуй тепер, дожени!
Спробуй знайти й відбити добре, забуте, миле –
Все, що загріб, спаплюжив наглий крадій, руйнівник.
Ворон забрав удачу, звів дороге в могили,
Він заклював безсилих, вирвав серця і зник.
Спробуй! Ліси з порфіру, наче вали океанні,
Плинуть за край – за ними щезло стрімке крило.
Ворон украв довіру, святість хвилин кохання,
Міру добра і слави, слово про щирість і зло.
Спробуй! Та марно з собою кликати люд до бою –
Військо синів безнадії міцно тримає шляхи...

Ворон – то тільки образ нашої долі земної,
Мокрий горіх – то мрії, прагнення, примхи, страхи.
Всі ми, ще юні і світлі, схопимо щось принадне,
Впертість жене летіти з рідної нам  сторони.
Десь занапащено дружбу, кинуто честь позаду:
Маревний скарб у дзьобі – спробуй нас наздожени!
Швидко чорніють крила, голос втрачає силу.
Доля немов змінила ягоди на полини.
Хто ми тепер? Вигнанці? Крихти брудного пилу?
Вітер несеться до прірви – спробуй його дожени!
Тільки над самим краєм кинемо ношу під ноги:
„Нащо життя закреслив? Що так вперто беріг?”
Лусне надія, впавши до кам’яної дороги,
Щоб зрозумілося врешті – був порожнім горіх!

Погортав свої записи...

Як ви всі знаєте, на порталі i.ua проводиться конкурс (в тому числі конкурс віршів) "Україна - це МИ", присвячений 20-тиріччю Незалежності України. Ну, я був набрався хоробрості, та й вирішив взяти участь в тому конкурсі. Надіслав туди свої вірші. Ну, та не про те мова. Порився я по своїх шухлядах, погортав старі і дуже старі записи. Дещо з того, що розкопав, хочу показати тут шановному товариству. Тема одна - все про нас, про Україну. Отже, почну з от такого вірша:

Дніпро, Славуто, як ти обмілів!
Де щезла сила, грізна, нездоланна?
Колись не шепотів ти, а ревів,
Народжуючи велич ураганну!
Сьогодні бетонований, убогий
Сховав круті пороги під водою,
І звідти чути тільки жаль і стогін
За силою стрімкою, молодою.
Потік бридкий чужинських нечистот
Залив святу козацьку домовину...
Як схожий ти, Дніпро, на цей народ,
І на свою колиску – Україну!

А ось цей вірш колись був у "Самвидаві", і був дуже несхвально прийнятий. Та ще раз ризикну:

Трава горіла, вітер очманілий
Котив над полем жадібність вогню,
А темна хмара сонечко закрила,
А чорний попіл падав на стерню.
Вогонь лизав надгробки вапнякові,
Хрести козацькі, цвинтар на горі.
Прадавній степ, здобутий морем крові,
Немов людина корчився, горів.
То не орда зайшла повоювати,
Не злий ландскнехт з сокирою в руці -
То йшов хохол, байдужий, мудруватий,
Недопалки метав на праотців!
Я бачив більше - яму на кургані,
Розкидані кістки і черепи.
То скарб шукали жадібностаранні.
Та хто вони? Про те мовчать степи.
Я бачив клуб, розгромлений жлобами,
Розорену лікарню у селі,
Бруд і сміття, навалене горбами.
Невже туди прокрались москалі?
Ні, це зробив не п'яний росіянин.
То може негр? Та точно, що не він.
І жадібний, підступний євреянин
Не завітав туди на хелувін.
Хто ж заблював фортецю старовинну,
Ще й написав на стінах мовчазних:
"Тут был Иван" і "Ай лав ю, Ирина"?
Хто? Мовчимо, хоч знаємо про них:
"То був хохол, байдужий наче ідол,
Плював на совість, вічне не жалів,
І все кивав на москалів і жида,
Що винні в бідах нашої землі!"

Ну, якщо вже продовжувати цю тему, то ось ще один вірш:

Невже ми, дійсно, хрещені сармати,
А наша мати – баба кам’яна?
Бо прагнемо жиріти, розкрадати,
Служити накопиченню майна,
Бо навіть поминати наших мертвих
Не вміємо в сльозах і молитвах,
А, як сармати, носимо пожертви
Своїй жадобі жерти на гробах.
Огидні наші Проводи в пияцтві,
І цвинтарі, де наче ресторан,
Святі свята в блюзнірстві і паяцтві
Парторгів, нині зведених у сан.
Невже пророки наші без’язикі?
Хай оголосять заповіт про гнів
Від Того, хто в нас бачить лиш велике,
І любить в нас не блазнів, а синів!

Ще один вірш, і теж не зовсім про приємне:

За Дністром не поле, а самі могили,
Від дощів далеких обрій почорнів.
В боротьбі за волю, Батьківщино мила,
Скільки там загинуло лицарських синів?
Їхні поховання не знайти у травах,
І мовчать фортеці тих страшних віків,
Та на вежах – тіні від гаків іржавих,
На яких вбивали наших земляків.

За Дністром не поле, а самі могили.
Та для тих, хто каже, що чужі вони,
„Славний лицар Байда, князь орлинокрилий!”-
Плачуть літописці з виру давнини.
Тут він помолився і пішов на Сирет,
Заповівши дітям на віки віків:
„Доки Бог у серці – ми не купа сиріт,
А велике плем’я вільних козаків!”

За Дністром сьогодні є страшна дорога:
Заповіт забувши, плюнувши в гроби,
Ті, хто там блукають, не шукають Бога –
З турками гендлюють, блазні і раби.
Їм услід сміється злодій хитроокий,
І плюється навіть злидень-бусурман:
„Та невже їх предок той залізний сокіл,
Що його боявся славний Сулейман?”
А вони бажають більше нахапати,
Труситься, пульсує жадібна рука...
І не йдуть до вежі на шляху в Галату,
Щоб згадати подвиг князя-козака.
Там його розп'ято, там його убито,
На гаку іржавому, князя козаків...
А онуки наче свині від корита,
Наче гурт жебрацький з їхніх смітників!

За  Дністром не поле, а самі могили...

Ну і останні на сьогодні вірші (продовження буде):

Печаль одна, та пори року - різні.
За вікнами, де вчора дощ дзвенів,
Лежать поля у чорно-білій тризні,
І сад  завмер у кварцовому сні.
Печаль зими чи схожа на осінню?
В ній є повільність змерзлої ріки:
Налазять хмари, важкокрилі  тіні –
А вчора йшли голодні хижаки.
Та що мені до їхніх перетворень?
Дощ чи сніги спадають їм до ніг –
Я все одно самотній, битий ворон
Десь на хресті. І що мені цей сніг?
Моя печаль що влітку, що весною
Не визнає замирених октав:
„Чи зайвий я? Чи плаче хтось за мною?
Де так заснув, що півжиття проспав?
Моя земля чому терпляча, мирна
До ворогів, чужинців і приблуд,
І невблаганна, заздрісна, настирна
Коли синів затоптує у бруд?
Та я хіба святий від того блуду?
Чи не міняв натхнення на майно?”
Я вічно у печалі самосуду,
Яка б пора не билась у вікно.
Бо над сумлінням – хворий сон Вітчизни,
Підсилений байдужістю синів.
Там біль один у іпостасях різних,
Хоч сніг іде, хоч дощ загомонів.

    + + + + + + + +

Над обрієм здіймається імла,
Клуби кудлаті котяться до моря.
Іде війна. То спалюють тіла –
За містом задимився крематорій.
Війна іде, невидима, страшна,
Де убивають ні, не ятаганом,
Не кулею у чорних полинах,
А безробіттям, здирством і дурманом.
На голку садять молодість і цвіт,
Живцем кидають старість до могили,
І розтирають з брехобрудим пилом
Тих, хто не зрадив Божий Заповіт.

І знову ми безпомічні, слабкі,
Роз’єднані інтригами вражини.
І знову розплодили байстрюків –
Безправних емігрантів у чужини.
А враже каже, що нова доба
Нам подарує море благодаті...
Війна іде. Чадить страшна труба.
Летять над світом хмари кострубаті.
Згасає день, чи це чиясь свіча?
Чи є нам порятунок від кошмару?
Невже наш вибір – доля втікача,
Чи димом крематоріїв за хмари?

"Я іноді ненавиджу народ..."

Я іноді ненавиджу народ,
Який мені і доля, і святиня,
Бо вже втомився від отих гидот,
В яких живе він здавна і донині,
Бо вже не відчуваю хвилювань,
Як зустрічаю сироту чи злидні,
Бо змушений ставати без вагань
До різних зграй, бо кажуть, ніби рідні,
Бо знаю, як вмирають від ярма,
Бо замість Храму – банки і крамниці,
Бо ми давали стати до керма
Тим, хто повинні бути у в’язниці!
Гнів, як вогонь, вже огорнув з країв
Байдужість нашу, наче вибухівку.
Та поки що панують шахраї,
Гидкі істоти з нашої верхівки.
Цей – благодійник, меценат. Такі
Руйнують Храм, хоч і будують церкви.
Живцем з’їдять знедолених батьків,
А сироті заслиняні цукерки,
Як кістку кинуть: „На, жери небого!”
Та ще й примусять цілувати ноги.
Той так опух не з голоду чи відчаю,
А від „турбот” за долю України,
Що лик його планується увічнити
На баночці кошерної свинини.
Той – патріот, занадто патріот,
Психіатричний комікс про людину:
Як відкриває, щоб кричати, рот,
Під черепком всі бачать порожнину.
Той, навпаки, так любить цілий світ,
Що власне плем’я ладний затоптати,
Той – демократ, а той – палкий совіт.
Та всі воліють красти й грабувати!
От і тікають бідні земляки,
Як журавлі в чужини відлітають.
І я б утік подалі залюбки.
Господь і совість все не відпускають!

"Не сади тополю на чужому полі..."

Не сади тополю на чужому полі –
За селом дитинства краще посади.
Може наблукаєшся, і, проклявши долю,
Наче випадково забредеш сюди,
Щоб струсити втому від чужого світу,
Щоб вклонитись низько рідній стороні.
І її побачиш, панну гордовиту,
Срібну королівну незабутніх днів.
Скільки ж пролетіло тих років порожніх,
Що твоя тополя дотяглась до хмар?
І в колодязь глянеш, в чистий, придорожній –
Звідти хмуро зиркне злидень, а не цар.
І тоді простогнуть древні поховання:
„Що, допомогли тобі янки, москалі?
Що знайшов ти, синку, в світі кегельбанів,
У блювоті барів іншої землі?”
І, почувши правду, скорчишся від болю,
Висвятиш сльозою корені свої.
Не сади тополю на чужому полі –
Краще в рідну землю посади її.

"Дух поетичний, пустим не засмічений..."

Дух поетичний, пустим не засмічений,
Рідко буває на ситість насадженим.
Він прокрадається, вільний чи мічений,
Вітром над прірвою, тінню за зрадженим,
Б’ється об серце шрапнеллю буранною,
Злом барикад у містах метрополії,
Він обертається гнівом і раною,
Криком конвойного, стукотом колії.
Лізе у зошит рукою тремтячою,
Жар лихоманки на душу навалює,
Душить в сльозах юнака нетерплячого,
Старця вогнем молодецьким запалює.
„Я за тобою !”- і наче приречений,
Вибраний ним побреде до незримого,
Дихати буде чи вітром, чи реченням,
Ритмом займатися, марити римою.
Зрадою буде розп’ятий, отруєний,
Бо як посвячений в сан немовчальників,
Хлібом гендлярським одвічно гидує він,
Йде незворушний крізь клекіт начальників.
Стане суддею між катом і жертвою,
Захистом віри слабких і заляканих,
І хоч комусь не дозволить зажертися,
Совістю стихнути, серцем заклякнути.

"На місці храму – вбогий балаган..."

На місці храму – вбогий балаган,
Бар і більярд, шашлик, атракціони,
І колеться нахабний наркоман,
Де прадіди ставали під ікони.
Тут цвинтар був, і церква, і хрести.
В часи скорботи, втрати і зневіри
Поплакати збиралися сюди
Старі жінки і браві каноніри.
В алеях тихих, в заростях бузку,
В оплетених плющами огорожах
Спав дід-козак і жінка, за яку
Змагалися поети і вельможі.
Тут кожна мить мовчала про віки,
Вночі блукали привиди невтомні...

Хто ж знав, що танцювати, на кістки,
Занадяться нащадки безсоромні?
Парк Ілліча. Сортир і квітники.
В свята – концерти, оргії, змагання.
Увечері вульгарні нежінки
Сповзаються сюди на полювання.
І хоч давно не влада комуняк,
Але над цим диявольським сортиром
Стоять, живуть, не упадуть ніяк
Ні тінь, ні дух гаркавого кумира.

"Дощ, мовчазний як хворий чоловік..."

Дощ, мовчазний як хворий чоловік,
Зринає з неба павутинням срібним.
Навколо порожнеча і тупик.
Мовчить годинник, ставши непотрібним.
Мовчать книжки, портрети чужаків –
Немов поснули, витягнуті скопом.
Сон досягає безвісті віків,
Всесвітній сон, прийдешній за потопом.
Ми всі під ним - за їжу, і за страх,
Всі служимо державі чи персоні.
Радіємо топтати, як комах,
Обранців долі мучитись безсонням.
Радіємо дрібницям золотим,
Звичайним вдачам вивченого хама,
Блудницям  неумитим, і святим,
Які не докучають балачками.
Гадаємо: „Коли ж старі помруть,
Звільнивши нам дорогу і маєтність?”
Хіба ж не всі народи так живуть?
А перші ті, хто преться у шляхетність.
Що взяти з нас? Чи є у нас закон?
Ім’я, і те забрало зло сусіднє!
Зруйновано і храм, і пантеон.
Чужинці вкрали навіть наші злидні!
То що ж нам залишається в житті?
Найлегше зло – ховатися в наївні,
За пасочку, за ложечку куті,
За свічку, за пожертвувані гривні,
За давній сон, де осені мовчать,
Де весни не розквітчують рівнини...

Межа епох. Наплакано проклять
Над темними шляхами Батьківщини,
Над гордим і безславним давнини,
Над тужним скрипом отчого порога.
А дощ іде, холодний, мовчазний,
Чи він  очистить серце і дорогу?

Ці.

Тут дехто образився на окремі рядки мого вірша про країну щедрих матюків. У мене є ще декілька не зовсім компліментарних рядків і про нашу країну, і про наш народ, і я не збираюся закривати очі на наші недоліки. Але зараз хочу запропонувати шановній спільноті ось цей вірш:

Ці прийшли від скорботи великої,
У безбожному світі народжені.
Їхня  доля була без’язикою,
Їхні предки – раби за походженням.
Їхні вчинки бували бездарними,
А думки і пісні – незбагненними,
Їхні зрадники – вічно безкарними,
А герої завжди безіменними.
Їхні голови вічно над плахою,
А пророки замучені, страчені.
Їхні кривди завжди неоплакані,
А рахунки завжди неоплачені.
Не ставали поразки уроками,
Переможні атаки - проривами.
Замінялись діяння мороками,
А портрети князів – негативами.

Та дарма їх ганьбили, калічили –
Навіть впавши на здобич для ворона,
Ці здіймаються зорями вічними
У світах, недосяжних для ворога.
Не могли вони бути найкращими,
Та лишилися Богові вірними,
Відторгали усе занапащене
Самозванцями, в люті настирними:
„Краще смерть, та не їхня провінція!
Краще бути безсилими, босими!”
Бог назвав цих людей українцями.                                  
А лукавий хотів - малоросами.