Погортав свої записи...

Як ви всі знаєте, на порталі i.ua проводиться конкурс (в тому числі конкурс віршів) "Україна - це МИ", присвячений 20-тиріччю Незалежності України. Ну, я був набрався хоробрості, та й вирішив взяти участь в тому конкурсі. Надіслав туди свої вірші. Ну, та не про те мова. Порився я по своїх шухлядах, погортав старі і дуже старі записи. Дещо з того, що розкопав, хочу показати тут шановному товариству. Тема одна - все про нас, про Україну. Отже, почну з от такого вірша:

Дніпро, Славуто, як ти обмілів!
Де щезла сила, грізна, нездоланна?
Колись не шепотів ти, а ревів,
Народжуючи велич ураганну!
Сьогодні бетонований, убогий
Сховав круті пороги під водою,
І звідти чути тільки жаль і стогін
За силою стрімкою, молодою.
Потік бридкий чужинських нечистот
Залив святу козацьку домовину...
Як схожий ти, Дніпро, на цей народ,
І на свою колиску – Україну!

А ось цей вірш колись був у "Самвидаві", і був дуже несхвально прийнятий. Та ще раз ризикну:

Трава горіла, вітер очманілий
Котив над полем жадібність вогню,
А темна хмара сонечко закрила,
А чорний попіл падав на стерню.
Вогонь лизав надгробки вапнякові,
Хрести козацькі, цвинтар на горі.
Прадавній степ, здобутий морем крові,
Немов людина корчився, горів.
То не орда зайшла повоювати,
Не злий ландскнехт з сокирою в руці -
То йшов хохол, байдужий, мудруватий,
Недопалки метав на праотців!
Я бачив більше - яму на кургані,
Розкидані кістки і черепи.
То скарб шукали жадібностаранні.
Та хто вони? Про те мовчать степи.
Я бачив клуб, розгромлений жлобами,
Розорену лікарню у селі,
Бруд і сміття, навалене горбами.
Невже туди прокрались москалі?
Ні, це зробив не п'яний росіянин.
То може негр? Та точно, що не він.
І жадібний, підступний євреянин
Не завітав туди на хелувін.
Хто ж заблював фортецю старовинну,
Ще й написав на стінах мовчазних:
"Тут был Иван" і "Ай лав ю, Ирина"?
Хто? Мовчимо, хоч знаємо про них:
"То був хохол, байдужий наче ідол,
Плював на совість, вічне не жалів,
І все кивав на москалів і жида,
Що винні в бідах нашої землі!"

Ну, якщо вже продовжувати цю тему, то ось ще один вірш:

Невже ми, дійсно, хрещені сармати,
А наша мати – баба кам’яна?
Бо прагнемо жиріти, розкрадати,
Служити накопиченню майна,
Бо навіть поминати наших мертвих
Не вміємо в сльозах і молитвах,
А, як сармати, носимо пожертви
Своїй жадобі жерти на гробах.
Огидні наші Проводи в пияцтві,
І цвинтарі, де наче ресторан,
Святі свята в блюзнірстві і паяцтві
Парторгів, нині зведених у сан.
Невже пророки наші без’язикі?
Хай оголосять заповіт про гнів
Від Того, хто в нас бачить лиш велике,
І любить в нас не блазнів, а синів!

Ще один вірш, і теж не зовсім про приємне:

За Дністром не поле, а самі могили,
Від дощів далеких обрій почорнів.
В боротьбі за волю, Батьківщино мила,
Скільки там загинуло лицарських синів?
Їхні поховання не знайти у травах,
І мовчать фортеці тих страшних віків,
Та на вежах – тіні від гаків іржавих,
На яких вбивали наших земляків.

За Дністром не поле, а самі могили.
Та для тих, хто каже, що чужі вони,
„Славний лицар Байда, князь орлинокрилий!”-
Плачуть літописці з виру давнини.
Тут він помолився і пішов на Сирет,
Заповівши дітям на віки віків:
„Доки Бог у серці – ми не купа сиріт,
А велике плем’я вільних козаків!”

За Дністром сьогодні є страшна дорога:
Заповіт забувши, плюнувши в гроби,
Ті, хто там блукають, не шукають Бога –
З турками гендлюють, блазні і раби.
Їм услід сміється злодій хитроокий,
І плюється навіть злидень-бусурман:
„Та невже їх предок той залізний сокіл,
Що його боявся славний Сулейман?”
А вони бажають більше нахапати,
Труситься, пульсує жадібна рука...
І не йдуть до вежі на шляху в Галату,
Щоб згадати подвиг князя-козака.
Там його розп'ято, там його убито,
На гаку іржавому, князя козаків...
А онуки наче свині від корита,
Наче гурт жебрацький з їхніх смітників!

За  Дністром не поле, а самі могили...

Ну і останні на сьогодні вірші (продовження буде):

Печаль одна, та пори року - різні.
За вікнами, де вчора дощ дзвенів,
Лежать поля у чорно-білій тризні,
І сад  завмер у кварцовому сні.
Печаль зими чи схожа на осінню?
В ній є повільність змерзлої ріки:
Налазять хмари, важкокрилі  тіні –
А вчора йшли голодні хижаки.
Та що мені до їхніх перетворень?
Дощ чи сніги спадають їм до ніг –
Я все одно самотній, битий ворон
Десь на хресті. І що мені цей сніг?
Моя печаль що влітку, що весною
Не визнає замирених октав:
„Чи зайвий я? Чи плаче хтось за мною?
Де так заснув, що півжиття проспав?
Моя земля чому терпляча, мирна
До ворогів, чужинців і приблуд,
І невблаганна, заздрісна, настирна
Коли синів затоптує у бруд?
Та я хіба святий від того блуду?
Чи не міняв натхнення на майно?”
Я вічно у печалі самосуду,
Яка б пора не билась у вікно.
Бо над сумлінням – хворий сон Вітчизни,
Підсилений байдужістю синів.
Там біль один у іпостасях різних,
Хоч сніг іде, хоч дощ загомонів.

    + + + + + + + +

Над обрієм здіймається імла,
Клуби кудлаті котяться до моря.
Іде війна. То спалюють тіла –
За містом задимився крематорій.
Війна іде, невидима, страшна,
Де убивають ні, не ятаганом,
Не кулею у чорних полинах,
А безробіттям, здирством і дурманом.
На голку садять молодість і цвіт,
Живцем кидають старість до могили,
І розтирають з брехобрудим пилом
Тих, хто не зрадив Божий Заповіт.

І знову ми безпомічні, слабкі,
Роз’єднані інтригами вражини.
І знову розплодили байстрюків –
Безправних емігрантів у чужини.
А враже каже, що нова доба
Нам подарує море благодаті...
Війна іде. Чадить страшна труба.
Летять над світом хмари кострубаті.
Згасає день, чи це чиясь свіча?
Чи є нам порятунок від кошмару?
Невже наш вибір – доля втікача,
Чи димом крематоріїв за хмари?