Профіль

Font

Font

Україна, Одеса

Рейтинг в розділі:

"Давно я був щасливий. За Роздільною..."

Давно я був щасливий. За Роздільною
Роз’їзд стояв. Коли цвіли сади,
Хоч тінь моя, та їздила туди...
Щоночі мимо, з темряви могильної,
Летіли, гуркотіли поїзди.
Трусилася казарма перелякана.
По стінах бігли спалахи вогнів.
І постать неприкаяну, заплакану
Я бачив чи не в кожному вікні.
Під стогін рейок йшли роки нелічені,
Душа не знала  сумнівів і мук:
Я був щасливий, бо невтаємничений
У магію повернень і розлук.

Життя пішло, як кінь, роками змилений,
Час став стрілою, натягнувся лук...
Не стало щастя, бо мій світ поділений
Дорогами повернень і розлук.
Та знаю – варто битися з невдачами,
Боротися за вічність і за мить,
Щоб з поїзда повернення побачити
Роз’їзд, який над Всесвітом стоїть.

Пройшло сто років. Що змінилося?

1914 рік. Початок Першої світової війни. Російські імперці в стані тотальної патріотичної істерики. Вимагають війни до перемоги. Марять Босфором і Дарданелами. Кореспондент губернської газети допитується у російських селян, чого вони прагнуть. Повторюю: почалась світова війна, гинуть тисячі солдатів, синів селянських. В країні не дуже добрий врожай, взимку може бути голод. Навкруги - суцільна бідність, немає доріг, електрики, по селах практично немає освіти, лікарів... А російські селяни хочуть...  "Хатім, чьтоби наш царь всємі царямі зємнимі правіл!"

П.С. Царя скинуть і вб'ють за три роки потому. Можливо ті ж самі селяни. Потім ті ж самі селяни будуть прагнути світової революціі. Щоб їхній новий, вже комуністичний, цар правив цілим світом. За це вони віддадуть на загибель мільйони своїх і чужих синів. Знищать цілі народи. Втоплять в крові цілі країни. Ніщо не змінюється в тій країні... Ніщо і ніколи не зміниться у тих людей...

Брат наш хворий.

На початку 2012 року був тут конкурс віршів, і я виставив оцей вірш http://blog.i.ua/user/2314358/883090/ Називався він за першим рядком "Брат наш хворий, брат наш дуже хворий". В конкурсному співтоваристві, згадую, мене дехто лаяв за зміст цього вірша, вимагали зняти його з конкурсу. Останні рядки вірша були такі:

І хоч злий шепоче нам на вухо:
"Він не брат вам, а найгірший кат!"
Віримо - отямиться братуха,
Віримо, що схаменеться брат.

Брати! Сестри! Все, я більше не вірю, що братуха отямиться! Донедавна вірив - зараз цю віру остаточно втратив. Ні, братуха не отямиться, не покається.
Братуха, нахабний і розвеселий, буде нас вбивати без сумнівів і докорів сумління. Братуха хворий невиліковно.
За останні дні я втратив багато друзів. Ні, вони живі і здорові, але для мене більше не існують. Я чув багато слів ненависті. Я почув, що я і мій народ - бандерівці, яким смерть і тільки, що я і мій народ - рагулі, яких треба размазати і т.п. Почув від людей, яких поважав, з якими їв хліб і пив горілку.
Багато років вони жили поруч і ненавиділи нас. Зараз, коли ворожа сила стала під нашим кордоном, вони скинули маски добропорядності. Вони знову готові вбивати. Вони знову вбивають. Вони згуртовані в своїй ворожнечі до всього українського. Вони не отямляться і не відступляться. Це не запаморочення свідомості - це їхній світогляд. Світогляд, який не змінитяся ніколи. Братуха хворий, братуха невиліковно хворий!

Молитва.

Господи! Врятуй нас від братів наших, а ворогів наших ми і самі зможемо перемогти!

Від серця. Присвячується Януковичу В.Ф. - людині і хробакові.

Мертвецьки-чорно. Всюди жах незримий.
Танцюють тіні страту гопака.
Нічні мисливці скрипнули дверима
В панічну підсвідомість хробака.
І затрусило дух холодцюватий
Безкрилим шалом зляканого зла,
Мистецьким рвінням вмить відпрацювати
Безпеку ситу власного кубла
Де він живе, основи підгризає,
Переробляє міць на порохно,
Служіння - на кормління хробозграї,
Святе - в пусте, коріння - на лайно.
Його нора у затінку планети,
В родинному маєтку шкідників,
Де вкрито за броньовані ролети
Слизькі сліди пожуваних років.
Він цар нори. Та що ж його тривожить,
Щомиті трусить, мучить з року в рік?
В щілинну тишу плюнув перехожий?
Чи Ангел Божий кару передрік?
Там, нагорі - протести і майдани,
Незролумілий, непокірний люд.
Сопе хробак. Скриплять його кайдани
На ненадійних легіонах юд.

Ніч хробачні над нашою землею!
При владі - чужорідні гризуни.
Отруту називаючи єлеєм,
Простих людей задурюють вони.
Це перед ними повзають невдахи,
Слабенькі духом, бранці і ділки,
Голодним виєм стогнуть сіромахи,
І злидарі канючать копійки.
Та й в ніч сваволі, здирства, беззаконня
Їх, хазяїв, проймає жах і гнів:
Нічні мисливці привидом погоні
Вдираються до пітних хробоснів.
І не рятують вежі, огорожі,
Навколо страх, всевладний нещадин.
Статечні трупи знають, що не зможуть
Втекти від помсти в темряву щілин!

"Я їхав додому..."

Друзі! Хворію, тому не можу бути з вами. Дописав вірша, який замислив ще влітку. Хоч щось...

Я їхав додому. За Доном кордон.
Вагони летіли крізь ніч, і крізь сон.
Хропіли купейні під стукіт коліс,
Скрипіли в плацкартах завали валіз.
Тікали за обрій мерянскі ліси.
І чулися звідкись дурні голоси.
Та ні, то не орки вертались з війни,
Не клан канібалів добув свіжини,
Не демони з пекла шукали утіх -
То гурт росіян розважався, як міг.
І звідти горлало, гриміло, гуло
Прадавнє, кондове чухонське мурло.
І був там один землячок-батрачок,
Від робства в тюменях сухий, як стручок,
На лестощі щедрий, на інше - скупий,
Для цілого світу покірно-тупий.
І був той земляк догоджати мастак,
Казав: "В Україні все гірше, не так..."
Підлещував п'яний задор москалів
В розмові про підлих, невдячних хохлів.
Казав, що подохнуть хохли без Москви,
Бо всі українці - то без голови,
Що за булаву один одного вбьють,
Що душу америкам запродають,
Що жертимуть скоро бадилля і гав.

Я їхав додому. Я чув. Я мовчав.
Чому? Бо позаду безумство років.
Я бачив багато таких байстрюків.
Пізнав, що образи відвертих розмов
Все ж краще брехні про братерську любов.
Бо знаю: ненавидять нас  москалі
Одколи Московія є на землі.
Та що вони люблять, москвинів сини?
З колисок ненависть плекають вони,
Бо в серці тримають пихатість і лють.
Брехнею годуються, нею живуть,
На захист гидоти виходять на бій.
Ненавистю дихають, моляться їй.
І так зачалося з прадавніх часів,
Коли вони вийшли з поганських лісів:
Одколи повстав на землі московіт,
Він люто ненавидів людство і світ!
І як зупинити таких без війни?
У злі їхнє серце, а з ним і вони.

Чому не пішов, не заткнув земляка?
Бо марні зусилля - ментальність така.
Криваві шляхи... В м'ясорубці віків
Загинув уславлений рід козаків.
А вижив бур'ян плазунів і невдах,
Що впав на коліна, схилився в боргах.
В уклінах на північ розбивши лоби,
Плював на батьківське, блював на гроби.
Зневажив себе, свою віру і рід,
Хоч шкірився зрідка на регіт сусід.
Хоч гірко, та вижив на трупах слов'ян
Гнучкий, з порожниною в серці, буря'н.
І вимерти б їм, та не можуть ніяк.
Живе в тому серці козак Залізняк.
Живе там буремність, кохання, пісні,
І думи про славні, звитяжнії дні.
Живе втаємничена злість на кремлян.
Живуть Наливайко, Сірко і Богдан.
І рано чи пізно настане доба
Коли вони в душах придушать раба.

Бо скоро світання і рідний поріг.
Позаду блукання, чаклунство доріг.
За Доном чарівна своя сторона.
Позаду Росія, навіки, до дна!

До Дону, в нічній пристанційній імлі
Розтануть чванливі, гучні москалі,
А їхній попутник замовкне, засне.
Росія для нього, як сон, промине,
Й загубиться десь у жахах, що пройшли,
У спогадах прикрих, в лахміттях імли...

Він вийде в Полтаві, без друзів, один.
В минуле обтрусить паскудство чужин.
А потім, в труси заховавши рублі,
Як пес побіжить до своєї землі.
Туди, де хатинка - мала, та своя.
Туди, де чекає велика сім'я,
На рідні, величні чумацькі шляхи,
Щоб вдома забути образи, гріхи.
Щоб бути собою у колі своїх.
Щоб більше не чути принизливий сміх.
Щоб більше ніколи не вірити снам.
Щоб думи козацькі співати синам.

"Мій сон - наче гілка, обтяжена снігом..."

Мій сон - наче гілка, обтяжена снігом,
Як танці осик в льодовому  вбранні.
Повіки важкі неможливо підняти з-під криги.
В повітрі густому загрузли молитви, пісні.
То серце кричить, вибухає -  мені не почути.
То стогне народ, та я сплю уже стільки віків...
Змішалися ери: он знову на станції Крути
Іде на багнети загін юнаків.
Не їм зупинити мій сон віковий, незворушний.
Не їм розбудити мій сором і гнів.
Бо я - Україна, страшна, полонена, незрушна.
Я нишком закопую кращих синів.
Я їхні могили ховаю під шалом буранним,
А всім ворогам - монументів граніт.
Будую палаци своїм шкідникам і тиранам,
І вбогі оселі для власних сиріт.
Змішалися ери, пожежі і мори,
Ворожі побори, портрети вождів,
Засміяні вибори, месницькі гори..
Кому ж відкупити дрімоту дідів?

Такий снігопад не крутив споконвіку.
Так довго зима не водила полки.
Так, я Україна, байдужа каліка
Під снігом забулась і спала віки...

Здається весна починається нині.
Чому ж я і досі обтяжена сном?
Мовчу, а під прапор святий жовто-синій
Сповзається набрід, а діти мої під ярмом.
Невже я настільки продажна, безлика,
Що кари на мене не матимуть меж?
...Хитається важко обтяжена снігом осика.
Зламатись не хоче. Звільнитися теж?

Вірш до Дня Воскресіння Господнього.



Над мисом ліс стоїть дозором.
Бунтує світ холодний шквал.
Та сяє сонце, і на море
Як впало бите скло дзеркал.
А там,  де ліс припав до хвилі,
Стоять казкової краси
На квіти схожі вілли білі -
Райок духовної плебси.
Навколо них -  життя-болото:
Ридають, гинуть, п'ють гидоту,
Плазують на краю біди
Голодні діти і діди.
А у райку, за гарним муром,
Під охороною похмурих,
Жирує капище крутих.
А мимо них, байдужих, ситих,
Як крізь блискуче, хиже сито,
На дно часів летять світи .
Нещасні! Очі їм закрито
Примарним блиском золотим,
А то б побачили - над світом
Вогнем карбовано святим:
"Як смієш ти , дрібна людино,
Розбудувати власний двір,
Коли Господній Дім - руїна,
Коли братів шматує звір!
Де дух зневажено, розп'ято,
Гріх бути ситим і багатим,
Шукати замість неба крам.
Як смієш ти про розкіш дбати,
Коли в руїнах Божий Храм?"
Не утекти, не заховатись,
Бо хто пізнав свій час і строк ?
Христа удруге не розп'яти.
Не замовчить святий пророк.
І зважить Бог слова і діло,
І чорних душ брудні гроби ,
І  те, що їх благословили
Московські куплені попи!

"На планеті жадоби, де гучно жують..."

На планеті жадоби, де гучно жують
І шкребуться до влади, як миші,
Я згадав про нездійснену мрію свою:
Усамітнитись десь серед тиші,
І дивитись, як зорі над світом встають,
Як доріжка на річці іскриться,
І як вітер полів, український баюн,
Непомітно колише пшениці...

"Над Україною небо захмарене..."

Над Україною небо захмарене,
Стогне і б'ється об скелі лиман,
Вітер жене по степах може марева,
Може пилюку, а може туман.
Серцю миліше ця велич сувора,
Рипи, поля, що не мають межі.
Горя  людського нескорене море
Тут руйнувало фортеці чужі.
Горем засіяна, горем замішена,
Смертю, що йшла од села до села,
Палена ворогом, стріляна, вішана,
Вижити силу де ж ти знайшла?
Може то горе одвічне спалило
Голі степи, де одна бузина?
Грізна земля - все могили, могили.
Тільки для серця миліше вона!
Хто ж зберігає в серцях наших грубих
Вічну любов до цієї землі?
Може той предок, чий череп розрубаний
Плугом відритий лежить на ріллі.