Найдурнуватіший рекорд Радянського Союзу.
У 30-х роках ХХ століття в СРСР було два божевілля: сталінізм і рекордоманія. Якщо перше – абсолютно трагедійна історія, то друге більше схоже на комедію. Рекорди і соціалістичні змагання не влаштовували хіба в номінації, бугай з якого колгоспу накладе найбільшу купу. Хоча хтозна…
На другому місці за трудовими рекордами йшли рекорди авіаційні. З історії авіаційної рекордоманії сьогодні хтось десь ще може згадати хіба переліт Чкалова через Північний полюс. Решта героїв пішли у забуття разом із Радянським Союзом. А дарма, бо були вони символами, за якими можна робити висновок про абсолютну придуркуватість епохи. А найдурнуватіший, напевно, рекорд було встановлено у 1938 році.
Отож, за офіційною версією того часу, наприкінці кривавого 1937 року, одразу після польоту Чкалова, до Сталіна прийшли молоді льотчиці Валентина Гризодубова та Поліна Осипенко і попросилися повторити подвиг Чкалова суто жіночим екіпажем. За океан дівчат не відпустили, натомість запропонували повторити політ Владіміра Коккінакі за маршрутом Москва – Далекий Схід.
Тут є один нюанс. Просто так прийти до Сталіна і попросити було неможливо. Тому, очевидно, що жіночий рекорд замислили в кабінетах Кремля, а майбутніх рекордсменок ретельно підбирали відповідні органи. Зрештою, штурман екіпажу рекордсменок – Марина Раскова – була штатною співробітницею НКВД. Це, звісно, не нівелює відваги льотчиць, як і не спростовує їхнього непрофесіоналізму і тупості, проявлених при підготовці і під час польоту. Це при тому, що попри молодість, на рахунку кожної з дівчат уже були різноманітні авіарекорди.
24 вересня 1938 року екіпаж у складі командира Валентини Гризодубової, другого пілота Поліни Осипенко та штурмана Марини Раскової на літаку АНТ-37-3 вилетів у дальній путь. Аби весь світ бачив із землі, хто летить, знизу крил і фюзеляжа здоровенними буквами написали назву літака «Родина». До цього напису повернемося трохи нижче.
Перші ознаки великого пиздеця з’явилися вже на перших годинах польоту, коли зник зв'язок. Потім з’ясується, що перед вильотом штурман доповідала командирці про проблеми зі зв’язком, однак та махнула рукою і порадила забити на таку дрібницю. Мовляв, маємо карти і компаси. Але з картами теж вийшла херня: на початку польоту Раскова вирішила трохи відчинити форточку кабіни, щоб витерти іній, і карти видуло з кабіни до чортової матері. А окрім польотних карт і зв’язку героїчні льотчиці і ті, хто їх споряджав у дорогу, проїбали спакувати бензолічильник, який вказує розхід пального. Це теж дасться вознаки наприкінці польоту.
Отак летіли дівчата більше доби виключно по компасу, не бачачи нічого через низьку хмарність і рахуючи «на око» кількість використаного пального. Коли ж розвиднілося, під ними за блакитніло море води – затока Охотського моря. Дівки розцілувалися на радощах, що досягнули мети, після чого крепко задумалися, де вони будуть сідати. За їхніми підрахунками, пального вистачало ще на 3-4 години, що дозволяло їм щасливо долетіти до Комсомольська-на-Амурі. Але тут раптом на дошці приборів запалилася лампа розхідного баку, яка просигналізувала, що пального залишилося на 30 хвилин.
Гризодубова вирішила негайно приземлити літак. Штурман Раскова ще до приземлення вискочила з парашутом, бо, враховуючи розташування її місця, при екстремальній посадці їй могли б настати кранти. Щоб не повертатися до особи Раскової, наперед скажу, що її шукали окремо від літака та соратниць. На щастя, знайшли. Як і знайшли Гризодубову з Осиповою, котрі приземлилися на болото.
Але якщо ви раптом подумали, що дурнувата частина епопеї завершилася і зараз буде героїчна – то ви помиляєтеся. Насправді все навпаки. Геройство закінчилося, почався повний пиздець.
Усівшись на болотах, льотчиці вирішили скористатися аварійною радіостанцією. Але – дзуськи! Поспішаючи встановити рекорд, вони забули взяти батареї. Тоді дівчата оскаженіло почали крутити ручку динамо-машини, однак це було без потреби – виряджаючи їх у дорогу дорослі дядьки поспіхом дали їм неактуальні частоту та позивні. Добре, що не забули про харчі, що дозволило рекордсменкам якось перебуватися, сподіваючись, що їх знайдуть.
У Москві таки захвилювалися. На пошуки героїнь було відправлено понад 50 літаків, сотні чисельних піших загонів, піднято моряків, рибалок і всіх можливих комсомольців краю.
Знайшов літак пілот гідролітака Сахаров, який довго не міг розібрати, що саме він знайшов. Згадаємо, що назву літака «Родина» було написано внизу. Продублювати на зверху чи на бортах якось не здогадалися.
Наступного дня льотчицям скинули коди візуальних сигналів, яких на борту «Родини» також не виявилося. Дівчата просигналізували, зрозумівши: порятунок близько.
Але, як виявилося, до спасіння було ще далеко. І власне з цього моменту пиздець перетворюється на пиздець-пиздець.
Браві льотчики офіцери не втрималися, аби особисто не врятувати рекордсменок. На місце пошуків на важкому бомбардувальнику ТБ-3 особисто вилетів командувач 2-ї окремої Червонопрапорної армії Далекосхідного фронту Яков Сорокін, який там був нафіг не потрібен.
Водночас спохватився знаменитий льотчих-випробувач Алєксандр Бряднінскій. Замість того, аби, згідно з приписом, очікувати на дівчат у Хабаровську, він самовільно «осідлав» «дуглас» командувача армією Конєва і теж поїхав рятувати рекордсменок. Оскільки точного місця ні один, ні другий не знали, то взялися намотувати кола над лісами і болотами. Намотували до тих пір, поки не влупилися один в одного. В результаті – 15 трупів.
На вершину абсурду ситуацію вивів якийсь бравий льотчик із Комсомольського авіазагону. Почувши про знайдених рекордсменок, він без санкції взяв учбовий У-2 і полетів вітати дівчат квітами та шампанським. Приземлився в ті ж болота, а піднятися вже не зміг. Тож рятувати треба було на одного довбойоба більше.
Нарешті, 12 жовтня двох дівчат евакуювали (для пошуків штурмана, яка заблукала, було влаштовано ще одну спецоперацію) і транзитом через Комсомольськ і Хабаровськ потягом відправили до Москви. Там їм влаштували святковий мітинг, на якому вони розповіли про свій рекордний (6450 кілометрів за 26 годин 29 хвилин!) переліт, не обмовившись і словом про те, як їх вилапували з халепи і скільки людей при цьому загинуло.
Кожній з льотчиць присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Як показує подальша доля льотчиць, вони і справді були вельми відважними. Спишемо це на те, що двоє з них (крім, енкаведешниці Раскової) мали українське походження. Уродженка Бердянського району Поліна Осипенко 1939 року загине в загадковій авіакатастрофі на Рязанщині. Після її смерті і до 1958 року Бердянськ носитиме назву Осипенко! Її ім’я досі носять десятки сіл, вулиць та площ у багатьох кутках колишнього СРСР.
Марина Раскова у 1943-му теж загине в авіакатастрофі під час час перельоту на фронт. Лише Валентина Гризодубова, доживе до 1993 року, взявши активну участь у війні попрацювавши на різних керівних посадах в системі цивільної авіації.
І взагалі ця фантасмагорична історія не про дівчат-льотчиць. Це історія про систему, де подвиг і абсурд часто виступали синонімами. Де халатність та ідіотизм були основними складовими будь-якого процесу. Де за неймовірну ціну ставили нікому не потрібні рекорди. З часу жіночого авіарекорду минуло майже століття. Світ змінюється. Не змінюється лише психологія болотяного народу і його влади: з голою дупою, лівою ногою, але до «свєршеній»!
Роман Онишкевич ©
