Повзи, хробак, бо небо – то чуже,

Немає сенсу марити спасінням,

Той в цьому світі падає лише,

Хто сміє виклик кинути тяжінню.

Чого ти ще чекаєш звідтіля?

Навіщо молитви, хрести, кадила?

Ти є хробак, твоя юдоль – земля,

Бо ти боявся змайструвати крила.

І прийде час і доля змінить масть,

І зорі розбіжаться врізнобіч,

І до останку день себе віддасть,

І забере усі дарунки ніч.

У землю переродиться трава,

Старі пісні забудуть солов’ї,      

І про життя допишеться глава,

А потім хтось читатиме її.

Я бачу сни у таїнстві ночей.

Я бачу те, чого немає нині:

Тендітну недоторканість плечей

І контури неляканої тіні.

Я чую голос, що живить мене

(хоча йому навіщо це уміння?)

І прийдешнє уже не головне,

І ранків так не хочеться прозріння.

Кепський настрій дають понеділки,

Що не крок – то суцільні шифри,

Генерали малюють стрілки,

Урядовці – малюють цифри.

Похоронки малюють «гради»,

Пишуть риси образ насмішки,

Журналісти малюють зради

З перемогами вперемішку.

Але світ цей інакше може,

Він не всі ще згубив відтінки,

Намалюйте хоч щось хороше,

Добре слово чи добрі вчинки.

Не ворожи мені, мольфаре.

Що майбуття? Примарний плин.

Там білобокі ходять хмари

По сивим хвилям полонин.

Там певне є усі чесноти

І невідоме слово «страх»,

Там чути музику та ноти

Ховає вітер по ярах.

Там навіть в довгу ніч не темно

Із естетичних міркувань,

Там почуття усі – взаємні

Й нема гірких розчарувань.

У майбутті забуті чвари,

Не заривається талант…

Не ворожи мені, мольфаре,

Я сьогодення арештант.

Зачиняю двері ночі,

Звуків – цілий океан,

Сонця промінь б’є у очі

Наче справжній хуліган.

На щоках – потоки солі

(мабуть, снилось щось сумне),

Сіє ватою тополя,

Небо – в кольорах Моне.

По вікну повзе комашка,

В роті тане карамель,

У руках – порожня чашка,

Точна роздумів модель.

Життя мов копійка котиться,

Дзеленьк – і уже нема,

Прости мені, Богородице,

Що я його не трима.

Його запахи полинові

Тривожать буття моє…

А може… розкажеш Синові,

Що я на Землі ще є?

Що поміж добром і злобою

Тримаю баланс сяк-так,

І навіть кохати пробую,

І в тому шукаю смак…

Прозора ніч, а місяця не видко

(лише відбиток зоряний у склі),

І чути як за стінами сусідка

Вже вкотре крутить фільм про Амелі.

Їй хочеться, напевне, до Монмартру,

Схвильовано почути там «je t’aime»,

Сходити до якогось ще театру

І потонути в морі хризантем.

В сусідчинім бажанні стільки смутку,

Оскільки вже давно відомо їй,

Що завтра будуть чай, під’їзд, маршрутка

Із сірими обличчями. Без мрій.

Малюнок olivkus спеціально до вірша

Я вийшов в денне кабаре –

Будинки, скло і блиск металу,

Взяло повітря ноту «ре»,

Сподобало й не відпускало.

То просто бавився фонтан,

Що правив за оркестра нині,

Скакало сонце свій канкан,

В спідницю вбравшись ясно-синю.

Я сонце викликав на «біс»,

Хильнув чарчину лимонаду,

Спитав чи не пора униз

І запросив до променаду.

Пропонував ще бланманже

І чай із присмаком меліси,

Воно всміхнулося лише

Та полетіло за куліси.

Під посвист стріл

Щербилися мечі,

Іржали коні,

Сіялось прокляття,

І тихо плакав

Янгол на плечі

Того, кого не зміг

Урятувати.

Ділили землю

(дивний інтерес)

Не витримавши з розумом

Розлуки…

Як добре, що до райдужних

Небес

У тих людей

Не дотягнулись руки.