У сивому місті, де рай

Любив ночувати не раз,

Видзенькував третій трамвай,

Уміє спинитися час.

Там море торкнулось небес,

Будинки оплів виноград,

Шумить у полоні чудес

Старезний оливковий сад.

Там змістом наповнена мить,

Там швидко минає сумне,

Наївне дитинство бринить

І досі чекає мене.

Моя емпатія похована в новинах,

У тих кривавих звістках про біду,

Коли вертались хлопці в домовинах,

Спинивши ненажерливу орду.

Коли від бруду гнулись телевежі

Та охлос втіху від того ловив,

Коли отрута плавила мережі

Та пиха не підшукувала слів.

Ви Богом прикривались, у багатті

Спаливши віру в праведність життя,

То ж годі потім, нелюди, чекати

До себе хоч якогось співчуття.

Бруківка. Вечір.

Схилена акація.

Вітрини ваблять

Блиском золотим.

Гуде меланхолійно

Ресторація,

І підпирає небо

Сивий дим.

Холодні вікна

Поглядами синіми

Пророчать ніч

І снів передчуття,

І я мов тінь

Просочуюсь між тінями,

Та осягаю сутність небуття.

Як добре там, де спокій небо має,

Де ліс старий біжить до видноколу,

Де хмарами світанок вишиває

Червоно-синій краєчок подолу,

Де сказані слова немов причастя,

Роки не помічаєш та години,

Де вітер завжди теплий і для щастя

Однісінької вистача людини.

 (малюнок Ніно Чакветадзе)

На схилі зачарованого літа,

Де синій день спускається з небес,

Де межі між сезонами розмито

І тіні хмар танцюють полонез,

Де прожитих років не чути крику,

За помилки немає каяття,

Там залишитись хочеться довіку

Й думок тягар покласти в забуття.

П’є з річки небо сивий кінь,

Хапає ніздрями світанок,

Повільно хвилі точать рінь

І ліс ховається в серпанок.

Тепла благає очерет,

Нові розучує поклони,

Яскравий сонячний берет

Верба приміряла до крони.

Десь у містах вирує люд,

Збирає до скарбничок миті,

Та поспіх не потрібний тут,

Тут можна просто небо пити.

Холодний вечір спокій береже.

До снів натхнення невеличке має,

Невидимий небесний Фаберже

Зірками чорний космос прикрашає,

А десь на протилежній стороні

Роботою живуть людські отари,

Сліпуче біле сонце на коні,

І падають розплавлені ікари…

Голубоокі пагони цикорію,

Малює синю блискавку ріка,

Колись це поле бачило історію:

Якійсь Петро прохвиськав батога.

Ще й бідкався, мабуть, словами тяжкими,

Не голосно, а так собі, тихцем,

Шукав між звіробоєм та ромашками,

Кульбабками, пахучим чебрецем,

А потім плюнув та поїхав зморений

І цяткою розтанув вдалині…

Батіг проріс, весною перетворений,

І весело підморгує мені.

Цей ліс сьогодні ясно-синій,

У ньому сутінки живуть,

У ньому ходять світлі тіні,

Ховають денну каламуть.

І розквітають дивні квіти,

Сріблясту струшують росу,

І хочеш навіть трохи жити,

Щоб пити поглядом красу.

На древніх вуличках Памплони,

Де не трапляються таксі,

Середньовіччя у законі

Та неприхованій красі.

Там чути срібний дзенькіт дзвонів –

Відраду щирих християн,

Там ходить древній дух Бурбонів

Та іменитих громадян.

Там час обмеження не має,

Епох сплітаються шляхи,

І коло сонячне дрімає,

І сяйвом миються дахи.