Напевне тут інакша ера...

Напевне тут інакша ера,

В країні спокою і птиць,

Тут синє небо п’ють озера

Блакитним поглядом зіниць.

В лісах ховаються тумани,

Думки і сни – неговіркі,

І сіють жито деревляни,

І древні водяться казки.



Мені було сьогодні ніжно...

Мені було сьогодні ніжно,

Як може буть лише у снах:

Сміялись білим цвітом вишні,

Мовчали глеки на тинах,

Було замріяно і рано,

В тумані спало потайне,

А вдалині стояла мама

Й додому кликала мене.



І скільки б не було в людей скорботи...

І скільки б не було в людей скорботи,

В усіх народів та в усіх віках

Як пошукати – знайдуться істоти,

Яким ховатись мило по кутках.

Ото сидить із поглядом блудливим,

Хапається за серце повсякчас:

- Я у батьків один такий красивий,

Вони мене родили не для вас!

Пощо мені оті шаблі й пістолі,

Іржання коней в мареві пожеж?

І ваша воля… нащо тая воля?

Її собі на хліб не покладеш!

Минає час. Поволі. Крок за кроком.

Минає час. Поволі. Крок за кроком.

Штампує мить кліше майбутніх снів.

Тривають хитросплетені уроки,

Яких ніхто ніколи не просив.

Гризуть думки. Небачені. Не збути.

Плетуть зірки мереживо доріг.

Минає час і спати хоче лютий,

Він так втомивсь не спати майже рік.



Дульсінея

Богине! Феє! Диво! Янголице!

За вами плачуть навіть королі!

Лише для Вас пісні співають птиці

По всіх кутках квітучої землі!

Без Вас мій дух покриється іржею!

Я задля Вас звоюю всі світи!..

Коли ішла по воду Дульсінея,

То не було кому допомогти.


Торохтить у вікна хуртовина

Торохтить у вікна хуртовина,

Завиває відьмою, проте

Ніч іде на другу половину,

До фіналу світлого іде,

Де зима надіями рясніє,

Де не страх, а добре слово є,

І на небі сонце мов Месія,

Що тепло, як рибу, роздає.



В тих самих снах, де все було не так...

В тих самих снах, де все було не так,

В тих самих снах, де все було нівроку,

Де всі слова були такі глибокі,

І від думок ховався переляк,

Де на доми, дерева і дроти

Туман уранці вішає сорочку,

В тих самих снах живеш предивна ти,

І поливаєш квіти у садочку.

мал. - Садові ворота у Вітеї (Клод Моне)


Мовчать дощі, ворушаться тумани...

Мовчать дощі, ворушаться тумани.

У ранках ніч зітхає морозцем.

У надрах світової голограми

Згорнувся час невидимим кільцем.

Душа і сон уже запанібрата.

Човни думок встають на якорі.

Мовчать дощі і грудень губить дати

В худенькому давно календарі.




Цінуйте тишу в темряві епох...

Цінуйте тишу в темряві епох,

Цілуйте тишу, тишу пресвятую,

Її нам сотворив, напевне, Бог,

А ми її, як водиться, не чуєм.

Цінуйте добре муркання кота,

Сніжинку кожну, зоряні суцвіття,

І втратить сенс реалій чорнота,

І той снаряд, що пнеться тишу вбити.


Мовчать сніги, у них немає слова...

Мовчать сніги, у них немає слова,

Усе, що треба, сказано уже,

Уздовж дороги тіні ясенові

Холодний місяць пильно стереже.

Зоря зорю в далекім світі лове,

Закляк у небі хмарний серафим.

Мовчать сніги, у них немає слова,

І я не маю що сказати їм.