Полетіли гуси,

Гуси далеченько,

Та й згубили гуси

Пір’ячко сіреньке.

Пір’ячко сіреньке

Та червоне літо

Там, де вітер бавив

Молодеє жито.

Молодеє жито,

Хмару одиноку,

Тишу-перетишу

У ярі глибокім,

Де живе і досі

Ніжний сон-спокуса,

У якому вдома

Залишились гуси.

фото з мережі

І у найменшій на світі хатині,

І у палаці

Тісно людині.

І у нав'язаних всесвітом рамках,

У пішаках, у тузах і у дамках,

І у болоті,

І в шоколаді,

Затісно навіть в небаченій

Владі.

Тісно ніяким,

Рабам,

Незалежним...

Тільки в книжках і у мріях

Гримнуло десь уночі,

Передощило, а нині

Сонце сидить на плечі

Неговіркої хмарини.

Світить кульбабками путь,

Хвалиться маками нива,

Тихі хвилини пливуть

У дивину ясно-сиву.

Пагорб до пругу приріс.

Небо тримає черешня,

Там зачарований лис

Слухає літо прийдешнє.

Киплять акації в саду,

Тривожить небо птиця,

Ховає бджілка у меду

Солодкі таємниці.

А за туманністю сосни,

Де тихо ніч зомліла,

Десь у яру шукають сни

Свою забуту силу.

фото з мережі 

Дві торби слів

І музики три жмені,

Дороги шмат

І часу дві доби

Туди, де села тануть безіменні

І небо перехрещують дуби.

Скажи, хіба потрібне щось

Для світу?

Для світу світла,

Світу воскресінь,

Окрім тих слів,

І музики,

І літа,

Де чорних днів

Не пробігає

Тінь?

Перечепитися і впасти

У ті поля і ниви, де

Перепілчаток зозулястих

Зоря туманами веде.

Де в небесах немає броду,

А у міста нема доріг,

Де не ховається свобода

хіба забудеш Вас авжеж

та не забудеться й не треба

як ув очах стояло небо

у чорнім подиху пожеж

як у чаклунстві дивних див

тонула буднів звична проза

горіли сни і з ними розум

у тому полум’ї горів

червоні ружі білі ружі

розмита дійсності межа

велике небо око мружить

кудись поцокало лоша

можливо там де вечір гасне

і ліс у полі розтає

є загадки такі прекрасні

і чудеса і воля є

Коли світ розтирають жорна

І надія всього зреклась,

Коли в моді суцільне чорне,

А всім іншим до неба – зась,

І коли навіть Бог незримий

Цей вселенський не бачить гріх,

Всі дороги ведуть до рими

Крізь безмежжя пустель людських.

На блакитному березі

Голубої ріки,

Ходить втомлений березень,

Думи дума гіркі.

Тане в затінку паморозь.

Небо чистить крило.

Дива знову не трапилось –