Стояли мысли на перроне,

А мимо проносились поезда.

Стремительно мелькали памяти вагоны,

Состав спешил из ниоткуда в никуда.

Из дня вчерашнего стремился поезд в Завтра,

Минуя станцию с названием Сейчас.

А ведь не будет у него возможности возврата,

Шанс остановки в ней даётся только раз.

Всё суета сует за гранями Мгновения.

В нём истина и свет, причина и итог.

Соединение покоя и движения,

Предвечной мудрости неиссякаемый исток.

Стояло сердце на перроне,

Манили за собой иллюзий поезда.

Только крылатым душам не нужны вагоны,

Сигнальный семафор для них –живой Любви звезда.

  
Выброси прочь сигарету!

Лучше пожуй конфету.

Себя ты совсем не любишь.

Душу и тело губишь.

И ближних своих отравляешь,

Свою Личность в дыму теряешь.

Ответь – ну кому ты служишь?!

Против себя же и дружишь.

Живёшь ты в плену привычек,

Словно без крыльев птичка.

Ты -  будто раб безвольный,

Иллюзорным миром довольный.

Неужто тебе так нравится,

Как зомби, по жизни маяться?

Свободы, увы, ты не знаешь,

С реальностью связь теряешь.

Пойми – мира здесь не бывает!

Один из двоих побеждает.

Есть лишь два варианта ответа –

Так не дай победить сигаретам!

Хочу весну и ландышей букетик,

И трели птичьи слушать по утру.

Хочу нырять в потоки солнечного света

И провожать за горизонт вечернюю зарю.

Хочу услышать первый звон капели,

Раскаты грома в полуночной тишине.

Оставить позади холодные метели

И видеть радугу в распахнутом окне.

Хочу писать весенние сонеты

И журавлиные ключи с улыбкою встречать.

На все вопросы сердца отыскать ответы,

Весенними цветами мир разрисовать.

Очередной листок с календаря срывая,

Я в ожидании отсчитываю дни.

В спасительные сны, как в небо, улетаю,

В них сердце сочиняет мелодию весны.

Зачем ты лезешь в чужую душу?

Свою сперва приведи к порядку.

Словно павлин, ты свой хвост распУшил,

Но всё-равно не найдёшь разгадку.

Зачем ты лезешь, куда не просят,

Остатки вежливости теряя?

Ведь не войдёшь ты туда без спроса!

Но слов нормальных ты не понимаешь.

Неужто нечем тебе занЯться?

Но это уж не моя проблема,

Что тебе души чужие снятся.

Проходи мимо! Закрыта тема.

Читать умеешь? “Взрывоопасно!”

Для посторонних доступа нету.

Время своё, увы, тратишь напрасно.

Ведь не найдёшь никогда ты ответа!

Стоїть на колінах знедолена мати.

Від болю нестерпного рветься душа.

Цей розпач вона вже не зможе здолати.

Остання з родини цей світ залиша.

Стискають Розп’яття знесилені руки.

Зосталось так мало… Наблизився час.

Не буде терпіння, закінчаться муки.

І чути їй “Мамо, ходи вже до нас…”

Ті руки, що пестили їх і ростили,

Від лиха й біди захищали не раз.

Учора останнього з них схоронили…

І промінь надії у серці погас.

Немає нічого навколо живого.

На вулиці – трупи людей і собак.

Шепочуть вуста “Захисти від лихого”

Застиг за вікном помираючий птах.

Умить пригадались їй жалібні очі,

Невинні страждання, благання і страх.

“Як боляче, мамо… Я жити ще хочу…”

Та Ангел вже душу тримав на руках.

Останні хвилини… Іще один подих.

“Кровинки моЇ, йде матуся до вас.”

Уже відчуває невидимий дотик.

Тепер вона вільна. Прийшов її час.

Сльозами вмивається вся Україна,

Як мати над кров’ю убитих дітей.

Вп’ялАся у серце колюча тернина,

А в пам’яті погляд невинних очей.

За всіх вас сьогодні молитва лунає,

Хай свічка засвітиться в кожнім вікні.

Ви знайте, про кожного з вас пам”ятаєм!

Вам світлая пам'ять у вічнім житті!

Нарисую каплями дождя

На стекле хранимый сердцем образ.

Под прощальные мотивы ноября

Почему-то вспомнился твой голос.

Прекратился мысленный поток,

Воля сердца разум подчиняет.

Смена чувств, как переменный ток,

Изнутри всё тело обжигает.

В этой слабости виновен наглый дождь,

Что забыть пытаюсь, он напоминает.

Не услышу, даже если позовёшь…

Дождь закончится и образ твой растает.

Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.

Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!