День.

Ми святкуємо День твого народження. Ми лиш двоє. А скільки людей було колись? За столом тіснилися, бажали довгих років життя. Якось дико згадувати. А знаєш, двом таки краще. Я не говорю тостів, не змушую нікого їх говорити, а ти не мусиш те все слухати і посміхатися, і дякувати. Словом, так спокійніше.

Я не знаю, як порахувати, скільки тобі років. Ці останні вісім, куди їх додати чи від чого відняти? Чи вони якось окремо, чи разом? І що вони взагалі таке? Що вони? Ніхто не знає. Нікого не питаю, бо не зрозуміють. На такі питання люди сумно похитують головами й роблять глибокий видих. Але аж ніяк не відповідають.

Раніше я розповідала тобі про все, та чи варто зараз? Ти ж усе знаєш чи ні? Розкажу на всякий випадок, ми ж тепер не говорим. Говорю лише я. А ти слухаєш. Чи не слухаєш? І що ти взагалі робиш? Мої монологи замість наших діалогів.Неповноцінно якось.

Я не бачу тебе. Лише портрет, який мені не подобається, бо ти на ньому на себе не схожий. Страшенно дратуюся, бо починаю забувати улюблені риси, і той малюнок стає мені дедалі прийнятнішим. Дурна людська пам"ять.

Я люблю тебе. З Днем народження!

Про день смерті не будем.

Я прийшла Тебе  привітати...