Юрій Васильович

Юрій Васильович

            З ім'ям Юрія Васильовича Угольнікова, одесита, чудової, неординарної людини у мене пов'язані найтепліші, вдячні спогади.

            Зустрітися нам довелось на пуску одного з спиртозаводів Черкащини. Це був мій перший абсолютно самостійний об'єкт і, звісно, далеко не все було, як мало бути. Я дуже хвилювався; все ж це мій перший об'єкт, перший "пробний камінь". Від того, як мені вдасться його налагодити, залежало дуже багато, можливо і весь мій майбутній життєвий шлях.

            Я хвилювався, і в діях моїх була явно виражена сумбурність рішень, метушливість і нервозність. На цьому заводі працювало кілька налагоджувальників нашого Управління з різних виробничих ділянок; там були компресорники, теплотехніки, вентиляційники, електрики, технологи. Всі - по двоє-троє, а я від КВПтаА - сам. Всі ми були дружною сім'єю, і завжди намагались допомагати одне одному, але, стосовно мене, їх допомога і підтримка могла бути лише моральною...

            Мені було доручено налагодити роботу котельної і бродильного відділення в автоматичному режимі. Спиртове відділення, що було поруч з бродильним було під владою одесита Юрія Васильовича Угольнікова.

            Юрій Васильович, хоч на той час ми ще були незнайомі, помітивши мою суматошність і нервозність, підійшов до мене:

            - Тебе як звуть? - Ми познайомились. -  Ти з київської наладки? І це твій перший самостійний об'єкт? Ти хочеш здати його на "відмінно"? Володичку, синку, для того потрібно запам'ятати одну просту річ і ніколи не забувати її:

            - Налагоджувальник це скеля! А все, що навколо - так, мілкі хвилі... І тоді все обов'язково буде гаразд. Обов'язково! Ну, сам подумай - от ти нервуєш-хайпішуєш - людей смішиш, а тобі яка користь з того? Як кажуть у нас в Адєссє - і шьо ти с етого будєш імєть? А я скажу - збитки, самі лише збитки. То я хочу у тебе спитати: - воно тобі треба?

            На той час Юрію Васильовичу було 57 років, і він мав вигляд скелі, але не тої похмурої, скандинавської, а ласкавої, усміхненої, чорноморської, яка, тим паче, впевнено протистоїть хвилям різного калібру.

            Нема нічого дивного в тому, що людина на роботі і вдома поводить себе по-різному. Так робить багато хто з моїх знайомих, але тільки не Юрій Васильович. Колись завітав я до нього додому в суботу, а він з дружиною, якраз збирався за покупками. Мій поїзд на Київ відходив ввечері, отож Юрій Васильович запропонував мені приєднатись до них.

            - Поки моя дружина скупиться, ми і побалакаємо, а заодно і з Адєссою познайомишся.

Я погодився. Їдемо. Дружина Юрія Васильовича, раптом, вказуючи правою рукою на ліву сторону перехрестя, командує:

            - А отут повертай праворуч... Юрій Васильович хильнувши трохи кермом - (ліворуч-праворуч) рішуче збавляє швидкість, під'їжджає до бровки, спиняється, повертається до дружини:

            - Кохана! Я не заперечую твоєму баченню світу, ти на це маєш повне право, але давай домовимось: - де у нас сьогодні буде праворуч? Отакий Юрій Васильович в усьому:

            - Я не заперечую твій світогляд, але давай домовимось...

Про нестандартність думки Юрія Васильовича можна розказувати годинами, але я наведу лише один приклад, який стосувався конкретно мене: - як кажуть - вовка ноги годують, а налагоджувальника -  інструмент. За кілька років роботи а наладці я підібрав собі гарний комплект. Одного лише не вистачало - мікродрілі. Купити її тоді було неможливо, треба було зробити її власноруч. Не питання! - Зроблю! От тільки  де дістати відповідний двигун? Цим питанням а набридав усім зустрічним-поперечним і удача, якій я неабияк набрид своїм канюченням, таки усміхнулась мені: - ростовський налагоджувальник з котрим я був лише кілька годин знайомий, надіслав мені поштою з Армавіра двигун від настільного вентилятора. Наше знайомство з ним, між іншим, почалося з взаємних образ:

            - Ти київський? - спитав він, - значить ХАХОЛ?

            - Я не знаю такої національності, - відповів я. А ти, судячи з твого запитання - КАЦАП? - відповів я запитанням на запитання.

            - Чиво ты сразу оскорбляешь? Я же ничего плохово не сказал! Вообще-то я русский...

            - Я теж нічого поганого на думці не мав, але, просто цікаво, чим ти пишаєшся? Я українець, згідно вашій граматиці - ім'я "существительное", що відповідає на питання "ХТО", а ти кажеш, що ти русскій, а це слово відповідає на питання "ЯКИЙ", або "ЧИЙ" - тобто по-вашому "прилагательное". От мені і цікаво - якщо ти з Росії - значить "чий" - русскій, а тепер скажи "хто" ? Татарин, бурят, грузин чи єврей, а якщо слов'янин, то можливо "рускій українець" ?..

            - Ой, я понял, просто, извини, у нас так говорят...  Давай не будем ссориться!

            - Давай!

От в результаті такого знайомства одержав я посилку з двигуном і записку з одним словом - "ИЗВИНИ"...

            В той рік я провів свою відпустку в Полтаві. Садиба мого тестя якнайкраще підходила для мого задуму - виготовленню мікродрелі. У тестя в майстерні було все необхідне, проблема була лише в пошуку підходящого матеріалу для ручки, тобто матеріал-то знайшовся, але...

            Вам знайома історія створення   мармурової статуї Давида роботи Мікеланджело? Не смійтеся. Я зовсім не ототожнюю свій "твір" з Творінням Великого Майстра, просто мета у нас була дещо схожа: - зробити з непотребу щось потрібне.  Мікеланджело дісталась щербата брила мармуру, від якої всі відмовились. Мені - понівечений шматок текстоліту з сміттєвої кучі... Обточував я його, доводив до потрібної форми більше, як половину відпустки. Ви спитаєте, нащо я так детально описую виготовлення якоїсь ручки? А от, слухайте далі.

            Ми звикли у наладці довіряти одне одному на слово, тому мені і на думку не спало перевірити роботу двигуна. Лише тоді, коли все було зібрано, як годиться, я встромив штепсель у розетку і натиснув кнопку пуску....

            Ні, ви не вгадали, двигун-таки закрутився, але проти годинникової стрілки...

Повернувся я до Києва по закінченню відпустки і перш за все завітав до колег-електриків з електротехнічного. На жаль, не змогли вони мені нічим допомогти крім поради - користуватись "лівими" свердлами. Ну, лівими, так лівими, не викидати ж всю дріль! Значить треба знову звернутись до друзів по допомогу. Першим, до кого я звернувся був Юрій Васильович.

            - Володичку, синку, обмалюй мені, спершу, свою проблему. - Я обмалював. На обдумування відповіді Юрій Васильович витратив пару мікросекунд:

            - А скажи мені, передній та задній підшипник якоря мають однакові розміри?

            - Однакові.

            - Ну так вийми якір і розверни, одержиш праві оберти... Розібрав, перевернув, користуюсь і досі без жодного "лівого" свердла... Дякую Вам, Юрію Васильовичу!

            Щоб миттєво дати слушну пораду як вирішити проблему, з якою не могла впоратись електротехнічна дільниця, треба було мати за своєю спиною просто велетенський досвід, і він мав його.  

            З раннього юнацького віку нараховувався його стаж як налагоджувальника. З юнацького віку Юрій Васильович зрозумів, що в світі є багато недосконалостей деякі з яких цілком можливо виправити самотужки.

            Почалося це ще в шкільні роки. Батько Юрія Васильовича, інженер одного з одеських виробництв пожалівся, якось на дефіцит пневматичних виконуючих механізмів - скоро прийдеться на ручне управління переходити...

            Батьківські проблеми не обійшли кмітливий розум Юрія, а ви знаєте - хто щось шукає, тому воно назустріч біжить... Так було і з Юрієм - в око йому впав привод тормозної системи на самосвалах. Далі - справа техніки: якось домовився він на Вторчорметі щоб дозволили йому зняти десяток "парашутів" зі списаних автомобілів, віднести їх другу не піскоструйку, розібрати-зібрати та віднести батькові. Таким чином нічого переводити в ручний режим не довелось...

            Я був свідком ще одного "вищого пілотажу" Юрія Васильовича. На нашому заводі провадилась реконструкція підстанції. Потрібно було близько 600 мідних наконечників. Вони-то були, але, з-за недбалого зберігання, були в жахливому стані. Для монтажу вони явно не годились. Придбати нові було ніде, та й часу на те вже не було. Головний інженер ходив, як у воду опущений, йому загрожували серйозні неприємності.

            - Василь Васильович, а чого ти такий смутний, що такого неприємного сталося в твоєму королівстві? - запитав головного Юрій Васильович при зустрічі.

            - Ой, і не питай, змахнув рукою Василь Васильович - і повідав причину свого смутку.

            - І це причина так розстроюватись з-за проблеми, що вирішується за 3-4 години?

            - Ти серйозно? Можеш допомогти дістати? - запитав зраділий  Василь Васильович.

            - Нічого діставати не потрібно, я можу привести їх в належний вигляд за 3-4 години...

            - Що тобі для цього потрібно?

            - 3 колби з кислотою, яку я скажу, паяльна лампа, 0,5 кг олова, трохи соди, щоб зварювальник зробив з швелера лоток, де б я міг те олово розплавити і ще по 50 коп. за штуку...

            - Добре, я дам розпорядження, тобі все це нададуть і зроблять. Роби! Не обідимо...

            - Ой,  Василь Васильович, ти навіть не уявляєш, який я обідчивий... Давай спочатку угоду підпишемо, а щоб ти не сумнівався, так в угоді і напишемо: якщо за 4 години я не виконаю свою обіцянку, або виконаю її неякісно, - вважати угоду недійсною...

            - Юрій Васильович! Ти став таким бюрократом! Ти що, мені не віриш?

            -  Василь Васильович! Зараз на слово вірять або святі, або дурні... Я не святий, то за кого ти мене маєш?

Сперечались вони недовго і кінець-кінцем пішли підписувати угоду.

            Я був свідком і усього процесу: Юрій Васильович в четвертій колбі змішав певну кількість кислоти з трьох, в одну з спорожнілих налив чистої води, в іншу розчин соди. На той час в заглушеному з обох боків швелері вже кипіло олово і почалось...

            Не буду витрачати час на опис подробиць процесу, скажу лише, що на перетворення страхітливого окисленого наконечника в срібний витвір мистецтва Юрій Васильович витрачав не більше 10 секунд, так, що за дві з чимось години завдання було виконано.

            За кілька днів на складі виявилась ще купа наконечників в аналогічно жахливому стані і Василь Васильович дав наказ лаборанту приготувати подібний набір хімікатів, а електрику, що за наказом  Василя Васильовича уважно спостерігав за процесом, наказав його відтворити. (нащо витрачати зайві гроші, коли секрет вже розгадано?)

            Як не намагався електрик повторити успіх Юрія Васильовича - нічого з того не вийшло...

            - А чому? - запитав я Юрія Васильовича, - вони ж робили все як ви!

            - Все, та не все, - усміхнувся Юрій Васильович, - ось цього-то вони і не примітили, він витяг з нагрудної кишені сорочки маленький пластиковий пакетик з чорним порошком.

            - А що це? - запитав я.

            - Каталізатор - відповів Юрій Васильович. - А який - не скажу, все одно ти його не дістанеш, та й не потрібно воно тобі... Запам'ятай! У кожній справа великій чи малій вирішальну роль відіграють нюанси...

Я пам'ятаю, Юрію Васильовичу!
 Дякую вам, що зустрілися на моєму шляху!