Прогулянка Царською стежкою.

Прогулянка Царською стежкою.

Це було в ті давні часи, коли царя вже не було, але ще був профсоюз, що інколи забезпечував нас дешевими путівками.

Останні дні жовтня. В Києві холодно, не тепліше і в Симферополі, але що поробиш, якщо путівки на серпень-вересень призначені не нам, лінійним робітникам. Ну, то таке... До такого ставлення до нас ми вже звикли, на жаль.

Вдягнутий "по-погоді" в теплу шкіряну куртку, теплий кашкет, пересів я автобус, заповнений прохолодним Симферопольським повітрям, я аж до Гаспри ніякого дискомфорту не відчував. Але в Гаспрі!...

Автобус спинився якраз напроти входу на територію санаторія "Україна"  Хлопці в шортах і футболках, дівчата в купальниках і я - наче той чукча з крайньої півночі ловлю насмішкуваті погляди: а де ж нарти і собачки?...

- Почекайте, почекайте! Побачимо в якому одязі ви будете покидати Гаспру!

Йду в головний корпус оформлювати своє тритижневе перебування в Криму. Не зважаючи на те, що мені заброньовано номер саме в головному корпусі, адміністратор усіма силами намагається переконати мене, що чотириповерховий корпус на самому березі моря якнайкраще підійде для мене... А я й не заперечую, хай дівка при здачі мого номера матиме зиск, а я теж нічого не втрачу, - засипатиму і прокидатимусь під музику прибою.

Нарешті закінчились турботи по влаштуванню на новому місці, і я вже міг спокійно роздивитися навколо. Гори, пронизані серпантином доріг і стежок, круто спускаються до моря. Смішно звучить відповідь зустрічного перехожого:

- Вам до Сонячної стежки? - йдіть прямо... А пройти "прямо" тут можна не більше 5 метрів... Отже, згідно підказці аборигенів, планую завтра зранку розвідати що то за чудо таке, та славнозвісна Сонячна стежка, а поки що на море! Не сказав би, що вода була занадто холодною, але 20-21°С саме то, щоб змити втому, освіжитися. Номер чудовий, широченний балкон виходить на море, засинаю під заколисуючий рокіт прибою.

Ранок, водні (коткотривалі) процедури в морі, сніданок, і от я вже прямую Сонячною стежкою, що раніше називалась Царською і на висоті 150-200 метрів над рівнем моря з’єднує Лівадію з Гаспрой. Правду кажучи, стежка нині мало нагадує "Царську", і все ж йти нею дуже приємно. Серпантином звиваючись по скелях над морем, протягом 7 км, вона має кут нахилу не більше 4°. Втома не відчувається, навпаки, кожен крок додає бадьорості.

 В горах всіляке скорочення шляху майже завжди обертається, як каже народне прислів"я: - Хто без стежки прямує, той дома не ночує"… Ця народна мудрість підтвердилась в горах Монголії, Кавказу, Карпат. Колись, саме в Карпатах, я так "скоротив" свій шлях, що вийшов на трасу  замість дванадцятої години дня лише о пів не другу ночі… Я не дуже здібний учень, тому і тут, на Царській стежині, помітивши в кущах, протоптану квапливими пішоходами стежку, що зрізала серпантинну петлю Царської стежки, спробував скористатися нею. Вона й справді виявилась майже втричі коротшою, але довелось спускатись вниз, а потім, продираючись через чагарники, лізти по крутому схилу вгору. Більше таких "скорочень" шляху я не робив, бо то була б зайва втрата не лише сил, але й емоційно-піднесеного стану.

         Пройдено лише 150 метрів, попереду – 6561м. Стежка, завширшки 2 -2,5 м., всипана червонувато-сірим гравієм, окреслена сірим бордюром, подобається мені все більше і більше. Обабіч стоять, міцно вчепившись вузлуватим корінням в каміння,  кремезні кримські сосни. В гущавині довгих голок, зовсім не звертаючи на мене уваги, бавляться двійко більчат.

Тишу порушує гуркіт автомобільних двигунів. Траса… від цивілізації не втечеш, але стежка пірнає в тунель і я виходжу в чудовий сосновий гайок. Чистенька галявина, встелена рудою голкою. Повітря насичене смолистим ароматом сосни і солоним подихом моря. Колись ніщо не заважало на кожному кроці бачити море, тепер йду зеленим тунелем. Ні моря, ні сонця, суцільний зелений тунель, але чудове повітря, чудовий настрій! Екскурсовод казав, що цією стежкою возили продукти в Лівадію, а сам цар тут ніколи не гуляв. А дарма! Багато втратив! Втім, у Миколи ІІ в лівадійському гаражі було 20 автомобілів різних марок і він проїхав, без охорони, всі існуючі на той час траси, керуючи автомобілем власноруч. Дивно, але ніхто не перекривав заздалегідь на кілька годин дорогу, як зараз, коли має їхати САМ, "народом обраний", сидячи на задньому сидінні в супроводі цілої колони ескорту…

         Через кожні 100 метрів вмонтовано бетонні стели, що повідомляють подорожнього скільки він пройшов, скільки лишилося, яка висота над рівнем моря, який кут нахилу стежки. Краще сказати було вмонтовано, бо цією стежиною вже кілька десятиріч суне гегемон, який теж бажає залишити рукотворну пам'ять про себе, то дебільними написами матюкомовною мовою, то старанною роботою по знищенню слідів цивілізації, завдяки якій замість стелли-дороговказу залишається лише покручений арматурний метал. З кількох десятків стел вціліло лише дві... Скільки ж дурної сили треба було витратити на знищення!!! Сила є, - розуму не треба... То вже не приказка, то спосіб життя...

Йду далі. Гуркіт автомобільної траси, трохи псуючи настрій, невпинно  наближається. Цікава річ, якби я був в одному з тих автомобілів, я б просто насолоджувався швидкозмінними краєвидами, зовсім не турбуючись про думки тих, чий настрій псую гуркотом мотору та вихлопними газами... Як казав Висоцький: - "Да это же вовсе другой человек, а я тот же самый"...

          Раз у раз стежку під різними кутами перетинають водовідвідні жолоби. Їх розташування так вдало продумано, що стежка розмита дощами лише там, де гегемон або рослинність ті жолоби знищили. (Так і тягне покаламбурити: - жлоби знищили жолоби)... А ось і знову мій настрій нахабно ламає вторгнення "цивілізації" - обабіч стежки, що раптово перестала бути "Царською", простяглись неоковирні, створені з всілякого непотребу, огорожі "дач". Бруд, сміття... через силу примушую себе пройти далі. На щастя цей бедлам скоро закінчився, йду далі, намагаючись відновити підупалий настрій. Ліворуч крутий скелястий схил, густо порослий чагарником та химерно покрученими деревами. Праворуч, в сторону моря, більш пологий схил, так густо вкритий чагарником та деревами, що майже зовсім моря не видно. Кам'яно-рослинний тунель несподівано майже впирається в Лівадійський палац, поруч траса, маршрутки на Гаспру, але я напівсвідомо повертаюсь на 180° і йду назад пішки, щоб ще раз надихатись п'янким смолисто-морським ароматом, насолодитися чудовими краєвидами.