... А ШО ???...

... А ШО ???...
Сиджу на березі затоки, рибалю. Раптом десь з прибережних кущів - Брязь! Дзенькіт розбитого скла. Потім ближче... ще ближче... Виходить з-за кущів такий от сучасний Гаврош, і абсолютно не зважаючи на мою присутність, б'є горільченою пляшкою об найближчу до мене каменюку...
- Що ти робиш???
- А шо???...
- Так ти ж сам будеш тут купатись, ноги поріжеш!
- А я тут купатись не буду, ги ги ги...

Сусід попросив допомогти засклити балкон. П'ятий поверх. Працюю, піді мною весь двір, як на долоні. Ось вийшов літній чоловік з пакунком сміття в одній руці і з товстою бамбуковою палицею в другій. Запхав пакунок до контейнера, а палицю, трохи повагавшись, притулив до стінки будиночка двірника, (палиця йому не потрібна, але, може, комусь згодиться). 
Працюю далі. З-за рогу будинку вийшов хлопчик років 8-9. Футбольнувши кілька раз порожню пластикову пляшку, швидко втратив до неї цікавість. Підняв камінець, шпурнув в кота, що вигрівався на сонечку. Промазав. Став шукати чим ще кинути, але кіт втік... Побачив намальовані крейдою на асфальті дівчачі "класики" - пострибав на одній ніжці до половини - набридло. Поплентався навмання в одну сторону, в другу и тут, раптом, помітив ту бамбукову палицю... Зраділо схопив її, поклав під кутом, одним кінцем на асфальт, другим на бордюр, наступив однією ногою, намагаючись зламати, потім - обома. Палиця не піддавалася, лише злегка пружинила. У дворі з'явився ще один хлопчик того ж віку. Помітив фізкультурні вправи першого і радо приєднався до нього. Обнявшись, хлопчики спробували подвійною вагою подолати вперту палицю, але палиця не лише легко встояла, але й норов свій показала; - крутнувшись, вислизнула з-під ніг. Хлопчики попадали побивши коліна об асфальт. Намагаючись помститися непокірній палиці, хлопчики, порадившись, притягли шматок бетонної бордюрини, підняли її, скільки змогли і з силою кинули на палицю. Палиця знову спружинила а бордюрина, відскочивши, впала на ногу одному з хлопчиків. Той, заверещавши березневим котом, вчинив кілька балетних піруетів Гранджете на ще неушкодженій нозі... Годі було далі терпіти нахабний опір палиці. Час застосувати радикальні заходи. Схопивши палицю, постраждалий хлопчик, кульгаючи, підбіг до цегляного будиночка двірника і став щосили гамселити палицею об ріг будиночка. Палиця боляче віддавала в руки і все ще трималася. На допомогу другу прийшов його товариш, і палиця, нарешті, здалася... Вона не зламалася навпіл, а розмочалилася посередині. Задоволені перемогою, хлопці шпурнули подоланого ворога на асфальт, для певності ще потоптавши його, зібрались шукати нові пригоди.
Гей, хлопці! - Гукнув я з балкону. А нащо ви ту палицю поламали?
- А шо??? - Майже хором відповіли вони...

        Вхідні двері нашого парадного, обшарпані, обклеєні уривками численних давніх і нових оголошень ніколи не радували око, але тиждень тому, повернувшись з відрядження, я не пізнав їх. Хтось (явно не ЖЕК), ретельно обдер і оголошення і стару фарбу і перефарбував двері в красивий темно малиновий колір. А в ліфті дзеркало повісив. Мені аж ніяково зробилось; я ж теж міг би це зробити, але й на думку не спало... Недовго ми тішились обновою. За тиждень і двері і переговорний пристрій і, навіть, бетонна підлога перед дверима була хаотично спаплюжена білим аерозолем, а дзеркало в ліфті розбито... Подивитися б в очі цьому вандалові і чемно спитати: 
- Голубе, навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, воно відповість:
- А шо???

        Товариш запросив в гості до Барнаула (Алтай) і організував нам з сином незабутню подорож тайгою вздовж Катуні. Був початок вересня, вдень було, навіть, спекотно, але вночі ми добряче мерзли, бо навкруги були лише кремезні модрини, а модрина - то не сосна, в неї голки як трава, з неї пружню підстилку під намет для тепла не зробиш. Вирішили ми з сином пошукати щось більш підходяще і невдовзі набрели на досить велику галявину, на якій стояла, складена з кедрових колод хатина. Так званий зимник.           Йдучи до нього, я став розповідати синові все, що знав про зимники від Арсеньєва - (Дерсу Узала)
        - Там є така полиця і мисливці що заходять в той зимник користуються всім, що там є, а коли йдуть звідти, заготовлюють дрова для тих, хто прийде пізніше, залишають те, без чого можуть обійтися; крупу, сіль, сірники... Такі тут Справжні Люди, так виховав їх Закон Тайги! Може й ми щось добрим людям на згадку про наше перебування залишимо. Цигарки, сірники, абощо.
        Підходимо. Навколо розкидані грубезні кедрові чурбаки, а сама хатина! - Жодного цвяха! Жодної металевої деталі! Навіть завіси і ручка на дверях - дерев'яні! Музейний експонат ХVI cторіччя! З'являється думка - цю ніч переночуємо в теплі, під дахом!
Обережно відсовуємо дерев'яний засов, прочиняємо двері. В хатині напівтемрява. Маленьке віконце ледь-ледь освітлює кімнату, в ніс б'є дивний запах. Поки очі призвичаюються до світла, бачу широку лаву-ліжко вздовж стін, здоровенний чурбан біля віконця (як його сюди вкотили?) виконує роль стола. Вздовж другої стінки піч з лежанкою... 
- Обережно! - Раптом сіпає мане за куртку синок. - Дивись, батьку, під ноги! На долівці і, навіть, на лаві купи лайна... Одна... Три... П'ять... Вісім... - Десятка з півтора... Ошелешені, обережно задкуємо до дверей. Мовчки переглядаємося. Крутиться одне питання: - навіщо??? Це ж не один покидьок наробив, це ж організована група дебілів! Найдальший від хатини чагарник метрів з п’ять, а ближні, взагалі, під хатинкою...
- Переночували в теплі, - сумно хитаю я головою.
- І полицю з крупою-сірниками побачили - вторить синок.
Дверцята на горищі не причинені, крізь отвір проглядає складене там сіно. 
- Не сумуй, козаче, підбадьорюю я сина, - он, бачиш, сіно! Зараз наберемо, скільки зможемо, під намет намостимо, все одно в теплі переночуємо! 
Підкотили чурбан, заліз я на нього, розчинив дверцята, простягнув руку до сіна, а там...       О, леле! Там теж! В сіні теж!!!
Нема у мене, бодай, жодного пояснення, але дуже хочеться подивитися в очі тим веселим придуркам і чемно спитати: 
- Навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, вони хором промовлять:
- А шо???

       А от ще: - Крим. 2002 рік. Гаспра. Йду знаменитою ”Царською стежиною” (Колись напишу і про неї і про Ай Петрі) Вздовж всієї стежини, через кожні 100 метрів Були дбайливо встановлені важкі бетонні стели, які повідомляли скільки сот метрів пройдено, скільки лишилось, який висота над рівнем моря і який кут нахилу стежини.

   … Були встановлені…

      На час моєї прогулянки від них лишилась ледь третина… Дикою, безглуздою силою вони були розтрощені і скинуті під укіс. Неможливо уявити, щоб нормальна людина, яка приїхала здаля до теплого моря на відпочинок, подібним чином розважалась… На чудом вцілілій лавочці я зустрів єгеря, який, ледве не плачучи розвіяв мої сумніви і розповів мені про розваги відпочивальників.

     На злу справу - знищення бамбукової палиці, бетонної стели, та інші ”розваги” було витрачено в десятки разів більше енергії ніж могло бути витрачено на добру, - скажімо вкинути ту порожню пляшку в контейнер, а не Футболити її…Чому вони вибирають більш енерговитратний шлях відпочинку?

     Коли в тій же Гаспрі я підтягнув викруткою розхлябані завіси на дверях мого номеру, коридорна прибігла на брязкіт металу, і якийсь час не могла слова вимовити, дивилась на мене, як на представника позаземної цивілізації… - Ламати - звична подія, а от ремонтувати - явне збочення, хоч санітарів викликай!!!  
    Я можу привести ще десятки подібних історій, та й кожен з вас зможе. Але чому, в деяких, зовні абсолютно нормальних людях, незалежно від національності і віку, стільки прихованої гидоти? Гени? Самоствердження? Виховання вулицею? Спосіб життя? Пошук адреналіну?
     Не дано мені цього зрозуміти. Що за дебільна партизанщина? Проти кого? 
Я не маю на увазі тих, зомбованих покидьків, що дарують солдатам мед з вибухівкою, викликають вогонь сепарів на ВСУ, а потім їдуть в Україну за пенсією. Там все ясно. 
Неясно з тими, хто і сам пояснити свою поведінку в змозі лише дебільним:
   - А шо???