За 100 грн сьогодні 25.02.2011 це стадо стояло на майдані з прапорами регіоналів

Половина України розмовляє російською, так, принаймні, я чую зусібіч, чи то в Росії, чи то тут — удома. І все ж таки, якою мовою розмовляє Україна?

Що стосується Росії, то там, судячи з нарікань учених-філологів, письменників і просто небайдужих, стурбованих росіян, не все благополучно з мовою. Значний внесок академіка Дмитра Лихачова в збереження чистоти та правильності російської мови. А ось російський актор Михайло Козаков (який до того ж майстерно володіє пером) спересердя якось зауважив, маючи на увазі мовні нісенітниці, недбалості: «Мені здається, що наші журналісти геть утратили совість».

Дедалі частіше звучать нарікання американської громадськості щодо стану англійської мови в їхній країні. Загальновідомі надзвичайна уважність, вимогливість і суворість французів до норм своєї мови.

Кажучи про геть неблагополучний стан російської мови на її батьківщині, хочу порушити питання російськомовної ситуації в Україні. Це моє власне аматорське дослідження, не підкріплене науковими статистичними обчисленнями.

Якось один композитор декількох відомих пісеньок сказав не без бравади в телепередачі, зловживаючи українським «г» та київсько-подільськими інтонаціями: «А чего это я должен говорить по-украински, когда «хгаворю» по-русски?». Васю, та хто тобі сказав, Васю, що ти розмовляєш російською? Існує така собі ностальгія за говором наших міських дворів, але ми вже давно не Володьки та не Мишки, а Володимири Петровичі та Михайли Івановичі, і мова — наша основна характеристика.

Не бажаючи жодним чином нікого, боронь Боже, образити, хочу сказати: я не знаю, «на чом» розмовляє пів-України, але назвати це російською — не наважуюся. У моєму оточенні багато російськомовних людей, повірте, людей освічених. Повірте і в те, що більшість із них грішить помилками: насамперед, звичайно ж, неправильними наголосами, які дуже строгі в російській, потім — неправильне використання прийменників, і, зрозуміло, густий заміс української артикуляції (вимови) й інтонації.

Якщо умовно назвати суржиком українську з русизмами (про що йтиметься нижче), то я не маю на увазі тих, хто розмовляє суржиком. Повторюся, йдеться про людей, які думають і розмовляють, на їхню думку, нібито правильною російською мовою. Припускаю, що деякі навіть і не здогадуються, не усвідомлюють неповноцінності своєї мови.

Якось прослухавши себе на магнітофонному записі, я як філолог (плюс три аспірантські роки в Москві) ахнула: зрозуміло, я не плуталася, як у соплях, у дієприслівникових та прислівникових зворотах, але інтонації, але приголосні! Посміхнувшись, подумала: да-так, чудовий актор російського театру, професор Микола Миколайович Рушковський із його напрочуд красивою російською мовою не взяв би мене свого часу на свій курс у театральному за всієї, сподіваюся, взаємної симпатії. Але легко втішилась: в мене ж є вихiд, вихід — моя рідна українська мова. Прислухайтеся до російської мови в транспорті, на вулицях, у магазинах, до того, що долинає з телеекрана з вуст директорів заводів, деяких журналістів, ведучих програм, чиновників — вони розмовляють українізованою, українською російською (так я назвала це). Що й зрозуміло: рідні звуки закладені в нас століттями, на генетичному рівні. І не зміг Вася-Васильок навіть за ці самі століття переважити Грицька-когутика (півничка). Таким самим покаліченим обрубком користуються наші діти, прислухайтеся.

Ця стаття написана до «оранжевих подій» в Україні. Ну вжеж у цi днi наслухалися з вуст російськомовних депутатів таких мовних перлів, зразків неграмотності, перелік яких зайняв би багато сторінок. Шановні добродії депутати, ви бажаєте говорити російською? То зверніться до викладачів, займіться своєю мовою. Неприпустимо вивергати водоспади неграмотності на ваших виборців і на іншу поважну публіку.

То якою ж мовою розмовляє Україна? Вважаю так: частина — українською, частина — суржиком, а решта — розмовно кульгають на чомусь, чому не можу дати назви.

Я раптом виявила, що уникаю галасливих місць, громадського транспорту, намагаючись врятуватися від лінгвістичного терору.

Єдиний випадок, який не викликає в мене роздратування, — спогади фронтовиків. Більшість із них — колишні сільські хлопці, а на війні, щоб вижити, «берегись» та «ложись» повинні звучати однією мовою. Але їх не зовсім, скажімо, правильну російську мову я слухаю з глибоким співчуттям. А ось телевізійні «Народна платформа» та «Скажи» — таке собі карикатурне та разом із тим, на жаль, реальне відображення мого народу.

То який висновок? Цілком можливо, думка моя спірна, але, на мій погляд, російськомовна Україна ніколи не заговорить красивою, а якщо не красивою, то хоч би правильною мовою. Стверджую це як багаторічний викладач-філолог.

Згадую гостре почуття сорому, яке я відчула біля телевізора кілька років тому, під час телемосту з вулицею: якийсь хлопчина чи то з Донецької, чи то з Запорізької області поставив запитання відомому московському тележурналісту Сергію Доренку, який навідався до Києва, щось на зразок «ото, што в нас с русским языком?», мовляв, затирають і тому подібне. «А що, — здивувався Доренко, — вам забороняють розмовляти російською? Якщо ви не можете написати українською заяву, попросіть когось. Та говоріть! — І скоромовкою додав: — Якщо це, звісно, російська».

Одна моя знайома з Росії, яка прожила десять років в Україні, із, можливо, навіть і неусвідомленою зверхністю якось заявила: «Тут майже ніхто не розмовляє російською без акценту». Я вельми здивувалася: майже кожна людина мовою іншої країни розмовляє з акцентом. До речі, за ці десять років вона так і не заговорила мовою землі, яка дала їй затишок, притулок та сім’ю, та й в російській в неї зустрічаються огріхи.

Чудовий російський письменник Анатолій Стреляний розмовляє з непозбутним акцентом рідного краю, але мова його багатобарвна i правильна. І легкий український наліт, як відгомін далекого дитинства, додає, на мій погляд, деякої пікантності його радіовиступам на «Свободі».

Вельми симпатичний хлопчина з відомої поп-групи, почавши давати інтерв’ю українською, потім сказав: «Нет, я лучше перейду на русский — у меня так красивее». Ні, мій любий, ні, мій славний, не «красивее», та й немає такого слова в російській мові. А ось коли ти розмовляв українською, тобі, ймовірно, було складніше, але ти стежив за мовою і фрази були без звично-банальних штампів, характерних для шоу-бізнесу, і виглядав ти інтелігентно.

Я в жодному разі не проти молодіжного сленгу. Він існує в багатьох мовах, і через певний час деякі «приколи» переходять у словник. Але й тут слiд бути обережними та дотримуватися почуття міри: їх величезна кількість, особливо затертих, — надто периферійна та представляє вас не з кращого боку.

Якось пізно ввечері я випадково почула по телевізору інтерв’ю з Андрієм Данилком (здається, на Першому каналі). Спершу я не зрозуміла й вирішила, що він виступає в своєму жанрі. Але ні — це справді було інтерв’ю з Данилком, а не з Віркою Сердючкою. Славне хороше обличчя, і говорив він речі розумні та слушні. Але російська, російська!.. Я просто перелякалася: «в них», «в нас» тощо. А ось нещодавно в іншому інтерв’ю, розповідаючи про свої плани, крім усього іншого, сказав: «Я вирішив навчитися розмовляти російською — і навчуся.» Вельми похвально. Тобто він як гомо сапієнс (істота мисляча) добре розуміє ущербнiсть своєї мови. Але ми зі Станіславським знову не віримо: для того, щоб позбутися української артикуляції, треба години провести в лінгафонному кабінеті, як ми, бувало, в Інституті іноземних мов. Але, на мій погляд, для пана Андрія, зважаючи на його талановитість, не становитиме особливих труднощів оволодіти саме хорошою українською, i ось тоді він точно заговорив би в мене англійською. Якщо вам потраплять на очі ці рядки — ласкаво прошу, пане Андрію, але за вищезгаданої умови.

У США мова конгресменів є зразком для наслідування. Залишу без коментарів як уже загальник говоріння наших російськомовних депутатів; у виступі одного з них (із Криму) я нарахувала не менше шести помилок. Тут слід зауважити, що російська мова в Криму була та є — щось неймовірне. І хоча місцеві жителі — люди прийшлі, в більшості своїй вони вчилися в російських школах, де, як і в усій Україні, переважала російська. І некоректно шукати причин у тому, що зараз, мовляв, у школах введена більша кількість годин державної мови. Мова в Криму завжди мало радувала. Але стогони щодо «загибелі» російської мови почалися чомусь саме тепер. А чому не двадцять, не тридцять років тому? Чому тоді не були чутні голоси дбайливців і захисників, ревнителів і спасителів? А саме тепер, коли незалежна держава хоче врятувати свою мову, що цілком природно?

У розвинених країнах еліта — це люди, які «набрали» багато освіти, коротко скажемо так. У нас чомусь елітою називають людей, тією чи іншою мірою наближених до влади або до нових багатіїв (до останніх, до речі, не відчуваю жодних негативних почуттів: багатіють люди — багатіє країна). Але, на жаль, мовний пейзаж того середовища «скудоумен» та убогий. Не хочеться згадувати осточортілі «как бы», «чисто», «типа», «конкретно» та невикоренені «ложить», «ихний» і «одевать пальто» замість «надевать». Однаковість затертих фраз-кліше до одурі подібна до одноманітних гіпсокартонних «євро-ремонтiв» з арками та навіває понурiсть, щоправда, породжуючи багато анекдотів й «афоризмів», в чому є така собі втішливість. На запитання «А що це за людина?», мої друзі часто коротко відповідають: «А-а, «ложит». І все вже сказане. Ось ще кілька жартів, що розлетілися Україною: «конкретный премьер конкретной страны» й абсолютно приголомшуюче «дорогие матеря».

Неграмотна еліта — це нонсенс. То який вихід? Як позбутися цієї мовної примари, що межує особисто для мене майже з насильством? Якщо, як я вважаю, більшість, особливо ті, кому за тридцять, ніколи не оволодіє правильною російською мовою — а я, повторюся, вельми переконана в цьому, — то, природно, немає й імовірної надії, що ця сама більшість раптом виявиться спроможною вимовити приємну для слуху українську фразу. (Я буду щаслива, якщо помиляюсь.)

А ось для людей, які розмовляють суржиком, тобто як ми вирішили вище, українською з русизмами, ситуація аж ніяк не безнадійна. У відповідь на мою українську багато співрозмовників природно й охоче одразу переходять на рідну, трохи ніяковіючи та утрудняючись цими ж русизмами. За моїми особистими спостереженнями, «замислившись», людина позбувається їх протягом тижня — двох місяців (залежно від гнучкості мислення та сили бажання). І ще одне спостереження — людей, які легко «перестрибують» із російської на українську, мені набагато легше навчити говорити англійською. Ті ж, для кого існує бар’єр перед українською, він такий самий високий і перед іноземною. Пояснення цьому не потрібно, хіба що можу додати — багато українських граматичних конструкцій дуже близькі до таких в англійській та німецькій.

До чого ж я веду? І який вихід? Хоч як би справжня українська еліта не сподівалася, але ж не заговорить «враз» міське населення центра та сходу країни українською. Не зачіпатимемо тут історичні і політичні причини (хоча куди від них дітися?). І що ж робити?

Підростають діти, і дедалі частіше моє вухо з відрадою вловлює рідну мову. І тут я звертаюся до батьків: допоможіть їм. «Так, — скажіть ви дитині, — я не розмовляю українською, але ось поясни мені це слово або переклади оте». Грайтеся з ними. Пограйте з дітьми біля телевізора: хто швидше та більше «піймає» помилок, яких сила-силенна звучить із телеекрана. Прослухайте разом регулярну передачу на українському радіо про правильне вживання слів, хай це буде так само природно, як ви водите дітей до цирку, зоопарку або лялькового театру. До речі, колись у російському журналі «Наука и жизнь» існувала рубрика — щось на зразок філологічного практикуму, здебільшого загадки на вибір правильного наголосу. Такі передачі є в нас на радіо й телебаченні, але слова даються списком, що погано запам’ятовується. Методика навчання містить не тільки і не стільки переліки, а й об’ємний ігровий матеріал, навіть для дорослих. Батьки повинні допомогти школі, де, чого гріха таїти, викладачі, зачинивши двері класу, розмовляють у вчительській російською і часто вельми посередньою. Поясніть, доведіть дитині, що краща візитна картка особистості — не тільки «прикид» та іномарка, це насамперед наша мова та вираз обличчя, за який людина відповідає з роками. І які вражаюче взаємопов’язані. Правильна мова — це вхід у культуру. І це майже як вирок. Дайте своїм дітям шанс, полюбіть разом із ними красиву, співучу, з її лукаво- мудрим гумором, незвичайно багатогранною та гнучкою лексикою нашу мову.

Зробіть зусилля, нахиліться, підніміть нашу надзвичайно багату українську літературу та культуру, що розкинулася перед вами, й станьте вдвічі багатшими самі. Не вірте вузьколобому міщанському твердженню про їхню нібито несамодостатність. Не беріть за приклад густопсову обивательську логіку: не люблю — бо не знаю, не знаю — бо не люблю.

Один хороший московський письменник, закінчуючи переклад книжки Василя Стефаника для прекрасної серії «Літературні пам’ятки», пригнічено признався мені, що йому сумно розлучатися з цим шедевром. Зробіть невелике зусилля, прочитайте з десятикласником, наприклад, оповідання того ж Стефаника або «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, а з малюком — вивчіть сповнені ніжної поетичності «А я у гай ходила» Павла Тичини, або «Мамо, прийшла вже зима» Лесі Українки. Не забудьте зайвий раз похвалити дитину та наголосити, що вона може те, чого не зуміли ви.

Повірте мені як багаторічному педагогу: ваші зусилля, безумовно, принесуть плоди, і ваша дитина, і ви самі справді станете інтелектуально багатшими на цілу культуру.

Багато СНДівських людей скаржаться мені, що за кордоном оточуючі не дуже й хочуть із ними спілкуватися. А кому це цікаве: комунікація на рівні «твоя моя понимай»? Мені з моїми друзями дуже комфортно за кордоном, бо наша іноземна мова грамотна, а отже — інтелігентна. Існує незаперечний взаємозв’язок між володінням рідною мовою та можливістю вивчити іноземну.

Надто дивною для мене була запекло-ворожа реакція на пропоновану реформу української мови саме з боку тих, хто розмовляє російською, і не знає, не відчуває відтінків української. «Що це за слова, — обурювалися вони, — «мовленєва практика», «слухавка», «гелікоптер» або «чудасія». Це нагадало мені те, як ми в дитинстві, знайшовши в словнику англійське слово, що непристойно звучало російською, з ідіотським смiхом повторювали його.

Ви — у вільній країні. Вибір мови за вами, але — мови, а не якогось недомислiя.

Кожна мова — і не лише літературна, а й діалектна — надзвичайне багатство: волзьке «окання», уральське «цокання», м’який полтавський говір, злегка полонізована «львівська говірка». І коли в пана Литвина проскакує в українській, наприклад, слово «фороба», а в пана Плюща — «мікрохвон», то не треба, панове «знавці», презирливо кривити губи: навіть у російській літературі ХIХ століття місто Фастів називалося Хвастів.

Багатьом українцям важко вимовити «у нас» російською, їхнє «в нас» — неподоланне. Такі особливості утворення українського звуку. І особисто мені дуже подобаються особливості звучання української мови І. Плюща — воно природне й органічне для його краю.

Не так давно, почувши вперше наспіви єврейського містечка у виконанні хорового колективу, я була приваблена їхньою мелодійністю та дуже поспівчувала євреям, які втратили, не зберегли свою мову — ідиш, через, звісно, обставини та ситуації (які я тут не зачіпаю) в тій колишній країні.

Викликає глибоку повагу єврейський народ Ізраїлю, який відродив стародавній іврит, а й серед тих поки що небагатьох у Європі, хто знає історію моєї країни, існує шанобливе здивування, навіть подив щодо того факту, що українцям узагалі вдалося зберегти свою мову, попри багаторічні, наполегливі та послідовні гоніння. У результаті, на мій погляд, постраждали обидві мови: мова- прибулець, велика та могутня для росіянина, перетворилася на те, що ніяк не назвеш такою, а мова корінна «збагатилася» русизмами, не притаманними їй зворотами та горезвісним суржиком — тобто, відбувається девальвація та профанація слова.

Отже, усе вищесказане — про стан російської. А що ж у нас із державною мовою? Ну, панове молоді українські журналісти, скажу вслід за російським актором, іноді мені здається, що у вас немає ні совісті, ні професійної амбітності, ні елементарної грамотності. Постійні кальки(*) з російської, нескінченні «родзинки» (хоча російська «изюминка» — вислів повноцінний), «козли відпущення» замість «офірний козел». Чувала я й таке: «чергова качка облетіла...» (калька з російської «очередная утка», тобто дезінформація) та «підкласти велике порося» (калька з російської «подложить свинью»). У мене цілий список програм, дат і прізвищ тележурналістів, які грішать такими «родзинками». Я нікого не називаю тут, тому що мета моя — не принизити якийсь конкретний канал або когось із персоналій, а привернути увагу до проблеми. Та візьміть, нарешті, з полиці книжку будь-якого хорошого українського письменника, фразеологічні словники, яких професіонал має мати предостатньо, прислухайтеся до мови українських учених або тих самих письменників, наприклад, на каналі «Культура»! (А, до речі, куди подівся цей канал?) Мене не цікавить біжучий рядок із вказівкою марки одягу ведучого, було б цікавіше прочитати прізвище редактора передачі, прізвище хорошого перекладача зарубіжного фільму, як це ми побачили після блискуче перекладеного мюзиклу «Моя прекрасна леді»: у кінці великим планом — переклад Бориса Тена (на «1+1»).

Існує закон про державну мову, але будь-який навіть найкращий закон потребує підтримки. Чому б не ввести систему штрафів за ляпи та неграмотність, аж до позбавлення ліцензії? Яка газета або який із каналів наважаться ввести, наприклад, рубрику «Помилки на телеекрані, виявлені глядачем» і навіть влаштувати своєрідний конкурс серед них, а також конкурс на виявлення «найзнаменитішого» горе-журналіста або політика. Упевнена, тисячі телеглядачів охоче і навіть з азартом візьмуть у ньому участь. Одразу пропоную першого кандидата в переможці серед тих, хто оволодів нерідною мовою, — Р. Чубарова.

Неймовірно складне завдання постає перед нашою країною, хоча позитивні прецеденти відомі: зміцніла та змужніла фінська, яку і не вважали за літературну, вивільнившись із-під превалюючої тривалий час шведської. Відомі й інші приклади, коли державна мова країни гідно повертає собі належний статус.

Дискусії про мову тривають у кожній країні, триватимуть вони й в Україні, викликаючи біль у одних і незбагненне для мене глухе неприйняття та нерозуміння в інших. Я не хочу, щоб мій народ, моя країна були розділені стіною ворожості й існували мовби на двох різних орбітах, будучи водночас уособленням безкультур’я та неграмотності, не хочу, щоб моїх одноплемінників називали напівпрезирливо «жлобами».

Не бажаючи повторюватися, повторюся: а й небагато треба — прослухайте себе на магнітофоні, посміхніться, докладіть небагато зусиль — хай наші діти мають кращий вигляд, ніж ми. А головне — розуміння почуттів, а часом і відчаю співвітчизника, який мешкає поруч і розмовляє рідною мовою.

То якою російською розмовляє пів-України? (Людмила СТЕЛЬМАХ, «День», 29.12.2004р) Не засмічуйте свою мову матюками, бо перетворите себе на "чєловєка руской культури" на зразок героя України народного депутата від партії регіонів директора шахти "Красноармійська" Леоніда Байсарова

Борис Рогоза. Уроки державної мови № 1 - 37 http://www.ex.ua/view/5361303

Устаревшая система расчетов инфляции не дает объективной картины роста потребительских цен в Украине. Такое мнение эксклюзивно для UBR.UA высказал директор Института экономических исследований и политических консультаций Игорь Бураковский.

"Каждый товар имеет свой соответствующий вес в общей потребительской корзине. И мы можем наблюдать такую картину: с одной стороны мы имеем общий рост цен на многие товары потребления, но есть и те товары и услуги, рост которых не наблюдается. В итоге мы получаем усредненный показатель инфляции", - рассказал Бураковский.

По словам эксперта, чтобы избежать разночтений, нужно улучшать методику инфляционного оценивания.

"Даже если сегодня цены на какую-то единицу товара в общей потребительской корзине вырастут в два раза, все равно это минимально отразится на показателях инфляции, потому что доля этого товара в инфляционном показателе составляет, например, 0,01% Это чисто арифметический фокус", - сообщил Бураковский.

Он отметил, что Украине необходимо дифференцировать способы подсчетов инфляции, как это принято во всем мире.

"Помимо количественных измерений надо еще и приводить качественную статистику, например, выяснять оценку экономической ситуации различными группами населения. А пока мы имеем целый комплекс причин, по которым происходит несовпадение между ценами на отдельные товары и инфляционными показателями в целом", - сообщил Бураковский.

http://ubr.ua/finances/macroeconomics-ukraine/infliaciia-azarova--arifmeticheskii-fokus-79251

Цены на зерновые по итогам года выросли на 42%

Средние цены реализации на зерновые и зернобобовые культуры от предприятий (кроме мелких) выросли в январе 2011 г. на 42% по сравнению с ценами в январе 2010 г. Об этом свидетельствуют данные Госкомстата Украины.

В январе 2011 года средние цены реализации на зерновые и зернобобовые культуры достигли уровня 1379,6 грн. за тонну, что на 42% выше по сравнению с ценой в январе 2010 года – 971,4 грн./т.

Средние цены реализации на скот и птицу также выросли, но по сравнению с зерновыми незначительно – на 7,8%, с 9974,8 до 10759,3 грн./т (в живом весе).

Так склалося, що для звичайних смертних існує один закон - "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а для особливих категорій громадян - кілька десятків законів, розмір пенсій за якими значно вищий. Фактично солідарна система виконує абсурдні функції з обслуговування касти.

Пенсійна система України

За даними Пенсійного фонду, в 2010 році роботодавці, в тому числі держава як роботодавець, сплатили 106,5 мільярда гривень пенсійних внесків, працівники - 13 мільярдів гривень. За рахунок бюджету для компенсації за спеціальними пенсіями та на покриття дефіциту пенсійного фонду профінансовано 72 мільярди гривень.

З цих коштів виплачено "звичайні" пенсії на 150,5 мільярда гривень, "спеціальні" - на 41 мільярд гривень.

В цілому річні видатки на пенсію 2010 року становили 191,5 мільярда гривень або 18% ВВП та 44% зарплати всіх працівників України. Для порівняння: держбюджет України в 2010 році становив за доходами 240,4 мільярда гривень, зведений бюджет, з урахуванням місцевих бюджетів, - 315 мільярдів гривень.

ЄДИНА реальна причина проведення пенсійної реформи – соціальна справедливість – стала просто пустопорожнім лозунгом пенсійної проформи, на який ніхто не зважає.

Втім, під час останнього виступу Тігіпка прозвучала одна, на перший погляд непомітна, але насправді – фундаментальна теза. На тлі поспіхом згаданого "зменшення навантаження на фонд оплати праці" було проголошено загрозливе "впровадження індикативних зарплат керівників, які встановили собі зарплати по 750 гривень і, бачте, зовсім не думають про свою пенсію". Тому влада, що прагне встановити "соціальну справедливість", візьметься "посилювати відповідальність за нелегальне працевлаштування та зарплати в конвертах". Ця заява просто шокувала. А може знаний економіст і колись успішний бізнесмен Тігіпко і справді не розуміє, чому це в державному секторі середня зарплата сягає 2400 гривень, а у приватному лише 1800?

Що ж, зараз ідеальний час починати фахову, конкретну та професійну дискусію. Давайте розбиратись в об’єкті реформування поки є ще час! 5 хвилин – і всім має стати зрозуміло, чому приватний сектор приховує зарплати (і буде це робити й далі, якщо реформа залишиться в сьогоднішньому вигляді), і чому керівники встановили собі зарплати на рівні прожиткового мінімуму.

Соціальна справедливість для державних чиновників

Отже, державному чиновнику виходити на пенсію – одне задоволення. 10 років безперервного бюрократичного стажу – і маєш собі 90% від зарплати! Не від середньої зарплати по країні, а від своєї зарплати за останній рік.

Якщо згадати, що пенсійні внески складають 35% від зарплати (пам’ятаємо що чиновнику пенсія нараховується у розмірі 90% від останнього заробітку), то державний муж отримує на руки в 2,5 рази більше, ніж він сплатив внесків!

Важливе уточнення – якщо чиновник отримує в 2,5 рази більше, ніж він сплатив внесків, то за нього хтось інший робить ті внески? Приміром, інші платники податків. От і вся солодка чиновницька правда, яку замовчують і не хочуть змінювати реформатори. Напрошується фразочка: слуги народу добряче влаштувалися на його горбі.

Ось як виглядає картина пенсійного накопичення чиновника:

Соціальна дискримінація для звичайних людей

Тепер подивимося на пенсію для решти. Аби отримати право на "нормальну" пенсію, треба попрацювати не менше 25-ти років (чиновнику достатньо 10 років!). Відпрацювавши чверть століття, а іноді і більше, починається найцікавіше: ПІДРАХУНОК.

Припустимо, пропахала людина 33 роки (довше в три рази за держчиновника), враховуючи правило обрахунку пенсії для "пересічного" громадянина, пенсія складатиме 45% від зарплати (у чиновника 90%).

І не просто від останньої зарплати, або найвищої… Людина має знайти "заробітну плату, яка враховується при розрахунку пенсії"! І йдеться зовсім не про зарплату, з якої людина платила пенсійні внески, а ту, яку чиновник-кровопивця згоден враховувати…

Шляхом хитрих математичних маніпуляцій, базою для обрахунку зарплати стає середня зарплата по країні у попередньому році, помножена на дивний коефіцієнт відношення зарплати до середньої зарплати.

Все, на цьому етапі відбулося головне – чиновник-проектант поточної пенсійної системи розірвав прямий зв’язок між зарплатою і пенсією. Звичайно, що для чиновників зв’язок збережений.

Далі все просто, вже середню-попередню зарплату помножують на певний індивідуальний коефіцієнт і отримують ту зарплату, яка "враховується при обчисленні".

Не сумнівайтеся, вона буде обов’язково нижчою ніж ваша зарплата за останні роки роботи. І її помножують (точніше ділять) на коефіцієнт 0,45, який є вдвічі меншим за коефіцієнт чиновника.

Отримуємо що? Зазвичай – "не свою пенсію". І не дивуйтеся, що у більшості притомних громадян виникає закономірне запитання – "а чому це я маю платити гроші нечесній солідарній піраміді, яка не забезпечить мені гідну старість?".

Ось як виглядає картина пенсійного накопичення звичайних людей:

Риторичні висновки

Ось і маємо. При однакових доходах, візьмемо 4000 гривень, звичайна людина матиме пенсію 1400 гривень, тобто рівно стільки ж, скільки вона платила пенсійних внесків, а чиновник матиме пенсію 3600, тобто в 2,5 рази більшу за пенсію простої людини, і в ті ж 2,5 рази більше пенсії звичайної людини. Така от картинка вимальовується…

Сергій Леонідович, Ви й досі не розумієте, чому приватний сектор тінізований і чому люди не довіряють створеним чиновниками правилам обрахунку? І чому в державному секторі зарплати не приховуються (а радше із задоволенням роздуваються)? Порівняйте два графіки – і все одразу стане зрозуміло: без встановлення єдиних правил обрахунку пенсій детінізувати зарплати неможливо, ніхто не довіряє українській пенсійній системі. Як влада збирається відновлювати довіру людей? Загальними фразами та обмеженням пенсій чиновникам? Хочете стати реформатором та залишити свій добрий слід в історії? Ліквідуйте подвійні стандарти обрахунку пенсій, приберіть (як і декларуєте) цю соціальну несправедливість і зробіть пенсійну реформу справді глибокою та комплексною, а не формальною як зараз.

Внески до ПФ

На сьогодні, пенсійні внески працівників дійшли майже до 40% від зарплати. Це найвищий процент у Європі та світі, де нормальним вважається рівень 20%, а у США та Японії взагалі біля 13%. Який нормальний бізнесмен захоче добровільно платити скажені обов’язкові внески, які розподіляються виключно на користь чиновників і не гарантують гідну старість звичайним людям? Для роботодавця з комерційного сектора будь-який найманець сприймається як "з/п + 40% ПФ" і треба добряче подумати як заробити ці гроші, щоб викинути їх на несправедливу систему. Кращий варіант – приховувати зарплату і платити напряму без ПФ, адже від офіційної зарплати звичайної людини все рівно не залежить пенсії.

Чиновнику ж і зарплату і пенсійні внески оплачують платники податків.

Бюрократу і його начальнику не потрібно думати "а як же ж заробити ці гроші". Є бюджет, з якого все буде заплачено, а не вистачатиме грошей – країна візьме черговий транш від МВФ, профінансує захищену статтю бюджету і перенесе виплачені кошти у зовнішній борг, назавтра, онукам.

Ось і маємо ситуацію – держборг 400 мільярдів гривень, ПФ тріщить по швах (дефіцит – 35 мільярдів), скажені внески 40% зберігаються, несправедлива система розподілу пенсій зберігається…

А українцям підсовують косметичну реформу, яка нічого принципово не змінює і знижує дефіцит ПФ на смішні 1,7 мільярда!

Без радикальної реформи трьох головних табуйованих точок пенсійної системи (внески, обрахунок, виплати) нічого не відбудеться – ані реформи, ані детінізація, ані збільшення доходів/зменшення дефіциту ПФ.

Люди не віддаватимуть корумпованій нечесній державі і чиновникам 40% своїх доходів.

Люди і надалі не довірятимуть системі подвійних правил і стандартів.

Поточна система має бути знищена і збудована нова. Лише тоді можна буде розпочинати розмови про детінізацію, справедливість, довіру громадян до держави та збільшення доходів ПФ, створення накопичувального рівня.

Олексій Гашинський, "Центр Змісту", незалежний реформатор, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/02/22/5941167/ http://www.pravda.com.ua/columns/2011/02/3/5875474/

Репортаж із в"язниці:

KyivPost: На вашу думку, хто дав команду вас арештувати?

Юрій Луценко: На ваше запитання можна було б порозмірковувати, якби я сидів у Лук’янівському СІЗО один. Але політично вмотивованих арештантів тут більше, ніж досить. Отже, відповідь одна – це результат виконання найвищої вказівки.

KP: Чи не вважаєте ви, що ваш арешт може бути методом тиску на Юлію Тимошенко? Чи це є тиском лише на вас?

ЮЛ: Мій арешт – це частина кампанії із залякування опозиції, яка не грає в піддавки з нинішньою владою. Ця кампанія переслідує дві мети. По-перше, продемонструвати, що співпраця із Юлією Тимошенко практично тотожна арешту і, таким чином, «випалити землю» навколо головного опонента режиму. По-друге, залякати суспільство, встановити атмосферу страху. При цьому свідомо використовуються найабсурдніші підстави для переслідувань – купівля авто для сільської медицини, лист-звернення в Кабмін, розмитнення газу за міжнародною угодою, пошкодження бруківки Майдану тощо. Логіка влади зрозуміла – якщо за таке садять екс-урядовців та лідерів громадських організацій, то просту людину роздавлять за два підкинутих патрони.

Страх – поживне середовище для узурпації політичної влади та бізнесу в «новій країні» Януковича.

KP: Чи контактували ви з Тимошенко чи з її оточенням після 5 січня, коли апеляційний суд залишив у силі рішення Печерського районного суду про ваш арешт?

ЮЛ: Так, я по можливості підтримую зв’язки із лідерами опозиційних сил. Я щиро вдячний за солідарність та підтримку В’ячеславу Кириленку, Анатолію Гриценку, Юлії Тимошенко, депутатам опозиції і головне – тисячам людей в Україні.

KP: З якою метою ви вирішили продовжувати оперативно-розшукову діяльність (ОРД) щодо водія колишнього заступника голови СБУ Володимира Сацюка? Чи можна це пов’язувати з активізацією вашого конфлікту з Віктором Ющенком через скандал навколо начебто підробленого українського паспорта одного з колишніх спонсорів «Народної Самооборони» Давида Жванії? Чи мало місце очна ставка між вами та водієм Сацюка? Якщо так, то чи підозрювали ви, що саме обставини щодо продовження ОРД стануть приводом до вашого затримання?

ЮЛ: Повноваження продовжувати оперативно-розшукову діяльність на термін понад рік має тільки міністр МВС. Якщо працівники оперативних служб мають інформацію про доцільність продовження справи, їх прямий начальник після заслуховування погоджує таке рішення, відбувається затвердження постанови про продовження правами міністра.

І в цьому випадку не було жодних підкилимних ігор, лише рутина по виконанню відповідних доручень слідства ГПУ по отруєнню Ющенка.

Ніякого відношення до моїх стосунків з Ющенком жодна, у тому числі і ця справа, не мала. Очної ставки з водієм Сацюка не було, та й жодного сенсу це не має. Слідство висуває мені звинувачення не в тому, що я не мав права продовжувати ОРД. Вони чомусь вважають, що мій підпис був зроблений «заднім числом», оскільки в день, зазначений під підписом, я був за кордоном. І хоча експертиза засвідчила, що дата проставлена іншою людиною, цього виявилося досить, щоб звинуватити мене у зловживанні владою із санкцією позбавлення волі до 5 років.

Епізод абсурдний і «пришитий» лише для збільшення кількості статей Кримінального кодексу та обсягу повного зібрання фальсифікацій ГПУ із 47 томів. 

KP: Ющенко досить стримано коментує справу, яку вам інкримінують. Чи не звертались до вас чи до вашого оточення представники Ющенка? Якщо так, то з якого приводу?

ЮЛ: Я вже давно не сподіваюся на жодне співпадіння позицій із Ющенком. Він зрадив і Майдан, і людей Майдану. А потім продав і Україну, і нас на «фарш» Януковичу, якого і привів до влади.

KP: Хто саме пропонував вам виїхати за кордон та отримати там політичний притулок? У яку країну вам пропонували виїхати і спробувати отримати притулок? Чи не жалкуєте ви, що не скористались цією можливістю?

ЮЛ: І політики, і колеги по МВС говорили зі мною про безперспективність покладатися в нинішній Україні тільки на закон. Друзі в урядових структурах європейських країн, дізнавшись про сміховинність звинувачень, теж пропонували допомогу. Але біженство – не для мене.

Так, я чув, як генпрокурор заявив, що він – член команди по виконанню рішень президента. Так, я знав, що його рідний брат керує в найвищою в моєму випадку судовою інстанцією в країні.

Але я не втечу зі своє країни! Опозиція – завжди іспит для політика. У першу чергу – іспит на самоповагу.

KP: В яких побутових і санітарних умовах вас утримують? Чи не відчуваєте ви на собі тиску з боку тієї чи іншої сторони? Як проходить ваш день?

ЮЛ: Умови утримання – стандартні. Камера посиленого режиму, в яких утримують пожиттєво засуджених, – 9 квадратних метрів, залізні нари, бетонна підлога, цегельні стіл та стілець. Щоденно – прогулянка у такому ж 9-метровому дворику, фіззарядка. Є казенний телевізор, багато читаю. Їжу готуємо за допомогою кип’ятильника. Скарг я не маю – так утримують і всіх інших. Та й досвід дворічної солдатської служби допоміг акліматизуватися без особливих проблем. Єдина проблема – переживання за рідних, особливо після викликів сина на допит в ГПУ та порушення кримінальної справи проти членів сім’ї голови Верховного суду України Василя Онопенка.

KP: На вашу думку, вас звільнять з-під арешту чи все-таки продовжать утримувати під вартою?

ЮЛ: Жодної підстави арештовувати мене не було. Закон чітко говорить, що зміна запобіжного заходу із підписки про невиїзд на арешт може бути застосований лише при спробі втечі. Але Печерський, точніше – Печерсько-Різницький суд вирішив мене арештувати за використання моїх конституційних прав – відмову визнавати себе винним, відмову від свідчень до розгляду скарги про порушення кримінальної справи в суді та надання інтерв’ю ЗМІ.

Правда, ще звучала теза про те, що я повільно читав матеріали справи. Тут теж абсурд. По-перше, читання цих матеріалів, згідно закону, моє право, а не обов’язок. А, по-друге, після арешту мені надали можливість їх читати аж через 37 днів перебування в камері Лук’янівського СІЗО! Оригінальне пришвидшення по-прокурорськи.

Що я думаю про перспективу розгляду питання продовження терміну арешту? Об’єктивних, законних підстав на це немає. Але в нинішній Україні песиміст – це добре інформований реаліст.

KP: Коли, за вашою оцінкою, вашу справу передадуть до суду?

ЮЛ: Важко сказати точно, але можна виходити з того, що за 2 тижні я ознайомився із шістьма томами з 47. Вірніше – законспектував, бо слідство відмовляє в фотографуванні документів.

Отже, ознайомлення займе плюс-мінус ще три з половиною місяці. Щоправда, це оптимістичний прогноз. Адже слідство може (і воно це вже двічі демонструвало) відновити слідчі дії або штучно затягнути термін мого перебування в камері.

KP: Які саме слідчі дії проводять з вами по кожному з епізодів, які вам інкримінують? З якою інтенсивністю проводять ці слідчі дії? Як часто вас возять на допити на вул. Борисоглібську в Головне управління ГПУ з розслідування особливо важливих злочинів? Скільки слідчих з вами спілкується?

ЮЛ: 25-26 січня досудове слідство раптом активізувалося і за неповних 4 години було завершено. Мені пред’явили постанови, провели допит про «незаконне святкування Дня міліції в 2008 і 2009 роках». Звичайно, нікому не цікаво, що жодної бюджетної копійки на будь-які святкові заходи не було витрачено. Очевидно, цей феєричний епізод мав виправдати місяць перебування у тюрмі без жодних слідчих дій з дня затримання 26 грудня.

Окремо зазначу: якщо проведення офіційних урочистостей в ніким не скасоване державне свято для заслуховування виступу президента, прем’єр-міністра та голови парламенту розглядається як перевищення службових повноважень із санкцією до 12 років позбавлення волі, то на скільки має потягнути останнє рішення Верховної Ради про продовження своїх та президентських повноважень?

KP: Як Ви оцінюєте професіоналізм слідчих, які спілкуються з вами?

ЮЛ: Слідчі дуже стараються. Відсутність доказів заміняють тиском на свідків та членів моєї сім’ї.

KP: Чи завжди задовольняються ваші клопотання про зустріч з адвокатом віч-на-віч?

ЮЛ: Я направив на ім’я Генпрокурора заяву про те, що 25 січня протягом 7 годин у приміщенні ГПУ на Борисоглібській мені відмовляли у консультації з адвокатом, не допускали його до подання заяв та клопотань. Протягом того і наступного дня я до 20 години був позбавлений їжі та води. У той же день мене поінформували про допит сина і, звичайно, чисто випадково запропонували визнати свою вину.

Все це дало мені підстави клопотати до генпрокурора про відвід керівника слідчої групи. Проте, жодної відповіді від Генпрокурора Віктора Пшонки я досі не отримав.

Це дуже нагадує зафіксовану на плівках Мельниченка знамениту позицію Генпрокурора щодо скарги Гонгадзе: «Почему каждая срань должна требовать ответа Генпрокурора?!»

KP: Чи значився Рінат Ахметов як член чи керівник організованого злочинного угрупування в системі МВС «Скорпіон»? Чи Ахметов був у цій базі тоді, коли ви були міністром внутрішніх справ? Якщо його було знято з цього списку, то на якій підставі, хто і коли це зробив? Чи є докази кримінального минулого Ахметова?

ЮЛ: Я готовий надати вам матеріали про організовану злочинність Донбасу, нині високо представлену у вищих ешелонах української влади.

Ситуація там і в Криму на 2005 рік була надзвичайно тривожною – в цих двох регіонах кількість нерозкритих убивств вдвічі перевищувала «норму» на душу населення і сягала понад 2 тисячі трупів.

Багато вдалося зробити. Саме завдяки ліквідації або нейтралізації в той період раніше недоторканних організованих злочинних угрупувань з 2005 року вперше за історію незалежності вбивства почали щорічно скорочуватися на 7-9%.

Тим не менше, багато хто з лідерів організованих злочинних угрупувань уникнув відповідальності. Перш за все, вони мають дякувати керівництву генпрокуратури, яку в ті роки очолював нинішній депутат Партії регіонів. Яскравий приклад – ігнорування доказової бази, зібраної МВС, щодо банди Немсадзе в Донецькій області (57 трупів) та «Сейлем» у Криму (понад 50 трупів). Власне, затримання «Мелі» та арешт десятків бойовиків «Гіві» стали причиною мого зняття у 2006 році.

Сотні справ прокуратура просто закрила на підставі Меморандуму Ющенка з Віктором Януковичем, який надав у 2005 році статус недоторканності депутатам місцевих рад.

У часи другого приходу в МВС я застав більшість фігурантів депутатами Верховної Ради. Не дивно, що зараз їх так радує «справа Луценка». Крім названих вище причин мого арешту, звичайно, є ще й мотив помсти за раніше пережитий страх. Прийшовши до влади, вони демонструють свої правила в політиці – або домовляйся з нами, або готуйся до розправи.

Суспільство ж має зробити інший висновок, сформульований Ліною Костенко: «Непокаране зло регенерує себе». http://www.kyivpost.ua/politics/article/yurij-lucenko-spivpracya-z-timoshenko-totozhna-areshtu.html

Головна інтрига - коли вже нарешті Янукович виконає домовленність і зробить Ющенка прем"єром?

Два сапоги - пара. Цікаво, що Фірташ ніколи не з"являється поряд із своїми маріонетками. Серед іншої поздоровляючої шушери Ніколаєнко та Рудьковський - "борці" за народні інтереси.